• Головна
  • Моніторинг
  • Отець Патрік Дебуа: Бог не запитає тебе, що зробив Путін чи Макрон. Він запитає, що зробив ти...

Отець Патрік Дебуа: Бог не запитає тебе, що зробив Путін чи Макрон. Він запитає, що зробив ти

14 червня, 17:25
Отець Патрік Дебуа: Бог не запитає тебе, що зробив Путін чи Макрон. Він запитає, що зробив ти - фото 1
65-річний Патрік Дебуа ламає всі стереотипи, які тільки існують.

Севгіль Мусаєва, Михайло Кригель

Француз, який в студентські роки замість Лазурного берега або Альп на канікулах вирушає до Бенгалії. Там він зустрічається з Матір’ю Терезою Калькутською і працює з людьми, які прийшли до притулку при храмі богині Калі.

Математик, який став священником.

Католицький священник, який замість того, щоб підніматися сходинками церковної кар'єри їздить по українських селах в пошуках спільних могил розстріляних під час Другої світової війни.

Патрік Дебуа: Коли я був семінаристом, моє найперше завдання в теології мало назву: 'Провидіння Боже, існування Зла'. Здається, я так ніколи і не закінчив цієї роботи  - фото 74050
Патрік Дебуа: Коли я був семінаристом, моє найперше завдання в теології мало назву: "Провидіння Боже, існування Зла". Здається, я так ніколи і не закінчив цієї роботи

 

Можливо, ця історія почалася, коли семирічний Патрік вперше почув назву "Рава-Руська" від свого дідуся Клодіюса, колишнього в'язня концтабору №325.

"Лише одного разу він процідив кілька слів: "Нам у таборі було важко, нічого не було їсти, не було води. Їли якусь траву, кульбабки. Але іншим було ще гірше", ─ згадує отець Дебуа в своїй книзі "Хранитель спогадів. Кривавими слідами Голокосту".

Або коли 12-річний Патрік в муніципальній бібліотеці містечка Шалон, гортаючи альбом з фотографіями в'язнів концтабору ─ євреїв, вперше дізнався, хто вони ─ ці "інші".

Або в 21 рік, коли він вчився на математичному факультеті університету Діжона. Більшість его друзів були марксистами або маоїстами, а сам він вважав великим глупством бути католиком в світі, просякнутому наукою.

Потім були канікули в містечку на Середземному морі.

"Сонце, море, нудьга. Гучномовці оголошують, що група протестантів показуватиме свій фільм. Аби якось розвіяти літнє нудьгування, я сів в останній ряд. Наприкінці фільму дві дівчини з групи євангелістів стали говорити мені про свої переконання. Вже за хвилину мій корабель почав потопати".

Після цих канікул він продовжив навчання в університеті, весь час запитуючи себе: що це було ─ відчуття місії в житті або божевілля?

У пошуках відповіді він відправляється до африканської країни Верхня Вольта (Буркіна-Фасо) ─ викладати математику в школі, де до нього три роки не було вчителя. У вільний час доглядає за прокаженими в місцевому лепрозорії.

Під час цієї поїздки Патрік вирішує стати священником. А повернувшись до Франції, вступає до семінарії.

Отець Патрік Дебуа: Я впевнений, що існує тільки один рід людський, до якого належать і ті, хто розстрілює дворічних дітей, і ті, кого вбивають у дворічному віці. На щастя і на біду, я належу до цього роду  - фото 74051
Отець Патрік Дебуа: Я впевнений, що існує тільки один рід людський, до якого належать і ті, хто розстрілює дворічних дітей, і ті, кого вбивають у дворічному віці. На щастя і на біду, я належу до цього роду

 

...Йому 35, він закінчив семінарію, служить в Ліоні. В кінці 1990-го вперше потрапляє до Польщі. Опівночі 31 грудня разом зі своїми супутниками під крижаним дощем повертається з костелу в готель.

"Ледве розрізняю їхні постаті, тоді, щоб хоч трохи затримати їх, кричу: "Де ж це ми йдемо?" Хтось із них обертається і каже: "Та тут, недалеко від України". І раптом, у цій безпросвітній та крижаній нічній темряві, я відчуваю слабкість в усьому тілі. Я так близько від того місця, звідки повернувся мій дідусь: Україна, Рава-Руська… Коло замкнулося. Цієї ночі мені стає так саме холодно, як колись, п’ятдесят років тому, було холодно дідусеві.

Несподівано я усвідомлюю глибинний характер того, чого ніяк не міг збагнути і що намагався передати мені дідусь: його депортацію та Голокост. Свідомість онука Клодіюса Дебуа, відправленого до табору №325, зненацька просвітлюється.

Голокост видається мені і спонукою, і відповідальністю одночасно".

Після цієї ночі шлях до Рави-Руської зайняв у Патріка Дебуа ще 12 років. За цей час він пройшов стажування в Єрусалимському університеті та кілька семінарів в Яд Вашем ─ меморіалі, присвяченому пам'яті шести мільйонів жертв Голокосту, вивчив іврит.

Отець Патрік Дебуа: Найважче в набутих особистих знаннях про геноцид – продовжувати далі. Знати про геноцид і, водночас продовжувати жити повним життям, ні про що не забуваючи, і не приховуючи того, що ти знаєш  - фото 74052
Отець Патрік Дебуа: Найважче в набутих особистих знаннях про геноцид – продовжувати далі. Знати про геноцид і, водночас продовжувати жити повним життям, ні про що не забуваючи, і не приховуючи того, що ти знаєш
Джерело фото: Emmanuelle Foussat/Yahad-in-Unum

У червні 2002 він вперше вирушив до Рави-Руської.

"У кінці нашого перебування у невеличкому кабінеті на третьому поверсі сірої будівлі нас прийняв мер міста, ─ згадує отець Патрік Дебуа. ─ Він витяг з металевої шафи два прапори – французький та український, пляшку червоного грузинського вина і запросив нас до поважної розмови про часи Радянського Союзу. Бесіда закінчилася виголошенням тостів на зразок: "Хай живе Франція! Хай живе Україна! Хай живе французько-українська дружба!".

На завершення цієї видимості прийому я підходжу до його столу і питаю: "Пане мер, де поховані всі євреї міста?" Мер повертається в мій бік, дивиться на мене пильно і з відсутнім виглядом відповідає: "Ми про це нічого не знаємо". Він піднімається і без паузи знову береться за своє: "Хай живе Франція! Хай живе Україна! Хай живе французько-українська дружба!".

Від нього я нічого не дізнаюся. Здається, ніхто не знає – чи приховує, що знає – про саме існування десяти тисяч євреїв, які були розстріляні в цьому невеличкому місті. Десять тисяч розстріляних людей, таке не проходить непоміченим. Я приїхав із маленького села, і я напевно знаю, що якщо бодай одну людину там розстріляли, всі б про це згадали. А тут – десять тисяч!".

Далі були 69 експедицій, під час яких він разом зі своєю командою – перекладачем, істориком-архівістом, експертом з балістики, фотографом, операторами, водіями – шукали місця розстрілів.

Вони записали майже 3000 інтерв'ю зі свідками розстрілів і знайшли більше 1200 місць групових поховань євреїв, ромів, військовополонених і партизанів.

Отець Патрік Дебуа – почесний доктор університетів США, Канади та Ізраїлю, кавалер Ордена Почесного легіону за роботу з увічнення пам'яті жертв Голокосту.

У 2015 році разом з організацією "Yahad – In Unum" ("Разом"), яку він створив, почав документувати злочини терористичного угруповання "Ісламська держава" (ІДІЛ), проінтерв'ював кілька сотень єзидів, які вижили.

У квітні 2021-го Патрік Дебуа очолив академічну раду Меморіального центру Голокосту "Бабин Яр" у Києві.

...Про що не можна не запитати у священника, який повертає пам'ять живим і могили загиблим?

Напевно, про те, куди дивився Бог під час Голокосту, Голодомору, вірменської різанини, геноциду в Камбоджі і Руанді.

"Я не маю відповіді на це запитання і не хочу його ставити. Знаєте, коли 11 вересня 2001 року в Нью-Йорку падали башти-близнюки, пожежники мали не запитувати "де Бог у цей момент?", а виконувати свою роботу. Моя віра це те, що я роблю щодня".

Ламаючи усі стереотипи, отець Дебуа вважає за краще говорити не про концепти і догмати, а про те, чим займається в Україні вже двадцять років.

Про свою особисту спонуку.

Про свою особисту відповідальність.

Так приходить розуміння: питання не в тому, де був Бог під час геноциду, а в тому, де були ми – тоді і зараз. А значить і хто ми.

Далі пряма мова отця Патріка Дюбуа, який розповів "Українській правді" про те, чи змінив людство Голокост, чому не існує вакцини від геноцидів, і що може завадити кожному з нас одного разу стати вбивцею.

Отець Патрік Дебуа: Людина не бачила, що, вбиваючи інших, вона вбиває себе. Мені здається, що я ніколи не зможу розгадати цієї загадки невизнання людини людиною - фото 74053
Отець Патрік Дебуа: Людина не бачила, що, вбиваючи інших, вона вбиває себе. Мені здається, що я ніколи не зможу розгадати цієї загадки невизнання людини людиною

 

***

Мій дідусь тричі втікав з концтаборів у Європі і востаннє навіть зміг дістатися Франції, але хтось його здав. Разом з 25 тисячами військовополонених його депортували до Рави-Руської у липні 1942 року (в березні 1942-го керівництво Третього рейху вирішило перевести французьких в’язнів-втікачів до "дисциплінарного" концтабору в Раві-Руській – УП).

Коли мій дідусь пішов з життя, я вирішив відвідати це місце. Ми хотіли відновити спогади про в’язнів-французів і вже в Раві-Руській зрозуміли, що зовсім немає згадок про розстріляних тут євреїв. Три роки ми шукали першу спільну могилу на місці розстрілів.

Все почалося з того, що тодішній мер Рави-Руської знайшов двадцять свідків, які погодилися розказати про масові вбивства. Коли ми закінчили розмову, він сказав мені: "Патрік, те що я зробив в одному селі для вас, я можу зробити і в інших українських селах".

Коли я повернувся до Парижа, поговорив про це із кардиналом Люстиже (Жан-Марі Люстиже, французький кардинал, архієпископ Парижа – УП). І він сказав, що знає цю історію, його родина походила від польських євреїв, які також були розстріляні.

Отець Патрік Дебуа: Свідки, які розмовляють з нами, люди маленькі… Коли їх питаєш, чи приїжджав хтось до села після війни, аби поговорити з ними, вони відповідають: 'Ні, оце ви перші…' Це люди, в яких нічого немає, люди, котрі ще й досі запитують себе, винні вони чи ні, тоді як їм на час тих страшних подій виповнилося шість, сім, вісім або дев’ять років - фото 74054
Отець Патрік Дебуа: Свідки, які розмовляють з нами, люди маленькі… Коли їх питаєш, чи приїжджав хтось до села після війни, аби поговорити з ними, вони відповідають: "Ні, оце ви перші…" Це люди, в яких нічого немає, люди, котрі ще й досі запитують себе, винні вони чи ні, тоді як їм на час тих страшних подій виповнилося шість, сім, вісім або дев’ять років

 

До України я вперше потрапив в 1990 році. Це були ще радянські часи, коли іноземець не міг вільно вийти зі свого готелю. Нас годували чорною ікрою тричі на день, але в цілому все це справило на мене дуже гнітюче враження.

Все було дуже ретельно організовано і ми прийшли до Бабиного Яру. Раптово якийсь чоловік зупинився і сказав, що тут були розстріли. Я спитав, звідки він про це знає. Чоловік відповів, що саме через це дерева тут такі зелені. Тому що в їхніх коренях поховані євреї. І коли я повернувся з України, всім розповідав, що там де поховані євреї, дерева зеленіші.

Коли нам показали радянський монумент жертвам Бабиного Яру, я здивувався, що там не зображено жодного єврея. Мені відповіли, що це і є євреї. Але у напису на пам’ятнику про них не було ні слова.

Найважче, з чим доводилося боротися всі ці роки, – байдужість. Людська байдужість до масових злочинів.

Я не думаю, що цю байдужість можна здолати. Людей цікавить лише те, що відбувається поруч із ними. Ми хочемо отримувати задоволення від життя, а отже заплющуємо очі на все інше.

Людей не цікавить чуже горе. Це, на жаль, реалії людства. Але я впевнений, що ми все одно маємо розповідати ці історії. Терористи сьогодні діють так само, як і ті, хто розстрілював у Бабиному Яру.

Отець Патрік Дебуа: Встановити істину – означає зрозуміти наш Старий Світ. Як можна будувати Європу на забутті жертв геноциду, на виправданні найбільшої несправедливості? - фото 74055
Отець Патрік Дебуа: Встановити істину – означає зрозуміти наш Старий Світ. Як можна будувати Європу на забутті жертв геноциду, на виправданні найбільшої несправедливості?

 

Ми любимо говорити, що світ змінився після геноцидів XX століття, але це не так. Нічого не змінюється. Чим, наприклад, житиме світ після пандемії? Я думаю, що після того, як все закінчиться, ми скажемо: "Прощавай, епідеміє, тепер ми йдемо до басейну". Так само з геноцидом. Це близька тема для нащадків жертв та для тих, хто був свідком злочину. Інші до цього байдужі.

Голокост залишився у пам'яті звичайних людей, які все це бачили, і яких раніше ніхто про це не запитував. Іноді, коли вивчаємо Голокост, ми забуваємо запитати звичайних людей – свідків, як це було насправді.

Я не відчуваю себе "прокурором від Бога". Я звичайна людина, яка просто збирає докази злочинів. Більшість цих злочинів замасковано. Ідеологією, страхом, політичною доцільністю. Але наша задача – збирати інформацію, а не виносити вироки.

Мене не цікавить пам’ять як така, мене цікавлять обставини злочину. Інтерв'ю зі свідками цих злочинів не про пам’ять, а про конкретні речі: скільки було людей, де була машина, чи ховали вони лопати після того, як вирили яму.

Навіть, коли я збирав свідоцтва кримських татар про депортацію, там були запитання: де ви були заарештовані, як, ким, де саме ви сідали в потяги, на яких станціях, скільки часу ви провели в цьому потязі. І люди дуже повільно розповідають, що саме з ними сталося.

'Чекаю на Абі у Франції – для перетину кордонів собакам сьогодні не потрібні довідки про вакцинацію'. Отець Патрік і Абігайль – собака головного редактора УП  - фото 74056
"Чекаю на Абі у Франції – для перетину кордонів собакам сьогодні не потрібні довідки про вакцинацію". Отець Патрік і Абігайль – собака головного редактора УП

 

Я викладаю в університеті курс "Криміналістика Голокосту". Ми розповідаємо молодим людям, що тоді сталося і чому. Ми вчимо їх, як діяти у таких ситуаціях. Тому що усі масові вбивці діють так само як колись діяли у Бабиному Яру.

Гітлер був дуже розумний в тому, як заохочувати людей. Завжди знайдуться ті, хто хоче вбивати. Це не національна катастрофа чи хвороба, це загальнолюдська хвороба.

Це саме стосується знищення єзидів в Іраку. Для мене це дуже велика проблема – говорити молодим людям: коли вас заохотять стати вбивцею, будьте обережні. Це те, чому я навчаю в університеті: хтось із вас піде працювати до громадського сектору, хтось до ФБР, ви молоді, освічені, з перспективою, але якщо вас занесе, наприклад, до Сірії, будьте обережні.

Немає нікого, хто не зміг би стати вбивцею. Кілерами не народжуються, ними може стати хто завгодно і коли завгодно.

Я інтерв’ював 8000 людей, зустрічав багато вбивць, які переступали межу, і яких це зовсім не хвилювало. Гріх – це не частина історії вбивці. Я зустрічав людей, які вбивали дуже багато і цим пишалися.

Я вирішив поїхати до Іраку, коли побачив новини і зрозумів: те, що просто зараз відбувається в цій країні з єзидами, це справжній геноцид. Потім раптом зустрів хлопця, барбера, – він був єзидом, його батько жив в Іраку. І він погодився працювати зі мною.

Я завжди говорю, що Бог дає нам відчути, коли у нього для тебе є особливе завдання. А далі вже мій свідомий вибір – прийняти це або ні.

Отець Патрік Дебуа: В Іраку не було німців, поляків, українців. Але люди по всій планети вбивають інших людей. У людства одні й ті самі пороки. Масові вбивства – це злочин, так само як і зґвалтування. І це не ідеологічний злочин. Вони ґвалтують жінок, забирають гроші. Це доволі практичний злочин. На фото – отець Патрік в Північному Іраку  - фото 74057
Отець Патрік Дебуа: В Іраку не було німців, поляків, українців. Але люди по всій планети вбивають інших людей. У людства одні й ті самі пороки. Масові вбивства – це злочин, так само як і зґвалтування. І це не ідеологічний злочин. Вони ґвалтують жінок, забирають гроші. Це доволі практичний злочин. На фото – отець Патрік в Північному Іраку
Джерело фото: Stephan Pramme/Yahad-in-Unum

В Іраку ми зараз працюємо для того, аби почути жертв цих злочинів. Ми відкрили чотири центри. Два з них працюють з жінками і ще два тільки з дітьми. І це не про необхідність відчувати біль цих людей, це про те, щоб чути їх.

Це робота з дітьми, яких викрали та промили їм мозок. ІДІЛ дуже ретельно працює із дітьми. Вони обирають дітей у віці 9-12 років, віддають їх в ісламські школи, змінюють їхні імена, вирощують з них терористів.

Не існує вакцини від геноцидів для всього людства. Єдиний антидот від цього лиха – усвідомлення особистої відповідальності. Так, є кримінальна відповідальність, є той самий Міжнародний кримінальний суд.

Колись ми всі помремо, і Бог вас не запитає, що зробив суд, що зробив Путін чи президент Макрон, він запитає, що зробив ти.

Я зустрічався з президентом Міжнародного кримінального суду, і вона нічого не може зробити. І тому ти маєш щось робити, для того, щоб зберегти свою душу, своє життя від руйнування.

Я поки що не знаю, яким буде наступний напрямок моєї роботи. Це залежить багато від чого. Чи буде команда, гроші. Я дуже переживаю через жертв ІДІЛ серед християн у Буркіна-Фасо чи у Малі. Але я не можу туди поїхати, тому що мене вб'ють.

Багато трагедій залишаються поза нашою увагою. На жаль, увага до теми іноді залежить від резонансного тексту в The New York Times або сюжету в теленовинах. На жаль, терористи також знають, як працюють медіа. І розуміють, що теракт у маленькому селі не привертає стільки уваги, як теракт у Парижі чи Ніцці.

В мене немає відповіді на запитання, чи відчуваю я якийсь особливий зв'язок зі своїм дідусем. Знаю лише, що зовні схожий на нього. І я не знаю, чи може він пишатися мною. Обов'язково в нього запитаю про це, коли ми зустрінемося там.