Папа-єзуїт і його вороги
Кожна особа є результатом особистого життя, і два аспекти життя цього папи в особливий спосіб впливають на те, як він виконує функції Понтифіка. Передовсім його географічне походження «з кінця світу», з місійних теренів, з землі мігрантів та антропологічного й релігійного синкретизму, якою є Аргентина. Окрім цього, він був наймолодшим провінційним настоятелем єзуїтів в Аргентині з 1973 по 1979 р., під час військової диктатури генерала Відели. У цей період «вогню і меча», опинившись серед викрадень, тортур, різанини, тисяч зникнень людей, він був змушений утримувати в єдності Товариство Ісуса, розділене на тих, які були на боці диктатури, і тих, які підтримували збройний рух опору.
Із цього подвійного досвіду походить перша риса єзуїтської ідентичності папи Бергольйо: життя Церкви базується на неуникненному пошуку єдності різних протилежностей. Йдеться про міцне переконання, основане на розумінні драматичності історії й парадоксальної природи християнства, в якій Божий Син, який водночас є справжньою людиною, яка вмирає у відчайдушному усвідомленні, що Отець покинув її.
Остаточне завершення історії залежить від Бога, але тут, на землі, потрібно мати оптимістичне мислення, яке охоплює полярності, яке цінить те, що об’єднує, а не те, що розділяє. Ця доктрина єдності протилежностей вже є в творах засновника єзуїтів – св. Ігнатія Лойоли; богословська рефлексія над постійною полярністю божественної благодаті й вільною волею людини тягнулася віками, і в ХХ столітті нею займалися два богослови, дуже важливі у формуванні Бергольйо: француз Анрі де Любак і італо-німець Романо Гвардіні, дослідженню думки яких майбутній Понтифік думав присвятити свою докторську працю з богослов’я.
У стилі папи Франциска бачимо другий єзуїтський елемент: бути привітним і водночас безпосереднім, що відповідає напуттям перших отців Товариства Ісуса: «Лагідно в манерах, але рішуче в ділі». Він уважний не тільки до суті справ, але й до способу, як їх представляють, і з цього випливає особлива чутливість до світу комунікацій, з яким він спілкується без посередників, з чуйною і прихованою спонтанністю. Цей папа хоче, щоб його пам’ятали не як богослова, а як пастиря, який добре розуміє загублення сучасної людини, і тому мислить комплексно, але говорить просто – згідно з єзуїтською традицією знайти максимально можливу єдність між інтелектуальним виміром і простим представленням.
Ідентичність єзуїта – це не фортеця, яку слід захищати, а міст, перекинутий до інших…
Третій аспект, мабуть вирішальний, – налаштування на діалог. Ідентичність єзуїта – це не фортеця, яку слід захищати, а міст, перекинутий до інших, і чим відмінніші вони від нього самого, тим вони є цікавіші. З цієї точки зору діалог стає методом і пошуком суті: це не означає, очевидно, що слід відмовитися від власних переконань, а належить думати, що істина, яка породжується порівнянням з іншою, є ширшою і всеохоплюючою і, отже, більш обґрунтованою. Для єзуїта ідентичність та діалог ніколи не бувають суперечливими вимірами, оскільки істина – це не релігійний ланцюжок на показ, а результат пошуків, який збагачується самими пошуками.
Ця схильність до діалогу походить із місіонерської та дослідницької природи єзуїтів, з ментальної звички, яка зробила їх дослідниками незайманих земель – чи то були нові континенти, які треба було євангелізувати, чи внутрішній світ дитини, яку треба було навчити, чи сумління людини, в яке треба було проникнути зі сповіддю.
В останній енцикліці Fratelli tutti папа Франциск добре показує цю поставу допитливості в розділі «Суспільний діалог і дружба», в якому пояснює просту правду, що «життя – це мистецтво зустрічі, навіть якщо у ньому стільки конфліктів», повторюючи слова з пісні бразильського співака Вінісіуса де Мораеса.
Життя, – додає папа Франциск, – це багатогранник, в якому цілість більша від окремих частин, а це вимагає включити маргіналізованих і людей з периферій, «бо ніхто не є непридатним, ніхто не є непотрібним».
Врешті, ігнатіянський і єзуїтський характер спонукає папу Бергольйо охопити ідею войовничої і воюючої Церкви. Католицизм не повинен обмежуватися катакомбним свідченням, а кинути світові виклик і рушити в подорож, навіть ризикуючи своїми переконаннями, які неможливо втратити, якщо вони міцні.
У такий спосіб, як і багато його попередників-єзуїтів, папа Бергольйо став великим дестабілізатором раніше визначеної ортодоксії: його Церква – це траншея чи, як він сам сказав: «польовий госпіталь», в якому намагаються лікувати світ, побитий давніми бичами нерівності, а сьогодні – пандемією, і ця Церква завжди опиняється на межі.
Оскільки єзуїт – це передовсім солдат на передньому фронті, який перемінює границі в горизонти й місця обміну, як це сталося у 2019 завдяки декларації в Абу-Даві, підписаної папою Франциском і Великим Імамом Ахмед Аль-Таїбом, в якій вони заявили, що треба «прийняти культуру діалогу як шлях; співпрацю як спосіб життя; пізнання один одного як метод і критерій», і наголосили, що релігійний плюралізм – це воля Божої мудрості.
У тридцятих роках ХХ століття Антоніо Ґрамші в своїх В’язничних зошитах писав, що католицькі фундаменталісти зазвичай називали єзуїтів «модерністами», а їхню діяльність – «модернізмом». Він відмітив, що католицизм довіряв себе Товариству Ісуса кожного разу, коли той «занадто ухилявся направо», і потрібно було, щоб єзуїти знову його «вирівняли», тобто надали католицтву гнучку політичну форму, без доктринальних перебільшень, з великою свободою маневрування»: саме це є завдання понтифікату єзуїта Бергольйо, відновлюючи велику свободу маневреності католицизму.
І тому це багатьох турбує, і тому його пасторальний, милосердний і місіонерський підхід мусить цікавити віруючих і невіруючих через біди, які напастують історію, продовжуються і кровоточать, виходячи за межі того, що в минулому вважалося певним.
Міґель Ґотор
переклад: О. Кривобочок
