Папський Рим та королівська корона Данила Романовича

В цьому документі, зокрема, говориться таке: «Як дізналися ми з повідомлення шановного брата нашого єпископа прусського, ти – християнських князь, але дотримуєшся грецьких і руських звичаїв і обрядів і вимагаєш цього від них, що живуть у твоєму королівстві, але тепер, натхненний Божою милістю, бажаєш перейти до поклоніння й покірності Апостольському престолу і нам. Ми ж, з найглибшою любов’ю турбуючись про спасіння твоєї душі та твою найбільшу вигоду і славу, вмовляємо і закликаємо твою світлість в ім’я Господа, щоб ти не відкидав правильного вчення, але, пройнявшись благочестям, побожно прийняв обряд і звичаї християн-латинян і дотримувався їх, віддавши себе і своє королівство, заради любові до Христа, під солодку владу Римської Церкви, матері всіх вірних, яка тебе, як великого у Божій Церкві князя, шануватиме і любитиме, як духовного сина» [1].

Щодо особи адресата Папи Григорія ІХ немає єдиною думки. Однак заслуговує уваги те, що римський понтифік розглядає Русь як королівство й намагається включити його в систему релігійних і політичних відносин «латинської» Європи. Цілком можливо, що цим адресатом міг бути Данило Романович, який на той час ставав помітною фігурою серед князів Русі й водночас був пов’язаний з «латинськими» (передусім польськими й угорськими) можновладцями. На користь того, що адресатом згаданого листа до Данила Романовича, є згадка, що інформатором Папи про становище на Русі є прусський єпископ. На той час ним був цистеріанець Християн, єпархія якого знаходилася на Мазовші, у володіннях князя Конрада, із яким Данило та Василько підтримували добрі відносини [2].

Активізація контактів між Римом та князями Галичини й Волині спостерігалася в той час, коли Романовичі отримали перемогу під Ярославом, а Данило змушений був поїхати до хана Батия в Золоту Орду. Тоді на папському престолі знаходився Інокентій IV (1195-1254). З травня 1246 р. папська курія відправила сім листів, адресованих «руському князю». В одному із перших серед них, написаному 3 травня 1246 р., говорилося наступне: «Ми призначили в твої землі нашого достойного брата, архиєпископа Пруссії і Естонії, легата Апостольського престолу, мужа особливо близького нашому серцю, прикрашеного моральними чеснотами, обдарованому знаннями наук, відомого зрілістю своїх порад, який передасть тобі слова вітання та викладе більш повно волю нашу і наших братів, поклавши на нього всі обов’язки легата в цих землях…» [3].

Хоча у листах не вказувався адресат, можна не сумніватися, що вони були надіслані Данилу та Васильку. Папська курія принаймні робила кроки в тому напрямку, щоб ці князі не опинилися в сфері впливу Золотої Орди, ставши її васалами.

Романовичі натомість були зацікавлені в тому, аби на їхні володіння не здійснювали експансію західні сусіди – не лише поляки та угорці, а й німецькі рицарі-хрестоносці. Папа ж мав на них вплив і міг стримати. Тому Романовичі відпровадили в 1246 р. своє посольство до Папи в Ліон, пішовши на певні домовленості. А в 1247 р. з’явилася серія листів папської курії, звернутих до Романовичів, де йшлося про врегулювання політичних проблем із їхніми західними сусідами. У цих листах визнавалася суверенність цих князів, а також Папа погоджувався на збереження східнохристиянських («грецьких») обрядів у їхніх володіннях. Зокрема, три папські булли такого змісту були датовані 27 серпня 1247 р. [4].

А 12 вересня 1247 р. Папа надіслав листа Романовичам, в якому говорилося, що Інокентій IV бере їх під свою опіку. Там, зокрема, говорилося:

«А тому, найдорожчі во Христі сини, ми, прислухавшись до ваших прохань, вас самих, ваші королівства і сім’ї, володіння та все ваше майно, як рухоме так і нерухоме, яким ви на цей час розсудливо володієте або в майбутньому справедливо з Божою допомогою володітимете, приймаємо під св. Петра і наше заступництво, даруємо його вам і вашим спадкоємцям, стійким у вірності Церкві, і цією охоронною грамотою скріплюємо» [5].

Цікаво також, як Римський Папа звертався до Романовичів: «Найяснішим королям Русі Данилові та Лодомерії В[асилькові], братові його і синові ж цього Данила. Інокентій єпископ і т. д…» Отже, він трактував їх як королів, а їхню державу вважав королівством, що перебуває під його захистом.

Логічним кроком у цій ситуації мала би стати коронація одного з Романовичів. Що, власне, й сталося…

Думка про те, що причиною прийняття королівської корони князем Данилом від Папи Iнокентія IV і визнання ним верховенства Риму в церковних, а також і політичних справах стала необхідність боротьби з татарами Золотої Орди, настільки утвердилася в історіографії, що не викликає особливих заперечень. Вона значною мірою ґрунтується на повідомленні «Галицько-Волинського літопису», де читаємо наступне:

«…прислав Папа послів достойних, що принесли [Данилові] вінець, і скіпетр, і корону, які означають королівський сан, кажучи: «Сину! Прийми од нас вінець королівства». Він бо перед цим прислав [був] до нього біскупа веронського і каменецького [Якова Браганца], кажучи йому: «Прийми вінець королівства». Але він, [Данило], у той час не прийняв був [вінця], сказавши: «Рать татарська не перестає. Зле вони живуть із нами. | То як можу я прийняти вінець без підмоги твоєї?»

Тим часом Опізо, [посол папський], прийшов, несучи вінець [і] обіцяючи: «Ти матимеш поміч од папи». Але він, [Данило], все одно не хотів, та умовила його мати його [Анна], і [князі лядські] Болеслав [Стидливий] та Сомовит, [син Кондрата], і бояри лядські, кажучи: «Прийняв би ти вінець, а ми [готові] єсмо на підмогу проти поганих».

Він, отож, прийняв вінець од бога, од церкви Святих апостолів, від престолу святого Петра, і від отця свого, папи [Ін]нокентія, і від усіх єпископів своїх. [Ін]нокентій же проклинав тих, що хулили віру грецьку православну, і збирався він собор учинити про істинну віру [і] про возз’єднання церкви.

Прийняв же Данило од Бога вінець у городі Дорогичині, коли він ішов на війну [проти ятвягів] із сином Львом і з Сомовитом, князем лядським. Брат же його [Василько] вернувся, бо в нього рана була на нозі, але послав він із братом воїв своїх усіх» [6].

Із наведених слів випливає, що прийняття корони Данилом стало для князя предметом політичного торгу, метою якого ніби було створення антитатарської коаліції із залученням польських католицьких правителів. При цьому Папа обіцяв надати допомогу.

Сама ж коронація сталася в грудні 1253 року. Вона мала, як подає літописець, одну причину – потребу боротьби з татарами. Тут треба мати на увазі, що «Галицько-Волинський літопис», наскільки можемо судити, писався при дворі князя Володимира Васильковича, який належав до «антитатарської партії» серед правителів держави Романовичів. Це й найшло відображення в літописі, де простежуються антитатарські мотиви.

Проте ставлення князя Данила до Золотої Орди не було таким вже однозначно негативним. У 1245 р. він став васалом хана Батия й підтримував із татарами союзницькі відносини. Принаймні в політиці галицького князя простежувалася «східна орієнтація». Проте в 1253 р. він зробив розворот у своїй політиці у сторону тісніших контактів із «латинською» Європою [7].

Зрештою, цей князь і так був достатньо пов’язаний із «латинянами». Незадовго перед коронацією він став активним учасником змагань за «австрійську спадщину» [8]. Так, після смерті австрійського та штірійського герцога Фрідріха II розпочалася боротьба за його володіння. Спочатку переможцями стали племінниця покійного Гертруда та її чоловік Герман V. Однак Герман V незабаром помирає, а частина австрійських баронів та духовенства підтримали чеського королевича (згодом короля) Пржемисла II Оттокара, який восени 1251 р. вступив до Австрії і проголосив себе герцогом. Гертруда ж тоді за повелінням Папи Iнокентія IV перебувала під опікою угорського короля Бели IV. Останній, ведучи боротьбу за «австрійську спадщину», вирішив розіграти політичну комбінацію, віддавши Гертруду за сина Данила, княжича Романа. Сталося це 27 червня 1252 р. Тим самим Данило втягувався у цю війну. Зрозуміло, робилося це не без санкції Папи.

Данило виступив iз військом і дійшов аж до Чехії. Жоден із руських князів, зазначає «Галицько-Волинський літопис», так далеко не заходив на Захід і «не воював землі Чеської» [9].

Втягуючись у боротьбу між католицькими правителями Європи, князь Данило мусив приймати їхні «правила гри», а одним із таких правил було визнання церковного авторитету Папи. У «Галицько-Волинському літописі» спеціально звертається увага на те, що під час походу Данила на Чехію, коли він перебував у Кракові, посли від Інокентія IV намагались передати йому благословення від Папи, корону й сан королівський. «Вони, — читаємо в літописі, — хотіли бачити князя Данила, але він сказав їм: «Не подобає мені бачитися в чужій землі, нехай потім» [10]. Такий крок із боку Данила виглядав не зовсім тактовно. Однак він міг дозволити собі таку поведінку. Адже коронація була не стільки в його інтересах, скільки в інтересах Папи. До того ж коронуватися в чужому для галицького князя Кракові виглядало не дуже добре.

Окрім боротьби за «австрійську спадщину», однією з причин коронації Данила стали його відносини із литовським правителем Міндовгом. У 30-40-х роках ХIII ст. цьому талановитому військовому й політичному діячові вдалося створити доволі життєздатний державний організм [11]. Відносини Данила й Міндовга не були однозначними. Часом ці правителі ставали союзниками, але частіше суперниками. Галицький князь намагався навіть встановити династичні відносини з литовськими очільниками. Після 1252 р. він одружився з дочкою литовського князя Довспрунка, племінницею Міндовга [12]. Показово, що «Галицько-Волинський літопис», який відображав симпатії та антипатії прихильників Данила, малює Міндовга в досить негативному плані.

Незадовго перед коронацією Данила Міндовг здійснив низку політичних кроків, які підштовхнули галицького князя до прийняття корони від Римського Папи. У 1250 р. Данило, використовуючи внутрішні незгоди в Литовській державі, створив значну коаліцію, щоб розгромити цей небажаний для нього політичний організм. Намагаючись знайти союзників у боротьбі з Данилом, Міндовг прийняв католицизм у 1252 році, а наступного року отримав від папської курії королівську корону. Тим самим у нього з’явилася можливість блокуватися з католиками проти Данила.

Варто звернути увагу на те, що «Галицько-Волинський літопис» спеціально акцентує увагу на хрещенні Міндовга. Наведемо цей уривок: «Миндовг, отож, послав до Папи [Iнокентія посла] і прийняв хрещення. Але хрещення його обманливим було, бо потай він приносив жертви богам своїм…». Й далі літописець доводив, що Міндовг залишився поганином («поганство своє явно діяв») [13]; тобто, він хотів показати, що Міндовг лицемір і зовсім не є християнином.

У контексті цих подій коронацію Данила можна розглядати як своєрідну відповідь на «християнський виклик» Міндовга. Зрештою, з останнім галицькому князеві вдалося знайти порозуміння. Він, як уже говорилося, одружився з племінницею литовського короля. Обоє ці правителі начебто «опинилися в одному човні», під заступництвом Римського Папи.

Також Данило потребував порозуміння з Тевтонським орденом, який здійснював експансію на слов’янські й прусські землі [14]. У 30-их роках ХIII ст. князь Мазовії Конрад передав цьому ордену т. зв. Хелмінську землю, що знаходилася в межиріччі Осси, Вісли та Древенці. Тевтонці тоді виступили як самостійна сила. Їхні завоювання мали нібито благородну мету – поширення християнства серед язичників, зокрема литовських племен. У 1237 р. Конрад віддав хрестоносцям Дорогичин, очевидно, не сподіваючись його утримати, оскільки на це місто претендував Данило. I справді, галицький князь, розгромивши хрестоносців, у березні 1238 р. зайняв Дорогичин, що був непоганою базою для наступу на Прибалтику. Через три роки Данилу знову довелося відвойовувати це місто.

Показово, що боротьбі з литовськими племенами приділено чи не найбільше уваги на сторінках «Галицько-Волинського літопису». Вона давала можливість «прорубати вікно» до Прибалтики. Водночас захоплення та освоєння важкодоступних литовських земель створювало для галицько-волинських князів резервну територію, на якій можна було сховатися від нападів татар та інших завойовників. Не випадково після коронації Данило відразу вирушає в похід на литовське плем’я ятвягів [15].

Данило, як уже говорилося, приймає королівську корону не в Галичі, ні в Холмі, де знаходилася його резиденція, а в Дорогичині – містечку на краю своєї держави. Поширена думка, що ця подія сталася без особливого розголосу. І що ніби це зробив галицький князь спеціально, аби приховати цю подію від татар. Однак писемні джерела не дають підстави так твердити. Схоже, Дорогичин був цілком свідомо вибраний Данилом місцем коронації, бо займав на той час важливе стратегічне положення на русько-польсько-литовському пограниччі. Коронація в цьому місті мала свій символізм, вказуючи, що Дорогичин і Дорогичинська земля є невід’ємною частиною держави Данила.

Відразу після коронації, в 1254 р., Данило уклав угоду із мазовецьким князем Конрадом і віце-магістром Тевтонського ордену Бургардом фон Хорнхаузеном про поділ земель ятвягів.

Та, попри вказані причини коронації, все ж головною причиною стало намагання Данила позбутися залежності від Золотої Орди. Як її васал він не мав права йти на такий крок. Але Данило це зробив, здійснивши розрив із колишнім своїм сюзереном. При цьому узяв титул «світлішого короля Русі», а не «короля Галичини» чи «короля Галичини й Лодомерії», як це робили угорські монархи. Тим самим Данило заявив про свої претензії на всю Русь [16], яку намагалися тримати під своєю владою золотоординські хани.

Данило вибрав підходящий для коронації час. Ймовірно, він мав інформацію про те, що відбувалося в Золотій Орді. Якраз тоді хан Батий захворів. Невдовзі, в 1255 р. він помер [17]. Після цього в його державі настав «період невизначеності», боротьби за владу[18].

Після коронації в Дорогичині, за свідченням «Галицько-Волинського літопису», Романовичі мали серію конфліктів із татарськими ханами. Данило й Василько воювали проти татарського воєводи, Батиєвого намісника на нинішніх українських землях Куремси. Останній намагався взяти Кременець, але це йому не вдалося [19]. Не взяв він і Луцька [20]. Натомість Данило і його син Лев здійснили наїзди на «людей татарських», що жили в Болохівській землі. Данилові війська взяли фортецю Межибоже (нинішній Меджибіж) [21]. Також король Русі намагався відвоювати контрольований татарами Київ [22].

Данило, воюючи з ординцями, розраховував на своїх союзників, зокрема на литовців. Були сподівання й на організацію хрестового походу проти татар, обіцяний римський понтифіком. Однак ситуація помінялася не лише в Золотій Орді, а й у Римі. У 1254 р. помер Папа Iнокентій IV.

З останнім, наскільки можна судити, у Данила склалися добрі відносини. Цей Папа справді мав намір надати королю Русі військову допомогу. Також він толерантно ставився до східного (грецького) обряду й не тиснув на Данила, щоб той переходив на обряд латинський. Принаймні на це чітко вказував «Галицько-Волинський літопис» (про що вже йшлося): мовляв, Iнокентій IV проклинав тих, хто осуджував «грецьку віру» й збирався провести собор, щоб об’єднати західних і східних християн [23].

Новообраний Папа Олександр IV (1199-1261), який не відзначався великими здібностями, «розвернув» свою політику щодо короля Русі. Про хрестовий похід проти татар уже не йшлося. Римський понтифік зосередився на боротьбі, що велася у Священній Римській імперії. У 1255 р. він відлучив від Церкви регента Сицилійського королівства Манфреда і навіть спробував організувати проти нього хрестовий похід, залучивши королів Англії та Норвегії. Водночас почав тиснути на короля Данила, вимагаючи, щоб він переходив на латинський обряд. Саме «латинізація», а не боротьба з татарами визначила політику Папи Олександр IV щодо Східної Європи.

У цій недалекоглядній боротьбі за «латинізацію» він ладний був заходити далеко. Зокрема, підтримав литовського короля Міндовга, який знову опинився в конфлікті з королем Данилом і здійснив завоювання деяких руських земель. 6 березня 1255 року Папа написав листа цьому монархові, де, зокрема, говорилося таке: «Як тобою було нам повідомлено, ти, борючись з неослабним завзяттям проти королівства Русі та його мешканців, які перебувають на бездоріжжі безвір’я, підкорив своїй владі деякі землі цього королівства, тому ми, вважаючи, що якщо ти володітимеш названими землями, то сусідні регіони язичників і невірних легше буде підкорити твоїй владі й здобути для християнської віри, ласкаво схиляючись до твоїх прохань, названі землі апостольською владою затверджуємо за тобою і твоїми спадкоємцями…» [24].

Міндовг, який формально прийняв християнство західного обряду, але держава якого лишалася язичницькою, виявився для Олександра IV ближчим, ніж Данило – очільник християнської держави, де існував східний обряд. Реально римський понтифік розпалював конфлікт між королями Русі й Литви, ослаблюючи «християнський фронт» у Східній Європі перед татарами.

13 лютого 1257 р. Папа надсилає Данилу листа, в якому докоряє йому за те, що той начебто «відступив від віри»: «…Церква, бажаючи зміцнити тебе у вірі своєю прихильністю і заохотити достойними благодіяннями, підняла твою особу до вершини королівського титулу. Ми подбали, щоб ти був помазаний єлеєм королівського помазання, і на голову твою поклали корону. Але ти, як дійшло до нашого слуху, викликавши нашу сердечну турботу, забувши як про духовні, так і про світські благодіяння цієї Церкви, виявив невдячність до благодаті, зневажив релігію, переступивши через дану тобою клятву, не дотримався того, що обіцяв відносно покори цій Церкві й згаданого дотримання віри, зневагою названої Церкви і відступництвом від Ісуса Христа» [25].

А тим часом період «замішання» в Золотій Орді добігав кінця. У 1258 р. хан Берке, який уміло усував юних синів Батия, став очільником цієї держави. Воєвода й золотоординський намісник Куремса, котрий програв війну з королем Данилом у 1254-1257 рр., був замінений темником Бурундаєм. Це був один з найкращих татарських полководців, який відзначився в боях на Волзі в 1237 р., а також у поході на Угорщину в 1241 р. [26]

У 1258 р. Бурундай розпочав військову кампанію на теренах нинішньої України. Про це так писав «Галицько-Волинський літопис»: «…прийшов [воєвода] Бурондай, безбожний, лютий, з безліччю полків татарських, з великою силою, і став на місцях Куремсиних | [татар]. Данило ж воював із Куремсою і ніколи-таки не боявся Куремси: Куремса бо не міг йому був ніколи вчинити лиха, допоки [не] прийшов Бурондай із силою великою» [27].

Правда, новий намісник Золотої Орди вирішив діяти не стільки військовими, скільки дипломатичними методами: «Послав він тоді послів до Данила, кажучи: «Я іду на Литву. Якщо ти спільник єси, піди зо мною» [28].

Він вирішив зіграти на суперечностях між королівством Русі й литовцями. І це йому, схоже, вдалося.

Романовичі не ризикнули протистояти новому темнику. «Данило, отож, – пише «Галицько-Волинський літопис», – сів із братом [Васильком] і з сином [Львом думати]. Печальними бувши, радились вони, бо знали, що як Данило поїде, то не буде він назад із добром» [29]. Літопис натякає на те, що Бурундай, певно, би не подарував Данилові його коронації та орієнтації на Захід. Для короля Русі опинитися в стані татар могло б означати смерть. Тому до татарського темника їде його брат Василько. Останній же стає союзником Бурундая, воюючи проти литовців [30].

Таким чином, відбулася переорієнтація держави Романовичів із Заходу на Схід. І в цьому немала «заслуга» Папи Олександра IV, який не лише відмовився від хрестового походу проти татар, що мав намір організувати його попередник, а й розпалював конфлікт між королями Русі й Литви, а також опинився у стані протистояння з Данилом через східний (грецький) обряд. Така політика була на руку очільникам Золотої Орди.

Примітки:

1. Боротьба Південно-Західної Русі і України проти експансії Ватікану та унії (Х – початок ХVІІ ст.): Зб. док. і матеріалів. Київ, 1988. С. 20-21.
2. Włodarski B. Rola Konrada Mazowieckiego w stosunkach polsko-ruskich. Lwów, 1936.
3. Боротьба Південно-Західної Русі і України проти експансії Ватікану та унії (Х – початок ХVІІ ст.): Зб. док. і матеріалів. С. 25.
4. Большакова С. Папские послания галицкому князю как исторический источник. Древнейшие государства на территории СССР. Москва, 1975. С. 126-127.
5. Боротьба Південно-Західної Русі і України проти експансії Ватікану та унії (Х – початок ХVІІ ст.): Зб. док. і матеріалів. С. 27
6. Літопис руський. Київ, 1989. С. 412-413.
7. Крип’якевич І. Галицько-Волинське князівство. Київ, 1999. С. 128.
8. Войтович Л. Галицько-волинські етюди. Біла Церква, 2006. С. 265-266.
9. Літопис руський. С. 411.
10. Там само. С. 412.
11. Міндаў кароль Літовіі. У дакументах і сведчаннях. Мінск, 2005.
12. Войтович Л. Галицько-волинські етюди. Біла Церква, 2011. С. 279.
13. Літопис руський. С. 409.
14. Войтович Л. Тевтонський орден у політиці Галицько-Волинського князівства. Український історичний журнал. 2010. № 6. С. 4-17.
15. Літопис руський. С. 413.
16. Войтович Л. Король Данило Романович: Загадки і проблеми. Засновник Львова король Данило та Українська держава в ХІІІ ст. Львів, 2006. С. 34-49.
17. Карпов А. Батый. Москва, 2011.
18. Патканов К. История монголов по армянским источникам. Санкт-Петербург, 1874. Вып. 1. С. 87.
19. Літопис руський. С. 413.
20. Там само. С. 418.
21. Там само. С. 416.
22. Войтович Л. Галицько-волинські етюди. С. 274.
23. Літопис руський. С. 413.
24. Боротьба Південно-Західної Русі і України проти експансії Ватікану та унії (Х – початок ХVІІ ст.): Зб. док. і матеріалів. С. 28-29.
25. Там само. С. 29-30.
26. Войтович Л. Галицько-волинські етюди. С. 274.
27. Літопис руський. С. 420.
28. Там само.
29. Там само.
30. Там само.