Переклад на кирилицю

05.08.2010, 13:37
Переклад на кирилицю - фото 1

Ніякої суперечності тут немає, бо ще від часів Костянтина Багрянородного, або й від Нікейських соборів християнство обросло такою фінансово-менеджерскою мережею, що теза Христа про те, як важко багатому увійти в Царство Боже, і що треба роздати все і йти за Ним, лунає сьогодні вкрай тихо і, з огляду на майновий стан кліру, навіть дещо єретично.

Кажуть: якщо хочеш насмішити Бога, розкажи йому про свої плани. Схоже, однаковою мірою це стосується планів як  Патріарха РПЦ Кирила, так і його опонентів.

 

Далебі, приїзд Кирила – найяскравіша ілюстрація механізму психічної індукції, тобто емпатичної передачі психічних станів без наявності внутрішньої мотивації. Українські публіцисти, журналісти, експерти, а за ними й політики (як найменш інтелектуальна верства населення) суголосно стали перейматися проблемами православ’я. Невротична глибина цієї занепокоєності в найяскравіших її проявах вже схожа на Ніцшевську прірву, яка зазирає в очі тим, хто в неї дивиться. З тією різницею, що в українській версії в прірву імені Кирила зазирають або слабко зрячі, або й взагалі – сліпці. Люди, м’яко кажучи, дуже світські, раптом стали несамовитими охоронцями духовності принаймні в одній з її поп-версій, а то й поспіль.

 

Духовність, позаяк має відношення до душі, взагалі-то кажучи, ніякої охорони не потребує. Якщо, звичайно, ви не сумніваєтеся у наявності душі. А якщо такі сумніви є, то відбувається екстериоризація проблеми, болісний пошук ампутованої частини суспільного тіла.

 

Візит Кирила – безумовно політичний.

Візит Кирила – безумовно пастирський.

Ніякої суперечності тут немає, бо ще від часів Костянтина Багрянородного, або й від Нікейських соборів християнство обросло такою фінансово-менеджерскою мережею, що теза Христа про те, як важко багатому увійти в Царство Боже, і що треба роздати все і йти за Ним, лунає сьогодні вкрай тихо і, з огляду на майновий стан кліру, навіть дещо єретично.

 Представник "Третього Риму" немає куди звертати своєї уваги, крім як на Україну. В його власній державі, де друга державотворча нація, яка активно плодиться, – татари, сповідує іслам. При тому релігійними вважає себе 58% населення. Істинно православних у Росії – не більш ніж 4,5%, тобто не більше 6 млн осіб. З них не менш ніж раз на місяць до церкви ходять 8% прихожан, раз на рік – 18%, рідше – 15%, а зовсім не ходять – 59%. 21% не знає, що таке "причастя".

 В Україні (за кількістью церковних організацій) – 52% православних, 28% – греко-католиків. 33% заявляють, що не належать ні до якого патріархату, а просто православні (це не ті, що не змогли відповісти на питання). Високий рівень довіри українці вдо церкви, на що часто посилаються соціологи, – це довіра саме до Церкви, а не до конфесії. Тобто це потенціал очікування допомоги, а не констатація позитивної співпраці.

 

Переклад  на кирилицю


Українці – справді релігійна нація, після Косово, Греції,Польщі та Румунії. Але ця релігійність при ближчому розгляді має всі ознаки двовір’я (християнство+язичництво), пантеїзму, анімізму тощо. Люди, що ходять до храмів, у переважній масі своїй сповідують вельми індивідуальні культи, думаючи, що є частиною християнської спільноти.

 Візити Кирила (а є вже всі підстави говорити про множину), дуже корисні для українського суспільного житя, і, якщо хочете, духовності. Справа зовсім не в тому, що піариться концепція "Русского мира", у якої стільки само шансів на глибинне  вкорінення, як у слов’янофільських ідей ХІХ століття.  Попередньою такою спробою був проект "переселенія соотєчественніков". Щойно "соотєчественніки" збагнули, що їх переселяють в якісь спорожнілі, далекі від цивілізації терени з мінімальними підйомними, як вони взяли за краще й надалі бідувати в статусі національних меншин, або асимілюватися. Доки розмова залишається на рівні ідей, симпатії до позитивних об’єднавчих закликів завжди значні. Але коли з’ясовується, що наступним кроком має бути перерозподіл земель, майна і впливів, то ентузіазм стрімко зникає.  

 Патріарх Кирил фактично є речником ідей православного філософа Сергія Булгакова, який сто років тому намагався активізувати потенціал православ’я для потреб економічної та інформаційної модернізації Росії. Булгаков провадив діалог із лідерами громадської думки та Церквою, щоб посилити значення економічної складової.

На Заході трудова етика протестантизму стала запорукою економічного успіху і процвітання. Слов’янський  підхід до теми – це релігія землеробів, де пори року і погода важать набагато більше і створюють атмосферу пасивності й фаталізму значно сильніше, ніж заклики до праці, навіть коли їх виголошує свяґщенник.

 Кирил намагадується проповідувати – і проповідує – сучасний різновид соціального християнства. Але той-таки Булгаков однією з запорук успіху такої проповіді називав відсутність клерикалізму, який чужий для православної ідеї, і є радше продуктом римо-католицизму. Кирила у нього вдома вже давненько звинувачують у симпатіях до Ватикану, в намаганні перейняти західну модель релігійного менеджменту тощо. У цьому сенсі наші апологети руху до Європи мали би солідаризуватися з Кирилом, але тут є одна проблема.

 Намагання показати московського патріарха наїзником і зазіхачем на українські блага не позбавлені певного сенсу. Але речники цієї ідеї нагадують самовідданих захисників фортечних воріт перед лицем нападника, притому, що від цілої фортеці, власне, лишилася тільки брама. Я свідомо не беру тут до уваги владсі оборудки з церковним майном і примітивний, кітчевий піар візиту. Це справа традиційної невихованості представників української влади,  які про брак виховання навіть не підозрюють. Кирил увійшов у смисловий простір України не тому, що телеканали наших олігархів надали йому часу либонь не менше, як трансляціям чемпіонату світу з футболу. А тому, що він на голову вищий навіть за очільників російської влади, перед якими українська "апазиція" боїться й пискнути.

 

 


Передусім – інтелектуально.

 Було б дуже корисним визнати той факт, що Кирил задає для України той рівень полеміки, коли крики "геть московського попа!" одномоментно доводять моральний програш української сторони – інтелектуальний, етичний, системний. Задає, передбачаючи позитивний для себе результат. Він далеко не іструмент кремлівської політитки, а серйозний самостійний гравець з цілями, які виходять за рамки практичної московської геополітики. 

Такий спаринг-партнер дуже корисний для українських інтелектуалів, які в останні роки відрефлексовують лише власну внутрішню боротьбу хорошого з прекрасним, а у разі потреби аргументовано відповісти на економічні, культурні, міграційні, релігійні виклики світового масштабу компетентних і водночас красномовних полемістів можна перелічити на пальцях однієї руки.

       "Русский мир" не може загрожувати українському світу, бо він – інтелектуальний потужний конструкт, який намагається вплинути на явище природи. Так колись цар Ксеркс наказав відшмагати море залізними ланцюгами, бо воно потопило його флот, і його воїни справно дубасили лінію припливу, скільки сягало око. Але якщо економіко-політичні пропозиції Кирила не зустрінуть консолідованої аргументованої відповіді (хоч ствердної, хоч заперечної), то для світу це означатиме цивілізовану колонізацію дикого простору з індіанцями і бізонами, просування російського фронтіру на раніше колонізовані, але втрачені терени.

 В Україні зараз спостерігається гібрид сепараційної і протекціоністської моделі стосунків церкви і держави. Де-факто починає домінувати протекціоністська, що робить церкву інструментом досягнення державою своїх цілей. Вочевидь Україна - не Росія, і спроба повністю перейти на протенкціоністську модель наштовхнеться на опір тих українських священників і політиків (що зараз аплодують Кирилу) яким, виявиться, є що втрачати під час такого переходу.

Нам дуже далеко, скажімо, до польської коопераційної моделі (якою, до речі, захоплювався Сергій Булгаков), а держава сепарувалася не лише від Церкви, а й від своїх громадян вже досить давно, утворивши власну високоефективну корпоративну систему,  в яку інтегровано й клір. На одному фінансово-кастовому  рівні з різним ТБ- ентертейтментом та слухняними отарами "поющих тампексов".

Але якщо ми змінимо вектор моральної аргументації  з "незалежності від - ", на "незалежність для - ", з "помісності  від - ", на - "помісність для - ",  то частина проблемних питань відпаде сама по собі. І знайдуться дуже прості відповіді.

Або не знайдуться. Але принаймні необхідно  пробувати їх отримати.

Замість утримувати нікому не потрібну браму без муру. Тоді всі ці політичні переклади на кирилицю і з кирилиці залишаться лише маркером епохи релігійного постмодерну.

Олег ПОКАЛЬЧУК

"Релігія в Україні", 3 серпня 2010 року