Перемовини в Абу-Дабі і УПЦ: що спільного?

о. Сергій Прокопчук

Багатьох дивує і обурює, що навіть під час таких геноцидальних дій росіян знаходяться такі українці, котрі моляться (поминають на богослужінні) за п. Кіріла і не бажають, щоб УПЦ розірвала всі можливі зв'язки з РПЦ.

Хтось скаже: "Так це ж твоя УПЦ, твоя Церква, твоє духовне керівництво нічого не робить, щоб змінити ситуацію".

Так, це моя Церква і я не хочу, щоб її звинувачували у зв'язках з церквою-сатани, котрою стала РПЦ.

Що може принести для УПЦ мирна угода України та Росії?

Один з пунктів перемовин в Абу-дабі вже зафіксований:

"8. Українці погодилися з запровадженням на території України верховенства європейського законодавства, яке забезпечує відсутність дискримінації за мовною чи релігійною ознакою".

Розшифровує цей пункт МІД Росії:

"Прекращение преследований УПЦ МП является одним из ключевых условий урегулирования конфликта между Россией и Украиной".

Мирна угода може принести українцям мир, а УПЦ позор і вічну камбалу від московської церкви.

МИ ЦЬОГО ХОЧЕМО?

ЦЬОГО ХОЧЕ СИНОД І ЄПИСКОПАТ МОЄЇ ЦЕРКВИ?

Чому вони мовчать, нічого не кажуть і нічого не роблять?

Дехто прикривається твердженням:

"Ми ж не можемо піти на неканонічну Автокефалію."

Так, не можемо і нам її ніхто не дасть і її ніхто не визнає. У нас є два шляхи: бути в канонічній і адміністративній єдності з кривавим п. Кірілом або з п. Варфоломієм. Іншого шляху не має (історію з ПЦУ з певних причин виносимо за дужки).

Відомий богослов о. Кирило Говорун в останньому інтерв'ю гарно окреслив перспективи для УПЦ:

"За підсумками минулого року, якщо придивимося до УПЦ, ми бачимо кілька дуже болючих фактів. Зокрема — нерішучість голови, нечітка, неартикульована позиція, іноді, на жаль, толерантність щодо очевидних антиукраїнських дурниць. Що ж у цьому сенсі можна зробити?

Єдина дискусія на інтелектуальному рівні, як мені здавалося, була навколо екзархату — окремої інституції, до якої віряни УПЦ могли б піти від Московського патріархату, умовно кажучи, до Константинополя. Наскільки це життєздатна схема?

— На тлі протистояння і патової ситуації, яка склалася у відносинах між ПЦУ і УПЦ, ідея екзархату як перехідної можливості для тих, кого вже не влаштовує стагнація всередині УПЦ і глухота священновладдя до справді волаючих потреб пастви цієї церкви, виглядає зрозумілою. Тому що паства намагається докричатися до архієреїв, до настоятеля: зробіть щось. А там — ігнорування, глухота з того боку.

І на тлі відсутності комунікації і взаєморозуміння між різними шарами всередині УПЦ, з одного боку, а з іншого боку — доволі жорсткого ставлення з боку ПЦУ до УПЦ, коли звучить риторика на кшталт: “ви там розкольники”, “ви колаборанти”, “ви всі ФСБшники в рясах”, — тобто риторика, яка всіх мажe одним миром, — у багатьох людей, як їм здавалося, не залишалося іншого виходу, окрім як шукати третій шлях. І таким третім шляхом могло б стати створення екзархату Вселенського патріархату або розширення того екзархату, де ми зараз з вами перебуваємо, на тих, хто хотів би піти цим третім шляхом.

Знову ж таки — не як щось постійне, не як остаточне рішення, а як тимчасове рішення доти, доки дві церкви не знайдуть спільної мови. По суті УПЦ — Українська православна церква, яку ще називають Московським патріархатом в Україні, — уже не є ні Московським патріархатом, ні взагалі патріархатом. Це, по суті, Київська митрополія Вселенського патріархату в тому стані, в якому вона існувала до 1686 року.

Коли в 1686 році митрополію було передано під управління Московському патріархату — за умови, що Московський патріархат міг лише рукополагати настоятеля, обраного в самій митрополії, — це не змінювало статусу митрополії як частини Вселенського патріархату. Інша річ, що Москва потім інтерпретувала цей статус так, ніби “це належить мені”, тобто фактично привласнила собі митрополію, яка їй ніколи не належала. Ніколи — у сенсі до 2019 року, коли був даний Томос про автокефалію, і статус-кво було відновлено.

Це означає, що всі парафії і єпископи УПЦ насправді є парафіями і єпископами Вселенського патріархату. Київська митрополія була відновлена рішенням Жовтневого синоду 2018 року на Фанарі — рішенням Вселенського патріархату. І по суті йдеться про те, що робити з цими єпископами, священниками і мирянами, з тисячами парафій, які, якщо говорити з погляду канонічної окривії (управлінні, — ред.), точності, є насправді єпископами, священниками і мирянами Вселенського патріархату.

Формалізувати їм цей статус чи залишатися в невизначеному статусі, в якому вони перебувають зараз? Тобто питання про екзархат — це питання про те, визнавати де-юре те, що існує де-факто, чи залишити все як є. І тут питання не у формальностях і не в тому, щоб просто “правильно оформити” те, що вже є. Питання в тому, що робити з людьми, у яких і надалі залишаються дуже серйозні внутрішні дилеми.

Мені здається, екзархат як тимчасове рішення для цієї дилеми можливий."

То ж який шлях обере блж. Онуфрій і єпископат УПЦ з огляду на певні пункти в мирній угоді?

Чи дотримається Предстоятель слова і збере Собор УПЦ після акту перемир'я?

Який шлях м. Онуфрій обере:

1. Повернеться в РПЦ (відмінить рішення Феофанії)?

2. Піде шляхом незаконної автокефалії?

3. Відновить Євхаристійне спілкування з п. Варфоломієм і піде під його канонічну опіку (Автономія, Екзархат)?

Ці три питання варто задати кожному з представників УПЦ. Який шлях Ви оберете?