Історія видимої Церкви — це історія людей. Почасти великих, невтомних і далекоглядних, почасти ж — немічних і кволих. Але ці люди зводили храми, несли істини своїх Вчителів, просвітлювали ними села, міста, континенти, створювали громади, навчали й картали, втішали засмучених і викривали негідних, здобували славу й наражались на мученицьку смерть.
Історія Церкви — це безліч імен: пророків, святих, просвітителів, аскетів, будівничих, гордовитих ієрархів і смиренних пустельників, видатних учених і неписьменних юродивих.
Сьогоденну історію церков і релігійних спільнот України теж пишуть люди. І ми сприймаємо докір тих читачів, які вважають, що наш журнал, самою назвою зобов’язаний якомога більше розповідати про таких людей, робить це все-таки недостатньо.
У цьому числі ми пропонуємо галерею портретів «перших осіб» — предстоятелей церков і керівників релігійних організацій, що об’єднують абсолютну більшість віруючих нашої країни. Деякі з представлених імен відомі дуже добре, вони постійно перебувають в епіцентрі громадської уваги, інші знайомі лише обмеженій кількості вірних тієї чи іншої церкви або віровізнаннєвої спільноти.
Дехто з релігійних лідерів стоїть біля керма церковного корабля вже не перше десятиліття, інші прийшли до цього служіння зовсім недавно. Релігійні лідери різні за віком, і якщо для одних вже настала «осінь патріарха», то інші лише досягли піка своєї кар’єри. Звичайно, бути неупередженим, коли йдеться про конкретну постать, до того ж не віддалену від нас історичною дистанцією, сучасникам не завжди вдається. Тому «ЛіС» абстрагується від оцінок і суджень, подаючи лише «об’єктивки». Становить проблему саме складення списку церковних ієрархів та керівників релігійних організацій. Тому хай перелік відкриє найстарший — це видається справедливим.
Мирослав Іван кардинал Любачівський
— глава Української греко-католицької церкви, десятий архиєпископ відновленої 1807 р. Галицької митрополії. Народився у Долині Станіславівського воєводства (нині — Івано-Франківська область) 24 червня 1914 р. Вчився у Стрийській гімназії, семінарії та академії у Львові, Інсбрукському університеті, Папському біблійному інституті та Григоріанському університеті в Римі. Магістр біблійних і доктор богословських наук.
Отримавши священицькі свячення з рук Андрея Шептицького 1938 р., вирушив на навчання у Швейцарію і зміг повернутися на Батьківщину лише через 43 роки. Завжди підкреслює, що ніколи не полишав Україну за власним бажанням і що його багаторічне перебування в Америці було вимушеним. В еміграції розпочав служіння працею серед «переміщених осіб» у Західній Європі, потім душпастирював у Філадельфії, викладав в Українській католицькій семінарії в Чикаго і семінарії в Стемфорді. Ті, хто знав тоді отця Мирослава, стверджують, що він виконував свої обов’язки сумлінно й ніколи не демонстрував намагань посісти вищу сходинку ієрархічної драбини.
Його призначення 1979 р. керуючим однією з найзначиміших в українській діаспорі Філадельфійською митрополією для багатьох було несподіванкою. Невдоволення, втім, викликала не особа 65-річного номінанта, а позиція Апостольської Столиці, яка, на думку мирян, зробила це без відома патріарха Сліпого.
12 листопада 1979 р. Мирослав Іван Любачівський став першим в історії Греко-Католицької церкви архиєреєм, чию хіротонію здійснив папа Римський. Наступного року Іван Павло II пропонує Синодові єпископів кандидатуру Мирослава Івана на посаду коад’ютора кардинала Сліпого — тобто помічника із правом наступництва. 1984 р., після смерті Йосифа Сліпого, він стає главою церкви. З 1985 р. — кардинал. Громадянин США і держави Ватикан. У березні 1991 р. повертається з Риму до Львова і очолює процес відродження УГКЦ в Україні. Впродовж п’яти років перебував у центрі гострих колізій, пов’язаних із труднощами виходу своєї церкви з катакомб, конфліктом з православними, складнощами інституційної розбудови, протиріччями між різними прошарками духовенства, проблемами наведення мостів із офіційним Києвом, тиском мирянських організацій, які вважали, що кардинал, на відміну від свого попередника, занадто лояльний до Апостольської Столиці, що підлягає впливам найближчого оточення і недостатньо активний у справі досягнення патріархального статусу УГКЦ.
В одному з інтерв’ю оцінив процес легалізації своєї церкви як «суміш досягнень і невдач». У пастирському зверненні «Про єдність Святих Церков» (1994) закликав вірних утриматись від поведінки, яка б указувала на брак пошани до Православної церкви-сестри, її святинь та історії, а також уникати будь-яких натяків на прозелітизм.
1996 р. з огляду на стан здоров’я Мирослава Івана кардинала Любачівського Синод єпископів обрав єпископа-помічника для ведення справ усієї Греко-Католицької церкви з делегованими правами глави УГКЦ.
Патріарх Київський і всієї України Димитрій
(в миру Володимир Ярема) — предстоятель Української автокефальної православної церкви. Народився 1915 р. в селі Глідно Березівського повіту на півночі Сяніцької землі (тепер Кросненське воєводство Польщі). Батьки не мали змоги віддати Володимира до школи, тому вчився він самотужки, відвідуючи читальню «Просвіти», беручи участь у шкільних виставах, допомагаючи паламарю і дякові при церкві. В 15 років працював помічником у емігрантів з Наддніпрянщини, старшин українського війська, які розписували церкву.
У 1931—1938 рр. навчається малярства у Львові, розписує храми на Львівщині, бере уроки з теорії музики, сольфеджіо, диригування.
1938 р. мобілізований до Війська Польського, бере участь у перших боях II Світової війни і потрапляє до німецького полону.
Після полону вчився у Львівській мистецько-промисловій школі під керівництвом професора М. Осінчука. З благословіння митрополита Андрея Шептицького направлений для здобуття освіти до малої семінарії Греко-Католицької церкви. Після приходу Радянської Армії разом з групою семінаристів мобілізований до війська. Демобілізувавшись, працював у національному музеї.
Ліквідація Греко-Католицької церкви ставить Володимира Ярему перед вибором. Переконаний, що перехід на православ’я убезпечить Церкву від винищення і що Церква за наявних обставин лишається чи не єдиним оборонцем духовності, гарантом неперервності традиції, 1947 р. приймає священицькі свячення від архиєпископа Макарія (Оксіюка).
Служив на православних парафіях Львівщини, а з 1958 р. — у церквах Львова. 19 серпня 1989 р. оголошує про вихід парафії Петра і Павла у Львові з юрисдикції Московського патріархату. Бере активну участь у підготовці й проведенні Помісного Собору Української автокефальної православної церкви 5—6 червня 1990 р.
1992 р. не погоджується з рішенням Собору, на якому створено Українську православну церкву Київський патріархат і до якої приєдналась більшість єпископів УАПЦ. Після смерті патріарха Мстислава відбувається два Собори: УПЦ КП, який обирає на вакантний патріарший престол Володимира Романюка, і УАПЦ, який 7 вересня 1993 р. обирає патріархом постриженого наприкінці серпня в ченці і висвяченого 5 вересня тепер вже Димитрія (Ярему).
Попри поважний вік активно боровся за відновлення юридичного статусу УАПЦ та проти розколу, який загрожував самому існуванню очолюваної ним церкви. Видав книгу «Дивний світ ікон», готова до друку двотомна монографія з історії іконопису. Захоплюється колекціонуванням зображень церковних будівель, ікон, а також печерних монастирів.
Після прийняття монаших обітниць чернечий постриг прийняла і дружина о. Володимира. Вони виростили семеро дітей, мають 13 онуків і 4-х правнуків.
Архієпископ Мар’ян Яворський
— глава конференції єпископів Римо-Католицької церкви в Україні, 43-й митрополит Львівський (латинського обряду). Народився у Львові 1926 р. Саме тут, за власними спогадами, вчився справжнього екуменізму, так би мовити, «знизу», перш ніж довідався про нього з богословської літератури. 1945 р. зарахований до Львівської духовної семінарії, того ж року виїхав до Польщі і навчався у семінарії поблизу Кракова. Доктор теології (праця «Розвиток поглядів на засадах причинності у Ю. Генсера», 1952 р.). Доктор філософії (праця «Теорія причинності на грунті поняття побуту в Аристотеля і св. Фоми», 1955 р.). Священицькі свячення отримав 1950 р. Кількома роками пізніше познайомився з отцем-доктором Каролем Войтилою — майбутнім папою Іваном Павлом II. Ця зустріч, яка згодом перетворилась на дружбу, багато в чому визначила подальшу долю о. Мар’яна і серйозно вплинула на його погляди. Викладає у Папській теологічній академії в Кракові, Католицькій академії у Варшаві. Написав понад 50 наукових праць з метафізики і філософії релігії. 1967 р. заміняє єпископа Кароля Войтилу, який щойно отримав кардинальську номінацію і вирушив у Рим, у пастирській подорожі до Ольштина. В дорозі потрапляє в залізничну катастрофу і втрачає руку.
Після обрання кардинала Войтили папою Римським стає першим ректором Папської теологічної академії в Кракові. 1984 р. отримав єпископську хіротонію і кафедру єпископа Любачева.
16 січня 1991 р. призначений митрополитом Львівським для римо-католиків латинського обряду. Призначення було хворобливо сприйнято львівською владою: вказувалося на польське громадянство владики Мар’яна, неузгодження його кандидатури з місцевими структурами. Після семи років перебування на Львівській кафедрі порозуміння у відносинах з цивільними властями та керівництвом інших церков стало більше, хоча деяке напруження лишається й дотепер. Архиєпископ Яворський, громадянин Польщі, 6 років тому подав документи на отримання подвійного громадянства, яке українсько-польськими угодами не передбачене. Весь вільний час присвячує читанню світової філософської літератури. Володіє, крім польської та української, німецькою, французькою та італійською мовами.
Часто зустрічається з папою Іваном Павлом II. Остання їхня зустріч відбулася наприкінці минулого року, наступна планується 19 березня, коли архиєпископ Яворський братиме участь у хіротонії папського секретаря-прелата Станіслава Дзвіша в Римі.
Патріарх Київський і всієї Русі-України Філарет
(в миру Михайло Денисенко) — предстоятель Української православної церкви Київський патріархат. Народився 1929 р. на Донбасі у робітничій родині. Закінчив Одеську духовну семінарію і Московську духовну академію. Прийняв чернечий постриг на II курсі академії, був наближений до патріарха Московського Алексія І. Після закінчення академічного курсу викладав у духовних семінаріях і академіях, був ректором Київської семінарії, настоятелем подвір’я РПЦ при Александрійському патріархаті. 1962 р. висвячений в єпископи, був єпископом Лузьким, Віденським і Австрійським, екзархом Середньої Європи, ректором московських духовних шкіл. З 1966 р. — архиєпископ, згодом митрополит Київський і Галицький, патріарший екзарх України; перший за 150 років етнічний українець на Київському митрополичому престолі. Активно працював у міжнародних релігійних організаціях, головував у Комітеті Християнської Мирної Конференції, об’їздив понад 80 країн світу, має велику кількість церковних нагород, а також радянські ордени Трудового Червоного Прапора і Дружби Народів.
Послідовно боровся з ідеєю автокефалії Української церкви і Греко-Католицькою церквою в Україні, різко критикував український націоналізм. Напередодні березневого референдуму 1991 р. закликав вірних сказати «так» оновлюваному Союзу РСР. Водночас від самого початку горбачовських реформ докладав серйозних зусиль для відновлення церковної інфраструктури і активізації церковного життя.
1990 р. після смерті патріарха Московського і всієї Русі Пимена стає місцеблюстителем патріаршого престолу. Кандидатував на Московську патріаршу кафедру на Помісному Соборі РПЦ (червень 1990 р.). У жовтні того ж року отримав грамоту Московського патріарха про незалежність і самостійність в управлінні УПЦ і титул «митрополита Київського і всієї України», а також «Блаженнішого» (в межах України).
Після розпаду СРСР бере курс на усамостійнення УПЦ і в листопаді 1991 р. очолює роботу Собору, який ухвалив звернення до священноначалія РПЦ про «повну канонічну самостійність, тобто автокефалію» УПЦ. Прохання підтримує Президент України Л. Кравчук, але воно зустрічає жорсткий спротив з боку Московського патріархату. У пресі з’являється низка публікацій, де митрополита звинувачують у брутальному порушенні чернечих обітниць і зловживанні архиєрейською владою. Архиєрейський Собор РПЦ (березень—квітень 1992 р.) вимагає від нього залишити Київську кафедру. Митрополит обіцяє, але, повернувшись з Москви, оголошує, що обіцянка дана під потужним тиском і кафедру він не покине. У травні 1992 р. на Архиєрейському Соборі в Харкові більшість єпископів УПЦ ухвалює рішення про зміщення митрополита Філарета з посади предстоятеля і виверження його з сану.
Спираючись на підтримку політичного керівництва країни, парламентських кіл і національно орієнтованих громадських організацій, митрополит з трьома вірними йому єпископами об’єднується з Українською автокефальною православною церквою в нову церкву — УПЦ Київський патріархат (червень 1992 р.). Хоча митрополита Філарета обирають лише заступником 94-річного патріарха Мстислава, він реально контролює всі церковні справи. Це викликає спротив частини автокефального єпископату і кліру, які зрештою відмовляються увійти до УПЦ КП. Після смерті патріарха Мстислава Помісний Собор УПЦ КП обирає його наступником Володимира (Романюка), але вся повнота церковної влади лишається в руках митрополита Філарета. По кончині патріарха Володимира (липень 1995 р.) його обирають предстоятелем УПЦ КП, що призводить до ще одного розколу: від церкви відходять чотири архиєреї зі своєю паствою.
Після обрання патріарх Філарет здійснює надзвичайно активну церковну політику, намагається згуртувати навколо своєї церкви всі національно орієнтовані сили, а також церковні структури, не визнані Повнотою Православ’я. Він визнав помилковість своєї колишньої боротьби проти ідеї автокефалії та українських греко-католиків. Вважає, що Україна конче потребує національної церкви і що на цю роль придається тільки УПЦ КП, до якої повинні приєднатися всі православні країни. Постійно критикує Московський патріархат і УПЦ. Здійснив низку безуспішних спроб, скерованих на визнання УПЦ КП Повнотою Православ’я. Беззастережно відкидає звинувачення в тому, що є каменем спотикання в справі єдності православних України.
Архиєрейським Собором РПЦ (1997 р.) відлучений від Церкви і підданий анафемі. Цього акту не визнав, назвавши його втручанням однієї Помісної церкви у справи іншої. По присутності в інформаційному полі, кількості згадок в українських мас-медіа, активності у зв’язках з громадськістю є безумовним лідером серед релігійних діячів країни.
Оприлюднення величезної кількості матеріалів про патріарха Філарета в українських і закордонних ЗМІ звільняє від необхідності зупинятися на його особистих якостях і уподобаннях.
Єпископ Любомир Гузар
— єпископ-помічник глави Української греко-католицької церкви з делегованими правами глави УГКЦ. Народився у Львові 1933 року. Тут же закінчив народну школу та перший клас гімназії. 1944 року родина Гузарів залишає Україну і вирушає до австрійського міста Зальцбурга, де Любомир продовжив навчання в українській гімназії. 1949 р. разом з сім’єю переїздить до США. Після навчання в малій духовній семінарії в Стемфорді, штат Коннектикут, студіював філософію в колегії св. Василія, богослов’я — у католицькому університеті у Вашингтоні. 1958 р. отримав священицькі свячення. У 1958—1969 рр. служив викладачем і префектом Стемфордської духовної семінарії, душпастирем оселі «Союзівка» Українського Народного Союзу та виховної оселі Спілки Української Молоді Америки в Елленвілі, штат Нью-Йорк, настоятелем парафії Пресвятої Трійці в Кергонксоні. Водночас продовжував вивчати філософію у Фордгамському університеті Нью-Йорка.
1969 р. переїхав до Рима для продовження богословських студій, 1972 р. отримав ступінь доктора богослов’я за працю «Митрополит Андрей Шептицький — піонер екуменізму».
Того ж року вступає до обителі св. Теодора монахів Студійського уставу в Гроттаферрата в Італії. 1973 р. починає викладати в Папському місійному університеті в Римі. Стає одним з найближчих співпрацівників кардинала Йосифа Сліпого. 2 квітня 1977 р. в монастирі Студійського уставу в Кастель-Гандольфо під Римом Йосиф Сліпий висвячує його на єпископа. Апостольською столицею ці свячення були визнані тільки через понад 18 років. Багаторічне невизнання єпископської хіротонії Любомира Гузара надзвичайно хворобливо сприймалося досить широкими колами мирян і духовенства як ознака нерівноправного стану Української церкви в церкві Католицькій і як неповага до справи, а згодом і пам’яті патріарха Йосифа Сліпого.
1978 р. владика Любомир призначається архимандритом монастиря св. Теодора та відповідальним за всі монастирі Студійського уставу поза межами України.
У 1984—1991 рр. — протосинкел Львівської архієпархії в Римі. 1993 р. повертається в Україну разом з усією чернечою спільнотою і починає служити духівником у Львівській духовній семінарії. 1995 р. разом з іншими ченцями осідає в монастирі св. Теодора Студита в с. Колодіївка на Тернопільщині.
1996 р. після визнання його єпископської хіротонії, призначається екзархом щойно створеного Київсько-Вишгородського екзархату. В жовтні того ж року на Синоді єпископів, який відбувся після Собору УГКЦ, обраний єпископом-помічником глави УГКЦ з фактичними повноваженнями глави цієї церкви. Характеризується як особа широко й оптимістично мисляча, розважлива, яка, однак, не вагається говорити й неприємні речі. Зокрема, про рівень духовного стану українського суспільства, відносини з православними (владика Любомир оцінює їх як просто погані), а також з державою: їх він не вважає опрацьованими належним чином.
Єпископ Любомир вбачає причини зволікання з наданням патріархального устрою УГКЦ в державно-політичній сфері, оскільки канонічних підстав, на його думку, тут немає.
Крім української, володіє англійською, німецькою, італійською та польською мовами. Замолоду добре грав у волейбол, зараз полюбляє довгі прогулянки. Весь вільний час займає читанням.
Митрополит Київський і всієї України Володимир
(в миру Віктор Сабодан) — предстоятель Української православної церкви в єдності з Московським патріархатом. Народився 1935 р. на Хмельниччині в селянській родині. Батько був церковним старостою. Змалку прислужував у вівтарі, співав на криласі. Завжди згадує свого першого духівника парафіяльного священика Сильвестра, який навчав його церковнослов’янської мови, розумінню ікони і прищепив любов до літератури. 1954 р. поступив до Одеської духовної семінарії, 1962 р. закінчив Ленінградську духовну академію і почав викладати в Одеській семінарії. Того ж року отримав священицькі свячення і пострижений у ченці з ім’ям Володимир. 1965—1966 рр. — ректор Одеської семінарії, заступник начальника Російської духовної місії в Єрусалимі. 1966 р. — хіротонія в єпископа Звенигородського; призначається представником РПЦ при Всесвітній раді Церков у Женеві. З 1968 р, — єпископ Переяслав-Хмельницький, з 1969 р. — Чернігівський. 1970—1973 рр. — відповідальний редактор журналу «Православний вісник». 1973—1982 рр. — архиєпископ Дмитровський, ректор московських духовних шкіл. Упродовж ректорства висвятив 490 дияконів і 500 священиків. 1979 р. дисертацію на тему «Екклезіологія у вітчизняному богослов’ї».
З 1982 р. — митрополит Ростовський і Новочеркаський, з 1984 р. — водночас і патріарший екзарх Західної Європи. 1987—1992 рр. — керуючий справами Московської патріархії. На Помісному Соборі РПЦ (червень 1990 р.) висунутий кандидатом на патріарший престол, але у II турі поступився митрополитові Алексію — майбутньому патріархові (143 голоси проти 166). На Архиєрейському Соборі УПЦ у Харкові (травень 1992 р.), який змістив митрополита Філарета, обраний предстоятелем УПЦ. Розпочав своє служіння на цій посаді в умовах відвертої конфронтації з центральною владою і тиску з боку національно орієнтованих партій та громадських організацій, а також протиборства з УПЦ Київського патріархату. На президентських виборах 1994 р. орієнтувався на Л. Кучму.
Вважає, що проголошення автокефалії Української церкви повинно відбутися у суворій відповідності до церковного права, за згоди Помісного Собору РПЦ. Підкреслює, що навіть за таких умов новий розкол у церкві буде неминучий і його завданням є пом’якшити можливі наслідки цього розділення. Головував на Архиєрейському Соборі УПЦ (грудень 1996 р.), який проголосив недоцільним ставити питання про автокефалію УПЦ найближчим часом. Як Київський митрополит є другим після патріарха членом Священного Синоду РПЦ; нагороджений багатьма орденами Руської та інших Помісних Православних церков. Почесний голова Комітету ООН з відзначення 2000-ліття Різдва Христового.
Підтримує постійні контакти з Президентом Л. Кучмою, а також багатьма представниками політичних і фінансових кіл, але уникає публічних заходів. Ніколи не відвідує зібрань, де може з’явитися патріарх Філарет.
Любить співати, збирає записи українських народних пісень. Колекціонує поштові марки й листівки, має чималу колекцію брелоків. Не цурається доброго застілля.
Микола Мельник
— голова 120-тисячного Всеукраїнського союзу церков християн віри євангельської (п’ятидесятників). Народився 1938 р. в Білій Церкві на Київщині в родині християн віри євангельської, свого часу «розкуркулених» і висланих з України. Вирішальний вплив на формування світогляду, моральних принципів справив батько, якому після повернення з заслання вдалося влаштуватися робітником на залізниці.
Після закінчення восьмирічки М. Мельник працює слюсарем та автомеханіком. 1957 р. приймає водне хрещення і хрещення Духом Святим.
Практично відразу після цього його починають переслідувати. 1962 р. він переїздить в Коломию, де працює на щітковій фабриці 28 років поспіль. Водночас разом з батьком починає проповідувати, згодом до них приєднується дружина Анна. З 1966 р. — диякон, 1968 р. рукопокладений на пресвітера, 1972 р. — єпископа церков ХВЄ Західного регіону України. Богословську освіту здобував, за власним виразом, «усіма мислимими засобами».
Один з дуже небагатьох п’ятидесятницьких єпископів, якому вдалося уникнути арешту і ув’язнення. Не визнавав радянське законодавство про релігійні культи як таке, що суперечить Євангелію. Відмовився від реєстрації громад, що знаходились під його опікою, навіть після того, як влада погодилась заплющити очі на таємні інструкції про заборону п’ятидесятників.
Один з тих, хто першим відчув характер політичних змін у країні і почав переговори про можливість легалізації п’ятидесятницьких громад та визнання церкви ХВЄ органами влади. 1985 р. веде переговори в Москві й Києві про скасування заборон на вияв п’ятидесятниками своїх релігійних почуттів. 1990 р. разом з іншими єпископами домігся реєстрації статуту церкви. У травні того ж року на з’їзді в Коростені був обраний головою Союзу, а 1994 р. переобраний ще на чотири роки. З 1992 р. віце-президент, з 1994 р. — президент Українського біблійного товариства, що об’єднало богословів, лінгвістів, біблієзнавців різних церков, які працюють над перекладом Святого Письма сучасною українською мовою.
Координатор об’єднання християн віри євангельської країн СНД та Балтії, делегат 15 і 16 Всесвітніх п’ятидесятницьких конференцій. Вміє залагоджувати конфлікти.
Одружений, 9 дітей (6 доньок і 3 сина). Прагне якомога більше часу приділяти своїй «домашній церкві». У вільний час подружжя Мельників займається господарством, вирощує квіти, доглядає онуків.
Михайло Мурга
— президент 60-тисячної Української уніонної конференції церкви адвентистів сьомого дня. Народився 5 грудня 1942 р. на Закарпатті в родині, де, за його спогадами, ніколи не припинявся пошук сенсу життя й де духовному завжди віддавали перевагу над матеріальним.
Наприкінці 50-х сім’я приєднується до громади адвентистів сьомого дня, і тавро сектанта замикає перед Михайлом вузівську браму. В армії він відкрито заявляє про свої релігійні переконання і просить надати йому можливість виконувати четверту заповідь — вшановувати суботу, святий для адвентистів день. Це закінчується арештом і вироком військового трибуналу від 7 січня 1963-го: 5 років позбавлення волі. Після звільнення у грудні 1967 р. Михайло вимушений виїхати в Казахстан, потім у Сибір. Там він бере активну участь у житті місцевих адвентистських громад. 1968 р. стає біблійним працівником церкви, 1972 р. — рукопокладений на пастора. Працює а церквах Новосибірська, Орла, Архангельська.
З 1986 р., коли церква АСД отримує можливість здійснювати навчальну, просвітницьку, видавничу й милосердницьку роботу, починає викладати у Заокській семінарії під Тулою, паралельно виконує обов’язки секретаря Російського Союзу об’єднань АСД.
1990 р., після утворення Євро-Азіатського відділення Генеральної Конференції церкви АСД, повністю зосереджується на церковному служінні. 1992 р. призначений віце-президентом відділення; наступного року — президент Української уніонної конференції церкви АСД. Брав активну участь у здійсненні милосердних і доброчинних проектів церкви, яка у цій сфері є однією з найбільш динамічних релігійних інституцій країни.
Одружився 27 років тому; має доньку та двох синів. Захоплення: художня література, лижі, комп’ютер. Гостей у своєму домі обов’язково пригощає закарпатським левишем та угорськими гомбовцями.
Григорій Комендант
— президент 120-тисячного Всеукраїнського союзу об’єднань євангельських християн-баптистів. Народився 1946 р. на Хмельниччині. Пастор у третьому коліні (дід репресований за церковну діяльність 1939 року, батько теж був пресвітером). Рукопокладений в пастори у 25-річному віці. Навчався в єдиному на весь Радянський Союз протестантському учбовому закладі — на Заочних біблійних курсах у Москві (1971—1973 рр.) Один з дуже небагатьох в СРСР баптистських пасторів, що їм вдалося отримати богословську освіту за кордоном: в 1973—1975 рр. навчався у Духовній семінарії Гамбурга (ФРН). В 1979—1981 рр. — старший пресвітер Всесоюзної ради євангельських християн-баптистів по Київській області. Потім стає помічником старшого пресвітера по Україні Якова Духонченка — багаторічного лідера баптистів України, надзвичайно вмілого духовного проводиря і вправного церковного політика. Будучи одним з лідерів баптистського братства України, яке й 10 років тому нараховувало більше 100 тисяч членів, Г. Комендант досить рано здобув величезний досвід церковного керівництва. Без цього досвіду навряд чи йому вдалося б 1990 р. очолити Союз Баптистів колишнього СРСР і керувати ним майже чотири роки.
Цей часовий відтинок баптистські публіцисти досить влучно окреслили як «випробування свободою». Відкрилися можливості, про які ще зовсім недавно годі було мріяти, а з іншого боку — виникли непередбачені проблеми. Напруження між старшими за віком членами церкви, «консерваторами», які намагалися вчити молодь «простому Євангелію», і цією молоддю, схильною до радикальних змін; еміграція на Захід; сумнівні вчення, якими бомбардували вітчизняних баптистів емісари закордонних центрів, — ці й колосальна кількість інших наболілих проблем вимагали гнучкого й рішучого керівництва. Вважається, що Г. Комендант продемонстрував ці якості. Йому вдалося забезпечити підтримку вітчизняних і закордонних одновірців.
Після смерті Я. Духонченка Г. Коменданту не було, по суті справи, альтернативи на виборах нового президента Всеукраїнського Союзу об’єднань євангельських християн-баптистів — найбільшої протестантської спільноти на території колишнього СРСР. 1994 року він очолює Союз, а наступного — обирається віце-президентом 100-мільйонного Всесвітнього Союзу Баптистів, що об’єднує віруючих у 214 країнах.
Володіє англійською та німецькою мовами. Одружений, має двох дорослих дітей і чотирьох онуків. Вся родина належить до церкви євангельських християн-баптистів, дружина працює в Жіночому комітеті братства.
Г. Комендант любить мандрувати (посада віце-президента ВСБ дає йому для цього широкі можливості), любить завірюху й дощ, зі страв надає перевагу «гострим», а сам непогано готує картоплю.
Представляючись, незмінно підкреслює, що Комендант — прізвище, а не посада.
Тамім Ахмед Мухамед Мутах
— голова Духовного управління мусульман України. Народився 1 серпня 1956 р. в Лівані. Закінчив факультет обчислювальної техніки Київського політехнічного-інституту. За власним визнанням, до поглибленого вивчення ісламу його, юнака, що виховувався в суворій відповідності до мусульманських традицій, спонукав радянський вуз. Точніше — такі обов’язкові тоді дисципліни, як науковий атеїзм, історичний та діалектичний матеріалізм та інші «-ізми». Вони примушували шукати контраргументи і відтак будили розум і душу. Повернувшись на батьківщину, він вчиться на факультеті Вищого ісламського вчення Бейрутського університету і здобуває звання магістра Алепського ісламського університету в Сирії.
Приїхавши в Україну вдруге, Ахмед Мухамед вчиться в аспірантурі КПІ (спеціальність — «мікропроцесорні системи локальних мереж») і водночас виступає з лекціями перед київськими мусульманами, а у вільний час перекладає з арабської богословські праці. 1992 р. обирається імамом (тобто главою мусульманської громади) Києва. Роком пізніше було утворено Духовне управління мусульман України, а ще за рік шейха Ахмеда обирають його головою. Для підготовки кадрів мусульманського духовенства 1993 р. за ініціативою Таміма в Києві створено Ісламський університет. Він викладає тут основи віровчення, очолює науково-дослідницький центр та керує виданням двомовної газети «Мінарет» (арабською та російською).
Ахмед неодноразово підкреслював, що кожний сущий в Україні повинен дякувати Богові за її прекрасну природу й клімат і відчувати відповідальність за збереження цього чудового дару. Вважає, що український народ має щире серце і відкриту душу.
Постійно виступає проти фундаменталізму й екстремізму, які, на його думку, спотворюють сутність ісламу і в жодному разі не відображають його ідентичності.
Одружений, має трьох доньок і сина. Як кожний східний чоловік, знається на кухні й непогано готує. У вільний час любить малювати. Може також кроїти і шити одяг.
Яків Дов Блайх
— рабин Києва і всієї України. Громадянин США. Народився 1964 р. в Нью-Йорку у релігійній єврейській родині. Батьки теж народились у США; мати походить із сім’ї, що приїхала з Угорщини, корені батька — у Західній Україні. П’ята дитина в родині з 10 дітей. Отримав ортодоксальне виховання та освіту: єврейський дитячий садок, єврейська релігійна школа, рабинський коледж, потім навчання в Чикаго, Клівленді та Ізраїлі. Завжди з великим пієтетом згадує своїх наставників, які, на його думку, навчили його головного — працювати, причому не лише на себе, а й для людей.
У січні 1990 р. приїздить в Україну для допомоги в організації релігійного життя, освіти й виховання. Бере активну участь у створенні системи єврейських навчальних закладів, налагодженні благодійництва, опіки над нужденними, облаштуванні святинь тощо. Один з тих, хто працює над утворенням цілісної інфраструктури єврейських громадських, культурних, навчальних, пам’яткоохоронних і релігійних організацій. Координує діяльність 20 рабинів України (це більше, ніж у будь-якій іншій країні СНД і Східної Європи).
Зумів завоювати авторитет півмільйонної єврейської громади України, що, на думку спостерігачів, за умов поліфонії єврейського життя, наявності великого числа лідерів, які не завжди знаходять між собою спільну мову, свідчить про сильні особистісні якості, гнучкість і прагматизм.
Я. Блайх має також визнання з боку офіційної влади: незмінно бере участь у заходах, ініційованих урядом, супроводжував президентів України Л. Кравчука та Л. Кучму під час їх офіційних візитів у Ізраїль та США. На думку експертів, доклав серйозних зусиль у справі руйнування за кордоном стереотипу «українця-антисеміта».
Одружений, має п’ятьох дітей. Вважає за свій обов’язок виховати їх у вірі в Бога і у нерозривному зв’язку із сімейними традиціями. Як стверджують усі, хто коли-небудь спілкувався з ним, у побуті й родинному житті суворо дотримується релігійних приписів і заборон. Контактний та іронічний. Залюбки вживає в розмові українські вирази. Не дуже довіряє журналістам, вважає, що вони весь час і геть усе перекручують. На питання, скільки ще перебуватиме в Україні, завжди відповідає: «Стільки, скільки треба».
Матеріали підготували Галина БОНДАРЕНКО, Оксана КУДЛАЙ, Степан БОРУЦЬКИЙ, Петро КОВАЛЬЧУК
Людина і світ. — 1998. — №2. — С. 2—11.