«Перший рік молилися під церквою»: як у Чернівцях 30 років тому відродилася УГКЦ
Наступного, 2021 року, головна святиня греко-католиків Буковини – катедральний собор Успіння Пресвятої Богородиці – відзначатиме 200-ліття. З 1946 року парафія переживала нелегкі часи: собор забрали у підпорядкування Православної Церкви Московського патріархату, останнього греко-католицького настоятеля храму отця-місіонера Венделина Яворку на довгі роки ув’язнили в сибірських концтаборах, а вірні довгий час збиралися підпільно. Майже 30 років, з 1961 року, храм був закритий на замок, а в ньому розмістився склад культторгу. І вже 30 років, як у далекому 1990-році під дверима собору була відправлена перша Служба Божа. Перший рік вірні УГКЦ молилися на подвір’ї церкви, до храму зайшли аж наприкінці літа 1990-го.
«В пам’ять про своїх рідних я зробив все, щоб відродити життя греко-католицької громади»
— Пам’ятаю, це було на початку осені 1989 року. У Чернівцях готувалися до проведення фестивалю «Червона рута», а водночас кипіла робота над створенням крайової організації Народного Руху України, — розповідає Володимир Старик, голова товариства «Український Народний Дім у Чернівцях», історик. Кореспондентка РІСУ записала його спогади та ще інших учасників відродження УГКЦ у Чернівцях.
— Саме тоді наші люди уквітчали двері ще зачиненої греко-католицької церкви великим хрестом з ялинового віття, прикрашеним українським рушником та образком Богородиці з палаючим серцем. До мене додому прийшли дві пані – Петрунеля Скибінська і Марія Житар, добрі знайомі моєї тещі Кармен Воєвідки. Вони обоє належали до підпільних структур УГКЦ, впродовж багатьох десятиліть задовольняючи свої духовні потреби в римо-католицькому костьолі або в мандрівних греко-католицьких священиків. Петрунеля Скібінська, маленька, спрацьована стара жінка, брала участь у протестному голодуванні українських греко-католиків в Москві в травні 1989 року і мала налагоджені зв’язки з духовенством УГКЦ, яка саме тоді переходила з підпілля до легального життя. Саме Петрунелія Скібінська 20 серпня 1989 року написала і відправила до Москви звернення з проханням віддати українським греко-католикам приміщення Успенської церкви в Чернівцях – перший опублікований в пресі («Буковинський вісник», число №4 за 1989 рік) документ про вихід з підпілля чернівецької громаді УГКЦ. І ці дві пані кажуть мені, мовляв, треба щось робити, бо інакше церкву забере Московський патріархат, який тоді організовував релігійні громади та писав заяви на повернення всіх тих православних та греко-католицьких храмів, якими розпоряджався на момент їх закриття на початку 1960-х років. Також і на нашу Успенську церкву мали вони свої претензії.
Чому ці дві пані поважного віку прийшли саме до пана Старика? Будучи активним в українському культурному та громадському житті, влітку 1989 року Володимир Старик був ініціатором створення Народного Руху України та співголовою першої крайової управи НРУ Буковини, автором резолюцій з вимогою легалізації українських церков. І саме на крайовій управі НРУ він поставив питання про надання підтримки зусиллям ініціативних груп, які працювали над створенням перших релігійних громад українських церков в Чернівцях. Тоді пана Володимира було призначено координатором співпраці з ініціативною групою з відродження УГКЦ та делеговано до її складу. А члени НРУ численно почали брали участь у всіх молебнях та богослужіннях, які з вересня 1989 року відбувалися перед дверима ще зачиненої церкви.
— Але є ще один момент, чому ці дві жінки опинилися саме у моєму домі, — каже пан Володимир. — Бо існувала довіра між людьми, які належали до відомих ще з довоєнного часу українських родин, репресованих з приходом радянської влади, і які наприкінці 1980-х років не боялися відстоювати свої українські політичні, національні та релігійні погляди. В дитинстві моя чернівецька бабуся Корнелія не раз показувала мені Успенську церкву, говорячи: «В цій церкві хрестили мене, і моїх братів та сестер ще перед 1900-м роком». Мої подільські бабуся Катерина і дідусь Михайло були глибоко віруючі греко-католики, які в радянські часи щотижня слухали по радіо греко-католицьку Службу Божу з Ватикану та брали в ній ревну участь. Мій чернівецький прадід Андрій Левандовський був головою «Братства святого апостола Тадея», він обвінчався з моєю прабабусею Аполонією в церкві святої Покрови в Садгорі, а всіх своїх дітей охрестив в Успенській церкві. В пам’ять про них всіх я зробив все, що було можливим, щоб відродити до життя греко-католицьку громаду в Чернівцях. Не можна було втрачати часу, тож я вивчив вимоги радянського законодавства щодо реєстрації релігійних культів і на першому ж засіданні скликаного в приватному помешканні ініціативного комітету його члени підписали установчі документи та розподілили функції. Головою першого церковного комітету УГКЦ був обраний Олександр Бручковський, церковний та громадський активіст ще з передвоєнного часу, член Буковинського Куреня 1941 року, довголітній політв’язень. Саме йому доля судила допомагати вижити в таборах митрополитові УГКЦ Йосипові Сліпому, а перед тим мученикові за віру о. Венделину Яворці.
Мене було обрано заступником голови комітету; я відповідав за проведення реєстрації громади УГКЦ, повернення приміщення Успенської церкви, взаємодію з органами влади та співпрацю з українськими громадсько-політичними організаціями. Касиром комітету обрано колишню працівницю банку Мирославу-Марію Мельничук, яка вміла добре вести бухгалтерію. У її приватному помешканні на вул. Кобилянської в 1989-1990-х роках відбувалися засідання церковного комітету.
Хочу згадати і інших членів того першого церковного комітету, який відновив легальну діяльність греко-католицької громади в Чернівцях: Петрунеля Скібінська, Марія Житар, Павліна Бручковська, Степан Микитела, Орися Білик, Стефанія Соболевська, Філіпіна Дучак, Михайло Антонович, Славко Шабатура, Павло Пінковський, Степан Томаш, Іван Ільницький. Кожен з них жертвував для церковної громади все що мав – свій час, працю і гроші. Всі жінки забезпечували цілоденне чергування, первісне прибирання церкви, як також прибирання після численних ремонтів. Чоловіки займалися ремонтами та обладнанням церковного приміщення, а всі разом займалися збором необхідних церковних речей та прикрашанням храму. Особливо хочу згадати тут колишнього професора гімназії та довголітнього радянського політв’язня Івана Ільницького (помер в травні 1991 року), котрий радо ділився з нами життєвим досвідом і допомагав долати будь які кризові ситуації.
«Ми випередили московську церкву, яка теж претендувала на Успенський храм»
— Треба пам’ятати, що лише 1 грудня 1989 року греко-католицьким громадам надалося право реєстрації нарівні з іншими релігійними конфесіями, — продовжує історик. — Тоді дехто з наших радикальних парафіян закликав нас діяти «так як в Самборі», де в боротьбі за церкву люди йшли з буками одна громада проти іншої. У нас в Чернівцях все відбулося тихо і мирно, хоча й довелося трохи почекати на остаточне вирішення всіх питань.
Після цього ми подали у місцеву раду заяву з вимогою повернути нам церкву, і храм було повернуто (спочатку тільки на папері, бо склад не спішив кудись переїжджати!), завдяки тому, що мали реєстрацію і були легальною структурою. Уявляєте, ми подали заяву за два тижні до того, як на нашу Успенську церкву подала заяву московська церква! Ще до цього наша громада подала заяву до Чернівецької міської ради з проханням дозволити нам проводити релігійні церемонії на подвір’ї церкви. В листопаді 1989 року відбулося засідання міськвиконкому в цій справі, куди мене запросили як представника громади УГКЦ. Досить довго тривало обговорення, особливо рішуче протестував проти нашого прохання перший секретар міському КПУ Валерій Євдокименко, на той час член виконкому. «Не можна цього допустити, як сьогодні ми їм дозволимо, то завтра й інші захочуть!» — переконував недавно ще всесильний головний комуніст Чернівців. Але відповідальна за релігійні питання секретар міської ради Майя Осипенко так зручно повела дискусію, що ми отримали потрібний нам дозвіл, а заклад громадського харчування, який забудував подвір’я церкви своїми будочками, був змушений очистити від них простір перед головним входом до церкви.
Перший молебен чернівецькі греко-католики відслужили перед дверима Успенської церкви 16 листопада 1989 року. Відтоді на щотижневі молебні до церкви сходилося все більше людей, і літніх парафіян греко-католицької церкви ще з довоєнних часів, і молодих активістів НРУ, які завжди приходили з українським прапором.
— Вслід за реєстрацією громади потрохи просувалася справа звільнення приміщення Успенської церкви від майна складу культторгу, який володів цим приміщенням впродовж багатьох десятиліть, — пригадує далі Володимир Старик. — Лише після прийняття окремого рішення сесією Чернівецької міської ради з конкретною датою звільнення церкви, на початку серпня 1990 року я, на той час депутат Чернівецької міської ради, — і водночас заступник голови громади УГКЦ, – приступив до виселення складу. Прийшовши з рішенням до начальника культторгу, який перебував в церкві, почув нову порцію причин, через які склад не міг бути виселений того дня, а серед них і заіржавіння замка на вхідних дверях, який годі було відчинити. Разом ще з одним депутатом, майбутнім міським головою Віктором Павлюком, ми домоглися створення комісії у складі представника культторгу, начальника ЖРЕПу та представника громади УГКЦ (мене) для підписання акту передачі приміщення церкви. Підлеглі міській раді представники мусіли підкоритися, а я підписав цей акт дуже охоче. Заіржавілий замок ми збили сокирою, увійшовши до Успенської церкви вперше після тридцяти років через головні двері. Втім, до початку великих ремонтних робіт ці двері майже увесь час продовжували бути зачиненими, а ми щодня користувалися входом через захристію.
— Не можете собі уявити, як то всередині все виглядало, — пригадує пан Володимир. — Стильна церква, старий об’єм якої був збудований в стилі ампір на початку ХІХ століття, а нова добудова несла на собі трансформовані конструктивізмом 30-х років ХХ століття риси київського бароко, перебувала в стані цілковитого занепаду. Жодних історичних чи мистецьких пам’яток в ній не збереглося, крім зігнилих решток на горищі та кількох сторінок знищених метричних книг. Посеред церкви, щоправда, лежав розібраний на окремі колони та арки тесаний з каменю вівтар із сусіднього вірменського храму Петра і Павла, який стояв колись на місці теперішнього органу і був перенесений до Успенської церкви після перетворення вірменської церкви на органний зал. Цей іконостас дуже гарної мистецької роботи ми передали для обладнання костьолу святого Михайла в Садгорі, на жаль, його не використали за призначенням, а закопали на території подвір’я.
«В робочому стані всередині церкви стояв хіба що кахельний вівтар-пічка»
Володимир Старик розповідає, що стіни Успенської церкви були обдерті від декоративного чи то фрескового розпису, від ікон та різьб, лише сліди на стінах позначали місця, де стояли колись іконостас та бічні вівтарі:
— Дзвіниця стояла без дзвонів, хори без фісгармоній, які допомагали хористам в довоєнний час. Навіть меморіальні дошки були зняті зі стін церкви, залишивши по собі лише глибокі вирви від колишніх кріплень. Лише підлога була вистелена збереженою з австрійських та румунських часів плиткою. Також збереглися історичні дубові вхідні двері та засклені внутрішні двері дуже гарної ремісничої роботи, цілком функціональні. Дивом вціліли викладені синіми і жовтими шибками великі вітражні вікна з хрестами. В робочому стані всередині церкви стояв хіба що кахельний вівтар-пічка, над яким взимку священики могли загріти собі руки. Цей вівтар переклав член церковного комітету Славко Шабатура, і на перших порах він виконував свою роль. Також вдалося відновити електричне освітлення хрестів на Успенській церкві, безкоштовно встановлене наприкінці 1930-х років українським підприємцем Антоном Завадою, власником великого електричного підприємства, задовго до електрифікації хрестів на православній катедрі Святого Духа. Десь через рік інший член нашого комітету, старенький пенсіонер Степан Томаш, пожертвував гроші на облаштування першої системи парового опалення церкви. Мусіло пройти чимало часу, доки церква стала придатною для проведення богослужінь.
Стіл для вівтаря від відомого журналіста і Служба Божа раз на місяць
8 січня 1990 року, на другий день Різдвяних свят, відбулося перше Богослужіння під дверима церкви. Відправляти Службу приїхав отець Микола Сімкайло, в майбутньому єпископ Коломийський і Чернівецький УГКЦ.
— Я ту першу Службу організовував, – продовжує Володимир Старик. – Треба було столик з хрестом покласти на якесь підвищення, забезпечити бодай мінімальне озвучення, повідомити людей. Здавалося б, що тут складного, але люди на відповідальних посадах в той час просто боялися приходити до стін нашої репресованої церкви. Столик принесли з дому відомого тележурналіста Василя Селезінки, він жив поруч. Згадавши, що на тодішній Радянській (тепер Соборній) площі тоді стояло таке збите з дошок підвищення, коли виступали якісь колективи, вони туди ставали. Ми принесли той подіум, щоб священик стояв на підвищенні. Озвучення допомогли зробити наші члени НРУ, які працювали на заводі «Кварц», і ми цей саморобний апарат величиною з коробку від черевиків використовували і на Богослужіннях, і на наших мітингах. Розібрали решту цегляних перегородок на подвір’ї, щоб люди мали де збиратися.
На тій першій Службі було досить багато людей, сотня або й більше, які терпляче дочікувалися на морозі приїзду священника з Коломиї – а він приїхав не на 10.00 ранку, як ми сподівалися, а на 11.00, бо галицький час тоді відставав на одну годину від київського. На світлинах з тієї події бачимо обличчя її учасників. В першому ряду стоять літні жінки, які у всі часи становили кістяк нашої церковної громади, але не бракувало також і літніх, і молодих чоловіків, які чемно зайняли місця в другому ряді.
Зі знакових подій того часу варто згадати організований Рухом спільно з громадою УГКЦ ланцюг єднання 21 січня 1990 року, який в Чернівцях мав символічний характер і простягався через центр міста по теперішній вулиці Головній та вздовж Руського цвинтаря по вулиці Кишинівський. На Руському цвинтарі люди обійшли з церковною процесією УГКЦ могили всіх членів Української Національної Ради 1918 року, де після молебнів Володимир Старик розповідав про заслуги перед Україною кожного похованого діяча:
— Цього ж дня мене мали вдруге в житті заарештувати за порушення громадського спокою, тобто за те, що наша церковна громада з хоругвами повернулася тротуаром Руської вулиці до церкви (вперше мене арештували як організатора мітингу «За демократичні вибори!» 15 жовтня 1989 року). Однак на цей раз я вже був кандидатом у депутати міської ради, і виборча комісія не дала згоди на мій арешт більшістю всього в один голос... Тоді, у 1990-му, Служби Божі не відправлялися щонеділі, а раз на місяць священниками, які приїжджали або з Коломиї, або із Заліщиків.
Я дуже добре пригадую собі одну з таких поїздок, коли ми з покійним рухівським активістом Володимиром Жоріним, мати якого мешкала в Заліщиках, його автомобілем приїхали перед тамтешню греко-католицьку церкву, де вже на нас чекав отець Тарас Сеньків, який вирушив у зворотну дорогу до Чернівців разом з нами. Тоді й виявилося, що Тарас Сеньків, нині Стрийський єпископ УГКЦ, є не лише моїм ровесником, але і троюрідним братом, і це відкриття скріпило наші приязні стосунки. Дуже шкода, що цього дуже високо освіченого і патріотично настроєного священника, який не боявся активно діяти ще в структурах підпільної УГКЦ і мав ясне бачення шляхів розвитку нашої Церкви в незалежній Україні, не вдалося затримати в Чернівцях…
15 квітня 1990 року на подвір’ї Успенської церкви вперше за багато десятиліть священники УГКЦ відкрито відправляли великодню Службу Божу. Того дня прийшло неймовірно багато людей з кошиками і з бажанням прилучитися до справи відбудови церкви. Люди, не шкодуючи, жертвували на церкву гроші, бо знали, що церква потребує великого ремонту, а, отже, і великих грошей.
— На жаль, дехто собі тоді ті гроші привласнив… Коли я довідався, що цю персону було висвячено в дияконську гідність в УГКЦ, я дуже охолонув до церковного життя, — зізнається Володимир Старик — Не міг собі уявити, як я маю молитися в одній церкві зі злодієм, який відкрито говорив мені, що він лише через гроші пристав до нашої громади.
Всі організаційні питання нашої церковної громади вирішувалися спершу Івано-Франківським єпископом-ординарієм УГКЦ Софроном (Дмитерком), до якого в разі потреби, їздила більша чи менша делегація членів церковного комітету. Дуже скоро опіку над чернівецькою громадою УГКЦ було передано владиці Павлу (Василику), який з кінця 1993 року робив це вже як єпископ Коломийсько-Чернівецької єпархії УГКЦ.
Одного разу в Івано-Франківському катедральному соборі УГКЦ нас закликав канцлер єпархіального управління отець Андрій і довго випитував, чи знаємо ми такого професора Тараса Кияка в Чернівцях і що ми думаємо про його діяльність. Згодом ми довідалися, що отець Андрій був батьком Тараса Кияка, і ця конспірація нас дуже розвеселила.
Часом конфліктні ситуації виникали на порожньому місці. Наприклад, в Галичині, священик обходив вівтар за годинниковою стрілкою, а у нас – у протилежному напрямку. Люди ж хотіли, щоб в церкві правилося так, як колись до війни, незважаючи на те, що нові священники вже були навчені по-іншому.
Візит до Чернівців кардинала Любачівського
Найвизначнішою історичною подією в перших роках існування відновленої громади УГКЦ в Чернівцях був, безперечно, архипастирський візит Патріарха УГКЦ Мирослава Івана кардинала Любачівського, 3-6 жовтня 1991 року.
— У 1991 році я багато співпрацював з Володимиром Луцівим (псевдонім Володимир Марко), координатором акції повернення в Україну Глави УГКЦ Мирослава-Івана кардинала Любачівського, допомагаючи йому в налагодженні контактів з органами влади, науковими та культурними установами, – згадує Володимир Старик. – Вперше він приїхав до Чернівців влітку 1991 року і ми, в супроводі чернівецького пароха УГКЦ отця Михайла Косила та сина канцлера Івано-Франківського управління УГКЦ отця Андрія Кияка, професора Тараса Кияка, нанесли візит до міської ради, університету, філармонії та інших установ, домовившись скрізь про майбутню співпрацю. Завдяки успіхові цієї співпраці візит кардинала Любачівського на початку жовтня 1991 року відбувся тріумфально. Зустріли Мирослава-Івана Любачівського на подвір'ї Успенської церкви надвечір в четвер 3 жовтня 1991 року. Після короткої релігійної церемонії ми відпровадили гостя до готелю "Черемош", де він в найкращому номері ночував під час свого перебування в Чернівцях. Наступного дня кардинала Любачівського вітали в Чернівецькій міській раді та в Чернівецькому університеті, де відбулася також його велика прес-конференція. Тут я мав нагоду познайомитися ближче з отцем канцлером кардинала Іваном Дацьком та подивляти його ерудицію та широту поглядів.
У неділю 6 жовтня 1991 в обдертих стінах церкви Успіння Пресвятої Богородиці відправилася перша за післявоєнний час величава Архиєрейська Служба Божа за участю багатьох сотень вірних УГКЦ з Буковини та Галичини.
— В Службі Божій брала участь також і делегація греко-католиків з Південної Буковини, яку очолював генеральний вікарій старенький отець Ізидор Тонюк, а в її складі був також і радівецький священик Іван Волощук, котрого я згодом мав нагоду відвідати в його церкві Різдва Богородиці в Радівцях, — розповідає Володимир Старик. — Після завершення Літургії кардинал Любачівський підніс чернівецького пароха Михайла Косила до гідності митрофорного протоєрея, декана Буковинського УГКЦ, а також подякував буковинським греко-католикам за їхню відданість Церкві та склав пожертву в сумі 100 000 карбованців на відбудову Успенської церкви в Чернівцях. Вийшовши з Успенської церкви на чолі процесії, влади, священиків та вірних УГКЦ, кардинал Любачівський урочисто посвятив меморіальну дошку митрополитові Андреєві Шептицькому – першу на Буковині пам’ятку з викарбуваним на ній українським державним тризубом роботи скульптора Миколи Лисаківського. Цю дошку кілька разів знищували московські вандали, але щоразу її відновлювано старанням громади Успенської церкви…
Сьогодні я згадую той перший рік нашої відновленої громади УГКЦ в Чернівцях з великим розчуленням і жалем за несповненими сподіваннями. Сьогодні багато чого немає, і вже не знати, чи колись буде…
* * *
«Приїхав у Чернівці і побачив церкву, яка мені наснилася»
30 років тому, 4 жовтня 1990 року, до Чернівців приїхав працювати отець Михайло Косило. Цього листопада минуло якраз 20 років з часу його смерті… Отець Косило – перший настоятель собору у час незалежної України, коли церква відродилася.
Отець Михайло Косило був висвячений на священика у 1958 році владикою Миколаєм Чарнецьким. Священик, який пережив ув’язнення, а в часи підпілля, як сам зізнавався, постійно існувала загроза чергового арешту… У Чернівцях йому випала доля першопрохідця у справі відродження УГКЦ на Буковині у 90-х. Приїхавши у місто, він жив на квартирі парафіянки Марії Житар.
Ось що говорив отець Михайло в інтерв’ю газеті «Нова зоря» у 1993 році:
«У Чернівцях я бував ще у часи підпілля. Тут завжди існувала дружня і дуже добре законспірована громада. На початку 70-х років мені довелося побувати на Буковині кілька разів. І ось під час одних з моїх відвідин мені приснився сон, що начебто я відправляю Службу Божу у гарній церкві на узбіччі гарної вузької вулички, у церкві з обдертими стінами, в якій немає престолу. Тоді я ще не знав взагалі, що в Чернівцях є наша церква, не знав і як вона виглядає. Уявіть, наскільки я був здивований, коли, приїхавши за призначенням у Чернівці, впізнав церкву, яку бачив в тому далекому сні. І що більше, побачив ту саму, що й сновидінні, внутрішню її обстановку. Тут остаточно зрозумів, що моє призначення не було випадковим».
«На нашій вулиці всі були греко-католиками»
Пані Едіка Московчук зараз працює у соборі Успіння Пресвятої Богородиці, як і ще донедавна її мама.
— Одного разу у листопаді 1989 року до нас додому приходить пані Петрунелія Скибінська і каже: я знаю, що ви греко-католики з давніх років, а ми будемо відкривати свою церкву, і нам треба наших парафіян, їх допомоги, — розповідає пані Едіка. — І сказала, коли треба прийти. І моя мама Філіпіна Дучак та її старша сестра Стефанія Соболевська пішли на то зібрання. А потім люди почали приходити під церкву, на подвір’ї ще стояв радянський кіоск. Мама і тітка розповідали, що коли вперше зайшли у церкву, ледь не зомліли: стелажі до верху, стіни чорні. А коли зняли стелажі, то у стінах були дири на вісім сантиметрів. Розписів не було, жовті стіни і синім побілені під куполами.
Пані Едіка розповідає про свою родину, яка ще два століття тому оселилася у Чернівцях:
— Моя мама вінчалася тут у соборі у 1950 році. А в 1925 році тут вінчалися дідусь з бабусею. Десь у 1810-20 роках мій прапрадід приїхав у Чернівці із Станіславівщини. Взяли земельну ділянку на вулиці Жасминній, район Хабатівка. Молоді люди не мали вдома роботи і їхали у Чернівці. Всі були з однієї місцевості і всі були греко-католиками, і так заснували той кут. Коли на Йордан священик приходив, то ходив від хати до хати. А в часи Союзу всі ті католики ходили до православної Миколаївської церкви. І так звикли, і не всі повернулися до батьківської віри... Ще до війни у Чернівцях жив відомий власник ковбасної фабрики Станіслав Подсудек. Він був римо-католик, а дружина греко-католичка, і вони давали багато грошей на церкву. А мамина старша сестра Анна працювала у Подсудека. Ця заможня родина дуже допомагала родині мого дідуся: дружина померла, а він залишився із п’ятьма доньками…
Коли ми вже потрапили у середину церкви, старші чоловіки все вивозили, розчищали, а жінки варили їсти працюючим. У захристії поставили газову плиту. Почали проводити перші маївки, ними опікувалася Орися Білик, як колись її мама. І весь час мили, шкрябали, прибирали. Я шила і прала все від початку. Багато з Канади нам присилали: нитки, канву на хоругви, образи. Перші хоругви вишили дівчата із Заставни. І коли вже так потроху прибрали і дісталися горища, а там голуби такий наліт зробили, що на кілька машин назбиралося. Малювати стіни в церкві почали при отцю Михайлові Косилі. А загалом це відродження церкви трималося в основному на людях пенсійного віку. Майже всіх вже немає серед нас… Слава Богу, моя мама ще жива, їй 92 роки.
Самі парафіяни кажуть, із середини 90-х до церкви приходило не мало людей. Але суттєво парафія збільшувалася десь із 2000-го.
Із середини 90-х у Чернівці приїхали фактично один за одним працювати отці Василь Гасинець, Валерій Сиротюк, Володимир Боровий.
— Ми пам’ятаємо їх молоденькими, — каже пані Едіка. – І це все отці іншої генерації. Бо коли у нас працював отець Михайло Косило, то була дуже субординація. Але він нас дуже багато навчив.
«Мама жила справами церкви день і ніч»
Родина пані Віри Кузів у розбудову церкви включилася вся: вона із чоловіком і зятем, дві рідні сестри із Канади, доєдналися доньки.
— Моя мама – педагог за освітою, репресована вчителька, — каже пані Люба Лапко, донька Віри Кузів. – Тому вона взялася організовувати для дітей свято Миколая, хор, у якому сама співала, готувала дітей до першого Причастя, вчила колядок. Мама працювала, можна сказати, день і ніч. З хати виносила все, що було потрібно для церкви. Навіть піаніно, яке досі стоїть у соборі на хорах і використовується. Мама розвивала нас із сестрою всебічно, тому придбали з татом нам цей інструмент.
Все, що на хорах зроблено із дерева, робив мій чоловік Михайло. Це зараз люди на все здають гроші, а тоді була спрага духовності, вони цим горіли. Після кожної Служби Божої моя мама першою виходила з церкви, ставала при вході і просила: ти вариш завтра борщ робітникам, ти робиш ось це, а ти ось те… Вона весь час контактувала з людьми, вміла налагодити психологічний контакт із кожним. А оскільки у Канаді жили мамині дві рідні сестри – Ярослава та Оксана, вони присилали звідти все, що було потрібно: перше Євангеліє, чаша… Добре знана в українській діаспорі Канади мамина старша сестра Ярослава Татарнюк ще жива, їй майже 100 років. Вона, окрім того, багато зробила і для Зарваниці. Наша родина родом із Тернопільщини.
Моя мама Віра Кузів була першою у церкві катехиткою. Після того, як вона повернулася із Сибіру, їй було заборонено працювати вчителем. І всі свої педагогічні здібності вона вклала тут, у церкві. З-за кордону присилалися сценарії різних свят, бо в Україні ще не було нічого. Мамині сестри присилали цукерки на подарунки дітям на Миколая. Мама померла у 1995 році, коли церква вже була майже розмальована, залишалося зняти лише риштовання… Діти дуже любили пані Віру. Одного разу моя сестра Леся почула у церкві, як дівчатка говорили між собою: «Пані Віра померла, то у нас не буде більше свята Миколая?». І Леся ще 10 років працювала із дітками, вона теж педагог за фахом. З того часу змінилася і церква, і багато чого у церкві, але саме тим людям, які у далекому 1990-му році молилися перед зачиненими дверима, ми завдячуємо тим, що вони відродили нашу віру і повернули нам церкву.
Фото з родинного архіву п. Едіки Московчук
Від редакції: Якщо Вам сподобалася ця стаття і Ви б хотіли читати наступні статті цієї авторки чи на подібну тематику, або загалом підтримати якісну релігійну журналістику — запрошуємо Вас стати меценатом РІСУ. Це зробити досить просто за цим посиланням!