Петро Могила і його „Катехизиси”
Митрополит Петро Могила залишиться в історії української Церкви як ієрарх справді екуменічного мислення, беззастережно відкритий як Заходові, так і Сходу. Він чи не найгостріше з-поміж сучасників усвідомив нагальну потребу поєднання європейської традиції, високих зразків західної науки, культури і освіти зі східною духовністю, багатовіковим релігійним досвідом православної Церкви, її неушкодженим віровченням.
«Могила та його прибічники були відвертими і рішучими західниками, — зазначав відомий православний богослов Г. Флоровський. — Вони намагалися об’єднати руських та неруських за єдиною культурною роботою, в єдиній психології та культурі ... і та глуха, але дуже напружена боротьба, яку ми весь час спостерігаємо навколо всіх починань та заходів Могили, означає саме цю зустріч і зіткнення двох релігійно-психологічних та релігійно-культурних настанов або орієнтацій, — західної і елліно-слов’янської...» Ставши біля керма Київської митрополії, Петро Могила твердою рукою скерував церковний корабель крізь розбурхане море релігійно-політичного життя. Історики й богослови ще дотепер дискутують, ким насправді був митрополит Петро: щирим подвижником православ’я чи майстерним угодовцем, але в одному майже всі вони доходять єдиної думки. Могила був чи не найвизначнішим церковним діячем свого часу, мав справжній державницький розум і справив вирішальний вплив на долю вітчизняної Церкви XVII ст. Його Великий Катехизис — «Православне ісповідання», Малий Катехизис, «Требник», «Літос» — не лише історія, а й сьогодення богословської думки. Широта його екуменічних поглядів робить постать митрополита надзвичайно актуальною нині — як і його релігійна толерантність, особливо виразна на тлі тогочасної міжконфесійної напруги. «Ми заявляємо смиренно прийняти до відома, — писав митрополит в одному зі своїх розпоряджень, — 1) свободу християнську і несвободу старозавітну і людей старозавітних, які під страхом прокляття зобов’язані притримуватися записаних у законі Мойсеєвім обрізання й обмеження щодо страв, тоді коли християни вільні від таких обмежень і їм дозволено і благословенно всі харчі, що на торгу і в крамницях продаються; 2) що християни, які із старозавітними людьми ведуть мирно торгівлю іншими предметами, — дозволяється і благословляється їм, синам нашим духовним, з благословення Божого купувати і з благодарністю Господа Бога за його дари уживати харчі, м’ясо ялове і бараняче жидівського різання. Крім цього, ми закликаємо всіх, що живуть під одним законом, до сусідської дружби, згоди і приязні..,» На думку І.Крип’якевича, «Могила ставив справу української Церкви так широко, що не відкидав ідеї порозуміння з Римом. Він заявляв готовність визнати папу главою Церкви, але під умовою, що унія буде мати характер «з’єднання», а не «злиття» церков, — що будуть залишені обряди і автономія східної Церкви. В то же час могилянські кола вживали заходів для заснування українського патріярхату».
Понад це, як вважав Г.Флоровський, Могила «особисто був вже начебто у догматичному єдиномислії з Римом»; для нього «поставало лише питання юрисдикції. І у розв’язанні цієї проблеми визначальними були мотиви тактики й політики церковної, мотиви «заспокоєння», тобто церковно-політичного миру і добробуту, саме добробуту і благоустрою. Все тут уявлялося умовним, все могло бути погоджене і обумовлене...»
Чи вимагало особисте честолюбство Могили, титулу патріарха всіх українців, а чи задовольнявся він становищем українського православного митрополита, — наразі складно визначити. Проте можна із впевненістю стверджувати, що це був далекоглядний, обережний і мудрий політик.
У величезній «могиліані», яка виблискує чи не всіма барвами оціночної палітри — від безжально інвективних до нестримно апологетичних, — знайшлося місце і для політичної діяльності митрополита, і для його реформ на відтинку шкільництва й друкарства. Але, як слушно зазначає знаний дослідник спадщини Петра Могили А.Жуковський, дуже мало хто студіював його величезну роботу теолога, його праці, які нормували все релігійно-церковне життя не тільки в Україні, але й в усьому православ’ї, а можливо, не лише у православ’ї. Головною теологічною працею Петра Могили став його Великий Катехизис, або «Православне ісповідання...» (у Яській редакції 1643 р.) та т.зв. Малий Катехизис (або «Зібрання короткі науки про артикули віри»), виданий, очевидно, на основі первісного, який не зберігся, тексту Києво-Софійського церковного собору 1640 р.
«Найважливішим з діянь Київського собору 1640 року, — пише історик Іван Власовський, — було, без сумніву, розглянення ним «Православного ісповідання віри», яким діянням собор цей задовольнити мав пекучу потребу Українсько-Білоруської православної церкви, з огляду на наступ на неї з боку Заходу». Проте авторитету місцевого собору для цього було недостатньо. Для визнання символічної книги потрібна була санкція представницьких органів вселенського православ’я. Тому з ініціативи Константинопольського патріарха Парфенія надіслану з Києва книгу було передано для розгляду великого помісного собору в Ясах (Румунія), який був скликаний волоським господарем Василем Лупулом.
Хто ж був автором цієї книги, повна назва якої — «Православне ісповідання Кафолічної та Апостольської Церкви Східної»?
Деякі дослідники вважають, що написав її сам Петро Могила, інші називають автором його сподвижника Ісайю Трохимовича. Не виключено, що твір є плодом спільних зусиль цих двох богословів.
Те, що «Православне ісповідання...» зазнало соборного редагування, особливо підкреслено у грамоті Єрусалимського цатріарха Нектарія, де книга фігурує під назвою «Виклад руської віри». Проте деякі дослідники наводять іншу назву — «Виклад віри Церкви Малої Росії».
Але після Яської редакції назву твору було змінено на «Православне ісповідання греків». Справа в тому, що у редагуванні цієї книги на Яському соборі 1643 р. від Константинопольського патріархату взяли участь Мелетій Сиригос — довірена особа патріарха та митрополит Нікейський Парфеній. З України приїхали отці Ісайя Трохимович Козловський, Ігнатій Оксенович Старушич та Йосип Кононович Горбацький. Причому, як підкреслювали богослови, на цьому соборі «не руські вчили греків, а греки руських». Згодом, на Єрусалимському соборі 1672 р. відзначалося, що саме грек Метелій Сиригос зредагував «Виклад руської віри». Виправлений таким чином Катехизис було надіслано всім східним патріархам для розгляду на архиєрейських соборах.
Відомо, що кияни були обурені відвертим диктатом Константинопольської церкви, але зараз важко судити, яким був «Виклад руської віри» у київській редакції 1640 р.
Що ж стосується Короткого, або Малого Катехизису 1645 р., то його назва пов’язана ще й з незгодою Могили з деякими виправленнями, внесеними Сиригосом на Яському соборі й згодом затвердженими патріархами. Тут Київський митрополит багато в чому ігнорує внесені зміни й намагається відобразити власне розуміння богословських тонкощів.
Малий Катехизис було перевидано у Львові 1646 р., а пізніше, 1649 р., — у Москві в перекладі церковнослов’янською мовою. Великий Катехизис, або «Православне ісповідання ...», який став загальновизнаним у православ’ї, було перекладено церковнослов’янською лише 1696 р.; після цього ним починають активно користуватися в Росії.
Ця книга, на думку багатьох дослідників, являла собою справжній тріумф православ’я. Тож звернімося до деяких змістових та догматичних особливостей Катехизисів Петра Могили. Цікаво, що різні дослідники по-різному оцінюють конфесійний пафос цих праць. Одні з них вказують на антипротестантське і контрреформаційне спрямування Катехизисів; інші, навпаки, говорять про їх антикатолицький характер, називаючи Могилу «союзником протестантів і ворогом католиків».
Велика група фахівців вбачає в «Ісповіданні...» піднесену апологію православ’я; інші звинувачують митрополита в «потаємному католицизмові». Але, певно, найбільшу рацію мають ті, хто підкреслює конструктивний, а не руйнівний дух могилянських творів. Метою автора був насамперед виклад православної віри, а не спростування інших віровчень. І, звичайно, не менш слушними є зауваження стосовно того, що «Ісповідання...» слугувало радше доктринальному зближенню розділених християнських Церков, аніж їхньому подальшому розходженню.
Якими ж були головні положення Великого Катехизису?
На думку Павла Пономарьова, який досліджував цю книгу, вона передусім є позитивним викладом православного віровчення, а вже потім являє собою полемічний твір. Вчення про філіокве, чистилище, реформаційні погляди тут критикуються опосередковано — через утвердження істинності православного віровизнання, а не через приниження інших релігійних вчень.
За своїм складом «Православне ісповідання...», згідно з трьома богословськими чеснотами, поділено на три частини: про Віру, про Надію та про Любов.
Викладу першої частини передує загальне судження про віру у 126 питаннях та відповідях: про Бога, про янголів, про Ісуса Христа, про людину, про гріхопадіння, про 7 дарів Духа Святого, про 9 заповідей церковних, 7 таїнств та есхатологію.
Друга частина у 63 питаннях-відповідях містить учення про молитву взагалі та про молитву Господню, про Заповіді блаженств.
У третій частині у 72 питаннях-відповідях йдеться про добрі діла, про різні види гріха та про Декалог.
Таким чином, за змістом «Православне ісповідання...» не є книгою, де викладено лише догмати віри. Вона містить також питання морального богослов’я, що підносило її значення та виховну роль.
До т.зв. теологуменів (приватних богословських думок) належать деякі відображені у Катехизисі питання, наприклад: якщо Бог знав, що Адам згрішить, то для чого створив його? Сюди ж слід віднести вчення про походження душі у нащадків Адама ех nihilo(з нічого), про те, що душа дається людині тоді, коли створюється тіло (1,28 відп.); уявлення про цілковиту тотожність богонатхненої дії Св.Духа на євангелістів і на учасників церковних соборів.
Як приватні богословські думки можуть розглядатися також твердження про те, що таїнство миропомазання бере свій початок відтоді, як Дух Святий зійшов на апостолів; що про таїнство єлеоосвячення можна дізнатися з Євангелія від Марка (6:13) тощо.
Окремими авторами висловлювалася думка про те, що «Православне ісповідання... і після Яської редакції (1643 р.) несе на собі відбиток римо-католицької догматики. Але католицький вплив, як зазначає П. Пономарьов, позначився «не у змісті..., а у формальній обробці догматичного матеріалу».
Справді, для низки положень Катехизису можна знайти відповідники в католицькій догматиці. Спільними для них є, скажімо, уявлення про те, що «для наслідування життя вічного християнин повинен мати праву віру та добрі діла»; загальне поняття про таїнство: про передбачення та приречення; про перебування Христа в таїнстві євхаристії «істинно, особисто та дійсно» тощо. До таких паралельних місць належить також характеристика природи первісної людини (де здебільшого послуговуються поняттями «стан невинності» або «володіння праведністю»). Це стосується й чотирьох найважливіших чеснот: мудрості, справедливості, мужності та витримки.
Слід зазначити, що такі паралелі в догматиці — досить звичайне явище, особливо для періоду, що розглядається. (До речі, редактор Мелетій Сиригос здобув богословську освіту в Італії, у Римі, де була грецька колегія, або, за іншими даними, — у латинській школі в Падуї).
Дослідники відзначають сліди латинських інфільтрацiй в «Ісповіданні...» (є вони і в Малому Катехизисі), які стосувалися обрядового комплексу Київської церкви. Наприклад, під час хрещення допускалося обливання водою замість занурювання у неї. Але «златинщення» Катехизису не варто перебільшувати, особливо після переробки його М.Сиригосом. Попри наявність у ньому деяких західних елементів, книга зберігає дуже виразний східний колорит. Хоч працю побудовано за латинським планом, її зміст лишається майже цілком православним.
Теологічне та культурно-історичне значення твору Петра Могили якнайкраще визначено в матеріалах Синоду Румунської церкви 1899 р., де «Православне ісповідання...» було назване «першою книгою, яка за своєю догматичною вартістю йде після символу Нікео-Константинопольського...»
Щодо ставлення до «Православного ісповідання...» з боку Руської церкви, то його висловив патріарх Адріан, назвавши Катехизис «книгою богонатхненною».
Згідно з Духовним Регламентом ця книга розглядалася як така, що містить усе необхідне для настановлення народу в православній вірі. Понад це, Синод своїм розпорядженням від 1837 р. визнав за необхідне забезпечити всі церкви тодішньої імперії цією книгою, а спеціальною постановою Комісії духовних училищ від 1838 р. викладання догматичного богослов’я мало перевірятися саме «Православним і сповіданням ...». (Між іншим, у Кормчій книзі 1649-1650 рр. 51 главу запозичено з «Требника» П. Могили. Тоді ж було складено т.зв. «Кирилову книгу», перевидано київську «Книгу про віру». «У Москві, — зауважує Г.Флоровський, — бажали повторити або застосувати київський досвід обрядової та книжної «реформи», здійсненої за Могили»).
І водночас факт залишається фактом: Східні Церкви користувалися цією книгою починаючи з 1645 р., а Руська церква вдається до її використання значно пізніше, лише з кінця XVII століття.
Стосовно т.зв. Малого (або Короткого) Катехизису зауважимо, що від Великого (або «Православного ісповідання...») його відрізняють деякі особливості, пов’язані, як уже зазначалося, із незгодою Могили та його однодумців з Яською «еллінізованою» редакцією книги.
У чому ж полягали ці особливості?
У Короткому Катехизисі було скорочено посилання на грецьких отців, опущено питання про якості Бога, про загальність первородного гріха, про приречення, про свободу, про походження душі; про відмінність між приреченням, передбаченням та промислом; про значення тези Символу віри «Світло від Світла». Відсутні тут також питання про приватний суд, про ступені блаженств та страждань у прийдешньому житті; про середній стан між тими, хто спасеться і хто загине; про молитву за померлих; про чистилище, про місцеперебування блаженних та засуджених.
Оригінальність Малого Катехизису Петра Могили полягала не стільки у скороченні матеріалу, скільки в обгрунтуванні особистого розуміння християнських догматів. Це, у свою чергу, було зумовлено особливостями історичного розвитку України кінця XVI — першої половини XVII ст., західними впливами та вкрай суперечливими тенденціями у політиці, культурі, релігійному житті тієї епохи. Тому вся культурна, просвітницька, наукова і богословська діяльність Петра Могили та його вченого гуртка позначена духом виваженого, екуменічно забарвленого компромісу.
Могила волів радше зменшувати, аніж збільшувати число розбіжностей між латинською і греко-слов’янською церквами. Взяти хоча б замовчування ним у Малому Катехизисі питань про звільнення з пекла після смерті (чистилище), про розлучення, непорочність зачаття, помазання хворих тощо. Назагал єдині виразні протиставлення Заходу й Сходу, які Могила зберіг і підкреслив, — це ставлення до римського примату і філіокве.
Погоджуючись з думкою про схильність могилянського гуртка до латино-польської культури та католицької обрядовості, визначний український історик Михайло Грушевський констатує, що за могилянських часів відносини з Католицькою церквою втрачають колишню «гостроту і напруженість», набуваючи «певної здержливості» та «обопільного пошанування». Хіба це не визначний наслідок політики могилянських кіл?! Приклад толерантності, компромісного порозуміння, втілений у могилянській дипломатії, є гідним наслідування.
За могилянських часів, як вважає український історик Д. Дорошенко, відбулося «оновлення життя Української православної церкви, її науки й структури засобами західноєвропейської теологічної науки».
Підкреслюючи визначну роль особи митрополита в розвитку українського православ’я, Іван Нечуй-Левицький писав: «Петро Могила був родом не українець, він був молдованин, чи як у нас кажуть — волох..., але Петрові Могилі повинен подякувати тепер кожний українець за те, що й тепер на Україні зоставсь православним і українським...»
Людина і світ. — 1996. — №3. — С. 25-29
Олександр ВАСИЛЬЄВ
