Сакральна культура китайської цивілізації: імператорський культ
Чи говорить що-небудь Небо?
Чотири пори року змінюють одна одну,
Народжується багато істот...
Чи говорить що-небудь Небо?
«Лунь-юй», глава VII.
Отже, стародавній і середньовічний Китай. Регіон ізольований, майже повністю відрізаний природними бар’єрами бід усього світу, у тому числі — від основної зони тогочасного культурного обміну — Середземномор’я, регіон, що десятки століть перебував навіть без певної постійної назви. Імперія в різні часи називала себе «Тянь-ся» — «Піднебесна» або «Серединна», досить часто — просто «Дай» — «Велика» та «Го» — «Держава» з доданням імені правлячої династії, оскільки останні все ж таки час від часу змінювалися (наприклад, Дайцинго — при династії Цинь, Дайминго – при династії Мин тощо).
ХТО В ТІ ДАВНІ ЧАСИ ДОСЯГАВ ПІДНЕБЕСНОЇ?
Окрім мандрівних ченців та купців — тільки орди кочовиків. Але хіба їхні варварські, недосконалі системи духовних цінностей могли скласти серйозну конкуренцію високорозвиненій китайській цивілізації? Звичайно, ні. Дифузія культури завжди залишалася однобічною. Китайський регіон — величезний, само достатній в економічному й культурному відношенні — був немов створений самою природою для постання єдиної, цілісної держави під владою одного монарха, одного правителя, що володіє до того ж «де» — дивовижною харизмою благодаті, що розповсюджувалася та охоплювала не тільки власний китайський, але й увесь навколишній світ.
Священний лик китайської цивілізації складний і своєрідний; то розгалужена система вірувань, а радше якийсь «тетраптих», на стулках якого зліва направо комплекс стародавніх вірувань у богів «ді» та духів, вірувань, що трансформувалися в суворе, стримане шанування «Тянь» — великого Неба та «Ді» — Землі, в так званий імператорський культ; конфуціанство, даосизм і, нарешті, буддизм — єдине некитайське віровчення, що прижилося у країні, але в особливому, «китайському» варіанті.
Спробуймо відтворити окремі «словесні портрети» на стулках умовного «тетраптиха» китайських вірувань. Найперше з них – імператорський культ.
ТЯНЬ, БОГИ ТА ДУХИ
Чим є Тянь для Тянь-ся — Піднебесної? Скільки було богів ді? Яке їхнє походження? Відповіді знаходимо в окремих фрагментах, без сумніву, колись чарівних китайських міфів, які щезли, мовби розчинившись у часі. Але як? Чому? Винуватці цього — вчені конфуціанці: саме їх зусиллями із суто китайською акуратністю було повністю перероблено міфи. Боги-ді та духи перетворилися на героїв-пращурів, а їхні вчинки та діяння — на події стародавньої китайської історії. Ось чому перший «портрет» з «тетраптиха» — тільки те, що якимось дивом збереглося в текстах конфуціанських філософських трактатів «Хуань-цзм», «Ле-цзи», «Мо-цзи», «Чжу-ань-цзи», «Хань-фей-цзи», «Весни та осені Лю», в деяких поезіях, а надто – в «Шань хай-цзин» — «Книзі гір та морів» — збірці, складеній з текстів різних часів. Отже, китайське Тянь — велике Небо. Що вкладали в це поняття жителі Піднебесної? Верховний бог (богиня) — володар сонму богів? Ні, Тянь аж ніяк не подібне до єгипетського Амона-Ра, еллінського Зевса, ведійського Індри або трансцендентного іудейського Ягве. То радше вища верховна всеспільність, яка все бачить й управляє всім у всесвіті, але є безособовою, холодною та абстрактною сутністю, уособленням розуму та необхідності, втіленням справедливості та добродійництва. Всеспільність, яку не можна любити, до якої не можна пристати серцем, але тільки підкорятися, тільки шанувати. Адже вона регулює зміну дня й ночі та пір року, керує рухом світил, ростом рослин. Вона займається й людськими ділами, ніколи при цьому {навіть у своїх веліннях, де немає нічого або майже нічого конкретного, все — неясно, все наче в тумані) не опускаючись до людської мови, до бесід з простими смертними.
Можливо, Тянь — це щось на зразок провидіння, месопотамських законів долі. Тянь уособлювався в ІІІан-ді — «Діан» означає «верхній», «вищий», а «ді» — «государ», «правитель». Але й Шан-ді лише такий самий безособовий небесний володар, правитель всесвіту-універсуму, можливо, найперший за часом появи правитель.
Тянь почали вшановувати в епоху Західного Чжоу, тобто з 1122 р. до н. є. Саме тоді правителі могутньої династії, що претендували на родинні зв’язки із самим Тянь і на походження від Шан-ді, назвали імперію Тянь-ся — Піднебесною і присвоїли собі відповідний титул — «Тянь-цзи» — Син Неба, ставши в такий спосіб обранцями Тянь. Отож Тянь-цзи об’єднував та втілював у своїй особі водночас і земний світ, і вищу божественну сутність.
Збереглися також відомості ще про п’ятьох богів-ді, уособлених у героях-лра-щурах, які управляли чотирма сторонами світу та центром і панували над безліччю другорядних ді та духів. Сходом володів Тао-хао — «Великий світлий», уособлений у пращурі Фу-сі, який навчив нащадків ловити рибу, спритно полювати на диких звірів і готувати здобич на вогнищі, щоб не їсти її сирою. Тао-хао — Фу-сі — символ весни, оновлення світу й зеленого кольору.
Фу-сі мав невеликий «штат» підлеглих ді та духів, головним з яких був Гоу-ман, управитель усіх весен, зелений дух дерева. Він мав квадратне обличчя, пташине тіло, в руках — несподівано тримав циркуль. Серед підлеглих Фу-сі — Лей-гун, бог грому, Фен-бо – дух вітру у вигляді собаки з людським обличчям або птаха, сузір’я східної частини неба та Суйсин – планета Юпітер. Володар Півдня – Ян-ді, «полум’яний володар», ді Сонця, уособлений у пращурі Шень-нуні. Він – перший у світі хлібороб, він же перший вирив колодязь і винайшов лопату. Але й це ще не все, Шень-нун — організатор обмінної торгівлі та перший цілитель-травник. Ян-ді — Шень-нун ототожнювався з теплим літом і червоним кольором. Його «штат»: Чжу-жун — червоний дух полум’я, управитель літа з терезами в руках, сузір’я південної частини неба та планета Інхосин – червоний Марс. Божество Заходу — Шао-хао, «Малий світлий» з гори Чаю-лю. Основне заняття Шао-хао — спостереження за сонцем, яке щовечора неодмінно ховалося в нього на Заході.Управитель Шао-хао — Жу-шоу — білий дух, дух металу, незмінний трудівник з теслярським трикутником у руках. Йому підвладні осінь, сузір’я західної частини неба та планета Табай – Венера. Пустельною та сніжною Північчю правив Чжуань-сюй, а управителем морозної зими був не хто інший як Сюань-минь — чорний дух. У його віданні перебували бог дощу Юй-ши, сузір’я північної частини неба та планета Ченьсин — не посидющий Меркурій.
Усі ці чотири божества підкорялися одному, найвищому — Хуан-ді, володареві центру. Він уособлювався, як і Тянь, у пращурі Хан-ді, який здобув свій титул у тяжкій боротьбі з майбутніми підлеглими. Можливо, саме тому Хуан-ді має чотири обличчя: .щоб стежити та перевіряти своїх підлеглих.
Для людей Хуан-ді був благодійником, винахідником перших транспортних засобів (колісниць та човнів) й одягу. За його наказом розпочалося будівництво громадських шляхів. Управителем Хуан-ді був Хоу-ту — бог землі. Його підлеглими були сузір’я центральної частини неба, славетна Бей-доу — Велика Ведмедиця та планета Ченсин — Сатурн. Хуан-ді — Шан-ді жив на небі, але мав і резиденцію внизу, на священній горі Кунь-лунь (типу еллінського Олімпу), що втілювала світову вісь, яка з’єднувала небо й землю.
Виникає запитання — задля чого і яким чином світ ді та духів був пов’язаний з родом людським? До цього була причетна богиня Нюй-ва — рідна сестра, а за деякими міфами й ніжна дружина Фу-сі, володаря Сходу. Виглядала вона досить своєрідно: нижня частина її тіла була зміїна, верхня — людська. Якось Нюй-ва сиділа біля ставка, милуючись власним відображенням, і зліпила невеличку фігурку з жовтої глини, якої багато було на березі. Аж раптом створіння Нюй-ва ожило, застрибало й навіть закричало щось на зразок «уа-уа». Це сподобалося богині, і вона з ентузіазмом взялася до діла — виліпила безліч фігурок людських істот обох статей. Відтак місію примноження людського роду було покладено на самих людей. А Нюй-ва, втомившись від діл земних, піднялася на небо й поринула у «спокій та відпочинок» біля ніг великого Шан-ді.
«Діти» Нюй-ва виявилися досить непосидючими істотами, але що б не відбувалося надалі з жителями Піднебесної, яких би змін не зазнавали ді та духи, одне завжди лишалося незмінним й абсолютним — це віра в Тянь та його уособлення — пращура Шан-ді. Можливо, саме в цьому — джерело характерного для китайців особливого шанування батьків та предків взагалі. Адже кожна людина не тільки власник смертного тіла, а й «схованка» двох душ; «по» – душі матеріальної, що йде в землю разом зі смертним тілом, і «хунь» — душі духовної, що по смерті свого хазяїна здіймається в небо й посідає певне, цілком конкретне місце в небесній ієрархії душ відповідно до земного рангу небіжчика.
ЖЕРТОВНИКИ ТА ХРАМИ ІМПЕРАТОРСЬКОГО КУЛЬТУ
Китайські ді та духи не мали потреби в якихось спеціальних, споруджених людьми земних оселях, цілком задовольняючись досить комфортним житлом на лоні природи згідно з власною «спеціалізацією». Так, небесним ді дісталося небо, гірським — гори, річковим — ріки тощо. Були навіть духи відхожих місць, — нічого не поробиш, вони проживали в саме там. Який ранг — така й оселя. Рецепт завоювання їхньої прихильності був досить простий. Ді та духи малій потребу в жертвоприношеннях і полюбляли, щоб їх шанували. Тоді вони допомагали людям, виконуючи їхні молитовні прохання.
Усі молитви та обряди відбувалися тільки на природі, в місцях проживання ді та духів. Обряди жертвоприношення великому Тянь та нижчим за рангом небесним ді та духам: Сонцю — великому світилу, Місяцю — вечірньому світилу, зіркам, сузір’ям здійснювались па круглих земляних жертовниках. На жертовниках чотирикутної форми приносились жертви Землі та другорядним земним ді й духам (адже символом землі був чотирикутник).
У 1420 р., або у 18 р. ери правління Юнле з династії Мин за китайським літочисленням, у Пекині нарешті з’явився критий храм для вшанування Тянь — Храм Неба, що зберігся до наших часів. То, власне, був не храм, а цілий храмовий комплекс. У 1530 р. там споруджується традиційний вівтар-жертовник, спочатку тільки круглий — «Тянь-тан» або «Ху-ань-цю-тан» — для одночасного принесення жертв Тянь — Небу й Ді — Землі. Згодом, після тривалих дискусій китайських вчених мужів, будується ще один вівтар-жертовник — чотирикутний «Ді-тан», або «Фан-цзи-тан» для жертвоприношення тільки ДІ.
До головного храму веде довга священна дорога — «шен-дао», символ шляху всього живого, зміни пір року, втілення вищого етичного принципу — встановлення відповідності між порядком у всесвіті й особистістю людини, її душею. Шен-дао та всі будівлі комплексу зорієнтовано однаково — з півдня на північ, адже південь — місцезнаходження сил добра, а північ, відповідно, — зла.
Перша споруда, що стоїть на лінії шен-дао, — Хуан-цю-тан, «Круглий пагорб», або «Вівтар Неба». Сліпучо білі тераси трьома східцями підносяться догори, де розміщено майданчик жертовника й відбуваються церемонії вшанування великого Тянь.
Далі шен-дао підводить до головного храмового павільйону — Храму Неба, перед яким споруджено круглий відкритий майданчик — втілення безмежного простору природи.
Храм Тянь — кругла висока (до 38 м) дерев’яна споруда з триярусним дахом, вкритим темно-синьою глазурованою черепицею й увінчаним позолоченою вишкою. Круглі форми храму — то символ неба, а золотий блиск вишки — символ багатства та влади, втілення могутності імператорів Піднебесної. Всередині павільйону — 20 гігантських дерев’яних колон, що підтримують дах. Всі вони — яскраво-червоного кольору, адже червоне — то колір щастя, символ радощів. «Щасливі» колони прикрашено позолотою та тонким гарним орнаментом. Чотири центральні колони внутрішнього ряду — колони «колодязя дракону» — втілення чотирьох пір року. Середній ряд колон символізує дванадцять місяців року, а 12 колон зовнішнього ряду нагадують про поділ доби на дванадцять частин.
У «зеніті» даху розпростер свої крила летючий дракон, а на кам’яній підлозі в центрі залу розмістився білий мармуровий круг з двома зображеннями. Одне — це знов-таки п’ятикрилий дракон – імператорський знак, герб Тянь-цзи, символ могутності, матеріального достатку, охорони від злих духів. Друге зображення — фенікс, дивовижна фантастична істота з головою фазана, шиєю мудрої черепахи й тулубом дракона. То знак імператриці, уособлення краси, символ добродіянь та дружби.
Отже, з XV ст. китайці могли звертатися з молитвами до великого Тянь і Ді не тільки біля жертовників-вівтарів, а ще й у критих храмах. Але й найгарніші, найвеличніші храми не замінять головного в шануванні Неба, у служінні Ді та духам — обрядів, якнайдетальніше розроблених і назавжди збережених в уславлених «китайських церемоніях».
ВЕРХОВНИЙ ЖРЕЦЬ – ТЯНЬ-ЦЗИ, ЖЕРЦІ-ЧИНОВНИКИ ТА ЦЕРЕМОНІЇ
Хто ж із смертних мав право приносити жертви великому Тянь? Безперечно, тільки Тянь-цзи, імператор. Звичайні жерці Піднебесної не мали нічого спільного із статусом жерців інших релігій. Вони передусім були чиновниками державного апарату, а вже потім — жерцями. Втрачаючи чиновницьку посаду, вони втрачали і жрецький статус.
Китайських церемоній було безліч, але найголовніші та найцікавіші з них — церемонії вшанування Тянь, або Шан-ді. Вони відбувалися тричі на рік: з приходом весни та у дні зимового й літнього сонцестояння. Урочистості починалися з церемонії очищення. Син Неба в супроводі почту родичів та вищих сановників-жерців урочисто входив у палац очищення на території храмового комплексу. Там минали три дні посту, три дні суворого мовчання, відходу від усього дрібного, земного, три дні підготовки до спілкування з Небом.
У кінці третього дня обслуга закінчувала підготовку до церемоній жертвоприношення та молінь. На вівтар ставили чаші з їжею, повний асортимент найкращих китайських страв з рису, пшона, м’яса, риби та інших продуктів, навіть три повні чаші з рисовою горілкою — всього 28 «їстівних жертв». Позаду клали сувої тонкого китайського шовку — ніжно-блакитного на честь Неба, білого — на честь предків та посудини з яшми.
Посередині верхньої тераси вівтаря-жертовника «Тянь-тан» встановлювалась табличка, присвячена Шан-ді, по боках тераси, в особливих синіх павільйончиках розміщалися таблички з іменами імператорських предків. На середню терасу виставляли ще ряд табличок, присвячених Сонцю й Місяцю, Грому й Дощу, двадцяти восьми сузір’ям, де щовечора відпочиває Місяць. Перед кожною табличкою ставили їжу. Відтак настає наступний нічний етап церемоній — жертвоприношення. В одязі присутніх, в усіх аксесуарах панує синій колір. Освітлена ліхтарями урочиста процесія на чолі з Тянь-цзи повільно простує до Тянь-та-ну. Однак право піднятися до вівтаря-жертовника має лише Тянь-цзи. Чиновники-жерці залишаються на сходах.
Усі погляди звернені на верховного жерця. У повному мовчанні Тянь-цзи запалює курильні палички, стає на коліна, а потім падає ницьма перед табличкою з іменем Шан-ді. Його рухи точно повторюють усі учасники церемонії. За сигналом церемоніймейстера у священнодійство вступають музиканти та співаки: лунає гімн – хвала великому Небу. Імператор окроплює єдину живу жертву — телицю та всі жертовні предмети на вівтарі. Потім — мить заклання жертви. Прийнявши з рук церемоніймейстера чашу з вином, Тянь-цзи звертається до Тянь з палкими молитвами про покровительство майбутнім жнивам, про дощ, про врожай та достаток, молиться за своїх предків.
У цій церемонії є досить незвична деталь: усі молитви підкріплюються... письмовим проханням до великого Тянь — мовби до найвищої чиновної інстанції. Написане на синьому папері письмове прохання скручується в сувій та опускається у спеціальну скриню. Туди ж кладуть і жертовні дари – яшму й шовк. Після жертовного умивання вина, здійснюваного Тянь-цзи, знову лунають музика та співи, славослів’я гармонійному миру та щастю. 234 танцівники виконують танок на честь Неба.
Після того Тянь-цзи знімає пробу з жертовних страв і вина, знов опускається на коліна і простягається ниць ма перед вівтарем. І так – дванадцять разів. Ці хвилини церемоніалу — найважливіші, вони символізують скріплення нового міцного союзу між великим Тянь і Тянь-цзи, його представником на землі. На закінчення церемонії табличку Шан-ді переносять до Храму Неба, а «їстівні» жертви спалюють у жертовній печі. Імператор з почтом повертаються до палацу.
Церемонії на честь Ді – Землі відрізнялися від вшанування Тянь лише тим, що відбувалися двічі на рік, а також абсолютним пануванням жовтого кольору, оскільки то колір землі. Жертви не спалювали, а кидали в особливий колодязь.
Хоч Сонце і вшановували під час урочистостей на честь Тянь, але в нього був і власний день для церемоній — день весняного рівнодення. В непарні роки церемоніями керував сам Тянь-цзи, а в парні — хтось із членів імператорської родини. Вшанування Місяця, Великої Ведмедиці та двадцяти восьми сузір’їв відбувалося також один раз па рік, і в парні роки в цих церемоніях брав участь сам Тянь-цзи.
Проте не завжди в Піднебесній зберігався таки й незмінний спокій, така поштивість до великого Тянь. Були часи, коли єдина країна розпадалася на окремі царства. Сторіччям и тривали усобиці, чвари, голод, спустошення, лилася кров безневинних жерти, вторгалися чужоземні завойовники, повставали селяни... Але єдина держава, єдина імперія відновлювалася знову і знову.
У чому ж таємниця цієї невідворотної сили відновлення? Вона — в духовній культурі китайців, в її основному елементі — конфуціанстві, найбільш «китайському» з усіх релігійно-філософських віровчень Китаю, що стало опорою влади — і великого Тянь.
Людина і світ. — 1998. — № 11-12. — С. 44-48.
кандидат технічних наук