Піп із «тітушками»
Із моменту заснування Православної церкви України у грудні 2018 року та отримання Томосу про автокефалію у січні 2019-го до неї приєдналися близько 600 парафій Московського патріархату. Але наразі цей процес загальмувався через шалений спротив УПЦ МП, яка останнім часом посміливішала — особливо після приходу нової, але далеко не патріотичної влади.
Яскравим прикладом цього є бурхливі події, що вже не один місяць відбуваються саме через бажання перейти до ПЦУ більшості вірян у селі Ділове, що в мальовничому Рахівському районі.
Про свої тривалі митарства «переходу» з УПЦ МП в ПЦУ православна громада Ділового, яка впродовж 1989-1992 років збудувала в себе Свято-Успенський храм, нещодавно написала у соцмережі. «Так склалося, що наша громада виграла три суди, але прихильники МП на чолі зі священником Майором та священниками з навколишніх сіл блокують вхід на територію церкви, — пишуть сільчани. — На переговори не йдуть, ми просили про почергове богослужіння — нам відмовили. Ні місцева, ні районна, ні обласна влада нам не допомагає, відкрито підтримуючи УПЦ МП. Священник села без відома прихожан передав церкву в підпорядкування Хустської єпархії. У громади ПЦУ на руках є всі рішення судів, докази. Віряни просять розголосу справи та підтримки. «УМ» телефоном зв’язалася з жителями села Ділове, аби з’ясувати все з перших уст.
«Московське чудо»
Прихожанка Марія Никоряк, яка брала участь у будівництві церкви й активно займається судами, з гіркотою розповідає: «У 2019 році, 17 лютого, відбулися збори в моєму рідному селі Ділове, бо чимало односельців уже давно хотіли, аби наша церква перейшла з підпорядкування Московського патріархату до ПЦУ. Напередодні ми неодноразово просили нашого священника Івана Майора перейти разом із нами до Православної церкви України, але він навідріз відмовився. Хто хотів до ПЦУ — вийшли із церкви, хто був проти — залишилися в храмі.
Ми склали списки, й усі 165 осіб, які були за ПЦУ, поставили свій підпис. У церкві противників переходу нарахували лише 52, але ми зробили велику помилку, бо до них зарахували й 14 «чужаків» — на ці збори наш промосковський піп чомусь запросив однодумця-священника та диякона, які привели людей із сусідніх сіл — Вільховатий і Костилівка.
Склавши протокол зборів зі списками, поїхали в область та офіційно перереєструвалися на ПЦУ: торік улітку нам дали витяг із державного реєстру, який підтверджує законність переходу. Невдовзі ми зробили печатку, що остаточно підтвердило факт — майно, церква стали власністю ПЦУ.
Але невдовзі представники місцевої УПЦ МП подали апеляцію з позовом на реєстратора (який нас зареєстрував) та держадміністрацію (яка дала нам розпорядження): у своєму позові наші опоненти нахабно брехали, що, мовляв, ніяких зборів громади села не було. У жовтні минулого року відбувся суд, який підтвердив, що наш перехід до ПЦУ був абсолютно законним.
Та невгамовні промосковські батюшки через місяць, але вже від іншої особи та з іншим адвокатом знову подали на нас у суд, який відбувся цьогоріч у січні, що нібито списки не дійсні, брешучи, що хтось із наших «підписантів» був на заробітках, хтось неповнолітній і т.п. нісенітниці. Працівники Феміди в Рахові поки що залишили без розгляду «скарги» наших опонентів.
І ось наприкінці червня відбувся ще один суд — уже ми подали на «нашого» попа, аби він «вийшов із церкви», бо то наше (майно, приміщення) — цей суд ми теж виграли. Івану Майору дали місяць на роздуми, щоб він добровільно залишив церкву, але той подав апеляцію, і тепер ця справа лежить в Ужгороді.
Я не розумію одного: чому в Україні вибір на користь української церкви тягне за собою такі труднощі? Чому відбувається подібне не лише в нас, а й по всій державі через оце «московське чудо»? До речі, священники ПЦУ, які з нами спілкувалися, просили не конфліктувати й усе вирішувати миром, але так не виходить, і не з нашої вини».
«Майор розколов наше село»
«Усе це наш піп «мутить», — продовжує пані Марія. — Брама і хвіртка біля церкви замкнені, у двір пропускають лише «обраних». Він також привів 10 серпня собі на підмогу з півтора десятка не то монахів, не то бандитів із навколишніх сіл — ці дивні люди перебували на території храму десь три тижні й лише нагнітали ворожнечу між людьми. У понеділок 10 серпня ми хотіли мирно зайти в церкву, яка за всіма документами на право власності належить громаді ПЦУ, але нас туди не пустили. Коли наступного дня ми прийшли знову, нас почали виштовхувати, постраждала 74-річна Ганна Томенюк.
Фактично Іван Майор розколов наше село, пересварив людей: чоловік свариться з жінкою, у хаті брат із братом не говорить... Мені 66 років, чоловікові — 70, і ми вже більше переживаємо за майбутнє своїх школярів-онуків, бо не хочемо російського нашестя і щоб вони побували там, де був мій зять — на російсько-українській війні, яка стала можливою не без допомоги пропаганди від попів УПЦ МП. Він був прикордонником, стояв на «нулі» на Луганщині, коли Красну Талівку бомбили, дивом вижив, вискочивши з бліндажа, де все горіло, вибачте, в одних трусах і з берцями в руках. Піп Майор називав мого зятя братовбивцею, відмовлявся молитися не лише за нього, а взагалі за українських вояків, які перебували на фронті.
Хочу наголосити, що 14 жовтня 2018 року було складено фальшивий протокол, згідно з яким нібито відбулися збори вірян та було надано Івану Майору право підпису в банках, а також вирішено: якщо розпадається «організація» (місцева УПЦ МП), то майно переходить до Хустської єпархії. Але ми довели — таких зборів не було, фальшивий протокол у сільраді завірила секретарка. Крім того, вона підробила підпис секретаря зборів громади, який на той час був на заробітках, що підтверджує відмітка в закордонному паспорті.
«Молимось у «червоному куточку»
Для моральної підтримати й мирного вирішення справи нам направили 17 серпня цього року з Кривого Рогу 58-річного протоієрея ПЦУ — отця Романа (в миру — Роман Канюка), який виявився дуже хорошою, приємною людиною. Аби познайомити його з громадою ми зробили в клубі збори, на які прийшло до двохсот осіб. Він обіцяв допомогти вирішити справу цивілізовано, це надихнуло людей боротися далі.
У нашій церкві, яку «окупував» Майор, є два вівтаря — ми пішли домовитися, аби пускали почергово на служби, поки нема рішення апеляційного суду. Але «московити» нас навіть не пустили на церковне подвір’я й били у дзвони дві години (наче під час якого лиха!), щоб не було чути протести людей.
Поруч є греко-католицька церква, й через зухвалі дії «майорівців» ми вимушені були під дощем на дорозі навпроти неї правити службу 19 серпня – на Преображення Господнє. Опоненти з нас сміялися, бо ми відправляли службу «на смітнику». Згодом нас на прохання сільського голови тимчасово прихистили в Діловецькому лісництві — в конференц-залі, де колись був «червоний куточок». Там ми молимося Богу з 28 серпня і по сьогоднішній день.
І раптом за незрозумілих і підозрілих обставин наш отець Роман помирає: зранку в неділю 6 вересня проводить службу, а по обіді йому стає зле... Він регулярно щоранку займався спортом — бігав на стадіоні, розташованому за два кілометри від села. На своїй останній службі закликав нас до мирного врегулювання конфлікту... Але ж нам чужого не потрібно — ми беремо своє! В Україні має бути українська церква!»
Чиновники не реагують на безчинства
Вірянка Ганна Попович, також мешканка Ділового, донька постраждалої під час конфлікту літньої жінки, додає: «Була ситуація, коли прихильники ПЦУ сказали Івану Майору, що хочуть замінити його на іншого священника через незгоду перейти від МП до ПЦУ. Спершу, до минулорічного Великодня, він був згоден: навіть ставав на коліна у сільській раді й просив, щоб його лишили до свята. Але, очевидно, що з ним провело бесіду «начальство», бо одразу після Великодня він відмовився від «полюбовної угоди».
Його активно почала підтримувати Хустська єпархія і, по суті, в захоплену будівлю церкви вірян ПЦУ категорично не пускають: дійшло навіть до бійки, коли нас виштовхували 11 серпня цього року з території храму й поранили мою матір, придавивши до паркану (один із «чужих» священників цілеспрямовано вдарив металевою хвірткою). Тоді на допомогу Майору приїхали «тітушки», якісь монахи й чужі люди з Рахівського району, які належать до Хустської єпархії.
Найприкріше, що в усій цій історії бездіє, не звертаючи увагу на безчинства російської церкви, і обласна, і районна, і сільська влада. Мабуть, чиновники не реагують, бо пов’язані якимись інтересами з Московським патріархатом.
Із несподіваною смертю нашого отця Романа в усіх упав і настрій, і дух. Щоправда, 11 вересня, на Усікновення глави Іоанна Предтечі, до нас приїздив благочинний священник від ПЦУ Віктор Білан і під час проповіді вселив надію, що справа таки зрушиться з мертвої точки. Адже, зрештою, правда і здоровий глузд — на нашому боці.
«Працюємо» на старих документах
Загальну «картину» доповнив священник ПЦУ, капелан Збройних сил, отець Костянтин Холодов, який мешкає на Київщині й до якого мешканці Ділового зверталися по допомогу: «За моїми спостереженнями, ситуація в Україні складається така, що процес переходів парафій до ПЦУ призупинився через банальне небажання органів місцевого самоврядування реєструвати ці «переміщення». Складається таке враження, що чиновники отримали «зверху» негласну вказівку — зупинити цей перехід. Тобто, наприклад, у тих же облдержадміністраціях, які повинні перереєстровувати статути, не роблять цього!
За великим рахунком, подібне гальмування було, можливо, не в таких масштабах ще з самого початку, коли парафії масово почали виявляти бажання змінити УПЦ МП на ПЦУ. Навіть у нас, по Київській області, є чимало труднощів із переходом. Статути Київського патріархату оці горе-чиновники не перереєстровують на статути Православної церкви України — гальмують процес формальними зауваженнями, на кшталт «там коми, а там крапки немає» чи «документ неправильно складений».
Більше того: не те, що з Московського патріархату важко переоформити документи на ПЦУ, навіть документи Київського патріархату не перереєстровують. Ми, ще ледь не всі, «працюємо» на старих документах Київського патріархату». Чи не стануть із часом громади «паперовими» заручниками в державі, де без «бумажки» ти — ніхто...
Тарас ЗДОРОВИЛО
