Про «післетомосу» говорять так багато і голосно, і це створює враження, що а) він у нас в кишені, б) у нас є план, в) все готово до того, аби негайно розпочати розбудову нової Церкви за цим планом. Але чогось в цих розмовах не вистачає. А чогось, навпаки, забагато. Забагато, наприклад, бравади. Забагато «бажаного за дійсне» — причому з обох боків. Бракує тверезого розрахунку і якийсь елементарної чесності перед собою. Зокрема, щодо того, що Томос — це не готова «Церква під ключ», а тільки план на будівництво. Який, до того ж, отримує сімейна пара, готова будь-якої миті подати на розлучення. Це будівництво — спільна справа, яка може їх об'єднати і зберегти сім'ю, а може, навпаки, посварити ще більше. Також майже немає в медіапросторі аналізу тих побічних ефектів, які Томос обов'язково матиме. Все зводиться до того, що або «всі приєднаються», або «перетворяться на маргіналів», «хороші» житимуть довго і щасливо, а «погані» згинуть, як роса на сонці.

Можливо, так воно і буде, врешті-решт. Але диявол в деталях.

Лікування Томос напевно піде на користь Україні. І тому, що церковна незалежність — органічна частина остаточного виходу з СРСР і деконструкції імперії. І тому, що церковний проект, який є наразі, вочевидь, зайшов у глухий кут — розкол законсервувався, близько мільйона християн ніби й «нехристияни» з незрозумілої, з точки зору Євангелія, причини. І тому, що суспільно-політична ситуація змінилася докорінно й готова «потягнути» за собою Церкву. «Боротьба за Томос» стала атрибутом боротьби за незалежність — і вже тому «воно того варте». Але як це відбуватиметься на практиці? І які масштаби collateral demage?

Русскій мір і русскій меч

У Москві подбали, аби «лікування Томосом» дало якомога більше побічних ефектів, і зробили все, аби воно відбувалося за найрадикальнішими протоколами. Їм там, у Москві, звісно, теж непереливки. Втрата України — а поява автокефальної Української Церкви буде представлено саме як «втрата» та «поразка», яка буде приписана Патріарху Кирилу — символічна крапка в «найбільшій геополітичній катастрофі».

Рішення, прийняті на екстреному засіданні Синоду — про переривання спілкування спочатку в версії «лайт», а в перспективі — «якщо не одумаються» — і «хард», роблять малоймовірним «м'який» сценарій, який передбачає діалог-переговори-торгівлю. Якщо неможливий богословський діалог між Москвою і Константинополем (про «розкольників» і мови нема), немає і можливості для подібних переговорів. Ті в УПЦ МП, хто очікував, що в діалозі між двома патріархатами щось проясниться, а в разі чого можна буде знайти притулок в подвійній юрисдикції, можуть відчути розчарування і навіть тривогу. Але, з іншого боку, і деяке полегшення — сяка-така, а все-таки ясність.

Може здатися, що Москва поквапилася зі своїм «ударом у відповідь» — Томос ще не дали, екзархи ще не зробили «нічого такого», і незрозуміло, що саме збираються зробити — навіщо ж стільці ламати? Але в Москві не звикли чекати, поки вдарять — там, за дворовим звичаєм, норовлять бити першими. Агресивність і в політичному тренді, і в характері лідера конфесії — хоча злі язики стверджують, що не він приймає рішення.

Ударили, втім, більше по собі. Найбільш по тій частині себе, яка розташована в Україні. Відмова від діалогу сильно скорочує простір для маневру священноначаллю і вірним УПЦ МП. Може, для того ці рішення й було прийнято — аби ускладнити, а в ідеалі — унеможливити контакти між «українськими підданими» і переговорниками Вселенського Патріарха. Удар вийшов неприцільним — він захопив не тільки Україну. Але в роздратуванні і не таких дров наламаєш.

Що Моспатріархія втрачає, якщо в Україні з'явиться ще одна православна юрисдикція? Крім враженої пихи, само собою. Якщо підходити до питання чисто математично, то не так вже й багато. Кількість вірних сильно скоротиться — це правда. Але хто рахує «по головах»? Рахують парафії. Україна — це приблизно третина парафій РПЦ. Втрата, звісно, чимала. Але й не цілковито руйнівна. Вона не завадить РПЦ і далі претендувати на роль «найбільшої Православної Церкви» — не за чисельністю, так просто за розмірами «канонічної території» і «потенційної пастви».

Також може дещо «обміліти» історія РПЦ. Але, по-перше, і наша київська старовина не така вже глибока в порівнянні з деякими іншими Православними Церквами. По-друге, і російська не така «мілка», як ми самі себе намагаємося переконати, тикаючи натрудженими вказівними в Москву. Так, Київ був першим — процес християнізації тут почався ще до Володимира Великого. Але якщо «офіційну» історію християнства на Русі починати одразу з Володимирового хрещення, доведеться згадати, що відразу після Києва він хрестив Новгород. І єпископська кафедра там існує з Х століття. Також стародавні єпископські кафедри мали Муром, Ростов, Суздаль. Отже «обміління» історії таки відбудеться, але на вік-два, а не на всі п'ятсот, як стверджують особливо гарячі голови.

Що, дійсно, постраждає — імперська пиха. Моспатріархія намагається грати роль «Небесної Русі», імперії, якої вже немає на карті, але яка в якийсь містичний спосіб викарбувана на небесах і втілена на землі в РПЦ. Втрата такої суттєвої провінції, як Україна, означає крах цієї символічний імперії. Сама «небесна мапа» перекроюються. Тому так болісно і часто звучать слова про «канонічну територію», від яких віє радше китайською Піднебесною, ніж християнськими канонами. Територія — це щось священне, майже святе в устах представників Моспатріархіі. Вони не переймаються тим, що від них відвертаються люди, але готові на будь-що заради володіння шматком мапи. Україна для Моспатріархіі — це територія, а не люди.

Однак впливовість Росії спирається не тільки і не стільки на розміри території і кількість душ. Вони можуть собі дозволити втратити трохи того й іншого. Тому що це все, так би мовити, ширма, яка сором'язливо прикриває справжню причину впливовості РПЦ у світі — це єдина Православна Церква, яка перебуває в тісній симфонії з ядерної та одночасно нафтовидобувної державою. Ніякі томоси, ніякі кількісні втрати цього не змінять: РПЦ була і залишиться «впливової» Церквою, навіть якщо вся її територія буде вписуватися в МКАД, тому що її авторитет спирається на гроші та бомбу.

Це, можливо, частково пояснює тягу до превентивних ударів — свого роду профдеформація, яка вражає представників державної еліти ядерної держави. Розкол православ'я — це те саме бомбардування, від якого вочевидь не виграє ніхто, все програють, всі землі будуть вражені, всі голови вкриються радіоактивним попелом, а потім снігом вічної зими. Але, на відміну від справжньої бомби — яка, все-таки, в Кремля, а не в Патріарха, — ця вражає тільки Церкву й винищує тільки духовне життя.

Тому і розрахунок на те, що ВОНИ злякаються і «не зважаться» — на те, що «стримування розколом» працює так само, як ядерне стримування. Але й ВОНИ не вперше мають до справи з Москвою. І, можливо, були готові до того, що в Чистому провулку (чи, насправді, в Кремлі) «включать бомбу».

Звісно, найбільше постраждає, як завше, Воронеж, тобто, в нашому випадку, УПЦ МП. Але нам не варто втішатися тим, що хтось стріляє собі в ногу. Ми не любимо помічати свої проблеми, втім, «їх є в нас».

Подвійна юрисдикція або «повний розкол»?

Першою жертвою «бомби розколу» стає подвійна юрисдикція. Якщо раніше ця можливість здавалася багатьом мало не порятунком ситуації — належати до різних юрисдикцій, але при цьому визнавати канонічність, співслужити, перебувати у мирі й не грішити — то тепер таких ілюзій немає. Власне, однією з цілей «бомбардування» саме це і було — позбавити нас ілюзій про можливість мирного співіснування. От маєте: замість «подвійний юрисдикція» — «подвійний розкол», при якому співслужити, визнавати, перебувати в мирі і не грішити не цілком неможливо. Градус хейтерства стане на порядок вищим, а «співіснування» виявиться спробою всидіти однією сілницею на двох порохових бочках.

Можливо, навіть це — на краще. Ми, українці, великі майстри половинчастих рішень. Але за обставин, що склалися, у нас для цього майже не залишається можливості — будемо змушені доводити справу до кінця. До єдиної помісної Церкви, що не розділить країну і її громадян по два боки неподоланного бруствера розколу. Я ніколи не була — і навряд чи буду — прихильником «єдиної національної Церкви» і не сподіваюся на неї, як на механізм консолідації нації в сучасному глобальному світі. Але в тому, що єдина Церква допоможе уникнути поділу і громадянських конфліктів на конфесійному ґрунті, я б не стала сумніватися. Так само, як я не сумніваюся в тому, що каналами цієї Церкви не потече ідеологічна отрута звідкись з-за кордону, а її монастирі й храми не стануть опорними пунктами озброєних «відпускників» і «реконструкторів». На тлі всього того, що сталося за останні кілька років, мимоволі стаєш мінімалістом.

Після демаршу МП у нас не залишається варіантів — тільки єдина Церква, тільки хардкор. Подвійна юрисдикція нам не допоможе, якщо «друга юрисдикція» (чи вона і тут претендуватиме на першість?) буде «демонструвати єдність» з Москвою. Нехай навіть «за допомогою відеозв'язку».

Але тоді виникає болюче питання про те, якими засобами ми досягнемо цієї єдності і маргіналізуємо тих, хто з тих чи інших причин не захоче приєднуватися до національного церковного проекту. Преференції? Скоріше за все, так. Прямі обмеження? Навряд чи, але за наявності преференцій в утисках не буде необхідності. І головне — ані на крок не відступати від принципу «друзям — все, ворогам — закон». Дотримуватися неухильно — інакше все лікування нанівець.

Не комільфо? Можливо. Але це війна. Не «церковна», не за «канонічну територію» і т.д. — це війна за державний суверенітет. Бач, противник уже «викотив бомбу». А на війні як на війні.

«(Не) московські попи»

Найважче доведеться представникам УПЦ МП — перед ними постає складний вибір. Не перед всіма, звісно — митрополит Онуфрій, наприклад, і далі буде «демонструвати єдність», «вносити правки в реальному часі» і нести нісенітниці по телевізору. Він людина слухняня, віддана присязі. Скажуть — буде. Але Церква не складається з самих тільки «ідеальних ченців» зразка митрополита Онуфрія, які зберігають фанатичну віру, не так у Христа, як у те, що начальник завжди правий. Церква складається з вірних і кліриків, які від вірних залежать. І все впирається, насправді, в них.

Хоча саме вони-то ні про що й не просили і не звикли робити якийсь там вибір. Вони не просили про автокефалію. Вони не просили ні Гіркіна, ні Путіна. Вони і Моспатріархію не просили про «захист розколом». Все, про що вони могли б попросити — щоби їх лишили в спокої і ті, й інші. Так, якась частина їх священиків, вірних і єпископів агітували за Путіна і Руссмір, освячували ворожі прапори, давали притулок бойовикам в монастирях і церквах, переховували зброю, допомагали проходити КПП, самі бралися за зброю і вступали в «ополчення». Якась частина пішла в «колабораціоністи» — співпрацює із самозванною владою на Сході України. А якась частина, навпаки, молиться за бійців ВСУ і «волонтерить» для них. При цьому більшість і тих, і інших, поминає на службі Патріарха Кирила, як «господіна і отца» — але це для більшої частини вірних лише формальний мовний зворот.

Це завжди прикро, коли «не всі такі», тому що ускладнює і без того складну ситуацію колективної відповідальності. Одне може втішити: тим, хто «не такі» і для кого це все не більше, ніж «мовний зворот», так само комфортно почуватиметься і в будь-який інший православної структурі, в якій будуть трохи інші “мовні звороти”. На тих парафіях, де сповідували Христа, а не «російське православ'я», мало що зміниться. Хіба що хтось намагатиметься переконати парафіян в зворотному.

Швидше за все, намагатимуться. Причому провокувати будуть не лише «зсередини», а й «зовні». Взаємні образи, що накопичилися за тридцять років, не забудуться на виконання указу президента або згідно з Томосом про автокефалію. Від клейма «розкольників», як і від клейма «московських попів», доведеться відмиватися довго.

Тому нам дуже не вистачатиме діалогу, від якого може відмовитися УПЦ МП за вказівкою московського начальства. І вибір, який доведеться робити кожному єпископу, кожній парафії, буде радикальний — між двома розколами. А вибір доведеться робити, якщо влада — світська та церковна — буде послідовною у реалізації ідеї єдиної помісної Церкви. «Нам це не потрібно» досить швидко вичерпається — тому що стане «потрібно». Якщо не з громадянських міркувань, так з юридичних або фінансових.

Драма вірних УПЦ МП — звичайна життєва драма тих, хто «не просив», а воно взяло і сталося. Якою буде їхня відповідь буде залежати не від Москви, а від українських єпископів і священиків — горезвісних «московських попів». Вони можуть налити свою паству гнівом, а можуть, навпаки, заспокоїти і переконати прийняти нові умови гри. Зрештою, в УПЦ МП, навіть за умови можливого «бомбардування розколом», залишається деякий простір для маневру — це автономна Церква, і вона може сама приймати рішення, як і з ким їй спілкуватися і яку політику вести на своїй «канонічно території». Звісно, в РПЦ постаралися цю автономію зробити декоративної. Але справжня проблема не в тому, а в тому, що дотепер цією автономією ніхто навіть не намагався скористатися і в такий спосіб перевірити, наскільки вона «робоча». То може, час настав?

Автономія УПЦ МП — якщо вона виявиться реальною автономією, а не гібридним лукавством, як це було досі — може стати фактором, який зробить реальною й подвійну юрисдикцію. Якщо українські православні різних юрисдикцій зможуть подолати штучно вибудувані «канонічні» бар'єри, зможуть мирно співіснувати, належачи до різних церковних структур, їх може бути скільки завгодно — хоч дві, хоч три, хоч десять. Але поки УПЦ МП неухильно виконує накази з Москви, такого не буде. Не буде, відповідно, й подвійній юрисдикції.

Розкол і «розкольчики»

Яким би не був план Вселенського Патріарха щодо України, треба бути готовим до того, що не все піде бадьоро, по-суворовські, й, можливо, зовсім не тими стежками, які ми вже жирно прокреслили на своїх картах. Власне, не нам розповідати, що в результаті «об'єднання» може виникнути — і швидше за все, виникне — не одна, а одна плюс дві-три Церкви. Кожне об'єднання в нас поки що відбувалося за математичними законами: один плюс один дорівнює двом. А зі збільшенням кількості доданків, сума стає зовсім непередбачуваною.

Не треба цього боятися, а чого вже зовсім не варто робити — заговорювати зуби собі й іншим щодо того, що «цього не буде», а якщо буде, то всі, хто не приєднається — маргінали, розкольники і просто вороги. Ситуація, за якої об'єднання не відбувається «все відразу» — найбільш природна. У будь-якій структурі знайдеться консервативно налаштована публіка, яка віддасть перевагу «зачекати» і подивитися, як-то воно буде. І в будь-якій структурі знайдуться люди, незадоволені тими компромісами, яких вимагало об'єднання — і вони принципово (або за винагороду) не пристануть. «Післетомосна» УПЦ не стане винятком. І це обов'язково спробують використати проти нас. А заодно і проти Вселенського Патріарха, який замість «подолання розколу» породить «нові розколи».

Треба бути готовими і до того, аби не відштовхнути від себе тих, хто не прийшов «на перший поклик». Хоча здаватиметься, що вони компрометують наш проект своїм «розкольництвом». І навіть здаватиметься, що вони роблять це навмисно — неважливо, за переконаннями (мракобіси!) чи за винагороду (запроданці!). Нам доведеться вчитися зберігати спокій — хоча зробити це буде дуже непросто, адже ситуація настільки невротизована, що зірватися надто просто. Зірватися — і дійсно довести до розколу, справжнісінького.

Для медитації і заспокоєння нервів я можу дещо рекомендувати. Повторюйте, як мантру, слова одного давнього глави Держкомрелігій: «Кулі все одно покотяться до лузи». Він давно це казав — ще за Кучми. А кулі таки покотилися…

Шанс для відкритого православ'я

Оскільки ідея «відкритого православ'я» особисто мені симпатична, приділю їй кілька рядків. І скажу відразу — в тому проекті «єдиної Церкви», яка вимальовується після «викочування бомби», цей проект під ударом. Власне, і за умов подвійної юрисдикції було би не набагато краще, але за умов «подвійного розколу» ситуація геть невесела. «Маніфест» відкритого православ'я апелює саме до подвійній юрисдикції та мирного співіснування-співслужіння, але чи можна буде реалізувати цей «мирний план» після заборони на богословський діалог? Поки ця заборона поширюється тільки на офіційні структури, в яких головують представники Константинополя, — але якщо бомба буде підірвана, заборона пошириться на будь-які контакти.

Але чи є подвійна юрисдикція такою вже обов'язковою умовою для «відкритого православ'я»? Шанс для нього може бути і в рамках єдиної помісної Церкви. В одній структурі цілком можуть співіснувати різні течії, в тому числі інтелектуальні й богословські.

Але, боюся, що, принаймні, початковий період реалізації національного церковного проекту буде радше спиратися на консервативні й ідеологічно вузькі засади. Консерватизм виявиться необхідним як щит від можливих звинувачень у відхиленні від віровчення — що може стати формальним приводом ініціювати невизнання нової Церкви. А ідеологічна вузькість — національне, державницьке підгрунтя церковного проекту — можливо, буде однією з умов «партнера по симфонії». Взявши гарячу участь у створенні нової Церкви, держава (і навіть окремі представники влади) може очікувати, що Церква «віддасть» в якості ідеологічного знаряддя. Ідеологія «відкритого православ'я» може не вписатися в ті завдання, які будуть поставлені перед «національною Церквою».

Хотілося б, звичайно, аби «вписалася». Аби в Церкві могли співіснувати різні погляди й течії. Зрештою, «єдність» зовсім не передбачає однодумність у всьому, крім догматів. Якщо ми прийдемо до того — а все до того йде — що співіснування юрисдикцій буде відкинуто (небезпечно, безглуздо, неможливо і т.д.), то, може, варто відразу ставити питання таким чином: подвійна юрисдикція не потрібна, тому що ми можемо співіснувати в рамках однієї структури. Достатньою мірою «відкритої» — і світу, і людям, і новим ідеям, і сама собі.

Це, зрозуміло, ідеальна картинка. Але з ідеалами теж трібно визначитися, і якомога раніше — треба мати уявлення, чого прагнути. Єдність Церкви — оце справжня мета, а не просто «Томос для України», або канонічне визнання для однієї з церковних структур. Я вам більше скажу: можна було б і без Томосу — якби була можливість реалізувати живе євангельське і богословське життя в складі якої завгодно іншої глобальної церковної структури.

Новий профіль «уніатів»

Можна було б на цьому місці багатозначно подивитися у бік греко-католиків. Але про них варто згадати і з іншої причини: скільки б керівництво УГКЦ не трималося осторонь від історії з Томосом, його тінь падає і на них.

Наприклад, варто звернути увагу на звернення папського нунція Клаудіо Гуджеротті, в якому він високо оцінює і дякує священноначаллю УГКЦ за мудру й стриману позицію щодо православних справ. Здавалося б, що це нунцій згадав про православних? До того ж монсеньйора Гуджеротті дотепер важко було запідозрити в глибоких симпатіях до греко-католиків. Але ось, маєте — вважає за потрібне подякувати, від імені свого і Апостольської столиці. І не тільки за мудрість і стриманість, а ще й, окремим рядком, за вірність Святому Престолу, яку українські греко-католики неухильно демонструють.

Дякує — отже, є за що. Автокефалія Православної Церкви — ризикований момент для УГКЦ хоча б тому, що на церковно-патріотичній хвилі, яку здійняв Томос в медіапросторі, неважко захопитися. Для вірних УГКЦ Церква — одна з солідних складових національної самосвідомості. «Своя» Церква — канонічна, всіма визнана і підпорядкована українському центру — може виявитися спокусливою пропозицією на духовному ринку. Ось, бачте, «здобули», втілили «одвічну мрію українського народу» — чому не приєднатися?

Автокефалія напевно посилить позиції православ'я в західному регіоні нашої країни. Але що найцікавіше, поки невідомо, як буде вибудовувати свою політику щодо «уніатизму» нова українська Церква. Нагадаю, одним із закидів Моспатріархіі щодо її політики в Україні з боку російських консерваторів і почасти греків, було саме те, що вона так і не поставила непереборних перешкод поширенню уніатизму. Дійсно, УГКЦ з року в рік розростається і завойовує симпатії в «нетрадиційних» регіонах, особливо, на тлі політичних та соціальних процесів останніх років.

Як поставиться до «загрози поширення уніатизму» нова українська Церква? Сприйме, як виклик?

Окрім того, що серед вірних УГКЦ можуть виникнути сумніви, чи не варто злитися в екстазі зі «своєю Церквою в своїй країні», можуть загостритися самостійницькі тенденції всередині самої УГКЦ. Апостольська столиця останнім часом неодноразово подавала українцям взагалі й українським греко-католикам зокрема привід для роздратування. Так може, за прикладом православних братів, якщо не порвати зовсім, то хоча б дистанціюватися від «закордонного центру»? «Свій патріархат» може бути не тільки у православних, а й у греко-католиків. І міжцерковний діалог, до речі, було б зручніше вести — як патріархат з патріархатом.

Отже зовсім не дарма нунцій Гуджеротті дякував священноначаллю УГКЦ за «вірність престолу». Це — хоча б частково — аванс.

Втім, відносини між греко-католиками і православними можуть, навпаки, сильно пом'якшитися — в контексті того потепління, яке спостерігається останні десятиліття між Вселенським Патріархом і Римським Престолом. Градус конфліктності, можливо, буде падати по мірі виходу України з-під впливу Московського Патріархату і переходу в орбіту Константинополя (якщо цей перехід відбудеться, звісно). Це, до речі, може стати стимулом для Апостольської столиці підтримати — мовчазно, звичайно, — українські ініціативи Фанара. Папі Римському, гадаю, смертельно набридли «уніати». Не УГКЦ, а саме «уніати» — мовний зворот, об який раз-у-раз перечіпаються його спроби налагодити стосунки з Москвою. Коли уніатів у веденні Москви не залишиться — чим вона буде козиряти перед папою?

Ціна перемоги над «Спартаком»

Скажу дещо крамольну, але чесну річ: проект «Автокефалія» і операція «Томос» — це, принаймні, наполовину світські ініціативи. Не лише тому, що формально ініціював процес президент за підтримки парламенту — ми прекрасно знаємо, що якби за президентом не стояв мільйон «розкольників», цієї ініціативи не було б. Але навіть цього мільйона не вистачило б, якби президент не знав, що запит на будь-який — зокрема, церковний — розрив з Москвою є не тільки у вірних, а й у світських українців. Що ця ініціатива збудить чималу частину електорату.

У світської частини суспільстві є запит на церковну незалежність, і цей запит — суто політичний. Не має значення, скільки парафій у тій Церкві, а скільки у цій, скільки вірних ходить туди, а скільки — сюди. Вся ця нумерологія нічого не варта. Бо по-перше, вона, дійсно, нічого не означає, а по-друге, вирішити питання автокефалії «більшістю голосів» в принципі неможливо, оскільки в Церкві у більшості взагалі немає ніякого голосу. Але головне — по-третє: питання церковної автокефалії є фактором національної безпеки, і тому не залежить від «настроїв» і «переважної думки мас», але тільки від політичної необхідності і політичної волі керівництва країни. Про це не прийнято говорити вголос. А даремно.

Політичний шлях здобуття автокефалії — досить звичайний і навіть, можна сказати, традиційний. Він має підгрунтя, так само як автокефалія була політично обгрунтована в кожному окремому випадку — московському, болгарському або сербському, так само вона обгрунтована і нашими реаліями. Йдеться не лише про «проповіді сепаратизму», «агентів русміра» та інші атрибути «московських попів» (коли справжніх, а коли й приписаних їм пропагандою). Церковний «відрив» від Москви — а більшість публіки саме так і розцінює те, що відбувається — це один з етапів деконструкції СРСР.

Сам процес цієї деконструкції, як і процес становлення незалежності — в цілому не церковний. Але він включає в себе і переформатування церковних структур, які були так чи інакше інтегровані в радянську систему. У тому, щоб всі етапи і аспекти розриву з СРСР — в тому числі, церковний — відбулися, зацікавлені не тільки ті, хто належить до Церкви. У цьому зацікавлена українська держава в цілому. Це умова її виживання та її фактичного суверенітету. Якщо лише 35% громадян України підтримують автокефалію української Церкви, то тільки тому, що всі решту не розуміють вповні її «нецерковного» значення.

І це, безумовно, «прокол» політиків і нашого журналістського цеху. Це було наше завдання — пояснити широкому загалу, в який саме спосіб державний суверенітет пов”язаний з церковною автокефалією. Що це зовсім не «внутрішньоцерковна проблема», в яку не можна «втручатися» всяким «зовнішнім». Церковники (будь-якої конфесії) люблять підкреслювати, що «Церква відділена від політики, але не відділена від суспільства». При тому вони мають на увазі, що вони можуть втручатися в суспільне життя. Має сенс нагадати — і собі, і їм, — що це правило або діє «в обидві боки», або не діє взагалі.

Церковний розрив повинен був трапитися — рано чи пізно. Цей відрив від «великої Церкви» — як і відрив від «великої країни» — доведеться пережити. І заборонити подвійне громадянство. І відмовитися від проекту федералізації. І ввести одну державну мову. Пам'ятаєте? Ми це все вже проходили. І втратила Україна, до речі, ту єдину частину території, яка була автономією.

Церква Московського Патріархату — і в Україні, і в Росії — була і залишається частиною тієї Системи, яку побудували в СРСР. Система продовжує працювати — там, де вона вціліла. І вона працює в Церкві — ставить нас у «єлейну» залежність так само, як наша промисловість і ГТС ставить нас в газову залежність. Як на газової залежності в політичних елітах України росли й товстіли москвофіли, як будь-якій українській владі доводилося зважати на ціну на газ і на роботу ГТС, так само й «єлейна» залежність живить москвофільські еліти і в Церкві, і навколо Церкви. Багатьом з нас комфортно на МП-шних парафіях, ми навіть не помічаємо, що вони МП-шні — вже далеко не всі поминають патріарха Кирила, а миро не пахне Кремлем. Так само нам затишно в наших теплих, опалювальних російським газом оселях — газ теж не пахне ані порохом, ані кров'ю. Втім, або цей затишок — і тоді єдність з Москвою, або, як тепер люблять говорити, доведеться «виходити із зони комфорту».

Є, втім, і інша крайність. Безліч «свідків Томосу» в світських колах реагують на те, що відбувається, як на футбольний матч. І як в футбольному матчі чекають однозначної і ясної «перемоги» київського «Динамо» над московським «Спартаком». З чистого азарту, або з бажання підтримати «нашу збірну», або з смутного відчуття (або навіть ясного розуміння) того, що це буде руйнівний удар по імперії, чимала частина світської публіки очікує Томосу про автокефалію. І, як я вже сказала вище, це правильно — світська частина України повинна підтримати церковну незалежність від Москви.

Але це означає, що світська публіка теж повинна бути готова до того, що буде «після Томосу». Не тільки для тих, хто «за віру», а й для тих, хто тільки «за ідею» дещо зміниться в житті.

Чим більш «своєю» — «національною» — буде нова українська Церква, тим вище підніметься клерикальний градус. Як це буває, коли національна і церковна ідеї потрапляють в унісон, ми можемо бачити на прикладі Польщі: чим гармонійніше державно-церковна «симфонія», тим ширша участь Церкви у суспільних (ба навіть політичних) справах, тим більший її вплив на державні рішення. «Після Томосу» Церква отримає значно більше можливостей впливати на життя суспільства і на настрої в суспільстві. Аборти, одностатеві відносини, гендерне виховання, репродуктивні технології, елементи релігійного світогляду в процесі навчання і т.д. — боротьба антиклерикалів з церковним впливом на цих фронтах загостриться. Світським «уболівальникам за Томос» (серед яких чимало лібералів і навіть відвертих атеїстів) треба бути до цього готовими: вони вступили в антиімперський союз, але цей союз — ситуативний. Посилюючи позиції національної Церкви, ми посилимо позиції Церкви в суспільстві загалом. І якщо перше — потрібно або навіть неодмінно з політичної точки зору, то друге — просто неминучий наслідок церковної «перемоги». Поява і становлення української помісної Церкви майже напевно буде пов'язане із зростанням консервативних настроїв не тільки в Церкві, але й у суспільстві в цілому.