Почаївські розкольники. Як під час німецької окупації в Почаївській лаврі створили церковну структуру Московського патріархату (ч.1)

У вересні 1939 р. німецькі війська захопили більшу частину теренів міжвоєнної Польщі, а радянські – її східні частини, західні землі України й Білорусі. Території, де діяла Православна Церква в Польщі, опинилася під контролем двох держав – нацистської Німеччини й більшовицького Радянського Союзу. Відповідно, ця релігійна організація опинилася в стані дезінтеграції. Її очільник митрополит Діонісій (Валединський) був відсторонений від керівництва німецькими окупантами, оскільки він закликав своїх вірних до боротьби із нацистами, коли ті напали на Польщу.

Напередодні Другої світової війни на території Волинської єпархії, що була однією з найбільших у складі Православної Церкви в Польщі, діяло 687 парафій, 5 чоловічих і 3 жіночих монастиря, а також Почаївська лавра. Для порівняння – в той час на території Радянського Союзу було лише 340 діючих храмів й залишалося 4 правлячих архиєрея (при цьому в радянській Україні жодного). І це, незважаючи на те, що перепис 1937 р. показав: близько половини радянських громадян продовжували вірити в Бога [1].

Перед духовенством західноукраїнських та західнобілоруських земель постало питання, як бути. Не дивно, що деякі єрархи Польської Православної Церкви, які тут діяли, вирішили орієнтуватися на Російську Православну Церкву й долучитися до неї. Хоча та під більшовицькою владою знаходилася не в найкращому стані. Адже велика кількість її парафій припини існування, храми зазнали руйнації, а чимало священиків було репресовано. Органи радянської влади не дозволили обрати Московського патріарха. Був лише місцеблюститель патріаршого престолу митрополит Сергій (Старгородський), який, зрозуміло, мусив працювати зі спецслужбами.

Зайнявши західноукраїнські землі, більшовики почали чинити тиск на релігійні організації, зокрема й на Православну Церкву в Польщі та її духовенство. Зазнала тиску й Почаївська лавра. Кількість її ченців скоротилася з 300 до 80, а комплекс її споруд навіть хотіли підірвати. Монахів звинувачували у співпраці з польською розвідкою, підготовці їх до шпигунської й підривної роботи на теренах Радянського Союзу [2].

На початку жовтня 1939 р. один із єрархів Православної Церкви в Польщі, архиєпископ Пантелеймон (Рожновський) звернувся до Московської патріархії з проханням приєднати його до Російської Православної Церкви й призначити Пінсько-Новогрудським єпископом. Сергій (Старгородський) задовольнив це прохання. До того ж надав цьому архиєрею титул екзарха й доручив «прийняти в спілкування всіх тих із територій знову приєднаних областей, хто забажає від автокефалії ввійти у спілкування з патріархією» [3]. Відповідно, Пантелеймон (Рожновський) став очільником православних приходів у західних землях України й Білорусії. Однак такий стан речей влаштовував далеко не всіх єрархів Польської ПЦ на цих землях, зокрема, і Олексія (Громадського), у владі якого знаходилася Почаївська лавра. Він разом з єпископами Олександром (Іноземцевим) та Симоном (Івановським) 1 листопада 1939 р. створили Священний синод Православної Церкви в кордонах Західної України й Білорусії [4]. У результаті цього виник церковний розкол, оскільки цей Синод відмовилися визнавати як архиєпископ Пантелеймон (Рожновський), так і митрополит Сергій (Старгородський) [5].

Зазнаючи репресивного тиску з боку органів радянської влади, Олексій (Громадський), як і більшість інших західноукраїнських та західнобілоруських єрархів, змушений був визнати своє підпорядкування Московському патріархату. У червні 1940 р. цей єрарх прибув до Москви, де 25 числа цього місяця написав заяву про те, аби його прийняли до Російської ПЦ. При цьому покаявся, заявивши, що в умовах Польської держави змушений був розірвати стосунки з «матір’ю-церквою». Таким чином, Олексій (Громадський) знову опинився в лоні «російського православ’я», а з ним і Почаївська лавра.

28 жовтня 1940 р. місцеблюститель московського патріаршого престолу Сергій (Старгородський) видав указ про створення Західного екзархату РПЦ в складі кількох єпархій. Колишня Волинська єпархія, очолювана Олексієм (Громадським), розділялася на Волинсько-Луцьку та Тернопільсько-Галицьку. Першу з них очолив Микола (Ярушевич), який став екзархом і знаходився під контролем радянських спецслужб. Другу – Олексій (Громадський). І хоча у владі останнього залишалася Почаївська лавра, найбільший монастир Західної України, однак цього єрарха, фактично, понизили – адже він, у владі якого знаходилися важливі релігійні осередки, цілком претендував на те, щоб стати очільником над православними Західної України. Очевидно, в особі Олексія (Громадського) органи радянської влади вбачали неблагонадійну людину. Тому й робили належні підказки залежному від них Сергію (Старгородському). Невдовзі Олексій (Громадський) змушений був пережити ще одну церковну реорганізацію. 28 березня 1941 р. була створена окрема Львівська єпархія РПЦ, яку очолив висвячений на єпископа в Москві колишній настоятель Почаївської лаври Пантелеймон (Рудик). Було сподівання, що цей єрарх зуміє навернути греко-католиків на православ’я – тим паче, що він сам походив з Галичини. Олексію (Громадському), навзамін Галичини, передавалися приходи Ровенської області. Він почав іменуватися єпископом Ровенським і Кременецьким. Його резиденцією й далі лишався Кременець, а у його владі – Почаївська лавра. Однак невдовзі після цієї церковної реорганізації, в червні 1941 р., Олексія (Громадського) арештували, звинувативши в «активній боротьбі з радянською владою». Його, як і багатьох тодішніх енкаведистських в’язнів Західної України, могла чекати смерть. Однак, за свідченнями самого ж єрарха, йому просто дивом її вдалося уникнути. На етапі біля села Лопушного Кременецького району він знепритомнів. Енкаведистам видалося, що Олексій (Громадський) помер і вони полишили його. Місцеві ж селяни підібрали архиєрея, підлікували. І він повернувся до Кременця.

Після нападу нацистської Німеччини на більшовицький Радянський Союз діяльність керівництва РПЦ виявилась паралізована. Екзарх Московської патріархії Микола (Ярушевич) незадовго до початку німецько-радянської війни покинув свою єпархію. Не виключено, що цей єрарх знав про початок воєнних дій і передбачав, що терени його єпархії будуть захоплені німцями. 15 липня його призначили митрополитом Київським та Галицьким, екзархом усієї України. Не виключено, що ним під прикриттям Церкви мала бути створена розвідувальна мережа [6].

У ситуації німецької окупації західноукраїнських і західнобілоруських земель тут спробувало відновити свою церковну владу керівництво колишньої Православної Церкви в Польщі. Її предстоятель, митрополит Варшавський Діонісій (Валединський) у вересні 1940 р. повернувся до управління цією Церквою в Генерал-губернаторстві для польських земель (ця адміністративна одиниця розглядалася як частина німецької держави). На другий день після початку німецько-радянської війни Діонісій (Валединський) звернувся до німецької влади з проектом відновлення влади очолюваної ним Церкви на західноукраїнських землях на підставі того, що чимала частина цих земель (Волинь та Полісся) до 1939 р. входила до Варшавської митрополії й більшість її єпископату залишилася на цих теренах. 28 червня 1941 р. цей єрарх видав окреме послання до духовенства і віруючих Волині, а також написав листи до своїх колишніх архиєреїв [7]. У планах Діонісія (Валединського) було провести об'єднання решти українських земель, які перебували під німецькою окупацією, в єдину автокефальну Українську Православну Церкву. Підставою для цього був Томос, наданий Православній Церкві в Польщі в 1924 р. Певний час Діонісій (Валединський) вів листування із Олексієм (Громадським), сподіваючись, що той повернеться в лоно Православної Церкви в Польщі і стане її главою-адміністратором на українських землях. Переговори з Олексієм (Громадським) у Кременці 3 серпня вів Юрій Мулик-Луцик, який переконував його зустрітися з Діонісієм (Валединським) у його варшавській резиденції. Однак той вагався і до Варшави не поїхав, про що начебто згодом жалкував. Словом, порозумітися Діонісію (Валединському) з Олексієм (Громадським) не вдалося. Зрештою, декретом від 24 грудня 1941 р. Варшавський митрополит затвердив тодішнього Луцького єпископа Полікарпа (Сікорського) на посаду адміністратора «Православної Автокефальної Церкви на звільнених землях України» з наданням йому сану архиєпископа. Також він створив єпархії на окупованих німцями українських й білоруських землях – Поліська, Луцька, Кременецька та Житомирська. Власне, це поклало початок існування Української Автокефальної Православної Церкви, пов’язаної канонічно з Православною Церквою в Польщі, визнаної всіма Православними Церквами за винятком Російської. Однак, у певному сенсі, це був вимушений крок.

Цим подіям передувало зібрання в Почаївській лаврі, яке привело до створення Автономної Православної Церкви (АПЦ) [7]. 18-23 серпня 1941 р. тут зібралися чотири архиєреї з колишньої Волинської єпархії – Олексій (Громадський), Симон (Івановський), Пантелеймон (Рудик) і Веніамін (Новицький). На зібрання не прибули Полікарп (Сікорський) і Антоній (Марценко). Останній, щоправда, приєднався пізніше і погодився із рішеннями, прийнятими на цьому зібранні.

У документах вказаного зібрання констатувалося: «Внаслідок військових подій в церковній області на Україні утворилося таке положення, що єрархія церковна осталася без канонічного возглавлення, бо Московська Патріархія, в церковній юрисдикції якої вона знаходилася, оказалася відрізаною від церковної області на Україні». Архиєреї вирішили «вважати Собор наш канонічним Собором єпископів церковної області на Україні і приступити до рішення справ, належних до благоустроєння церковного в нашій області». Головою зібрання, чи то собору єпископів, обрали Олексія (Громадського), а секретарем – Веніаміна Новицького.

Архиєреї постановили подякувати очільнику Німеччини Адольфу Гітлеру за визволення від більшовицького ярма привітальною телеграмою, в якій говорилося: «Єпископи звільненої Вашими непереможними жовнірами від найтяжчої в світі безбожної і богоборної влади Православної Церкви на Україні ... горяче вітають свого Великого Визволителя, і від себе, і від вірних засилають теплі слова щирої подяки і сердечні почуття відданості. Уклінно благаємо Творця Бога о продлінні на довгі роки життя Вашого, для слави Великого Німецького Народу і на користь нашого Українського Народу, і на користь усіх народів, що давно чекають на свою кращу долю з рук вибраного Божого – Фюрера Адольфа Гітлера». Подібні заяви зі славослів’ям тодішньому очільнику Німеччини неодноразово звучали й далі з боку духовенства АПЦ. Звісно, такі дії можна пояснити обставинами, в яких опинилися православні єпископи. Для того, щоб їхня церковна структура могла діяти, треба було налагодити стосунки з німецькою окупаційною владою. Однак все ж духовенство АПЦ часто виявляло запопадливість у служінні окупаційній владі. Стосувалося це й Почаївської лаври. Так, у вересні 1941 р. під час масового паломництва богомольців до Почаєва архиєпископ Олексій (Громадський) молився за Адольфа Гітлера й німецьку армію. Він також видавав відозви й звернення й відозви пронімецького характеру, заохочував українську молодь їхати до Німеччини. Наприкінці 1941 Почаївська лавра надала німецькій армії велику кількість яблук, меду й інших продуктів [8].

Головне питання, яке вирішувалося на зібранні архиєреїв, стосувалося організації церковного життя на теренах Великої Волині і навіть за її межами, а також статусу Православної Церкви в Україні. Власне, учасники зібрання, як уже говорилося, проголосили створення Автономної Православної Церкви в складі Московського патріархату, очільником якої обрали Олексія (Громадського). Ухвала з цього приводу звучала таким чином: «1. До Помісного Собору Православної Церкви на Україні в складі єрархії, духовенства і мирян вважати нашу Церкву і її єрархію в канонічній залежності від Церкви Російської. 2. Привернути нашій Церкві права автономії і автономного управління. 3. Надати старійшому з наличних єрархів Православної Церкви на Україні архиєпископу Олексію стосовно до 34 Апост[ольського] прав[ила] права обласного митрополита і 4. Рахувати екзархат у Західній Україні прикоротившим своє існування, а екзарха митрополита Миколая, покинувшого свій екзархат і єпархію Волинську і священноархімандритство у Почаївській лаврі на час великої небезпеки, утратившим свої повноваження як по екзархату, так і по єпархії, і лаврі».

Зокрема, в плані організаційному було прийнято рішення об’єднати Волинську єпархію і призначити її правлячим архиєреєм Олексія (Громадського) з передреволюційним титулом архиєпископа Волинського і Житомирського. Він навіть отримував право від імені «архиєрейського собору», власне почаївського зібрання, карати єпископів, які не визнають його і проявлять «самочинність в церковних ділах і управлінні». Зрозуміло, це мало на меті централізувати церковну владу навколо цього єрарха. Відповідно з цим було організовано життя в єпархії.

Під час проведення почаївського зібрання Східна Волинь (Житомирщина), Поділля й частина Київщини були окуповані німецькими військами й потребували організації життя православного духовенства й вірян. Спеціальна постанова, прийнята на зібранні, регулювала процедуру прийняття до АПЦ священиків інших православних церковних структур на цих теренах. У ній, зокрема, йшлося: «1) синодальних українських священиків приймати через таїнство покаяння і давати їм парафії; 2) живоцерковників примати через публічне покаяння (в храмах і молитовних домах) і після молитви розрішительної, голосно виголошеної, з чину покаяння; 3) міста давати тим і другим тільки після стислого дознання про триб їх життя по тім, як вони перестали совершати богослужби, і 4) самосвятів, як без благодатних, не рахувати в священному сані і відмовляти їм в їх просьбах». Постанова ця є доволі показовою. Вона свідчить про виражену проросійську орієнтацію АПЦ. Начебто під виглядом дотримання канонічності до цієї структури прилучали проросійське духовенство дезорганізованої Російської ПЦ й т. зв. обновленців чи живоцерковників, структура яких «дуже канонічно» була створена радянською спецслужбою (Народним комісаріатом внутрішніх справ). Натомість, проукраїнське духовенство Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ), створеної в 1921 р., не приймалося. Бо воно було начебто «неканонічно висвяченим». Адже при створенні цієї структури відбулося висвячення священнослужителями архиєреїв. У цьому випадку, до речі, використовувалася давня традиція Александрійської Церкви, за якою допускалася висвята єпископів через групове рукопокладання священиків. Звісно, можна дискутувати щодо «неканонічності» УАПЦ 1921 р., як і щодо «канонічності» тодішньої дезорганізованої Російської ПЦ, а тим паче живоцерковників. Однак треба відзначити, що духовенство УАПЦ 1921 р. однозначно було проукраїнськи налаштоване. І ось це духовенство відкидала АПЦ, натомість віддаючи перевагу проросійському духовенству. Створена ж наприкінці 1941 – на початку 1942 рр. УАПЦ, на відміну від АПЦ, пішла на те, щоб приймати «самосвятів», розуміючи, що це є проукраїнськи налаштовані священики.

Прагнучи обмежити вплив конкурента Олексія (Громадського) єпископа Полікарпа (Сікорського), почаївське зібрання призначило його на вакантну Подільську кафедру з титулом єпископа Кам’янець-Подільського і Брацлавського. Цю єпархію треба було ще організувати. І якби Полікарп (Сікорський) на це згодився, Олексію (Громадському) вдалося б нейтралізувати цього небажаного для нього єрарха. Однак Полікарп (Сікорський) не збирався виконувати рішення почаївського зібрання, він контактував із Діонісієм (Валединським) і залишався в Луцьку.

На Київщину учасники зібрання послали єпископа Пантелеймона (Рудика). Життя останнього було пов’язане з Почаївською лаврою, де він став ченцем, а в передвоєнний період був її настоятелем. Цей єрарх відзначався москвофільськими поглядами. Водночас це була людина Олексія (Громадського). Після захоплення Києва німецькими військами він мав приступити до організації єпархіального управління й тимчасово керувати Київською єпархією. При цьому він запропонував призначити Олексія (Громадського) місцеблюстителем Київського митрополичого престолу, що й було зроблено. Це ще один факт, який свідчив, що в новоствореній церковній структурі волинський архиєрей не лише зайняв лідерські позиції, а й мав далекосяжні амбітні плани. Правда, з часом автономісти, аби продемонструвати своє нібито «українське обличчя», обрали на київську кафедру відомого українського громадського діяча, єпископа Холмського й Підляського Іларіона (Огієнка). Однак це обрання, радше, було «гарним жестом». Обраний єрарх через супротив німецької влади не мав змоги прибути до Києва й очолити кафедру.

Також на почаївському зібранні запропонували Антонію (Марценку) взяти на себе організацію церковного життя в Херсонській єпархії. Цей єрарх народився в Одесі та навчався в тамтешній духовній семінарії. Тому він знав місцеві умови, а це дозволяло йому впоратися з покладеними на нього завданнями.

Звісно, учасники зібрання мусили враховувати як уже існуючі традиції українізації церковного життя, так і активізацію українського руху на початку німецько-української війни. Тому вони прийняли низку рішень, що мали проукраїнське спрямування. Так, за пропозицією єпископа Пантелеймона (Рудика) у зв’язку «з визволенням України від більшовиків» було прийнято рішення щорічно святкувати «день пам’яті св[ятого] Володимира як велике свято з хресними ходами після Літургії на ріки і істочники для освячення води, і з виголошенням в кінці богослужб многоліття Україні і українському народові».

Щодо богослужбової мови, то зібрання надало право архиєреям благословляти використання живої української мови там, де того бажатиме більшість парафіян. Також було підтримано виконання після Літургії молитви «Боже, великий, єдиний» там, «де це прийнято, і де цього побажають». Ще пропонувалося священикам відновити викладання «Закону Божого», використовуючи підручники українською мовою.

На перший погляд, може видатися, що учасники зібрання прагнули організувати помісну, власне автокефальну, Православну Церкву в Україні. Принаймні вели мову про її помісний собор. Та це мало бути у віддаленій перспективі. Однак чи конче потрібно було визнавати свою канонічну залежність від дезорганізованої Російської ПЦ? Чи не краще було заявити про свою канонічну залежність від Православної Церкви в Польщі, до якої ці архиєреї належали перед початком Другої світової війни? Але, очевидно, тут далося взнаки москвофільство цих єрархів, як і москвофільський дух, що продовжував панувати в Почаївській лаврі й, відповідно, давав про себе знати на теренах Волині.

Далі буде.

Виноски:

1. Смирнов А. Між хрестом, свастикою і червоною зіркою: українське православ’я в роки Другої світової війни. Одеса, 2021. С. 147-148.
2. Смирнов А. Між хрестом... С. 149.
3. Цымбал А. Г. Положение православной церкви в Западной Белоруссии в 1939—1941 годах. Западная Белоруссия и Западная Украина в 1939—1941 гг.: люди, события, документы. Санкт-Петербург, 2011. C. 341.
4. Міненко Т. Православна церква в Україні під час Другої світової війни. 1939-1945 (Волинський період). Т. 1. Вінніпег-Львів, 2000. С. 164.
5. Цымбал А. Г. Положение православной церкви ... C. 341.
6. Смирнов А. Між хрестом... С. 161.
7. Міненко Т. Православна церква в Україні ... Т. 1. С. 217-219.
8. Про серпневе 1941 р. зібрання єпископів у Почаєві див.: Смирнов А. Між хрестом... С. 166-180.

Ця публікація вийшла у рамках проекту РІСУ "Історична пам'ять VS русскій мір".