Почути голос Божий у в‘язниці: історія полоненого капелана з острова Зміїний
На початку повномасштабного вторгнення росії троє капеланів, котрі вирушили за тілами полеглих захисників України, у саме серце української незламності і спротиву — острів Зміїний, потрапили у російський полон. Одним із полонених був Олександр Чоков, капелан 35-ї окремої бригади морської піхоти, пастор Євангельської Реформаторської церкви Прославління в Одесі.
У інтерв’ю для проєкту «Малі історії великої війни» пастор Олександр розповів про присутність Божу, яку досвідчував за ґратами, заборонену молитву, проповіді під час допитів ФСБ, російські мовчазні церкви, глузливі провокації і волю, яку відчув ще задовго до свого звільнення.
Розмова відбулася у місті Южному (Одеська область) 28 жовтня 2022 р. До початку повномасштабної війни (у 2000-2014 роках) пастор служив саме у цьому невеличкому місті.
Олександре, як ви стали пастором, як почалася ваша священича дорога?
Якщо коротко, то я був залежним: від алкоголю, тютюну, наркотиків. Тринадцять років… Одного разу я прийшов до свого друга за дозою, не знавши, що він навернувся до Бога. Тоді друг запросив мене до своєї домівки й почав розповідати про Ісуса Христа. Мені було дуже дивно це бачити і чути, я вдавав, що радію за нього, а подумки вважав, що він собі те все понапридумував. Вислухавши друга, я встав і пішов. Пам’ятаю той день, так ніби це було нещодавно. Я вколовся, і щось мені стало не по собі. Чомусь вирішив повернутися до друга. І, знаєте, зі мною ніби збулося сказане в Біблії про те, що «… Бог промовляє і раз, і два рази, та людина не бачить того» (Кн. Йова, 33:14). Тож вдруге приятель запросив мене змінитися словами: «Підеш зі мною до церкви?». На що я відповів: «Ну давай, підемо в ту твою секту».
Це був 1997 рік (сміється). Ми прийшли до церкви на недільне богослужіння. Я слухав проповідь, а по її закінченню пастор Євангельської церкви П’ятидесятників запропонував покаятися, прийняти Христа у своє життя. І я це зробив. Тоді вірні церкви разом помолилися за мене. Це було диво, бо в один момент (клацає пальцями) Бог зробив так (розводить руками), що враз кудись моя залежність зникла. З того часу я вільна людина. Більше не лаюсь, не курю, не вживаю наркотиків, алкоголю. Зовсім. І дружина в мене така ж. Згодом я пішов вчитися у біблійну школу, поїхав на місію і відкрив одну церкву. Далі переїхав до міста Южного, тут друга церква в мене була. Між служінням я займався благодійною діяльністю, як президент громадської організації «Світло миру». Разом з однодумцями ми докладали зусиль для підтримки благоустрою нашого міста. У 2016 році я був визнаний людиною року у Южному. Мені приємно, що влада помічає людей та їхню працю. Коли почалася війна, наша благодійна організація почала допомагати з їжею переселенцям. Підтримувала також наших солдатів усім, чим могли. Тоді я вже був капеланом, волонтером, їздив на Схід.
У 2019 році мені запропонували стати штатним капеланом. Так, передавши пасторство і церкву, я потрапив до складу однієї з військових частин Одеси. За молитвами, з дружиною ми зрозуміли, що Господь хотів аби ми пішли цією дорогою. І ми пішли. Три роки я служив у військовій частині. За цей час побачив чимало і навіть до військових дій був залучений.
Коли розпочалася повномасштабна війна і росія перейшла всі межі, порушила все, що тільки можна порушити, я був у частині. Тоді, разом з іншими військовими, ми почули новину про Зміїний острів, де хлопці загинули. Командир сказав до мене: «Капелане, треба поїхати забрати наших хлопців».
Капеланське служіння – справа не з легких: це не тільки духовний супровід, а й поховання військових. Це війна і це реалії нашого життя, в яких гинуть молоді хлопці та дівчата. Дуже боляче, коли ми ховаємо їх. Ти бачиш їхніх батьків, родичів, дружин, діток… Це так тяжко. Треба якість слова розради знайти, а таких взагалі немає… Тільки Господь може це зробити. Але капелан є представником Божим, він має помолитися, щось сказати, втішити, обійняти, аби підтримати людину в тій трагедії.
Отже, коли командир сказав, що треба поїхати. Я розумів, що там росіяни… Росіяни сказали, що цивільних чіпати не будуть, що дадуть коридор, аби ми змогли зайти, позбирати тіла загиблих хлопців. Нам потрібно було взяти з собою мішки, щоб ці тіла позбирати, привезти до Одеси, а потім провести богослужіння, поховати.
Нас було троє священників: два з Євангельської церкви і один православний, нашої української Церкви, на ім’я Василь. Ми з ним зустрілися вже на судні «Сапфір» (українське пошуково-рятувальне судно, скероване до острова Зміїний 26 лютого 2022 року з гуманітарною місією, щоб вивезти тіла загиблих українських захисників. Порушивши домовленості, росіяни захопили судно разом з командою і представниками гуманітарного конвою – ред.) . Я взяв із собою помічника Леоніда Болгарова, він також євангельський священник, пастор, волонтер, капелан. І ще мені дали телефон дитячого лікаря волонтера Івана Тарасенка. Він також дав згоду на поїздку. Попри обіцянки, росіяни взяли нас в полон. Це жахлива історія, але, дякувати Богові, ми сьогодні вільні і продовжуємо своє служіння.
Отче, якщо порівнювати капеланське служіння у 2019 році і 2022, то, що змінилося? Які у вас завдання тепер і які у вас були завдання тоді?
У перші роки війни капелани були як волонтери. Ми забезпечували наших солдатів їжею, одягали їх – робили все, що тільки могли. І молитва присутня була, слово натхнення. Натомість, сьогодні капелан вже працює власне як капелан у війську. На щастя, наша армія вже здебільшого одягнута, озброєна, професійна. Тому зміни, які діткнулися армії, не оминули й нас.
Які ваші основні завдання тепер?
Ми проводимо лекції на різні теми, богослужіння. Капелан – це, так би мовити, психолог від Бога, що служить у війську. Військовий може відкритися капеланові. І капелан повинен спрацювати «професійно»: помолитися, дати настанову, підтримати словом…
Поміж тим, ми відправляємо богослужіння, проводимо поховання, працюємо з сім’ями військових, релігійними громадами, волонтерами. Організовуємо концерти, я їх називаю ліками душі, бо пісні налаштовують, підіймають бойовий дух. Тому наша діяльність у війську, без перебільшення, є важливою.
З якими питаннями найчастіше до вас звертаються військові на духовних розмовах? Що їх бентежить?
У зонах бойових дій хлопці є з різних конфесій, тому часто питають: «Ви православні, євангельські, якому Богу молитесь?». Вони намагаються зрозуміти як я, євангельський капелан, можу проводити Літургію православну. Цікаво, правда? Я зовсім не маю відношення до православ’я чи греко-католиків, і вони не мають відношення до мого богослужіння. Але ми можемо спілкуватися, знайти якісь точки дотику. Як міжконфесійний капелан я поважаю православних, греко-католиків та інші християнські конфесії. У мене багато друзів серед православних, католиків в Одесі, яких я запрошую до себе в частину. А вони натомість запрошують нас, євангельських священників. Крім того, маємо спільні міжконфесійні заходи, на яких збираємося, спілкуємося, молимося. У нас немає суперечок, зауважень один до одного. В нас Бог один, і ми молимося одному Богові Отцю, Сину і Святому Духу. Ми розуміємо, що сьогодні різні шляхи ведуть до Господа.
Виходить, що капеланське служіння – це чи не найкращий вияв міжконфесійного діалогу?
Так, я згоден з вами. Капелан – це людина міжконфесійна, і вона повинна в себе увібрати всіх, як Господь Ісус Христос. Він міг спілкуватися і з грішником, і з багатієм, і з вояками. Він зі всіма був. Так і капелан сьогодні повинен знайти слово для кожної людини, шлях до її серця.
Ви згадали про отця Василя Вирозуба, ми вчора (розмова з о. Василем Вирозубом, настоятелем Одеського Свято-Троїцького храму ПЦУ відбулася 27 жовтня, 2022 р. у м. Одеса) з ним також розмовляли. Склалося враження, що ви дуже добрі друзі. Наскільки ця дружба між конфесіями, між різними священнослужителями була відчутна до війни, в мирний час? Чи війна стала таким каталізатором цього діалогу?
Я думаю що війна справді стала каталізатором діалогу, де ми всі об’єдналися заради одної спільної мети – вільної України. І тут суперечки відходять на задній план. Як бачимо, війна, і клятий путін ще більше об’єднали людей і всі українські церкви. Сказати, що ми йому вдячні – не можемо. Але, коли в наш дім прийшла біда, люди направду згуртувалися. Ми всі однаково прагнемо вільного життя та свободи для своєї країни. Цим шляхом ми ідемо спільно. А віра в Бога нам ще більше допомагає на цьому шляху. Тому немає значення якого віросповідання людина. Значення має лише те, чи належить її серце Богові.
Отця Василя Вирозуба я знаю десь з 2014-2015 років. Ми допомагали один одному у служінні. Він хороший священник. Я йому кажу, що ми з ним загартовані однією тюрмою (сміється). Побували в полоні, де молилися разом, ділили їжу. Він молився за нас, як православний, ми молились за нього. Мені, звичайно, дивно було, що росіяни нас в одну камеру всіх посадили, але, думаю, що в цьому було Боже провидіння. Вони забрали в нас все, навіть ім’я, але прагнення до свободи забрати не змогли.
Журналісти казали, що вам забороняли голосно молитися.
Так, це був перший пункт, коли нас зняли з «Сапфіра». Вони підозрювали нас у шпигунстві і відвезли на вахту в Севастополь. Там ми молилися, співали Псалми. Вони це почули, прийшли до нас і кажуть російською мовою: «Тут вам что, церковь? Тут нельзя молиться». А ми говоримо: «Ну, ладно, мы тогда будем тихо молиться. Как нам можно запретить молится? Мы по разному умеем молится».
Ви коли-небудь бачили двох євангельських священників і православного в одній камері? (сміється). Це було щось унікальне! Вони за нами всі спостерігали… Потім питали, чому не сваримося один з одним? Вони ж розуміють, що ми різних конфесій. Натомість у них московська православна церква – це єдина церква. А всі інші для них сектанти. На допитах, ФСБ-шники (Федеральна служба безпеки в росії – ред.) про це мене питали, потім Василя, і для нас це було таким дивним. Чому? Я одному кажу: «А чому ми повинні сваритися?». Ми їм пояснювали, що у нас в Україні багато віросповідань є, але Бог об’єднує людей. Якщо Бог живе в серці людини, то вона налаштована миролюбно до іншої людини. А якщо людина тільки каже, що вірує, але Бога в серці не має, то вона буде зі злобою ставитися до інших. У нас в Україні не так. Ми їм це пояснювали, щоби вони розуміли.
Вони забороняли нам говорити українською. Тому доводилось розмовляти російською. Я все життя розмовляв російською. Українську опановувати почав з 2014 року. Хоч це не дуже вдалий приклад, бо ми живемо в Україні, і повинні знати свою мову. Сподіваюсь і вірю в те, що наша держава вся буде розмовляти українською. І путін, сам того не підозрюючи, підштовхує нас переходити на українську мову, бо так чи інакше, ми всі з часом відмовимося від російської.
На одному з допитів я сказав: «Коли ви поїдете до Америки, Франції, Німеччини, Італії… Що там найперше годиться зробити людині? Познайомитися з мовою цієї держави, бо інакше вас там ніхто не зрозуміє. Це окрема держава. Якщо хочете там жити, працювати, щось заробляти, то потрібно знати мову, а відтак – історію. Україна теж окрема, самостійна, незалежна держава, чому тоді в Україні не має бути своєї мови?». Ми з ними багато спілкувалися, пояснювали. Ці допити тривали по три-чотири години. ФСБ-шники розмовляли з нами коректно, культурно. Брудну роботу робили вже інші, били і всяке таке…
росія, така, як змія. Бачили у змії язик? Така і росія – двояка! Брехлива, брудна, з одного боку, а з другого – намагається здаватись правильною. Тому немає до них довіри взагалі. Якщо ще до війни я думав, що в росії є люди, то зараз переконаний, що там немає людей… Щобільше, всі церкви, які там зараз є, винні у наступальних діях. Я про це наголошую, коли мене запрошують провести богослужіння, розповісти свідчення про те, як Бог нас врятував з полону. Щоразу кажу, що всі росіяни винні, а не лише путін. Всі! І церква їхня! За їхню православну ФСБ-шну церкву взагалі мовчу. Але крім неї там є інші церкви: євангельські, католицькі церкви тощо. Чому вони винні? Тому, що вони допустили путіна.
Церква є стовпом і утвердженням істини. Церква – це голос Божий, а тому вони мали б голосно промовити, зупинити війну. Я впевнений, що церква може це зробити. Та, на жаль, церква росії і її віряни схвалюють те, що путін робить. Вони своєю мовчанкою підштовхують одержимого путіна. Я досі прокидаюся вечорами, і запитую себе, як таке може бути? А коли сирена починає вити, то кажу: «путін, щоб ти здох!». І найкраще, що станеться з путіним на цій землі буде брак повітря – кисню, який Бог у нього забере. Бо така людина взагалі не повинна жити.
Як вплинуло те, що ви є пастором на ставлення до вас росіян у полоні?
Коли ми були в СІЗО (пенітенціарна установа, слідчий ізолятор – ред.) в Старому Осколі, до нас з перевірками приходили різні військові, охорона. Один з них викрикав: «Була б моя воля, я б вас сектантів на кіл посадив! Ви сектанти! Ви “иноверци”. У нас одна церква, православна, московська, а ви хто такі?». Тобто, ще якийсь стримуючий фактор у них був… Але вони всі одержимі. Люди там, звичайно, різні були, і ставилися по-різному, хоч більшість з них отака, ще й хочуть повної влади. Ми вже бачили що вони зробили в Бучі, Гостомелі, Харкові…
Ми потрапили в полон лише на початку повномасштабної війни росії з Україною. Але вже тоді було зрозуміло, що далі. Вони думали, що за три доби Україну візьмуть, але щось пішло не так. Тоді розраховували за тиждень, місяць, але і ці плани поруйнувалися. Українська сторона дає відсіч, і вони не тямлять, як так. Тоді, у полоні ми зрозуміли, що якби перестали боротися і росіяни отримали повну владу, то вони, як і казали, посадили б нас на кіл – кожного. Це страшні люди, я навіть не знаю, що в їхніх головах.
Наскільки досвід полону вплинув на ваше духовне життя? Чи були у вас розчарування або ж навпаки – відчуття присутності Бога? Де в тих обставинах ви черпали сили, щоб вірити?
Мене часто запитують: «Вам було страшно?» Якби заперечив свій страх, то збрехав би. Друге, про що питають: «Чи були у вас сумніви?». І знову ж таки, якби відповів, що не було сумнів, то знову б збрехав.
Був страх і підхоплювали сумніви, але Слово Боже мені допомагало вистояти супроти тих обставин. Віра кріпила мене. Слово, яке Бог каже у своєму Письмі, живе в мені, і я казав Богові: «Дякую Тобі, за те, що моє ім’я записано в Книгу Життя. Дякую, Господи, за те, що я – вільна людина. Якщо трапиться, що я помру, то піду на Небеса, а там – життя вічне». Такою була наша постава в тому полоні.
Всім було страшно. Сумніви були, але разом із тим було Слово, яке в мені відгукується: Псалом дев’яностий, двадцять другий, молитва «Отче наш». В ув’язненні ми співали пісні, псалми, молились один за одного і всіх хлопців. Бог не полишав нас. Ми відчували Його присутність, бо ж знаємо, що Він живий.
У Книзі Діянь також згадується про полонених. Павло і Сила закуті в кайдани, але не переставали славили Господа. Інші в’язні слухали їх, і темниця зруйнувалася. А далі там сказано: «Віруй в Господа Ісуса Христа, спасешся ти і весь твій дім» (Дії 16:31).
На одному з допитів, коли ФСБ-шники дізнались, що я пастор, запитали: «Так вы ж людям должны говорить правду?!» Я кажу: «Конечно. Я людям должен говорить правду. И вам говорю правду, что жизнь вечна, и правда заключена в имени Исуса Христа. Вы верующий человек?». Він каже: «Да» – і хрестик показує. Я відказую: «Крестик – это есть символ веры. Это вы себя отождествляете с верой в Бога». І починаю йому пояснювати, якщо він ходить до церкви і слухає через свого проповідника Слово Боже, то повинен дотримуватися Його. Бо інакше, що наслідують люди, які йдуть проти тих слів, і вчиняють гріх? Вони наслідують пекло. І ніхто не уникне за це відповідальності. Не має значення, хто ти: президент чи сантехнік. Я їм розповідав про Божий суд.
Якось повернувся до камери, і Василь мені каже: «Нас покликали на п’ятнадцять хвилин на допит, а тебе дві години тримають. Що ти там з ними робиш?» Я відповідаю: «Василій, я їм проповідую!» (Сміється). Він питає: «Що ти їм проповідуєш? Не проповідуй, посадять нас!». Я далі: «Василь, ми і так сидимо!» (сміється). Якщо помирати, то з музикою! Ми так жартували. І нам це також допомагало.
Одного разу ці покидьки зробили провокацію. У камері нас знімало дві відеокамери, ми були під таким наглядом. О шостій ранку був підйом, сказали співати гімн росії. «Ну що, будем співати, брати, чи не будем?». Вирішили, що мовчатимемо. І от стоїмо, а Василь, він такий, любить щиро Україну, коли зазвучав цей гімн, почав молитися по православному, хреститися. Руки догори підняв. А вони це побачили по камерах, і зробили зауваження, стукнули по дверях, а десь через дві години прийшли і забрали його з речами. Ми зовсім не знали куди. Лише потім довідались, що його в карцер забрали, де били, катували. Вони чомусь думали, що він в нас головний, старший нашої спецгрупи, котра повинна була взяти острів (сміється).
Як ваша сім’я переживала ваш полон?
Сім’я молилася Богу. Кожна людина, як тривога, то куди біжить? – До Бога. А тим паче ми, віруючі люди. Моя дружина, я дуже вдячний Богу за неї, надала цій справі розголосу. Коли ми були на «Сапфірі», то один раз нам дозволили поздвонити додому. За розмовою я сказав, щоб вона розповіла про наш арешт у Фейсбуці і попросила церкви за нас молитися. Молитва єднання має дуже велику силу. Коли молиться вся церва, яка має чисте серце, то Бог її чує. І тоді за нас багато об’єдналося в молитві.
На одному з допитів ФСБ-шник мене запитав: «Хто ви такі?». Я кажу: «Ми – священники». Він заперечує: «Ні, ви не священники. Бо через вас пройшов великий резонанс по міжнародним каналах». А я думаю: «Який ще резонанс?». Та, коли нас звільнили, я вже дізнався, що то моя дружина зробила такий розголос у соцмережах.
Маємо друзів в Америці, Італії, Німеччині, Франції. Вони ходять до церков, які мають власні медіаресурси. Власне ці медіаресурси були задіяні за кордоном, і тоді в один голос почали говорити, що росія заарештувала священників. А росіяни це все моніторять. Так через наших друзів по всьому світу Бог показав свою силу в єдності церков. У такий спосіб релігійний світ дізнався, що ми заарештовані. Звісно, про це б і так дізналися, але не так швидко. Тож ми в полоні були сорок три дні, а Василя вони протримали десь сімдесят днів.
Пане Олександре, ви сказали, що своє визволення сприймаєте як чудо Боже. Ви проповідуєте про це в церкві?
Ми молилися з пастором Леонідом, домовилися також постити: день він, день – я. Десь на десятий день Бог до мене промовив, коли Льоня був у пості, а я молився. Ми в камері візуально зробили собі два проспекти – проспект Бандери і проспект Перемоги (сміється), на які ходили молитися. Довжина проспекта була три метри. І от я ходив по них, молився, а Льоня був у пості – сидів і намагався почути голос Божий. Тут Бог до мене промовляє: «Я буду йому казати Слово». Я відразу до Льоні: «Льоня, Бог мені казав, що буде тобі казати Слово». На що Льоня: «Ну, добре, добре». І я пішов далі молитися по проспектах. Десь хвилин за п’ятнадцять Бог знову дає мені розуміння, що буде казати Слово. Я вкотре до Льоні: «Бог мені казав, що буде тобі казати Слово». Він відказує: «Та почекай трохи!». І я продовжив молитися. Десь за пів години Льоня видає: «Бог сказав Слово».
Розумієте, коли Бог промовляє, людина це відчуває. Його Слово – таке потужне переконання, що ніхто тебе не зможе переконати в чомусь іншому. Ти відчуваєш його навіть на фізичному рівні, ніби якусь електризованість.
Коли Ісуса Христа розп’яли на Хресті, що люди побачили? – Темряву, грім, від якого вся земля стрясласч, гроби відкривалися – щось неймовірне відбулося тоді. І коли вони дивились на Христа, то казали: «Так, це істинно Син Божий!». Вони визнали в ньому Христа. Отже, коли Бог щось робить, люди це відчують. І коли Бог сказав Льоні слово, він повторив: «Бог сказав до мене: “Я ваш Бог, і Я вас виведу звідси”». Це були потужні слова! У тій камері – невеличкій кімнатці три на чотири метри, ми відчули себе вільними.
В’язничні умови я називаю: «Жили, спали і їли в туалеті». У камері була дирка замість туалету… Все докупи: лежаки, туалет і стіл, за котрим ми їли. А ще вони робили нам шкоду – каміння в їжу кидали. Ми їли цю їжу, і на зуб, як попаде… Потім взагалі не їли, а вони глузуючи, питають: «Чё вы не кушаете?».
Тож вже з тої хвилини, коли Бог до нас промовив, ми почали дякувати, за те, що Він пообіцяв вивести нас з тієї темниці. Ми дякували Богу за те, що вийшли, хоч фізично ще перебували в камері. Так продовжували робити на кожній нашій зупинці на шляху до визволення: гаупвахті (місце в армії, де примусово утримують військовиків-порушників – ред.), таборі військовополонених в Шибекіно, у двох СІЗО. Всюди ми дякували Богу. Коли Бог дає обітницю, Він її обов’язково виконає, але людина повинна взятися за це Слово і з подякою стояти, бути вірною до кінця. У полоні над нами знущалися, били, погано годували. Кожен схуд на п’ятнадцять-двадцять кілограмів. Це зараз я вже поправився. Пригадую, як мене сильно побили, бо я балакучий і їм проповідував. ФСБ-шники були з нами м’які, такі білі-пухнасті, а брудну роботу робили спецназівці чи охорона, яка за нами спостерігала. Одного разу нас повели на прогулянку у дворик на п’ять хвилин. Саме тоді до мене підійшов охоронець і дуже сильно вдарив. Я впав і встати не можу, просто сил немає, забив спину, а Льоні з Ваньою вони не дозволили мені допомогти. Потім мене підняли, відвели до камери і Льоня молився за мене. Він поклав мені на спину руку, і я відчував тепло, силу – так було добре. Попри все, ми трималися разом і Бог постійно був з нами.
Якось за молитвою, я побачив знак. У нашій камері було велике вікно. Я сперся на нього, взявся за решітку, і дивлюсь на небо. Воно було таке гарне, тільки в ґратах. І я кажу: «Господи, дай знак, будь ласка. Дай знак, що ти нас чуєш!!». У той момент звідкись прилетів голуб, сів просто на підвіконня і почав ходити вздовж вікна, воркуючи. Для мене це була присутність Божа! Я кажу: «Льоня! Василій! Бог з нами! Дивіться, голуб прилетів!». Вони підійшли, втрьох дивимось, як голуб ходить по підвіконню. Так у найтемнішому місці Бог нас підтримував у різний спосіб.
Коли ми були в полоні, то бачили, що всі живі: і морпіхи, і прикордонники, їх відправили у військове училище в Севастополі. Згодом після гауптвахти нас також туди відвезли. І от ми четверо піднімаємося по сходах під супроводом охорони, а хлопці бачать, що когось привезли, і всі крізь ґрати дивляться, хто ті «свіженькі». У мене борода добряче відросла, вже місяць «булькалися». Один з хлопців мене впізнав і каже: «Венедиктович! А вы что тут делаете?!». Він не розумів як капелан опинився в полоні. На що я відказую: «За вами приехал, пацаны!» (сміється). ФСБ-шники дивляться, а хлопці сміються. Ми старались бути на позитивній хвилі, взяли собі такий курс, і так це все пережили.
Пане Олександре, дякуємо вам за інтерв’ю і, що поділилися своїми пережиттями. Окрема подяка від мене, бо це справді живі свідчення, і важливо, щоб люди їх почули.
Розмовляла: Василина Шиян
Транскрипт: Катерина Чорна
Текст: Діана Мотрук
Оператор: Петро Дідула
Монтаж: Петро Дідула
Фото: Марія Вараницька
