Подивіться в очі дітям, які рятуються від війни
Леся Медведенко
Супроводжуючи черговий рейс, керівник організації Олександр Чернега розповів, як вивозять біженців з небезпечних місць:
– З другого березня ми приєдналися до евакуації з Миколаєва і Миколаївської області. Там були масивні обстріли й люди тікали через Одесу. До нас звернулися спочатку з проханням забрати біженців із села Коблеве. І дійсно люди відгукнулися, ми знайшли автобуси, водіїв і одразу забрали їх, два дні возили дітей звідти до Одеси, – розповідає Олександр Чернега. – Спочатку привозили в одну школу, але вдалося лише два дні там протримати дітей, хоча ми вдячні й за це. Потім я звернувся до церкви «Голос Істини» до пастора Івана Чоботарьова. Він одразу погодився приймати і годувати людей на території храму, сказав: «Це ж спільне горе, ми охоче долучимося». І от майже місяць співпрацюємо, туди приїздять наші автобуси, там розміщують дітей, для найменших є так звана кімната малюка, де мами можуть погодувати маленьких, якусь кашку приготувати. Для дорослих пропонуємо бутерброди, гарячі напої. Головне, щоб вони могли кілька годин перепочити, набратися сил перед дальньою дорогою. Потім прямуємо далі. Спочатку на молдовський кордон, а тепер – на румунський. І так щодня.
Наразі вдалося перевезти 807 осіб, переважно це мами з дітьми і літні люди. Пан Олександр супроводжує їх до самого кордону. По той бік кордону українських біженців зустрічають молдавська або румунська сторона, забезпечують всім необхідним.
– Ми організуємо перевезення і даємо в дорогу воду, фрукти, канапки. Довозимо до поромної переправи «Орлівка», домовляємося із закордонними волонтерами, пояснюємо, скільки людей, які потреби, куди саме прямують, адже хтось лишається в Румунії, а хтось поїде далі – до Туреччини, Польщі, Болгарії, Німеччини. Згуртованість громадян сусідніх країн, які стільки роблять, аби прийняти наших дітей, просто неймовірна. Румунська сторона, до речі, зробила безоплатне перевезення поромом.
– Треба побачити цей потік літніх людей, дітей, жінок з немовлятами, щоб відчути, що коїться, – ділиться волонтер. – У кожного з них своя історія. Дівчинка із села Снігурівка, яку ми евакуювали, назвала наш автобус «Сонечком», тому що він такий яскравий, жовтий. А вони чотири дні просиділи у підвалі, не бачили ні сонця, ні неба… Одна жінка попросила перевезти її 70-річну маму. Та взяла із собою подругу з двома дітьми, ми допомогли їм дістатися Угорщини. Лише на четвертий день перебування там вони більш-менш оговталися, а до цього прокидалися вночі від найтихішого звуку… У нас був випадок: в коридорі хтось упустив пляшку, а хлопчик від цього звуку упав на підлогу і закрив голову руками. Його бабуся пояснила, що їх сильно обстрілювали і цей страх лишився досі… Я бачив очі цих дітей і хочу вам сказати, що це не дитячі очі, це очі людей, що бачили смерть. Діти з-під Миколаєва, вони такі… незвично тихі, спокійно сидять, не бігають, як зазвичай малеча. Та навіть тваринки, що їдуть разом з ними, сидять налякані. Війна є війна… Я на власні очі побачив, що стало з Миколаївщиною – ці села і містечка просто перестали існувати.
Хочеться, щоб ці діти війни, там, куди вони їдуть, мали яскраве сонце і мирне небо над головою. Все, що їм довелося пережити, вплине на їхній характер, вони будуть іншими, ніж ми, але вони – наше майбутнє. Якщо хтось ще не розуміє, що відбувається в Україні – подивіться в очі цим дітям, які рятуються від війни.
