Православ’я в Україні у 2014 році: на переломі помістності і «русского міра»
Минулий рік у православ’ї в Україні був знаковим у визначенні перспектив його розвитку. Причому йдеться не про ту чи іншу православну Церкву, а саме про конфесію. Адже, і це стає все більш очевидним, православні інституції в Україні (як і у світі в цілому) увійшли у стадію депресії/застою, наслідком чого є перетворення православ’я у найбільшого донора інших віросповідань, в т.ч. й не християнських (але це тема більш широкого самостійного дослідження). Дати оцінку нинішнього стану православ’я у світі і відшукати більш-менш універсальні рецепти виходу із кризи намагається Вселенська патріархія, яка ось уже півтора століття намагається скликати Всеправославний Собор. Одвічний антагоніст такого Собору – Московська патріархія – нарешті погодилася (не без власного інтересу). І, як кажуть, «процес пішов».
Відтак «православний» 2014 рік в Україні, попри вир трагічних політичних подій, своїм тлом мав саме ці глобальні перспективи – Всеправославний Собор 2016 р., заради якого Константинополь фактично заморозив свою активність в Україні. І мета, як на мене, вартує цього – Собор має відповісти на головні питання нинішнього буття православ’я, чи не найпершими із яких є уточнення канонів щодо шляхів надання/набуття автономії/автокефалії та т.зв. «канонічних територій». Ці питання наскільки дратівливі, що, як стверджують песимісти, цілком можливо, що головні гравці на вселенському православному полі ще до П’ятидесятниці 2016 р. пересваряться, поставивши під сумнів можливість проведення Собору (а у випадку його проведення – визнання його результатів).
Зниження активності Константинополя в Україні не призвело, як це було у минулі рази, до значної активізації тут московського православного лобі. Причин цього – кілька. Головна – швидке «дозрівання» політичної української нації, результатом чого стала як перемога Євромайдану, так і жорсткий, перш за все – військовий, опір російській агресії в Україні.
Постійна небезпека втрати значної частини пастви змушує Московську патріархію бути в «українському питанні» надзвичайно обережною, аж до не визнання Криму територією прямої дії Московської патріархії і залишення «кримських» єпархій у складі УПЦ (МП) – що рівнозначно невизнанню анексії півострова. Проте обережність не означає бездіяльність.
До очевидних успіхів у 2014 р. промосковської лінії в УПЦ (МП) віднесемо перемогу т.зв. «партії монахів» і обрання на предстоятельство відомого своїми консервативними і навіть антиукраїнськими висловлюваннями/діями митрополита Онуфрія (Березовського). Через пів року після офіційного обрання (і майже року фактичного керування ним Церквою – з часу місцеблюстительства) можна стверджувати, що митрополит повністю виправдовує своє реноме промосковського клірика. Де-юре маючи невизнаний у православ’ї статус «самостійної та незалежної в управлінні» (а де-факто – майже автокефальної) Церкви, УПЦ (МП) з новим Предстотелем дуже швидко здає свої «самостійницькі та незалежницькі» позиції, а у деяких питаннях стає більш консервативною, аніж власне Московська патріархія.
Жодної заяви чи звернення із чітким засудженням анексії Криму, вторгнення російських військ у Східну Україну, терористичних актів по всій Україні тощо, країна від УПЦ (МП) так і не дочекалася, не говорячи вже про якусь підтримку проєвропейському вибору народу, за який боровся Євромайдан. Як не дочекалася ми й оцінки антиукраїнським висловлюванням єпископа Банченського Лонгіна (Жара) чи факту участі митрополита Іоанікія (Кобзева) в «інавгурації глави ЛНР», а також іншим антиукраїнським «подвигам» кліриків УПЦ (МП) (освячення сепаратистських блокпостів, автоматів, знамен, наміру освячувати російські літаки у Криму тощо).
У Церкві швидко була згорнута «незалежницька» риторика кліру, її носії усунуті з посад, а також повернуто деяких одіозних діячів т.зв. «політичного православ’я». Навіть у держоргани делеговані цікаві постаті – у новоствореному департаменті гуманітарної політики Секретаріату Кабміну України дивним чином опинилися друзі митрополита Павла (Лєбєдя): активний діяч «Партії політики Путіна» (нині – «Русь Єдина») А.Веліченков (головний спеціаліст) та кількарічний радник Предстоятеля УПЦ (МП) – Ю.Решетніков (у якості заввідділом).
Яка ж головна тенденція розвитку УПЦ (МП) у 2014 році? Напевно що прагнення самозбереження в умовах гострого внутрішньоцерковного конфлікту. Для цього керівництву Церкви прийшлося робити неймовірні кульбіти, балансуючи між партіями відвертих русофілів, які неприховано раділи/радіють кожній невдачі Євромайдану/АТО, та українофілів, декотрі з яких навіть не вважають себе кліриками/прихожанами Московського патріархату (а лише – Української ПЦ). Чи посилило це Церкву? Ні. Проте, погоджуємося із деякими аналітиками, що це дозволило зберегти її як цілісну інституцію всеукраїнського масштабу. Принаймні, поки що. І в цьому є навіть певна логіка – нецерковна Україна теж розділена, а Церква, як організація, все ж значною мірою є відображенням суспільства.
Таким чином, і у 2014 році це проявилося дуже рельєфно, у деяких єпархіях поступово формуються свої версії УПЦ (МП) – відповідно до настроїв пастви. Полюсами їх є т.зв. «політичне православ’я» із «русскім міром», з одного боку, та типове українське «самостійництво», аж до непоминання Патріарха Кирила (що нещодавно було суворо заборонено митрополитом Онуфрієм та Синодом) – з іншого.
Зазначимо, що 2014 рік достатньо чітко показав також вразливість ідеології «русского міра» в Україні – незважаючи на її багаторічне прищеплювання промосковськими політиками та окремими єрархами УПЦ (МП), вона не прижилася у тих масштабах, які очікувалися її авторами, хоча шкоди ще завдає багато. Багато віруючих і кліриків УПЦ (МП), які мали б йти в авангарді цього «міра», нині є учасниками АТО або проукраїнського волонтерського руху – одягають та годують населення та українських солдат в зоні АТО, опікуються вимушеними переселенцями. Часто це відбувається навіть наперекір волі правлячих архиєреїв.
Яка ж офіційна позиція Предстоятеля УПЦ (МП) – митрополита Онуфрія – з приводу захисту Вітчизни? Священноначаліє УПЦ (МП) і надалі, як і у часи Євромайдану, закликає до миру (читай – пасивності, бездіяльності). І не дивно, що УПЦ (МП) поступово відгороджується від суспільства, максимально обмежуючи свою соціальну активність, а, отже, звужуючи соціальну базу. Навіть у противагу московському патріарху Кирилу, який проповідує активне соціальне служіння, Митрополит Онуфрій напевно бачить свою Церкву великим монастирем, де віруючі уподібнюються ченцям (земні турботи поза мурами обителі).
Ця позиція митрополита Онуфрія йде у розріз також із програмним документом Російської ПЦ, який, до речі, свого часу приймався із його участю – «Основами соціальної концепції РПЦ». Тут чітко зазначається: «За всіх епох Церква закликала своїх чад любити земну вітчизну і не шкодувати життя для її захисту, якщо їй загрожувала небезпека». (Р.ІІ. п.2). «Православний християнин покликаний любити свою Батьківщину, що має територіальний вимір … Патріотизм православного християнина має бути дієвим. Він проявляється в захисті Вітчизни від ворога, праці на благо Вітчизни, турботі про улаштування народного життя, у тому числі шляхом участі в справах державного управління. Християнин покликаний зберігати і розвивати національну культуру, народну самосвідомість» (Р.ІІ. п.3).
Тобто навіть «Основи соціальної концепції РПЦ» підтверджують, що в умовах війни, коли ворог наступає, нинішня позиція керівництва УПЦ (МП) із «закликами до миру» і не засудженням ідей «русского міра» та їм подібних ідеологічних міфологем російської пропаганди, які поширюються в т.ч. й через церковні ЗМІ, є рівнозначна зраді «земній Вітчизні» – Україні (правда, може ці клірики Вітчизною вважають іншу державу – тоді що у цій Церкві роблять українці, які в той чи інший спосіб сприяють захисту України?)
На жаль, у прихожан УПЦ (МП) ще не має усвідомлення цього факту. Надто довго відбувалася спекуляція поняттями «канонічний» – «неканонічний», прищеплювалися ідеї «русского міра» та меншовартості українців, а відтак віруючих виховували на зовсім інших цитатах і прикладах… Зокрема чи не з посилу «коли нація, громадянська або етнічна, є цілком або здебільшого моноконфесійним православним суспільством, вона певною мірою може сприйматися як єдина громада віри — православний народ» («Основи соціальної концепції РПЦ», Р.ІІ. п.3) і виникла ідея «православних армій» та проголошення православ’я «первісною та пануючою вірою» в ДНР? Тому навіть в умовах світоглядного розколу країни і війни із Росією, УПЦ (МП) практично не втратила свої позиції не лише на Сході і у Центральній Україні, але і на її Заході. Ті 20-30 громад, які у минулому році намагалися перейти із УПЦ (МП) в УПЦ КП, на фоні 12,7 тисяч, які перебувають у лоні УПЦ (МП), виглядають як статистична похибка.
В чому ж причина такої інституційної стабільності УПЦ (МП) у 2014 році? За роки державного протекторату над УПЦ (МП) у часи Кучми та Януковича, чи не в кожній області України були сформовані впливові пули «новонавернених» чиновників та бізнесменів, які й нині забезпечують їй збереження сильних політичних та адміністративних позицій. Перейти із УПЦ (МП) в іншу юрисдикцію практично не можливо – достатньо згадати класичний випадок в Острозі, коли одна (!) людина «відсудила» храм у всієї громади, яка перейшла в УПЦ КП, або ж нещодавній випадок із спаленням у с. Подино (Чернігівська обл.) хати священика, який перейшов із УПЦ (МП) в УПЦ КП. Проте суспільні настрої змінюються і мода на москвофільство пройшла. Розпрощатися із нею нашим чиновникам та бізнесменам допомагає перш за все своєю поведінкою сама Росія та ті українські солдати, які воюють та гинуть в АТО. Але зміна стереотипів поведінки – це не такий швидкий процес, як хотілося б.
Проте ситуація у 2015 році може змінитися дуже швидко і дуже радикально – іміджеві втрати УПЦ (МП) нині досягають критичної межі. А після масової демобілізації/ротації військових можуть відбутися суттєві зрушення. Особливо за умови, що наша держава дійсно буде поважати юрисдикційний вибір православних віруючих, а не максимально ускладнювати реалізацію гарантованого законодавством права.
На відміну від УПЦ (МП), позиція УПЦ Київського патріархату у 2014 році щодо важливих питань подальшого розвитку України, є кардинально протилежною. Керуючись історичним досвідом, коли в добу боротьби за державність «Церква нерідко брала на себе функції проводиря в національному визволенні українського народу», ієрархія Церкви втілює в життя проголошені у Декларації ювілейного помісного собору УПЦ КП «Церква і світ на початку третього тисячоліття» (січень 2001 р.) ідеї: «Сьогодні Православна Церква в Україні, стоячи на державницьких позиціях і захищаючи її інтереси, є духовним фундаментом держави. Ми засуджуємо будь-які спроби тим чи іншим шляхом дискредитувати нашу державність. Церква як божественний організм завжди буде виступати і підтримувати ідею консолідації, миру і злагоди в українському суспільстві. (Р. ХIV. п.7.) «Православний українець і сьогодні покликаний любити свою Батьківщину. Православний патріотизм і національна свідомість мають бути діяльними і виявлятися в захисті нашої держави від супротивника, праці на благо Вітчизни, турботі про благоустрій і добробут народу» (Р. ХV. п.6.)
Відтак Київський патріархат у 2014 році й надалі брав активну участь у процесі творення української політичної нації, що не може не призводити до зростання авторитету Церкви та посилення релігійних й національних почуттів віруючих. Після дієвої допомоги учасникам Євромайдану (чого лише вартує відкриття для захисту майданівців Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря) і достатньо сміливих заяв і нововведень (про призупинення молитов за злочинну владу, про неможливість причастя для корупціонерів і засудження корупції як суспільного зла, про одержимого сатаною Путіна, про піднесення додаткових прохань «визволення від нашестя чужинців» після прохання про Богом бережену Україну, про додаткову молитву, що читається під час літургії або молебню «в дні неспокою та нашестя ворогів на Державу і Вітчизну нашу» тощо), Патріарх Філарет у 2014 році став своєрідним символом незламності українського духу, загальнонаціональним релігійним лідером. Зусилля кліриків і особисто Патріарха Філарета з організації допомоги учасникам АТО та вимушено переселеним, є логічним і органічним продовженням патріотичної позиції УЦП КП, яка була заявлена уже з часу заснування Церкви і проявилася в часи обох Майданів чи інших зламних моментів української історії часів незалежності.
На фоні нових суспільних викликів (Євромайдан, анексія Криму, війна на Сході країни, терористичні акти тощо), у 2014 році дещо на другий план у риториці УПЦ КП відійшла тема єдиної Української помісної Православної Церкви. Активно обговорювана ще на Архиєрейському соборі 11.03.2014 р., популяризація ідеї об’єднання («на основі канонів і православних традицій») значно зменшилася, хоча Патріарх Філарет інколи звертається до неї у своїх усних проповідях. Частково це пов’язано із тим, що нове керівництво України та більшість її штатних ідеологів фактично не підтримали ідею помісності православ’я. Принаймні на інформаційному рівні у провладних спікерів спостерігається повна байдужість, що, на думку автора, є системною їх помилкою – була б така Церква в Україні, можливо вдалося б уникнути значної частки згаданих суспільних негараздів, або, принаймні, зменшити їх масштаби.
Яскравим прикладом байдужості очільників держави до вирішення «православного» питання, є ігнорування ініціатив знизу. Зокрема підписаного 13 листопада 2014 р. представниками УПЦ (МП), УПЦ КП, УАПЦ т.зв. «Рівненського меморандуму». У тексті цього документу визначалося, що Православні Церкви області визнають і моляться за цілісну і єдину Україну, виступають за створення єдиної Української Помісної Православної Церкви, засуджують дії Росії як агресора та інших держав щодо захоплення території України та посягання та цілісність і державний суверенітет України, засуджують розпалювання міжрелігійної ворожнечі і захоплення православних храмів. Що ще треба державі? Проте замість активної підтримки і заклику до поширення цього унікального досвіду, Президент зняв очільника області та мовчки спостерігав за тим, як «промосковські агенти впливу» нищать ініціативу.
Зрозуміло, що УПЦ (МП) та УПЦ КП були не єдині на православному полі України. Проте у 2014 р. практично нічим себе не проявила досить активна у минулі роки УАПЦ. Частково це пов’язано із тим, що її очільник – митрополит Мефодій – через хвороби порівняно не часто появлявся у столиці, а делегував представницькі функції владиці Володимиру (Черпаку). А також не слід забувати, що у 2013 р. УАПЦ покинули кілька достатньо пасіонарних владик та єреїв, що в інформаційно-ініціативному та презентаційному плані значно послабило Церкву.
Невеликі ж Церкви православного коріння/походження (які тяжіють до використання православних канонічно-догматичних настанов, православних символів, обрядів і традицій) в Україні часто знаходяться (і 2014-й рік у цьому не виняток) на периферії її суспільно-громадського життя та інформаційного простору, у полоні своїх внутрішньоцерковних проблем. Найкрупнішими серед них є старообрядницькі напрями. Три чверті старообрядницьких громад об’єднані в Архиєпархію Київську і всієї України, що є у юрисдикції Московської митрополії Російської Православної Старообрядницької Церкви (Білокриницька єрархія/згода). Окрім неї, в країні функціонують Російська Древлєправославна Церква (Новозибківська згода); старообрядці-безпопівці (Древлєправославна поморська церква).
В Україні отримали розповсюдження відгалуження кількох опозиційних до Московської патріархії російських Церков. Проте останні у своєму розвитку в незалежній Україні мають обмежену соціальну базу, а відтак активно використовують принципи роботи деяких харизматичних Церков у пошуку неофітів. Серед таких Церков зазначимо: Апостольську ПЦ; Українську істинно-православну Церкву; Екзархат Російської істинно-православної Церкви; Російську вільну православну Церкву Закордонну (єпархії, що не сприйняли об’єднання із Руською ПЦ у травні 2007 р.); Церкву Преображенної Божої Матері (Богородична Церква); Апокаліптична православна Церква; Грецькі православні громади; незалежні православні громади; Українські істинно-православні незалежні громади; Українська реформаторська ПЦ та інші.
Підводячи підсумок, зазначимо, що на фоні загальних проблем розвитку Вселенського православ’я, які є типовими й для вітчизняного православ’я, базовою тенденцією розвитку православ’я в Україні у 2014 р. було різнотрактування (а на основі цього – і відповідна діяльність) найкрупнішими православними Церквами (УПЦ (МП) та УПЦ КП) ідей європейського/азійсько-«митного» шляхів розвитку українського суспільства (Євромайдан) та захисту Вітчизни в умовах неоголошеної і гібридної війни між Україною та Російською Федерацією (АТО).
Відтак минулого року спостерігався ріст протиріч у лавах вірян та кліру УПЦ (МП), оскільки в своїй основі ці протиріччя мають консервативну і часто не патріотичну позицію священноначалія цієї Церкви, що не сприймається багатьма патріотично налаштованими священиками і навіть владиками. З іншого боку, спостерігається зміцнення, ріст авторитету й популярності УПЦ КП, яка чітко й однозначно позиціонує себе (і підтверджує це практичною діяльністю) українською національною та патріотичною Церквою. На фоні росту української національної свідомості, в т.ч. й серед прихильників Московської патріархії в Україні, згадана позиція більшості єрархії УПЦ (МП) стає спонукальним чинником як до змін юрисдикцій православних громад, так і зневіри/розчарування у Церкві окремих віруючих, або ж росту в її лавах «внутрішньоцерковного сектантства» (т.зв. «духовні гуртки» із шанувальниками різноманітних духовних практик, молільників до визнаних і не визнаних «пророків і пророчиць» тощо).
Українське суспільство вже віддавна чекає змін у православ’ї в Україні. Стало очевидним, що 2014 рік став у цьому процесі очікування роком переломним. Події Євромайдану та АТО перевели проблему конституювання єдиної Помісної православної Церкви із рівня теоретичних розмірковувань на рівень національної безпеки України. Власне йдеться про вивід українців із сфери московського впливу і виховання, що відбувається завдяки церковним ЗМІ, проповідям, діяльності громадських організацій тощо. Якщо Україна терміново не закриє духовний канал московського впливу і виховання віруючих у дусі «русского міра» та меншовартості, то її може очікувати затяжна громадянська війна. Чи розуміють це жителі України, передусім очільники Держави – покаже рік 2015-й.
