Прес-центр Київської патріархії: В митрополиті Іларіоні борються богослов і чиновник
Дивним є натяк владики, що головною ознакою «розкольництва» Київського Патріархату є нібито відкинення ним апостольського преємства. Якраз у Київському Патріархаті апостольське преємство повністю збережене, адже весь єпископат УПЦ КП має рукоположення від двох законних архієреїв – митрополита Філарета (Денисенка) і єпископа Якова (Панчука), до яких згодом приєднався єпископ Андрій (Горак).
Напередодні візиту в Україну Московського патріарха Кирила глава Відділу зовнішніх церковних зв’язків (ВЗЦЗ) РПЦ митрополит Іларіон дав інтерв’ю для офіційного сайту відділу. В ньому він розглядає проблему подолання розколів через призму діяльності відповідної комісії Міжсоборної присутності.
Як позитивний момент в інтерв’ю можна відзначити те, що владика Іларіон намагається змалювати більш складну картину ставлення до церковних розділень, ніж це зазвичай прийнято в Московському патріархаті. Він згадує про випадки розділень, які відбувалися і в давній час, і в ХХ столітті – від боротьби двох Константинопольських патріархів, Ігнатія і Фотія, які пізніше були причислені до лику святих, і до розділень у Російській Церкві, які сталися внаслідок більшовицького перевороту, терору та політичної еміграції росіян за кордон. Висновок з цієї частини його інтерв’ю – «не все так просто в цьому питанні, як декому може здаватися».
Закликаючи приймати тих, хто «повертається з розколу», без приниження їхніх почуттів, митрополит Іларіон тим самим опосередковано визнає, що дотеперішня практика ставлення Московського патріархату щодо тих, кого там вважають «розкольниками», ґрунтувалася в основному на приниженні. І що вона зазнала фіаско.
На жаль, інтерв’ю глави ВЗЦЗ залишає подвійне почуття. Складається стійке враження, що в ньому борються відомий богослов і високопосадовий чиновник Московської патріархії. Вірно згадуючи про складні періоди розділень Церкви, митрополит Іларіон не дає логічного завершення ряду своїх думок. Він не згадує про «Болгарську схизму», де теж були і анафеми, і розрив євхаристичної єдності, але все завершилося взаємним прощенням і визнанням «у сущому сані». Він не згадує про розрив між Московським і Грузинським патріархатами у 1917 – 1944 рр., в якому з обох сторін також фігурували святі – патріарх Тихон і католикос-патріарх Кіріон. Цей розрив теж був подоланий не через покаяння однієї сторони перед іншою, а через взаємне прощення та віддання минулих суперечок забуттю.
Та й найближчий, власне, приклад подолання розділення – приєднання РПЦЗ до Московського патріархату – теж відзначений відсутністю формального покаяння з обох боків. Тому, наводячи всі ці приклади, говорячи, так би мовити, «А», владика має казати і «Б» – що ситуація з Київським Патріархатом не підпадає під класичні визначення та приклади церковного розколу, і що Московська патріархія у своїй полеміці з УПЦ КП явно переборщила.
Дивним є натяк владики, що головною ознакою «розкольництва» Київського Патріархату є нібито відкинення ним апостольського преємства. Якраз у Київському Патріархаті апостольське преємство повністю збережене, адже весь єпископат УПЦ КП має рукоположення від двох законних архієреїв – митрополита Філарета (Денисенка) і єпископа Якова (Панчука), до яких згодом приєднався єпископ Андрій (Горак). Це відповідає 1 Апостольському правилу, яке визначає, що єпископа поставляють два або три єпископи. Від 1992 року і дотепер у Київському Патріархаті всі хіротонії відбуваються так само, як і в інших Помісних Церквах, тобто апостольське преємство зберігається у повноті – як за формою, так і по суті, і ми ні в чому не відступаємо від Апостольської Православної віри.
У Московській патріархії можуть стверджувати, що після рішень Архієрейського собору РПЦ у 1992 р. та 1997 р. апостольське преємство у Київському Патріархаті «не дійсне». Проте, у церковній історії раніше вже були неодноразові випадки незаконного накладення заборон і анафем, в тому числі й на святих – і вони не позбавляли неправдиво заборонених і невиправдано анафематствуваних благодаті Святого Духа. Згадаймо хоча б історії святителів Филипа Количева і Арсенія Мацієвича, преподобного Феофана Грека. Найближчий приклад – взаємні заборони і анафеми «сергіан» і «карловчан», які не завадили їм визнати таїнства одне одного та вступити у спілкування «в сущому сані». Тому освічений богослов, яким є митрополит Іларіон, не може не бачити очевидного – у Київському Патріархаті є безсумнівне апостольське преємство, визнати яке РПЦ заважають лише нею самою прийняті неканонічні постанови Архієрейських соборів 1992 р. і 1997 р.
Дуже дивують твердження владики та деяких інших діячів Московської патріархії про те, що у Київському Патріархаті зараз нібито є багато бажаючих повернутися до патріархату Московського. Невже керівник найстарішої синодальної структури РПЦ не розуміє, що поодинокі випадки не можуть вважатися тенденцією? Невже він сам вірить в це, сприймаючи переможні реляції записних «борців з розколом», на кшталт Євлогія Сумського, за чисту монету? Чи видає бажане за дійсне, виконуючи настанови свого керівництва?
Протягом останніх двох десятків років з Київського Патріархату в Московський уходили і архієреї, і священики, і миряни. Але невже приклад Антонія Фіалка і Антонія Масендича, Миколая Гроха і Спиридона Бабського, Пантелеймона Романовського, Іоанна Сіопка чи Юрія Юрчика нічому Москву не навчив? Юд російська патріархія знайти зможе, бо один такий був навіть серед апостолів Христових. Але з їхньою допомогою подолати розділення Церкви в Україні Москві ніколи не вдасться.
Митрополит Іларіон говорить про те, що «подоланню розколу сприяє нинішня ситуація на Україні: широке розповсюдження розколів в Україні було багато в чому обумовлено тією політичною кон’юнктурою, яка зараз на наших очах йде в минуле. Популярність розколу – в його політичній ангажованості; вона ж стає і передумовою його недовговічності». Стандартний міф, яким москвичі тішать себе вже два десятки років! Таке враження, що інтерв’ю давалося 16 років тому, коли на зміну Леоніду Кравчуку прийшов Леонід Кучма. Тепер же роль Кравчука відведена Ющенку, а Кучми – Януковичу.
Від виборів до виборів – то президентських, то парламентських – Московська патріархія втішає себе ілюзіями, що «нова проросійська влада» остаточно знищить Київський Патріархат. А ці сподівання все не справджуються, і не справджуються… І не справдяться.
Може причина такої сліпоти в тому, що в Москві звикли зважати лише на владу, а не на народ? Влада в Україні змінюється, але Київський Патріархат є і буде. Не тому, що його підтримує влада, а тому, що його підтримує віруючий український народ, який є незмінним. І влада – будь яка – з цим, вільно чи невільно, рахується. Тож і митрополит Іларіон, і його патрон можуть скільки завгодно повторювати «халва» – солодше від цього не стане ні йому, ні оточуючим.
Глава ВЗЦЗ говорить про «політичну кон’юнктуру, яка зараз на наших очах йде в минуле». Проте підставою для появи Київського Патріархату стали не партії чи президенти, а сам факт державної незалежності України. І владика глибоко помиляться, якщо вважає незалежність України «політичною кон’юнктурою».
Політика – це зміна партій при владі, призначення та відставки чиновників. А незалежність держави – це аксіома її існування, яка не відійде в минуле, як би цього не бажали у Кремлі чи Даниловому. Ця незалежність є аксіомою для переважної більшості Партії регіонів так само, як і для УНА-УНСО чи РУХу. Бо суверенну владу не проміняє на «дружбу» з Москвою жоден політик, окрім хіба що маргіналів. Доказом цьому є приклад президентів Кучми і Лукашенка, які не схотіли бути «генерал-губернаторами від Кремля». Не схоче ним бути і В. Янукович, який за ці місяці вже не раз мав можливість пересвідчитися в тому, що Москва бажає поступок з боку України, але мало чим готова поступатися назустріч.
Підсумовуючи, можна сказати, що митрополит Іларіон – один з поміркованих діячів Московського патріархату, який розуміє, що криками Агафангела і Фролова Українську Церкву не об’єднати. Проте, його інтерв’ю засвідчує, що в ньому зараз борються богослов і церковний чиновник. Дай Боже, щоби перший поборов другого, а між Київським і Московським патріархатами дійсно розпочався плідний діалог, який би привів до єдності Церкви. Єдності не під владою Москви, а єдності двох братніх автокефальних Церков, Російської і Української, під Єдиним Главою – Христом.
