Про целібат і “якість” християн, міжцерковні стосунки та причини переходів до інших конфесій, а також виклики перед Папою Левом, — у розмові з о. Петром Балогом

Процеси у різних конфесіях спонукають їх вірян шукати для себе “краще” в інших Церквах і спільнотах. Але чи це масове явище, як про це деякі подають, чи є між конфесіями певна конкуренція? А що дійсно відбувається у католицько-православних стосунках?

Про це в останній частині розмови з отцем Петром Балогом, ченцем Ордену домініканців, відомим проповідником і блогером. Перша і друга частини розмови тут.

— Перед Церквою є різні виклики, у тому числі зовнішні, тиск, вимоги суспільства. Але є і суто внутрішні питання, які також є на слуху, дискусійні. Скажімо, обов’язковий целібат священства, який у латинській традиції виник наприкінці першого — початку другого тисячоліття. Скасування цієї норми пропонується як спосіб для боротьби з сексуальними надужиттями серед кліру. Чи це питання звучить на цих обговореннях?

— Церква повинна дивитися на “знаки часу”, власне для цього між іншим і скликаються час від часу Вселенські Собори чи Синоди, щоб крім різних доктринальних питань, розглянути теж свій контакт з тими, кому проповідуємо Євангеліє, тобто зі світом. І чи цей контакт ще є, чи вже майже втратився? Чи ми ще на одній хвилі, і нас чують та розуміють, чи однак ми забуксували десь у минулих віках, і говоримо та проповідуємо незрозумілою мовою та незрозумілими слухачам словами та жестами. Це не стільки пристосування, скільки сходження до рівня “вух” сучасної людини, яка живе у даному часі, і має свої теперішні проблеми і питання, і потребує сучасного тлумачення віковічного Євангелія, щоб це було так переконливо, як у часах Христа було переконливим Його слово, повне новизни, доброти, свіжості, і одночасно — сили та авторитету.

“Обов’язковий целібат”, який, до речі, є також у Православній та Греко-Католицькій Церквах, але лише для єпископів (у православних він зводиться до “обов’язкового монашества”, якщо кандидат перед тим не був монахом) — це питання старе як історія Церкви. Свого часу пишучи статтю про целібат, мусив перечитати історію поступового впровадження целібату на Заході для священства, з чим це було пов’язане, як це відбувалося, які були причини тощо. І при нагоді про утвердження целібату для єпископату, як на Сході, так і на Заході. Звичайно, дехто просто спрощує, що головною була економічна причина, і що нібито йшлося лише про врегулювання питань церковної власності. Що далеко не є так, вірніше — не лише це було причиною. Бо в певному моменті на Заході почали ставитися до священника як до “уособлення Христа” (alter Christus), устами якого Христос промовляє — чи то під час Літургії, чи то під час проповіді. І тому поступово спосіб безженного життя Христа, описаний в Євангеліях, перенесли на тих, які Христа репрезентували у Церкві. Спочатку на єпископів, а потім і на священників.

Попри критичне ставлення деякої групи вірних римо-католиків до целібату, більшість поки що позитивно оцінює такий стан своїх духовних пастирів, які в ідеалі мають цілком присвятити своє життя пастві. Ясно, що як то буває у людей, частенько трапляються переступи в цьому плані і зловживання, причому що в один бік, що в другий. В другий — то це недотримання целібату. Натомість в інший бік — це клерикалізм, мислення себе якоюсь особливою “кастою” (і “піднесене” мислення вірних про священників у целібаті також має місце). Десь з цього приводу піднімаються голоси, щоб скасувати “обов’язковий целібат” для священства (логічно, що потім прийде черга і на єпископів!). А сексуальні скандали лише доливають оливи у вогонь. Ну бо зрада жінки жонатим священником не так скандально звучить, як коханка священника-целібата, не говорячи про коханця.

Щодо питання, чи целібат є причиною сексуальних зловживань, на приклад педофілії, то статистика і медичні дані показують, що у прямому сенсі, то радше ні — це хворобливе явище притаманне в однаковій мірі що жонатим, що безженним, більш-менш подібний відсоток цього психічного розладу зустрічається серед різних груп населення, передусім серед чоловіків, рідше — серед жінок. Натомість, у непрямому сенсі, то це правда, що спосіб життя римо-католицьких священників може притягувати різних збоченців, подібно як спосіб життя монахів у монастирях. Зрештою, подібно як християнська релігія інколи притягує фанатиків і терористів-фундаменталістів. Але ж це не Святе Письмо винувате в цьому, не християнство, не монастирі, і врешті — не целібат. Тим не менше, проблема залишається, і на цей виклик треба шукати відповідей. Не можна лише говорити, що “християнство не винувате”, що в ньому ось такі християни, або що целібат не винуватий, що дехто, живучи в ньому, веде себе, м’яко кажучи, не належно.

Саме тому і потреба дискусій про це. І не лише на “синодальних зустрічах”, але і загалом. Чи целібат є причиною зменшення покликань, чи радше сучасне суспільство спричиняється до зменшення зацікавлення християнством загалом, що серед католиків, що серед православних, що серед протестантів. У розвинутих країнах то власне не у римо-католиків найменше покликань, а часто саме у протестантів чи у православних у процентному перерахунку на кількість вірних.

У деяких культурах целібат священників дуже цінується, як наприклад серед католиків Східної Азії, типу В’єтнам, Тайвань, Філіппіни. Можливо це з приводу поширеної там буддійської культури, де людина радикально релігійна, типу буддійських монах, відмовляється від усього і жертвує своє життя повністю релігійній справі. В інших натомість культурах, особливо в останніх десятиліттях або і більше, целібат постійно є ціллю для критики, або навіть насмішок чи дурних жартів. Належить власне думати, що робити з целібатом, але одночасно не піти на поводку за суто світською думкою у цьому питанні, лише керуватися Євангелієм, Традицією і власне “знаками часу”. Коротко кажучи, прислуховуватися до голосу Святого Духа, і більше Його слухати, ніж людей.

— Отче, як на Вашу думку, чи розгляд цих всіх питань і, можливо, перегляд ставлення Церкви до них змінить ситуацію з кількістю вірних у Церкві, зупинить їх вихід, як це фіксують у Німеччині? Як також і є проблема з покликаннями до духовного стану і душпастирства — що може позитивно вплинути на це, на Вашу думку?

— Проблема у Церкві не тоді, коли її покидають “номінальні християни”, тобто лише охрещені але не сильно практикуючі, лише проблема настає тоді, коли з неї йдуть хороші християни. Або також проблема є тоді, коли кількість не перекладається на якість. На жаль, пастирі Церкви дуже полюбляють кількість: вірних, священників, монахів, семінаристів, храмів, каплиць, процесій, Служб, християнських шкіл, катехизації в парафіях чи теж у школах, християнської літератури, журналів, фільмів тощо. Варто нагадати, що християнство бурно розвивалося, коли цього всього не було, передусім кількості, тобто на початку християнської ери, коли християни були маленькою частиною суспільства. Проте якісною, такою євангельською “сіллю землі” і “світлом світу”. Я деінде вже писав, що ми вбачаємо кризу, бо призвичаїлися до кількості, і коли кількість зменшується, то про цю кризу волаємо. А волати належить, коли зменшується “сіль” і “світло” Христової Церкви.

А тому, невпинна християнська ревність, постійний приклад, євангельське життя, починаючи від родин, де батьки плекатимуть у серцях своїх дітей живу віру, передусім прищеплюючи її прикладом свого християнського, євангельського життя, у парафіях, де священники притягуватимуть вірних не так словом, як життям, у локальних Церквах, де головними будуть не невпинні “ювілеї, річниці, взаємні поздоровлення і вітання”, чи теж невпинні “пастирські візити з квітами і застіллями” тощо, але організація справді християнського способу буття, взаємодопомоги, солідарності, милосердя, щоб служіння і поклоніння Богу у Трійці Єдиному відображалося у суспільному житті, у ставленні до інших, в тім теж — до “інакомислячих”, а особливо — до потребуючих, вбогих, немічних, полишених. Євангеліє пронизане таким способом буття учнів Христа, і цей спосіб притягував багатьох. На це перш за все належить звернути увагу, думаючи про “ситуацію з кількістю вірних”.

— Після недавнього обрання жінки на чолі єпископату Англіканської Церкви у Великій Британії, яка має доволі ліберальні погляди, у ній відбувається вихід частини її кліру і вірян та долучення їх до Католицької Церкви. Також з’являється інформація, що зростає кількість вірян у Православних Церквах у США. Це пояснюється їх незгідністю з лібералізаційними процесами, зокрема, у протестантів.

Чи не спонукає це до думки, що слідування за певними морально-етичними викликами зовні може мати негативні наслідки всередині церковної спільноти?

— В Англіканській церковній спільноті немає Таїнства священства з католицької точки зору. Тому, коли якийсь духовний цієї спільноти переходить до Католицької Церкви, то він або стає мирянином, або якщо переходить з парафією, яка прагне, щоб він далі був їхнім пастирем, і відповідно — католицьким священником, він отримує в Католицькій Церкві свячення. Це тому, що на думку Католицької Церкви, Англіканська спільнота втратила апостольське наступництво ще у середині XVI століття, змінивши по суті форму свячень, зробивши його де-факто не католицьким. Тому, коли відійшли з цього світу останні англіканські єпископи, які раніше були висвячені як католицькі, то апостольське наступництво перервалося. Іншими словами, призначення там на керівні посади, в тому теж найвищі, не розглядається як потурання “Таїнства рукоположення”, лише як власне призначення духовних лідерів, які у нашому розумінні не є священниками і єпископами. Чи тим лідером буде чоловік, чи жінка, Таїнства рукоположення це вже давно не стосується.

З іншої сторони, це правда, що в самій Англіканській спільноті своїх пастирів сприймають як духовних осіб, як повноцінних пастирів, зрештою для нас це теж “їхнє духовенство” і їхній “духовний провід”, як і в інших протестантських деномінаціях, і з ними ведеться діалог саме з такої позиції, а не що ніби вони “просто миряни” і “неканонічні”, як це приміром мало місце ще недавно зі сторони РПЦ МП по відношенню до УПЦ КП чи УАПЦ.

І власне ці так звані засильно ліберальні зсунення викликають у багатьох англіканців, в тім теж — серед їхнього духовенства, критику. Можна би сказати, англіканці там поділені на більш ліберальних і більш консервативних. І з цієї точки зору таке призначення Архиєпископом Кентерберійським Сари Муллаллі — це фактично ігнорування існування в англіканстві різних груп, і взяття до уваги лише однієї групи, яка на цей час має більшість. Що звичайно загрожує розколом Англіканській спільноті, або вже спонукає деяких її членів залишати її лави, стаючи чи то “незалежними”, чи то переходячи, наприклад, до католиків.

Натомість, щодо православних у Америці і “зростання кількості православних у США”, передусім з приводу лібералізму у решті християнських груп, передусім у протестантських групах, то це, на мою думку, видавання бажаного за дійсне. Так, згідно з дослідженнями Pew Research, National Church Census тощо, має місце якась кількість переходів (конверсій) від протестантів чи навіть католиків до православних. Передусім, люди через інтернет довідуються про православ’я, про його “ортодоксію і вірність традиції”, про “незмінне стояння у консервативних традиційних цінностях”, або теж читають труди якихось видатних православних авторів, а тому деяку частину “інославних” Америки це притягує і вони приймають рішення долучити до цієї “ортодоксії”.

Проте, це відносно загального числа християн США — мізер. Православними в Америці вважають себе десь 0,4-0,5% від загального числа населення. Скільки ж їх насправді практикують православ’я — це питання, напевно, набагато менше від тієї і так невеликої кількості. Кожен перехід протестанта чи католика в православ’я широко афішується, як свого часу перехід одного єзуїтського професора до РПЦ. Це “назовні” робить враження якогось “буму навернень” чи ренесансу православ’я, що далеке від реально стану. Так, в деяких поодиноких парафіях значно збільшилася кількість православних з приводу конверсій, навіть часом бракує місця в невеликому храмі, побудованому роки тому для маленької пастви. Через ЗМІ та інтернет це подається як щось “масове і загальне”, хоча насправді це “виняткове і локальне”. Ті ж самі дослідження Pew Research не фіксують якогось значного відхилення кількості православних у США від позначки 0,4-0,5%.

Так, слідування різним крайнощам має свої негативні наслідки. Проте, слідування не лише ліберальним крайнощам, але і консервативним чи тим більше фундаменталістичним, або теж замикання себе в кордонах одного етносу чи однієї культури. Приміром, “Російська Православна Церква за кордоном” у США майже повністю виродилася, її строго консервативна і нереформувальна позиція, її зосередженість передусім на вихідцях з Росії (чи теж з колишнього СРСР) призвело до значного зменшення покликань, до браку розвитку, спричинилося до великої кризи, такої, що змусила їх навіть об’єднатися свого часу зі своїм головним “ворогом” — РПЦ, щоб хоча б якось рятувати критичну ситуацію у своїй вимираючій Церкві.

Коротко кажучи, істина — це золота середина, це євангельський баланс, це і Традиція і Новизна одночасно. І мудрий той, хто віднайде цей баланс. Що, звичайно, не легко, у всякому разі — набагато важче, ніж кидатися у крайнощі, чи то “ліберальні”, чи то “консервативні”. Проголошуване Євангеліє має постійно мати свіжість і притягувати людей своєю “радикальною інакшістю”, а не крайнощами, своєю надією посеред безнадії, своєю радістю посеред всіх поганих новин світу, своєю радісною звісткою про Спасіння і Спасителя, а не про “все пропало” і диявола. Блага вість має надихати, а не пригнічувати, має спонукати до навернення з любові, а не зі страху, до радикального слідування за Христом заради нього самого!

— Чи нещодавня зустріч Папи Лева і Патріарха Варфоломія та інших лідерів Православних Церков може мати позитивні наслідки щодо католицько-православного діалогу? Чи становлять загрозу цьому діалогові “плачі” певних діячів за зіпсутими стосунками Ватикану з Московським Патріархатом внаслідок російської агресії проти України? Чи не будуть “штатні” москвофіли знову шукати причин для “братання” з кремлівськими єрархами, які стало виявляються агентами російських спецслужб? Тобто, чи вдасться цим діалогом вирвати православний світ з обійм РПЦ?

— Зустріч Папи з Риму і Патріарха з Константинополя — це вже позитив. А підписана спільна Декларація про те, що об’єднує ці дві християнські Церкви, Константинопольську і Римську, надихає сподіватися подальших позитивних кроків у бік повної видимої єдності. Зрештою, це продовження серії зустрічей, які офіційно розпочав ще Папа Павло VI і Патріарх Атенагор у 60-х роках ХХ століття, продовжив Йоан Павло ІІ з наступними Патріархами, і Варфоломієм у тому числі, вели цей діалог Папи Бенедикт XVI і Франциск, веде його і Папа Лев XIV. Після ІІ Ватиканського Собору екуменічна налаштованість Католицької Церкви є не лише “додатком”, чимось факультативним, але основною еклезіологічною поставою Церкви. І на щастя, також більшості християн інших конфесій.

Так, це правда, що у Ватикані вже десятиліттями шукають шляхів єдності з усіма, в тім теж з найбільшою східною деномінацією, якою є РПЦ. Це наслідки і залишки ще “східної політики” Ватикану, яка оформилася після ІІ Світової війни, і про це я писав в окремій статті. Напевно, належить — м’яко кажучи — відкоригувати цю політику, і взяти до уваги, що по-перше, СРСР вже не існує, а по-друге, що не можна за будь-яку ціну йти на компроміси з моральними принципами. В часах СРСР, можливо, не було іншого виходу, ніж як домовлятися з тією владою і теж при нагоді вести діалог з РПЦ, бо Ватикан не бачив початково перспектив, що режим впаде. Це як тепер між Апостольським Престолом і Китайською Народною Республікою. Натомість, сьогодні вже РПЦ ніхто не гонить, є свобода, і її залежність від сьогоднішньої влади Росїі — це не безвихідь, а вибір. Причому, не просто залежність, а й свідома підтримка злочинів, псевдо християнські наративи, навіть участь у цих злочинах на найвищому рівні.

Розмови зі злочинним де-факто керівництвом РПЦ — це вже спроба досягти мети незважаючи на засоби. Мета — єдність християн, натомість засоби — не зважати на моральну сторону тих християн і їхню повну зіпсованість. Можливо, краще було б зайняти тут навіть якщо не радикальну позицію — бо Ватикан зазвичай такої не займає в останніх десятиліттях — то хоча б більш чітку і більш промовисту та однозначну. Можливо теж, що ось така зустріч Папи саме з Патріархом Константинополя в Нікеї восени 2025 року з нагоди 1700-річчя Нікейського Собору, і є таким натяком, на кого тепер орієнтується Апостольський Престол в першу чергу.

Не сильно сподіваюся, що Ватикан прямим текстом “анафемствує” Патріарха Кіріла (зрештою, і Патріарх Варфоломій не розірвав з ним канонічних відносин), але надіюся, що так звана “москвофільська партія” у Ватикані втрачатиме свої позиції, а набиратиме там голосу більш християнська постава, яка виражається, між іншим, у тому, щоб “заблудлого напоумити”, а також, як писав ще псалмопівець: “Блажен чоловік, що за порадою безбожників не ходить і на путь грішників не ступає, і на засіданні блюзнірів не сідає” (Пс 1, 1).

— На завершення, отче Петре, які зараз питання і виклики стоять перед Католицькою Церквою? Які першочергові питання має розглядати і вирішувати новий понтифік?

— Церква Христова, незалежно від деномінації, має постійно головне завдання: вірно слідувати за своїм Засновником, за Його словами, тобто Євангелієм, вірно це проповідувати, і вірно давати приклад своєю християнською поставою, що ці слова не є лише “теорією”, чи “повчанням для інших”, але що сама Церква, тобто спільнота учнів Христа, передусім сама живе цими словами. А тому, головне завдання, з огляду на гріховність і занедбання у цьому — це невпинне навернення, невпинне оновлення, невпинне чування, невпинне прагнення більше подобатися Богу, аніж людям, невпинне служіння Богу і ближньому, невпинна дієва солідарність передусім з тими, про яких Христос говорив у Нагірній проповіді на самому початку (див. Мт 5, 1-11). А також — і про це Христос говорив трохи далі у тій же проповіді — бути “сіллю землі і світлом світу” (див. Мт 5, 13-14).

Крім цього основного, першочергового і постійного завдання перед Католицькою Церквою стоять і надалі завдання, окреслені у постановах ІІ Ватиканського Собору. Їх декілька, вони і далі актуальні, а більшість — навіть 60 років після завершення Собору — не до кінця реалізовані. Звучать вони приблизно так само, як і назви документів цього Собору, а саме “Церква у сучасному світі”, “Літургія Церкви”, “Роль мирян у Церкві”, “Священниче виховання”, “Служіння і життя пресвітерів”, “Пастирське служіння єпископів у Церкві”, “Оновлення чернечого життя”, “Екуменізм”, “Ставлення до інших релігій”, “Релігійна свобода”, “Християнське виховання”, “Місійна діяльність Церкви”, “Засоби суспільної комунікації” тощо.

Крім цих широких завдань за останні півстоліття дійшли інші, більш специфічні, але які пов’язані з вищеперерахованими, як ось проблема покликань до священства і до монашого стану, проблема зловживань серед кліру, біоетичні питання, питання християнської родини, питання співіснування та погодження віри і науки, питання глобалізації і міграції.

В останньому часі Католицька Церква розпочала оновлених “Синодальний рух”, який має полягати у наділенні ширших кіл у Церкві більшою активністю і більшою відповідальністю за церковну спільноту, а також децентралізації цієї відповідальності з частковим переміщенням її з Риму на локальні церковні спільноти, тобто передусім на членів Єпископської Колегії, але теж на вірних-мирян. Це все не лише заради більшої ефективності в управлінні майже півторамільярдною спільною Церкви, але теж заради де-клерикалізації Церкви і більшої спільнотності, щоб ціла Церква виглядала все більше як одна велика християнська родина, де позаяк є батьки, то однак всі члени цієї родини почувалися відповідальними за неї.

Перед Папою Левом XIV також стоїть завдання “примирення” різних груп і течій у Католицькій Церкві, які особливо проявилися і поляризувалися за двох попередніх понтифікатів. Як здається, поки що це завдання теперішній понтифік виконує досить ефективно, стаючи ніби мостом між різними групами. Наскільки довго ця “примирлива” або теж “нейтральна” позиція протримається — це інше питання, і воно залежатиме від очікувань тих різних груп. Якщо просити Святого Духа про мудрість, розсудливість та терпеливість, а також використовувати максимально дипломатичні здібності, то в принципі можна довго утримувати таку позицію на плаву.

Крім того, Папа Лев XIV, як колишній місіонер серед убогих, а також з огляду на тему першого офіційного його документа, Апостольського послання “Dilexi te” (“Я полюбив тебе”), в якому мова про любов до вбогих, то він концентруватиме свої зусилля на соціальних питаннях, подібно як і Папа Франциск, на соціальній несправедливості і на штучній нерівності у світі. Зрештою, соціальні питання стали вагомими для Католицької Церкви ще з кінця ХІХ століття, бодай від оголошення Левом XIII соціальної енцикліки “Rerum novarum”, і потім більшість понтифіків продовжували цю опцію, особливо якщо йдеться про Йоана Павла ІІ чи Франциска. А тому це зовсім не дивно, що Папа обрав собі ім’я “Лев”, як би підкреслюючи, якого з понтифіків наслідуватиме підчас свого понтифікату.

— Дякую за довгу і цікаву розмову! Та сподіваюся на регулярні оновлення Вашого блогу на РІСУ.