"Проблема в тому, що ми закинули наших дітей"

Ірина МАМРИГА

Олена ”Ластівка” Мокренчук 56 років, письменниця, історикиня, військовослужбовиця. Народилася 19 серпня 1967-го в місті Сніжному на Донеччині. Батько працював директором школи, а мати – завучем. Закінчила історичний факультет Донецького національного університету імені Василя Стуса. Працювала учителькою історії та журналісткою. У 2006–2011 роках була деканом експериментального факультету християнської журналістики Київського християнського університету. Згодом – директоркою інформаційної агенції AlfaPress. На фронті з 2014 року, спершу як журналістка і волонтерка. Влітку 2015 року вступила на військову службу. Учасниця бойових дій, має нагороди Головнокомандувача Збройних сил України, начальника Генерального штабу ЗСУ та міністра оборони України. У 2015–2018 роках – пресофіцер 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців, потім – начальниця пресслужби оперативного командування ”Північ”. З грудня 2021-го – офіцер Управління зв’язків із громадськістю Збройних сил України. Майор ЗСУ. Учасниця Революції гідності. Волонтерка. Членкиня Національної спілки журналістів і Національної спілки письменників України. Авторка книжок ”Аліска, фронтова лисичка”, ”Афінка з ”Куби”, ”Вітер з Дикого поля”, ”Герої моєї країни: Михайло Драпатий”. Співавторка Національної Книги пам’яті жертв Голодомору, серії альманахів ”Приазов’я: портрет сучасника” та інших. Книга ”Аліска, фронтова лисичка” отримала найвищу нагороду Мистецького конкурсу Міністерства оборони України – премію імені Богдана Хмельницького. Заміжня. Має двох синів і двох доньок, трьох онуків та онучку. Захоплюється живописом і музикою, у Східноукраїнській теологічній семінарії вивчилася на диригента церковного хору. Любить історичну прозу. Живе в Києві

Ви народилися в місті Сніжному, що нині під окупацією. Які яскраві спогади залишилися з дитинства?

– Небагато. Ми виїхали звідти, коли мені було шість років. Згадую, як узимку тато возив мене на санчатах у дитсадок. Їду собі, ще досипаю, відчуваю на щічках холодний вітерець. Проте мого тата як директора відправляли підіймати сільські школи, і ми поїхали на Приазов'я. Переїжджали з села в село, тато налагоджував роботу в новостворених школах. Часто гостювала в бабусі в селі Осиковому, яке нині теж під окупацією. Тому в мене немає однієї "малої батьківщини", їх декілька. У дитинстві мене мучили постійні переїзди, але 2014-го знайшла в цьому плюси. Фактично в кожному селі Приазов'я жили знайомі, колишні однокласники, їхні батьки. Коли росіяни полізли, могла подзвонити будь-кому й розпитати про ситуацію. Там, де інші волонтери потрап­ляли в пастки, ми могли проїхати безпечно. Я знала всі стежинки, давні друзі підказували, як проїхати, щоб не нарватися на ворогів.

Ви за фахом історикиня. Як можете прокоментувати "історичні відступи" Путіна в його інтерв'ю Такеру Карлсону?

– Усі притомні люди розуміють абсурдність сказаного диктатором. Проте щодо історичної приналежності територій можу розповісти деякі приклади з моєї юності. Коли мені було 15 років, ми жили в селі Самсоновому біля заповідника Хомутовський степ на кордоні з Росією. Дивувалася, коли через територію Ростовської області їхали у Сніжне до родичів. Там деякі села були нормальні, а інші викликали шок – хати небілені, обідрані, ні паркану, ні квіточки, туалет розвалений. Тоді дізналася, що в занедбаних селах живуть росіяни, а в доглянутих – українці, адже то колись була наша територія. Другим дзвіночком про те, що в радянський період нам не все розповідають, було спілкування з бабусею і дідусем. Вони розмовляли такою цікавою говіркою, що потім нічого подібного я ніде в Україні не чула. Наприклад, бабуся мені казала: "Внучечко, вдягни байдерочку. Візьми корчик, йди до фонтала й наточи води". Коли стала журналісткою і їздила Україною, ніде не зустрічала слів "байдерочка", "корчик". Єдиним регіоном, де їх почула, була Кубань. Отож росіяни не тільки в нас Крим віджали, а також частину Слобожанщини, Сіверщину, Кубань.

І ще одна деталь. У 1990-х я працювала вчителем історії у школі й вела гурток "Патріот". Учні ходили до старих людей і слухали їхні розповіді, щоб краще знати історію краю. На одному кутку села говорять, що їх сюди привезли й викинули в чисте поле, вони викопали землянку та жили. Потім на балці підривали дикий камінь, із нього складали бараки, пізніше держава будувала будинки й давала квартири. Казали: "Местные нас ненавидели, дразнили "нарпитовскими" (тоді діяло підприємство "Донецький комбінат народного харчування", де працювали росіяни. – Країна). На іншому кутку розповідали, що тут був хутір Молочар, де здавна жили, показували: це наше старе кладовище, а ось нове. Звісно, я знала, що сюди завозили росіян, але відкрилися масштаби. Виявляється, на Донеччину прибуло понад 150 ешелонів. Українців виморили голодом, а в 1933–1934 роках привезли росіян.

Що вас найбільше вразило на фронті?

– Не повірите – археологія. 2015 року наші хлопці копали бліндаж і натрапили на поховання жінки-воїна з луком та стрілами. Найімовірніше, вона була вождем племені й воєначальницею. Череп був пробитий, у ньому знайшли уламок кістяної стріли. А найцікавіше, що в її косах були заплетені мушлі з Чорного моря, до якого відстань приблизно 500 кілометрів. Тобто або їй принесли в дарунок коштовну прикрасу, щоб вона обороняла цей край від нападників зі сходу, як і ми тепер, або була багатою і купила собі її. Найімовірніше – перше. Наші хлопці, коли розкопали це поховання, сказали: "Нічого собі. Тут і дівчата воювали. То ми теж мусимо".

Пізніше дослідження показали, що ця жінка-­воїн – представниця дніпро-донецької культури, що існувала в VII–V тисячоліттях до нашої ери. Тобто ще до скіфів. Розселення дніпро-донецької культури охоплює територію від Кубані до Чернігівщини й далі. А якщо зверху накласти карту українськомовного населення, враховуючи украдені Росією Кубань, Слобожанщину та Сіверщину, то вона більш-менш збігається з тими давніми поселеннями.

Ви одна із співавторок Національної Книги пам'яті жертв Голодомору. Який досвід фіксації спогадів свідків нашої національної трагедії?

– Почали працювати, коли Віктор Ющенко став президентом і започаткував проєкт. Ми їздили селами та збирали свідчення. Спершу потрібно було десь години дві, щоб лише розговорити бабцю чи дідуся. Кожна така бесіда затягувалася на день. Люди довго тримали в собі спогади, які їх змушували забути, але все ж мали внутрішні установки – пам'ятати. А коли ми їм дали можливість розповідати, історії полилися. Це жахливі важкі спогади. Але тепер хочеться нагадати їх тим, хто каже: "Що тут такого? Прийде Росія, будемо, як і раніше, жити". Ні, не буде цього – ви не будете жити гірше чи краще. Ви взагалі не житимете. Коли раніше ми розповідали про катівні у Слов'янську й Донецьку, нам ніхто не вірив. А після повномасштабного нападу люди переконалися, на які звірства здатна московія. Проблема в тому, що людина завжди сподівається на краще.

Ви взяли псевдо "Ластівка". З чим це пов'язано?

– 2014 року починала з волонтерства. Допомагала багатьом підрозділам, але найбільше – 3-му батальйону 72-ї бригади. Вони стояли далеко в лісосмугах, і до них ніхто не доїжджав. Усе, що просили, привозила, посилки з пошти забирала. Заступник командира цього батальйону Андрій Жук, який, на жаль, загинув 2016-го, якось сказав: "Олено, можна я вам щось подарую? Хочу хоч чимось віддячити. Візьміть цю дерев'яну ластівку. Бо ви, як пташка, літаєте, пташенят у гніздах годуєте". У лісосмугах, на позиціях, стояло по 5–10 людей, і треба було проїхати 14 кілометрів лінії фронту й усім усе розвезти. У мене тоді була "Нива". Ми напихали її доверху, а дещо на дах прив'язували. Навіть на одну роту тієї машини не вистачало. Приїздиш до краю, а хлопці вибігають назустріч: "Мамо Лєно, що привезла?" Тоді почала просити, щоб дали більшу машину. Якось зимою замовили бушлати. Але не могли одразу дістати на весь батальйон, тому порадилася з командиром – і вирішили привезти тільки для вартових. На одну позицію – дві пари валянок, два бушлати і дві зимових шапки. Їду, мороз тріщить, аж руки до керма прилипають. Приїжджаю до однієї позиції, а на сусідню вже передали, що їде мама Лєна з бушлатами. Бачу, назустріч біжить солдат в одній термобілизні. Кажу: "Сонечку, що ж ти робиш? Ти ж застудишся!" А хлопець: "Нічо, нічо, мамо Лєно. Я за бушлатом".

Щоразу ви ризикуєте, коли їдете на фронт. Як вас відпускають рідні?

– Спершу було важко – боялися. Потім, коли 2014-го ми стояли у Волновасі, приїхали доньки. Почали мене виховувати. Слухала їх, намагалася щось заперечити, але бачу, вони налаштовані серйозно. Потім запитую: "А чому ви сюди приїхали? Чому не поїхали у Сніжне, Осикове? Наш рід звідти. Бо там росіяни? Ось із цього й почнемо. Ви приїхали у Волноваху, бо тут росіян нема, а стою я і такі, як я". Вони замовк­ли. 2015 року молодша донька закінчила 11-й клас і теж поїхала волонтерити на фронт. У вересні їй треба вже їхати на навчання в інститут, а вона каже: "Не поїду – залишуся тут, де я потрібна. А інститут без мене стояв, стоїть і ще простоїть". Згодом донька теж стала військовослужбовицею.

Проте наша боротьба за молодь іще далека від перемоги. Багато сучасних дітей і підлітків продовжує дивитися російські серіали, стежити за їхніми блогерами. Що ми проминули у вихованні?

– Проблема в тому, що ми закинули наших дітей. Думали, що нині напружимо всі сили, переможемо – і все буде добре. У цей час наші діти були покинуті напризволяще. А минуло вже 10 років. Ті діти, які 2014-го пішли в перший клас, – уже випускники. Ті, хто народився під час війни, ніколи не знали мирного життя й навіть не уявляють, що це. Мої внуки легко розповідають про "Хаймарси", прекрасно знають, які бувають марки автоматів, як називається камуфляж. У мене є проєкт "Країна мрій", який розвиваю з 2014 року. Якщо 10 років тому я намагалася говорити про війну обережно, щоб не травмувати дітей, то тепер малюки самі знають багато. Декілька місяців тому працювали в одній школі й учні початкових класів малювали будинок своєї мрії. І ось кожна дитина проєктувала бомбосховище. Детально розповідала, де буде вода, туалет, де стоятиме ліжко, бо незручно весь час сидіти, а на бетоні лежати холодно. Також продумали два виходи – якщо один завалять, то можна буде вибратися через інший. На жаль, українська малеча надто рано подорослішала.

Отож, з одного боку, діти все бачать і знають, а з іншого, росіяни – майстри маніпуляцій. У підлітків не асоціюються ті росіяни, які стріляють, із тими, що знімаються в серіалах. Адже ті самі діти, які збирають кошти на ЗСУ, плетуть маскувальні сітки й пишуть листівки воїнам на фронт, слухають російську музику та дивляться мультик про Машу.

Де берете сили для творчості?

– Найбільше джерело натхнення – це наші військові. Вони шикарні. Відверто кажучи, я їздила на фронт, щоб набратися сил і заспокоїтись. Коли вдома слухаєш новини, то страшно. Приїжджаєш на фронт, дивишся, а наші воїни спокійні, врівноважені, чимось займаються, і ти теж заспокоюєшся.

У книжці "Вітер з Дикого поля" пишу про реального чоловіка Дюсю. Невисокого зросту, непримітний. У свої 42 роки ніколи не був одружений. І взагалі, ніхто його серйозно не сприймав. Якось приїж­джаю в Авдіївку з журналістами й запитую комбата, про кого порадить написати. Каже: "Та ось Андрій Семеренко". Здивувалася: який же Дюся герой? А виявилося, він справді класно воює. Побратими розповіли: якщо Дюся виходить на чергування, всі можуть бути абсолютно спокійні, він не пропустить нічого. А коли став кулеметником, то взагалі краса. У нього завжди зброя почищена, все зроблено. Часто бували випадки, коли він перший помічав ворога, підбивав і рятував хлопців.

У мене купа матеріалів, які хочу написати. Друкую власним коштом, а грошей у мене не так багато.

Чи вистачає у хлопців і дівчат, які нині на передовій, часу й бажання щось читати?

– У нас багато читають, є фронтові бібліотеки. Чимало воїнів починає писати на війні. Якщо до 2022 року було майже 50 письменників-військовослужбовців, то тепер – близько 300. Лише з нашої 72-ї бригади десятеро почали писати на війні. Те, що ти відкрив для себе, прагнеш зберегти для нащадків. Перший обстріл дає зрозуміти: ти не той крутий хлопець, яким себе вважав. Водночас перша атака переконує: ти не легкодух, який боїться всього на світі. Це пізнання себе самого хочеться комусь розповісти. Ти розумієш, що можеш загинути будь-якої миті і все це зникне.

Як народжувалася ваша п'ята книжка "Вітер з Дикого поля?"

– Задум виник іще з часів Майдану. Проте не було коли писати – почалися події у Криму й на сході. Спочатку назвала книгу "Вітер зі Сходу". Але пізніше зняли фільм і хтось написав книжку з такою ж назвою. Бачу, час іде, по-перше, я забуваю деякі події, по-друге, люди починають під цю назву щось створювати. Тому довелося назвати по-іншому. Коли почала писати "Вітер з Дикого поля", зрозуміла, що недаремно так довго тягнула. Якби написала її 2014-го чи 2015 року, це був би рефлексивний щоденник. А тепер це містично-­історична книжка. Тут відкриття, які народилися на тлі смерті в окопах. Протягом довгих зимових ночей, коли мусиш стояти на варті й вдивлятися в поле. На межі життя і смерті починаєш по-іншому цінувати життя, рідних і близьких, переосмислюєш усі події і своє ставлення до них.

Що надає вам стійкості?

– Віра в Бога й людяність наших військових. З початку російської агресії ми найбільше боялися, щоб наші хлопці не перетворилися на таких самих тварюк, що й росіяни. Коли мене 2014-го заарештували й кадировець націлив автомат, розуміла: в нього немає співчуття, він дивиться і думає, куди встрелити. Абсолютно нічого людського в них немає. На іншій шальці терезів – усвідомлення людяності наших військових. 2014 року ми шукали, як показати образ українського бійця. І тут випадково знімаємо кадр, коли наші хлопці знайшли кошенят. Цей кадр уже самостійно гуляє інтернетом – стоїть боєць і тримає каску з двома кошенятами. Наші воїни побачили малечу на дорозі й зупинили машину, щоб їх підібрати. Також не втрачати себе допомагають дитячі листи, малюнки, обереги, дзвінки з дому. Це і є та ментальна різниця між нами й москалями.