- UK
ПАВЛЕНКО Павло Юрійович — доктор філософських наук, провідний науковий співробітник Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України (м. Київ)
Якщо доктрина “русского міра” здійснює ставку передусім на розбудову так званої “Святої Русі” як “історичної Русі”, витоково прагнучи в цьому відштовхуватись від державно-політичних і релігійних традицій Київської Русі, то євразійство обстоює ідею “культурно-материкової єдності”, яка вже не прив’язана до Київської Русі, хоча остання водночас і визнається “колискою” росіян як “провідного народу” Євразії. Якщо в основу ідеології “русского міра” покладений принцип російського етноцентризму і це зближує “русскій мір” зі слов’янофільством, то згідно з євразійством, будь-яка орієнтація на слов’янофільську традицію є шкідливою, оскільки гальмує “історичний поступ”, “етнічну динаміку” розчинення “в строкатості етнічних хвиль, що захльостують простір Євразії”, суперечить, притаманній для євразійства, ідеї “культурно-материкової єдності” (і це при тому, що витоки євразійства походять в тому числі і зі слов’янофільської традиції (Савицкий, 2002: 280), яку дехто й справді розуміє продовженням слов’янофільства). Якщо релігійним підмурком “русского міра” виступає виключно російське православ’я, то євразійство у “класичному” його змістовному вигляді розуміє “православність” ширше, вважаючи “православ’ям” також і російське язичництво — руську дохристиянську язичницьку традицію, констатуючи останню як “рідну віру” (рідновірство), яке розуміється “потенційним православ’ям”. Проте сучасне пропутінське євразійство, на відміну від “класичного євразійства”, поняття “православ’я” розглядає ще ширше — поруч із російським православ’ям і російським (як усеслов’янським) язичництвом це поняття включає ще й протестантизм (і навіть католицизм), представники яких мусять бути, кажучи це словами одного з авторів витокового євразійства М.Трубецького, “носіями вищої загальноросійської культури”, активними будівничими “Росії-Євразії”.
Вочевидь, що план утворення “Росії-Євразії” нарадив Путіну Алєксандр Дугін — філософ й окультист, лідер “Міжнародного євразійського руху”, “Євразійського союзу молоді”, ідеолог кремлівського проекту “Новоросія” і свого часу прихильник силового вирішення “конфлікту” на Донбасі (неодноразово публічно закликав Путіна ввести війська в Україну). Попри те, що план перетворення Росії на Євразію виглядає надто надуманим, у своїй основі видається примітивно “совковим” (Дмитрук, URL...), недооцінювати його, прибирати з поля зору не варто і хоч би тому, що він (план) наразі підбадьорює рашистів різних мастей, навіюючи їм ностальгічні мрії про розбудову якоїсь “великої Росії”, яка, за словами Д.Медведєва, мусить простягатися “від Лісабона до Владивостока” (Медведев назвал целью, URL...).
Водночас путінське євразійство не є відповідником “русского міра” Патріарха Кіріла як російського політично-православного проекту з відродження “історичної Русі”, оскільки має з ним одну суттєву відмінність: в основу “русского міра” покладений панславізм з основою на російському православ’ї, натомість євразійство, з одного боку, утверджує ідентичність, яка ґрунтується на усвідомленні російсько-азійської спільності, що протиставляється всім іншим, у тому числі й слов’янській, а з іншого боку, обстоює неосталінізм.
Не виключено, що саме тому Путін також не вважає винятково російське православ’я внутрішньою “скріпою”, а лише зручним зовнішньополітичним знаряддям, як “ідеологію й інструмент реінтеграції пострадянського простору. Щоправда, у його оточенні православ’я змагається тоді з євразійством, яке видається більш “імперієстворюючим”, а отже і більш операційним” (Віктор Єленський, URL...). Утім і євразійство В.Путіна, і “русскій мір” Патріарха Кіріла є проектами з розвитку Росії в умовах глобалізації; проектами, спрямованими на творення “особливого світу”, в якому Росія, зачинившись сама в собі, перетворюється на “країну-цивілізацію”, у такий спосіб уникаючи й убезпечуючи себе від сторонніх, переважно західних, культурно-цивілізаційних впливів. Модель не нова — вона вже була реалізована Сталіним у СРСР, коли “країна рад” існувала в умовах жорсткої ізоляції, була міцно закритою “залізною завісою” від будь-яких стосунків із зовнішнім світом.
Євразійство як політична ідеологія ніколи не було однорідним — у ньому завжди перемелювались різні політичні точки зору щодо майбутнього Росії в політичному, географічному, адміністративному, економічному, етнокультурному, мовному, релігійному виявах. Що стосується релігійного, то в євразійстві у різні його періоди часом поєднувались, здавалось б, непоєднувані позиції — від антикомунізму чи антибільшовизму в емігрантсько-білогвардійській версії євразійства 20-30-х рр. м. ст. до неосталінізму (необільшовизму) в його (євразійства) нинішній путінській редакції, від сакралізації арійської релігійності до захоплення російським язичництвом, від ідеалізації російського православ’я до відвертого антихристиянства, від неприйняття католицизму й протестантизму до бажань перетворити їх на дієвих учасників євразійського руху.
Щодо “оправославлення” протестантизму, то євразійці вважають цю справу відносно легкою (в теорії, зрозуміло), оскільки, на їхню думку, “протестантизм близький до православ’я тим, що бачить своїм духовним главою Ісуса і встановлює товариські стосунки віруючих та священнослужителів. Та й католицизм, який відійшов майже тисячу років тому від православного дерева, має чудову нагоду, хоча б у просторі російської цивілізації, повернутися до первісних, оригінальних історичних постулатів християнства” (Филатов, URL...). Примітно, що у вихідних версіях євразійської програми 20-х років м.ст. взагалі стояв пункт про навернення всього світу у лоно російського православ’я, пояснюючи це тим, що, мовляв, російське “православ’я хоче, щоб увесь світ сам із себе став православним”. Євразійці того часу очікували здійснити реалізацію “добровільних” переходів представників наявних на євразійських теренах релігій у російське православ’я як уособлення “єдиної істини” (Евразийство, 1926: 19) (щоправда, незрозуміло лише яким чином подібна “добровільність” могла відбуватись). Інакше кажучи, обстоювалась ідея “православізації” релігійної сфери, приватизації її Російською православною церквою.
Незважаючи на утопічність ідеї про тотальне “оправославлення”, сучасні путінські євразійці жодним чином не відмовляються від неї. Рішучі кроки з утвердження російського православ’я у статусі “єдиної істини” (і не лише у межах РФ) за підтримки Кремля здійснює Московський Патріархат. Законодавча заборона в Росії низки релігійних організацій як “іноземних агентів” чи “терористичних організацій” за задумом влади мусить активізувати якщо й не сам процес переходу іновірців у РПЦ, то бодай “перевиховати” їх — зробити лояльними до влади з тим, щоб у подальшому їх можна було б легко включити у прокремлівську політичну орбіту. Це добре видно, скажімо, на прикладі російського п’ятидесятництва, яке в особі його очільника Сєргєя Ряховського вже цілком можна вважати “загоном Путіна”. Загалом процес активного з’євразійщення переживають нині й інші протестантські напрямки — баптизм й адвентизм, низка неопротестантських церков: на сьогоднішній день вони вже впровадили євразійський політичний світогляд на віроповчальний рівень, започаткувавши ряд євразійських проектів. Так, очільники протестантських конфесій у Росії колективним схваленням підтримали, так званий, “пакет Ярової”, який забороняє місіонерську діяльність на території Росії (Миссионерская деятельность, URL...), пояснюючи таку свою позицію тим, що під означеним там “місіонерством” вони, бач, розуміють “проповідування своєї конфесії”, а цього вони ніколи не практикували, оскільки поширюють винятково одну Євангелію. Принаймні, саме так зауважив в одному зі своїх інтерв’ю голова російських баптистів А.Смірнов, при цьому підкреслюючи, що “закон відповідає здоровому глузду” (Черенков, URL...) (щоправда, це інтерв’ю швидко було прибране з офіційного сайту Російського союзу ЄХБ (Союз ЕХБ, URL...)).
Сьогодні путінське євразійство свідомо здійснює ставку головним чином на традиційні протестантські церкви як ті, які вже здатні бути носіями імперської ідеології. Підготовка до політизації протестантів почала здійснюватись практично зразу з розвалом СРСР, коли російська влада на місці всесоюзних керівних органів спішно підсовувала їм альтернативні — “євроазійські” чи “євро-азіатські”, аби не відлякувати на рівні назв їхнім фактичним “російським” чи “всеросійським” статусами. Таким чином, колишній “радянський” протестантизм, будучи інституційно організований навколо Росії, став “євроазійським” чи “євро-азіатським” (Черенков, URL...). Показово, що й ряд міжрелігійних та громадських організацій у Росії також змінили свої назви. З 2002 р. “Євразійським” стало і засноване у 1992 р. Російське відділення Міжнародної асоціації релігійної свободи.
Попри те, що євангельський протестантизм у СРСР зазнавав серйозних утисків, його розвал, як це не видається парадоксальним, більшість протестантів сприйняли, як трагедію. Тому після розпаду Радянського Союзу саме протестанти виявились першими, хто подалися створювати свої наднаціональні структури, щоб хоч у такий спосіб продовжити для себе існування відносин у “радянському форматі” (“Форум 20”, URL...). Так, паралельно з утворенням на пострадянських теренах незалежних країн “зі своїми кордонами, митницями, законами, валютами, для того щоб підтримувати духовне спілкування євангельських християн-баптистів”, у 1991 р. створюється “Євро-Азіатська федерація союзів євангельських християн-баптистів”, яку один з її лідерів — В.Нестерук, президент ЄАФ з 2008 р. — навіть порівняв із “Радянським Союзом”, що існує на рівні пострадянського баптистського братства (“Русский мир”, URL...).
Відтак переважним чином баптистські й адвентистські церкви та місії в Україні після руйнації СРСР були ініціаторами утворення на пострадянському просторі різного роду “євроазійських” міжхристиянських спільнот як аналогів колишніх “всесоюзних”, а нині є їхніми активними членами (приміром, “Євроазіатський союз євангельських християн-баптистів” (Евроазиатский союз евангельских христиан-баптистов, URL...), “Євро-азіатська федерація союзів євангельських християн-баптистів”, “Євро-азіатська акредитаційна асоціація” (ЕААА, URL...; Евро-Азиатская Аккредитационная Ассоциация, URL...), “Євразійська християнська асоціація студентів”, “Євро-Азіатський дивізіон” (Евро-Азиатский дивизион, URL...), в який входить Церква Адвентистів Сьомого Дня в Україні (Унионы, входящие в ЕАД, URL...), “Mission Eurasia” (Mission Eurasia, URL...) та ін.).
Оскільки “євразійство стало політичним продовженням слов’янофільства, євразійство стало новою російською ідеологією — іншої ідеології у Росії сьогодні немає” (Кантор, URL...), то це пояснює, чому російські протестанти нав’язують своїм одновірцям у пострадянських країнах, поруч з євразійською ідеологією, ще одну — панславістську. Незважаючи на те, що класичне євразійство, і, як наслідок, пропутінське євразійство А.Дугіна, дистанціюється від слов’янства, поєднує себе з останнім суто статистично, обстоюючи суто формальний зв’язок, оскільки здійснює ставку не на слов’янство, а азійсько-тюркський світ (Филатов, URL...), у межах російського протестантизму євразійство і панславізм у кінцевому рахунку зводяться до створення на пострадянському просторі єдиної протестантської інституції — транснаціональної організації з керівним центром у Росії. Тобто мова йде про формування у межах пострадянського протестантизму свого “радянського” як “євразійського” союзу.
За утворенням на пострадянському просторі протестантських євразійських інституцій стоїть не просто збереження існуючих зв’язків ще з радянських часів, а відродження СРСР бодай на рівні пострадянського протестантизму і розбудова такого собі протестантського євразійського “собору народів”. Протестантські конфесії в Україні (передусім це баптисти й адвентисти), маючи свої керівні центри в Росії або входячи вже у пострадянський час до якихось наднаціональних релігійних структур із центрами в Росії, перебувають під потужним російським впливом, а відтак інерційно становлять частку російського політичного протестантизму, як наслідок, постають учасниками політичних сил, як у самій Росії, так і за її межами.
Не випадково ідеї, на зразок євразійської чи русскоміровської вже на початку 90-х років м.ст., тобто зразу після розвалу Радянського Союзу, складали осереддя політичної ідеології Російської Федерації. Найлегшим і водночас найдієвішим шляхом поширення і впровадження подібних світоглядів на тодішньому пострадянському просторі мусили стати релігійні організації, які і в пострадянський час продовжували напряму підпорядковуватись колишнім “всесоюзним” центральним органам, що діяли в Росії. Так, сфера пострадянського православ’я й протестантизму цілком залишилась підконтрольною Москві, тому спускати для реалізації на місцях потрібні директиви з центру не складало особливих зусиль.
Але оскільки першоосновою кіріло-путінського “русского міра” оголошувалося російське православ’я, то для протестантів той із суто релігійних мотивів був неприйнятним (“Форум 20”, URL...). Альтернативу протестанти (якщо не сказати — протестантам) віднайшли з допомогою російських владних структур у “всеїдній” (Современная концепция евразийства, URL...) концепції євразійства, яка, в сучасній її версії, чітко спрямована “мобілізувати народ на відродження російської чи “радянської” імперії” (Современная концепция евразийства, URL...). Це реально виявилося передусім у тих змінах/замінах керівників, які пройшли за однаковим сценарієм у легально існуючих і в радянські роки християнських спільнотах православних, баптистів і адвентистів. Так, в Україні, усуваючи на початку 90-х років м.ст. від керівництва Української православної церкви проукраїнського митрополита Філарета (Денисенка), заміну йому знайшли в Росії, направивши до Києва митрополита Ростовського Володимира (Сабодана). У цей же час на зміну баптистському проукраїнському лідеру Якову Духонченку в Україну прислали з Росії Григорія Коменданта (також українця за національністю), а на місце Президента Церкви Адвентистів сьомого дня Миколи Жукалюка приїхав із Росії українець Михайло Мурга. У такий спосіб російськими спецслужбами було збережено неподільність фактично російських відповідних конфесій. Як УПЦ, так і всеукраїнські спільноти баптистів і адвентистів з утворенням незалежної України продовжували свою діяльність в євразійському (або “євроазійському”, як називають у протестантських колах) конфесійному просторі, центри яких знаходилися в Росії. Не вдався цей трюк із Церквою Християн Віри Євангельської (п’ятидесятників). Тодішній її голова Микола Мельник розгадав задум російських спецслужб і спішно вивів із підпорядкування Москві свою конфесію.
Примітно, що протестанти (принаймні, на рівні керівних органів) цілком усвідомлюють політичну суть євразійства, тому для себе, для свого самозаспокоєння, обрали інші терміни — “євроазійство” або “євро-азіатство”, у такий спосіб формально відмежовуючись від євразійства як такого. Однак подібна видозміна так і не позбавила ідеї протестантського “євроазійства” чи “євро-азіатства” їхнього політичного (саме євразійського) забарвлення. Відтак “євроазійство” пострадянських протестантів особливо не змінило їхньої проросійської належності — вони традиційно продовжували мислити себе у колишній “всесоюзній” системі координат. Пояснення протестантами свого “євроазійства” дуже схожі до колишньої риторики окремих представників “проукраїнського крила” УПЦ МП, які проповідували (і так само, очевидно, для власного самозаспокоєння), що “русскій мір”, мовляв, слід насправді розуміти не “російським”, а “києворуським”; що він є “києвоцентричним” проектом Москви, спрямованим чи не на утвердження й розвій України (Георгій Коваленко, URL...; Про ”Києвоцентризм”; Экс-спикер УПЦ, URL...), неначе отакі пояснення враз скасовують антиукраїнську складову доктрини “русского міра”.
Як зауважує київський баптист М.Черенков, “Євразія” у протестантському дискурсі чітко означає “пострадянський простір, зорганізований довкола Росії”, простір, “де Росія зберігає провідну роль” (Черенков, URL...). Тому наївно вважати, що протестанти, скажімо в Україні, не знають значення свого “євроазійського служіння”, не усвідомлюють отого свого “євро-азіатства”. Більшість протестантських церков в Україні й понині підпорядковані євроазійським керівним структурам. Показово, що колишня Всесоюзна рада євангельських християн-баптистів не була за шаблоном “Росія — спадкоємиця СРСР” перетворена на “Всеросійську”, а зразу стала “Євро-азіатською федерацією спілок євангельських християн-баптистів”, зафіксувавши таким чином свій колишній “загальноімперський” статус.
Гортаючи сьогоднішній сайт Євро-Азіатської Федерації Союзів ЄХБ, відчувається ностальгія за радянським минулим, якесь пробільшовицьке негативне ставлення до утворення на пострадянському просторі незалежних держав, через які “люди почали розходитися по національних квартирах” (Сталин, 1946: 290). Читаємо: “Восени 1991 року після розпаду Радянського Союзу утворилися незалежні країни зі своїми кордонами, митницями, законами, валютами, у кожній із колишніх республік СРСР організувався свій Союз церков. Для того щоб підтримувати духовне спілкування євангельських християн-баптистів цих країн та для взаємної допомоги Союзів у благовісті народам, які населяють ці країни, була створена Є-А Федерація Союзів ЄХБ, що було організаційно оформлено на з’їзді у 1992 році” (Братство ЕХБ, URL...).
Загалом для переважної більшості протестантів і неопротестантів України притаманний етнічний нігілізм. Саме останній провокує відповідний стиль їхньої поведінки і, як наслідок, поведінку більшості їхніх релігійних організацій. Найголовнішим у всьому цьому є те, що протестантизм в Україні звертається до українця не його рідною мовою, користуючись зазвичай російською (здебільшого нею видруковується конфесійна література, проводяться релігійно-обрядові заходи, підтримуються інтернет-ресурси). Дані анонімних опитувань членів ряду протестантських громад, які проводило Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України ще в 2-й половині 90-х років м.ст. тоді зафіксували здебільшого російськомовність серед вірян. Від того часу, на жаль, мало що змінилось (Романюк, URL...). До речі, п’ятидесятники в Україні надумались українізовувати свої громади аж тільки зараз (З Богом!, URL...). До цього часу вони спокійно ставились до своєї традиційної, успадкованої ще від радянського часу, російськомовності своїх громад переважно у Центрі, Сході і Півдні України.
З огляду на сайти та періодику Церкви АСД в Україні відсутня проукраїнська позиція й у цієї конфесії — частково вона схожа на ту, яку обстоюють баптисти. Загалом ряд адвентистських інтернет-сайтів в Україні є виключно російськомовними. Слід наголосити, що Церква АСД в Україні визнала Крим російською територією, про що свідчить мапа, яка наводиться на офсайті цієї конфесії. Згідно з нею, “структурно Церква адвентистів сьомого дня в Україні являє собою Українську уніонну конференцію, яка об’єднує в собі 8 конференцій і Крим, що засвідчує наведена мапа України в кордонах конференцій. От тільки інформація про Крим, подібно до інших конференцій, відсутня (Структура церкви, URL...). А все тому, що Крим, за інформацією офіційного сайту російських адвентистів, є Росією (Унионы, входящие в ЕАД, URL...), входить до Євро-Азіатського дивізіону як “Кримська місія” (Евро-Азиатский дивизион, URL...).
Головні адвентистські ресурси, у тому числі й в Україні, також ігнорують згадок про Росію як країну-терориста, обмежуються реалізаціями суто гуманітарних програм для постраждалих “внаслідок триваючих бойових дій”, зокрема “надаючи рятувальну допомогу найвразливішим людям в Україні та за її межами” (ADRA Partners, URL...). Загалом російсько-українська війна розуміється “конфліктом” (Statement by ADRA, URL...; Россия, URL...) То ж не називаючи війну війною, уникаючи згадок про Росію та її участь у війні проти України, адвентистська спільнота наразі висловлює лишень абстрактні заклики “до миру для людей України” (ADRA Calls, URL...; Жизненные истории, URL...).
То ж не дивуємося, що в Україні ось вже на четвертому десятку її незалежності не існує, власне, українських протестантів, українського протестантизму, оскільки їхня “українськість” здебільшого є географічною. Натхненні “євразійською місійністю” пострадянські протестанти, у тому числі й в Україні, називають себе “християнами Євразії” (Целостная миссия в условиях войны, 2017: 114). В одному із сучасних протестантських видань, видрукованих у Києві, читаємо: “В умовах, коли війна та конфлікти розділили церкви та народи Євразії, ми пропонуємо об’єднуючу ідею активної місії примирення. … Сьогодні ідея примирення стає домінуючою у розумінні пострадянськими церквами своєї місії. … Нам вдалося зберегти та посилити міжнародний формат служіння. У наших командах, у наших подіях та проектах — люди з різних народів та культур. Їхні нації ворогують і навіть воюють, а вони служать разом. Саме це несе у собі модель примирення. Церква стає єдиним місцем, де ворогуючі нації примиряються, служать разом та служать один одному” (Целостная миссия в условиях войны, 2017: 7-8).
Натхненні ідеєю “євангельського пацифізму”, протестанти в умовах російсько-української війни офіційно обстоюють такий собі абстрактний “мір во всьом мірє”, оскільки, жодним чином не називаючи хто є агресором, а хто жертвою, сповідують “нейтрально-універсальну” позицію в якості “моделі примирення”. Але примирення кого з ким? — Агресора з жертвою чи жертви з агресором? Примирення на умовах кого, окупанта? Подібна ідея про “примирення” надто суголосна тій, яку озвучують у Кремлі. То в чому ж різниця? — А лише в тому, що, на відміну від кіріло-путінської ідеї “примирення”, протестантська формально подається у євангельських тонах. До речі, у схожих “миротворчих” координатах розглядає російську-українську війну й офіційний Ватикан: з 2014 року, від часу анексії Криму Росією й окупації нею частини Луганської й Донецької областей, понтифік уникає визнавати РФ розпалювачем війни в Україні, не називає війну в Україні війною, натомість молитовно закликаючи сторони “конфлікту” чи “збройного протистояння” до миру.
Показово, що бодай чимало протестантів в Україні все ж визнають Росію як країну-терориста, як агресора й окупанта, багато хто з протестантів став волонтерами, служить капеланами, а дехто, незважаючи на сувору заборону протестантам брати до рук зброю, навіть добровільно став військовим, керівництва окремих протестантських та неопротестантських конфесій висловлюють своє ставлення до війни доволі обтічно, закликаючи своїх вірян молитись винятково за припинення війни, але водночас не за Перемогу України.
Приміром, Всеукраїнський Союз Церков євангельських християн-баптистів та Церква Адвентистів сьомого дня в Україні станом ось вже на 11-й місяць війни так і не спромоглись осібно на офіційному рівні чітко засудити військову агресію Росії проти України, натомість повторюють заяложену ще з 2014 р. кремлівську мантру, що їхні віруючі, мовляв, поза політикою, що не росіяни, бач, винні у війні, а виключно політичне керівництво РФ і російська армія. При цьому нехтується той факт, що протестанти в Україні, за прикладом своїх російських братів у Христі, і надалі продовжують бути потужно зорієнтованими на “простори Євразії”, є членами різного роду “євроазійських” чи “євро-азіатських” союзів з центрами в Росії і, таким чином, й надалі є активно включені в євразійські інтеграційні процеси під орудою Москви, діють у фарватері російського політичного протестантизму. Станом на сьогодні, ми особливо не спостерігаємо якихось суттєвих розірвань протестантськими інституціями в Україні євроазійських зв’язків. Поруч із цим це пояснює, чому, з огляду на більшість протестантських інтернет-ресурсів, протестанти в Україні, продовжуючи і надалі молитись за мир, за припинення війни в Україні, водночас уникають молитов за Перемогу України у цій війні.
Водночас добре слово слід сказати про Українську Церкву Християн Віри Євангельської (УЦХВЄ). Незважаючи на те, що офіційної заяви цієї конфесії щодо російсько-української війни на її сайті також немає (наявна лише “Заява ВРЦіРО про геноцид Українського народу, вчинений російськими військами на Київщині” від 6 квітня 2022 р. (Заява ВРЦіРО, URL...)), однак зі змісту сайту ясно висновує, що українські п’ятидесятники засуджують війну, опікуються реалізаціями гуманітарних питань постраждалим, займаються волонтерством. Хоча тут слід зазначити, що загалом протестантське волонтерство цілком пацифістське, обумовлене тим, що “Ісус заборонив нам коли-небудь застосовувати насильство проти іншої людини” (Християни та війна, URL...). Водночас молодіжний рух УЦХВЄ на своїй офіційній сторінці в Instagram опублікував звернення до Президента України Володимира Зеленського, в якому запевнив його у своїй молитовній підтримці, подякував йому “і всьому Офісу Президента за роботу! Ми все бачимо і цінуємо. Продовжуємо молитися за кожного, хто викладається задля добробуту України. Усе буде добре. Слава Богу! Слава Україні! Героям слава!” (Рух молоді УЦХВЄ, URL...).
У реалізації протестантського євразійського проекту російський політичний протестантизм здійснює ставку передусім на російськомовних вірян за межами Росії. Задля цього останнім нав’язується російськомовність як у церковному, так і позацерковному середовищах. Наприклад, у нашій країні переважна більшість перекладів Біблії, Нового Завіту, біблійних коментарів, богослужбової літератури серед протестантів поширюється переважно російською мовою, богослужбові заходи здійснюються, як правило, російською, проповіді здебільшого виголошуються російською, тому більшість протестантів в Україні, принаймні, у межах громад, є російськомовними. Російська мова, домінуючи на релігійних заходах, у подальшому часом стає нормою і в буденному житті (Романюк, URL...). Тому більшості протестантів і неопротестантів дуже легко прищепити вигідне Кремлю євразійське мислення, використовуючи їх як носіїв своєї політичної програми, як інструментарій для її (програми) поширення й утвердження, як знаряддя розбудови Росії як Євразії.
Таким чином, якщо рашизм російського православ’я проявляє себе у прагненні підпорядкувати весь пострадянський простір неоімперському проекту “русского міра”, то у межах пострадянського протестантизму путінський фашизм проявляє себе у прагненнях до утворення чогось на зразок “євразійських союзів” чи “слов’янських місій”, які, в той чи інший спосіб, спрямовані на утримання колишнього радянського простору в російському політичному полі і передусім зорганізовані таким чином, аби стати центрами у справі русифікації релігійного, і передусім етнокультурного, простору “пострадянських” народів.
Євразійську ідеологію Кремль підкинув протестантам із далекоглядною метою. Російськомовність, радянська ментальність, широка розгалуженість організаційних зв’язків, чітка ієрархічна структура і, як наслідок, вплив керівних органів на підпорядковані інституції, рядових віруючих — все це перетворює протестантів на пострадянських теренах на потенційних популяризаторів євразійства, а значить пропагандистів ідей про реанімацію Російської імперії, на носіїв рашистської ідеології у “християнській обгортці”. Подібні тенденції вкрай небезпечні особливо зараз, коли Росія веде не просто війну проти України — вона здійснює проти українців геноцид. То ж якщо протестанти в Україні з рівня своїх керівництв найближчим часом нарешті не означать чітко і ясно свою позицію щодо війни, ховаючись за маскою якогось “пацифізму” не перестануть молитись за наближення абстрактного “миру”, не усвідомлять антиукраїнської суті своєї євроазійської чи євро-азіатської співпраці, вони й надалі будуть діяти (тепер вже неважливо — вільно чи невільно) на підконтрольному Кремлю політичному полі.
Література:
