Протестантське розуміння масово-інформаційної діяльності
Мета розвідки – вивчити особливості й роль богословських концепцій у формуванні протестантських мас-медіа України.
ТРЕТІЙ ФРОНТ
Протестантів, поруч із православними й католиками, характеризує помітна активність щодо розвою церковних ЗМК й участі у світському медіапросторі. Євангельські християни випускають сотні періодичних видань, кількість назв і наклади яких порівнянні з православними й католицькими часописами, й активно використовують можливості інтернету. Міжконфесійне (для консолідації зусиль і ресурсів) протестантське ТБ використовує кабельне, супутникове й інтернет-мовлення. Вітчизняні програми транслюються українськими й міжнародними протестантськими телеканалами. Євангеліки мовлять у СХ і УКХ (FM)-діапазонах, надають можливість слухати регіональні радіопередачі в інтернет-подкастах.
Світська ж медіасфера в ліпшому разі ігнорує журналістські «голоси» релігійних збірнот, і протестанти тут є одним із найпоказовіших прикладів. Найтоншою ця межа є на хвилях Національного радіо (через низький рівень комерціалізованості цього ЗМІ), де тривалий період «у прайм-тайм» виступають євангельські проповідники. Ера телепроповідництва 1990-х років західного походження чимало прислужилась до формування як масового уявлення про стиль протестантської риторики, так і подібних аспірацій українських мовців. Спробою «прорватись у публічність» можна назвати діяльність Сандея Аделаджі, однак скандал довкруж фінансової структури «King’s Capital» призвів до порушення проти цього пастора кримінальної справи й може зашкодити суспільному іміджу й інших протестантських церков.
Інформаційні інтенції церковних речників ніяк не є їх факультативною справою. Велелюдна демонстрація на захист міжконфесійної передачі на міському телеканалі [Християнська Таврія (Херсон). – 2004. – № 5. – С. 1–2],аудіокниг про «божественне походження» піару, та й журналістський фах Аделаджі не пройшли повз увагу аналітиків.
КОВЧЕГ СПАСІННЯ
Протестантське богослов’я комунікації переважно розглядає проблеми місіології – методи донесення потенційно до кожного члена суспільства євангельської вістки (у тлумаченні церковної громади). Такий акцент пізнього протестантства, поширеного в Україні, спричинений тим, що анабаптистський рух XVII сторіччя, не зустрівши підтримки можновладців, мусів повернутися до статусу меншості – недержавної церкви, себто до статусу християнства до його легалізації римським імператором Костянтином у IV столітті хр.е. Ще одним фактором була відмова од хрещення немовлят. Ці фактори, серед іншого, обумовили феномен «церкви вірних», збудованої на фіксованому членстві обмеженої кількості осіб, відповідності їх поведінки нормативам церковного вчення. Ось як це питання постає у баченні найвидатнішого німецького соціолога: «релігійна громада, «видима церква», за термінологією реформованих учень, розглядається вже не як… УСТАНОВА, самою природою своєю покликана охоплювати як праведників, так і грішників, будь то на вічну славу Божу (як у кальвінізмі) чи як посередник для передачі людям засобів порятунку (як у католицтві і лютеранстві), а винятково як співтовариство особисто ВІРУЮЧИХ І ВІДРОДЖЕНИХ, і тільки їх. Іншими словами, перед нами вже не «церква», а «секта». Саме це мала символізувати сама по собі зовнішня вимога – хрестити тільки дорослих, що внутрішньо свідомо сприйняли віру та сповідували її. «Виправдання» ЗА ДОПОМОГОЮ цієї віри, що постійно підкреслювалося у всіх релігійних бесідах перехрещенців, різко відрізнялось од ідеї «зовнішнього» розуміння заслуг Христа, що панувала в ортодоксальній догматиці старого пpoтecтaнтизму. (…) Одкровення доступне кожному: для цього досить перебувати в готовності і НЕ ПЕРЕШКОДЖАТИ НАБЛИЖЕННЮ СВЯТОГО ДУХА ГРІШНОЮ ПРИХИЛЬНІСТЮ ДО МИРСЬКОГО ЖИТТЯ» (останнє виділення моє – М.Б.).
Такий підхід обумовив неабияку напругу між громадою та її оточенням. Євангельське свідоцтво стало засобом виживання самозабезпечувальної релігійної спільноти через рекрутування нових членів, а також способом вияву її віри, виконанням Христової заповіді «навчіть всі народи» (Мф. 28:19), шляхом самореалізації. Якщо речники раннього протестантизму (приміром, деякі російські лютерани) сьогодні засуджують практику прозелітизму, для більшості пізньоєвангельских течій необхідність місіонерської роботи не викликає сумнівів. Згадане доручення Христа проголошується останніми ледь не найголовнішою метою існування Церкви. (Цю ідею підхоплено й оновленим католицизмом.) Місія є екзистенційною потребою євангельських конфесій; заклик на доказ «чистоти намірів» протестантів заохочувати, скажімо, православних слухачів протестантських катехізаторських курсів ставати активними членами православної Церкви, лунає з уст православних полемістів (такі випадки зафіксовано в місіонерській практиці американських протестантів серед французьких католиків [Віллем Ж.-П. Європа і релігії. Ставки ХХІ-го століття / Пер. з фр. – К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2006. – С. 230]), у сьогоднішніх українських умовах є питомою абстракцією.
А СУДДІ ХТО?
Міжпротестантську полеміку викликає не потреба у свідченні віри, а його методи. Ми виділимо «консервативний» й «прогресивний» табори диспутантів, викладемо суть суперечки, аргументацію обох сторін і вкажемо компромісні варіанти.
За винятком нетривалого періоду на початку ХХ сторіччя пізньопротестантські конфесії на теренах колишньої Російської імперії перебували під забороною та владним тиском. Відтак, історично раніше сформувалось «консервативне» крило віруючих. Неможливість здобувати вищу освіту, сповідувати свої погляди, брати участь у суспільному житті спонукали поглибити прагнення до відокремлення од «грішного світу», успадковане слов’янськими євангеліками від європейського анабаптизму. Традиційність розуміється як доведення самобутності своєї конфесії, розробки герметичної субкультури: культурного рівня, манер, звичок, зовнішності, специфічних мовленнєвих зворотів, евфемізмів тощо. Субкультура абсолютизується, правлячи за ознаки спасенної людини (тут можливий зв’язок із кальвіністською вимогою врятованої людини перевірити/підтвердити свій статус нормативною поведінкою); субкультуру проголошують взірцем для всієї історії християнства, виводячи її джерела ледь не з апостольської епохи. Її випробування часом – самодостатня якість для традиціоналістів – підкріплюється важливим доказом, що САМЕ ТАКИЙ спосіб життя дозволив Церкві вистояти в часи переслідувань [Гараджа Павел. Слово без маски // Жизнь и вера (Ялта). – 2001. – № 11. – С. 3]. Ідеалом тут є мученик (Христос), вигнанець. Страждання упослідженої Церкви постають ознакою її істинності (згадаймо цю ідеологему з арсеналу православних полемістів середньовічної України).
У добу свободи совісті не всі віруючі змогли адаптуватись до нових умов. Багато кого дезорієнтувала відсутність «ворога», який, відбираючи церковну незалежність, водночас надавав соціальні гарантії. Випадіння із сучасності поглибилось у зв’язку з непевним статусом релігійних громад, «антисектантською істерією» в світських ЗМІ, коли відмова од спілкування з пресою, намагань прояснити свою позицію поглиблюють конфлікт із суспільством. Наразі таким є статус свідків Єгови й герметичних течій на кшталт адвентистів-реформаторів, незареєстрованих баптистських і п’ятидесятницьких громад. Тож «консерватори» твердять, що надмірна відкритість до світу загрожує/обертається безоборонністю перед гріхом.
«Прогресисти» заперечують, що інкапсуляція конфесії позбавляє Церкву можливості користатись перевагами свободи для здійснення її призначення – свідчення про Христа й дискредитує євангеліків в очах громадськості. «Прапором» прогресизму є вчення латвійського пастора Олексія Лєдяєва; терміни «харизматизм», «харизматія», «лєдяєвщина» перетворились у ході полеміки на жупели для позначення методів церковної роботи, несумісних з уявленнями конкретного диспутанта. У своїй книзі «Новий світовий порядок» (2002) Лєдяєв називає ВТОРГНЕННЯ ТА ЕКСПАНСІЮ головною стратегією Церкви останнього часу й закликає християн поширити свій вплив на сфери політики й спорту, мистецтва й моди, журналістики й маркетингу, юриспруденції. Найпослідовніше прогресистську ідеологію розвивають наймолодші напрямки протестантства – речники харизматичного руху. Парафіяни таких громад, як правило, не були в становищі гнаної меншості, бо пришли до Церкви вже у пострадянські роки. Та й очолюють ці зібрання пастори, що змужніли у післяперебудовний час.
Максим БАЛАКЛИЦЬКИЙ,
