Протоієрей Іван Рибарук: Небо подарувало нам Майдан «на виріст»
За вікнами бусика — засніжені карпатські краєвиди. Йдеться до Михайла, що «на білому коні приїжджає». Бусик везе пакунки з продуктами для потребуючих Коломийської єпархії від вірян із Криворівні. Дорогою говоримо з отцем Іваном про Майдан, річниця якого відзначатиметься завтра. Цей феномен досі осмислювався з політичної точки зору, трохи з суспільної. І майже зовсім — із духовної.
«Майдан нагадав, якими мають бути відносини між людьми...»
— Отче, у багатьох було враження, що Майдан «оживив» чоловіків. Ніби «нізвідки», з’явилися красиві, сильні мужчини з сяючими обличчями. А жінки повернулися до своєї біблійної ролі помічниць...
— Так. Років п’ятнадцять тому в Суботові мене вразило, що чоловіки, з якими я вітався, не дивилися мені у вічі, а хилили голови. Дізнався, що після поразки Холодноярської республіки близько 80 відсотків чоловіків тут було знищено. Лишилися ті, хто вижили випадково, зрадили ідею гідності через страх або ж свідомо співпрацювали із системою. В селі і досі боялися «незнайомої людини». У країні тотального контролю і придушення ініціативи чоловіки не могли себе проявляти як господарі. Хто не хотів іти в банду чи до злочинної влади, не міг реалізуватися. Ще й мав принизитися, щоб вижити. Чоловік перестав бути тим, хто опановує нове, створює, захищає. Жінка має йому в цьому допомагати, але коли чоловік своєї справи робити не може, береться і за його функції. І це пригнічує ще більше. Звідси — безсилля, зневіра і як наслідок — алкоголь, матюки, насилля в родині.
Майдан знову дав чоловікам проявитися. Причому делікатно — чоловіки перестали матюкатися, пиячити, в перші місяці Майдану навіть мало хто курив. Одна дівчинка, акторка зі Львова, розповідала, що, розносячи чай майданівцям, ніяковіла, коли стаканчики зникали у здоровенних чоловічих ручиськах, мозолястих, чорних від чорнозему чи мазуту. Вони закінчили свої роботи на господарці і, навіть добре не відмивши руки, сіли в бус і погнали до Києва — з Тернополя чи з Черкас... Майдан відновив у нас пам’ять про те, якими мають бути відносини між людьми. Бо на той час уже людина не почувала себе людиною ніде — ні на роботі, ні в суспільстві, ні, часом, і в церкві.
— Сама Церква виникла свого часу як захист гідності людини?
— Так, це єдина причина. Ісус прийшов нагадати людині, що вона — Людина, Образ Божий, Його улюблене дитя, а одна одній — брат чи сестра, друг. Людина — це найвище, що є у Всесвіті, після Бога. Тому Небо не дозволить, аби людська гідність була принижена.
— Майдан також став відповіддю на приниження гідності. Хоча доти кілька років мовчали у відповідь на сотні малих ударчиків, сила яких поступово збільшувалася. Чи мала б Церква нагадувати людям, щоб вони не дозволили знущатися над собою, реагувати на несправедливість відразу, не чекаючи, поки нагромадження «дрібних» неправд перетворить життя на руїну?
— Так, мала би. До речі, Церква і Майдан — слова-синоніми. Майдан, із тюркської, означає «зібрання», і вже потім — «місце, де відбувається зібрання». А Церква, з грецької, означає «спільнота» і місце, де вона збирається. Майдан став зразком громади, де кожен один одному служить, ніхто не є паном чи рабом, усі друзі, брати й сестри, члени одного Тіла. Кожен робить у спільноті щось у міру своїх талантів, можливостей і розуміння. І кожен є затребуваним — на барикадах, на кухні, в медичній частині, у співанні Гімну. А Церква — це також не приміщення, а спільнота, яка облаштовує громадське життя на духовних засадах. Територіальна громада, об’єднана літургією. А літургія перекладається як «спільна справа». Поєднатися з Богом і ближнім у Причасті, а далі — нагодувати голодного, одягнути нагого, відвідати хворого, забезпечити порядок у громаді і вимагати цього від свого делегата у владі району, області, держави. Звісно, Ленін-Ульянов казав, що держава — то механізм утиску, в його розумінні так і було. А в нашому розумінні держава — це інструмент служіння.
«У нас спотворене бачення церковних чиновників...»
— У цьому й полягає ключова відмінність між системою радянською, яка досі діє в Україні, і демократичною системою громад? Тобто для реалізації ідей Революції гідності слід не просто впровадити «реформу децентралізації», а кардинально змінити ставлення до людини в державі?
— Власне! У нас досі інакше — якщо чиновник, то він пан, потрібно з ним «наводити» якісь «стосунки». А чиновник просто має виконувати свої обов’язки. Творити закони, якщо він у Верховній Раді, виконувати закони — якщо він у виконавчій владі, пильнувати за дотриманням законів — якщо це судова влада, висвітлювати проблеми й успіхи — якщо це «четверта влада». Цікаво, що в нас отаке ж спотворене бачення і чиновників церковних. Єпископ чи священик часто вже не є братом, співслужителем, а начальником, тим, перед ким почуваєшся «нижчим». Завдання всіх чиновників — служити людям, упорядковувати життя. У храм Божий ми приходимо, щоб з’єднатися з Христом у Святому причасті. Перед цим сповідаємося, аби поновити втрачену через помилку-гріх єдність із Богом і ближніми. А потім просимо Божого благословення на наступний період життя. Тобто, це місце, де ми «переформатовуємося» наново — для подальшого служіння громаді. Якщо цього розуміння немає, ми сприймаємо те, що відбувається в церкві, як «магічні дії», наділяємо священиків повноваженнями, яких вони не мають.
— Життя йде хвилями, вгору-вниз. Ми чекали, що після Майдану раптом усе зробиться чудовим, чесним, гарним. Тепер же, навпаки, бачимо «відкат» і зневіру людей. Чим вище піднесення — тим нижче падіння?
— Так хвилеподібно все й буде. Після підняття — занепад. Головне — це пам’ять, що ми на тій висоті вже були. І цей пережитий досвід не дасть нам «спати». Ми зрозуміли, яким є стан братерства і соборності, і як то — сприймати кожну людину як найріднішу. Робити щось потрібне саме в той час і в тому місці — без зовнішнього керівництва, вказівок, дозволів, печаток. Люди з посадами і титулами не соромилися намащувати бутерброди чи носити шини, прибирати сміття чи заготовляти бруківку. Зараз ситуація змінилася — це час впровадження в життя тієї висоти, на яку підняв нас Майдан. І тут кожен знову має, вже в іншому розумінні, на духовному рівні, «шини носити» чи «робити бутерброди». Маємо «живити собою» людей, які працюють в інших сферах, — позитивними емоціями, словом, своєю присутністю, працею. Стати, як каже Ісус, хлібом для голодних і водою для спраглих. Усе те, що робилося на Майдані, переводити в площину потреб кожної людини, України, Церкви.
Філософ і громадський діяч Костянтин Сігов каже, що всі лиця важливі і кожне лице — святе. Кожен із нас покликаний до святості. Лише, як говорив отець Олександр Мень, для звичайної людини святість переживається як мить осяяння, а для людини, осяяної духом жертовної любові, це звичний стан життя. Вона безперестанно служить тим, кого посилає їй Господь. Ми освячуємо будь-яку річ, щоб вона нам служила, хліб — щоб їсти, хату — щоб у ній жити. Освячення — це ніби благословення на служіння. Святий — це той, хто служить. А якщо ми ще потребуємо, аби нам служили інші люди, — значить, нам іще багато треба працювати над собою.
— Виходить, Майдан — це ніби орієнтир для нас?
— Там була проявлена висота людської гідності перед Богом. Це ознака дару — ми цього не заслужили, навіть не були готові. Це наша внутрішня потенція, явлена Богом для нас самих. І ми дивувалися їй. Це та висота, що є всередині нас, але ще не стала нашим усвідомленим станом. Ми маємо до того стану дотягуватися. Таку структуру внутрішню вибудувати, щоб те, що на землі, мало опору вгорі.
Не знаю, чи за свого життя ми на таку висоту ще піднімемось. Не знаю, якою буде Україна, чи буде вона в Євросоюзі і в НАТО. Питання в іншому — не де ми будемо, а ким ми будемо в усьому цьому. Однак Христос явив нам закон еволюції: та висота духу і розуму, яку осягнула хоча б одна людина, стає доступною для всіх. Висота любові і прощення, що її досяг Син Людський, відкрита для кожної людини. І та духовна висота, якої хоч кілька людей сягнули на Майдані — стає відкритою для всього народу і всього людства. Хтось цей дар проігнорує, хтось його примножуватиме, хтось — ділитиметься. Так, як ми чинимо з подарунками. Буває, що нам дарують щось «на виріст». От Небо й подарувало нам Майдан — «на виріст». Наша відповідь Богові — це наша особиста відповідальність. Христос мав команду, але виконував свою місію Сам. І так буде завжди і з усіма. Гуртом не спасаються. Але й в одиночку не спасаються. Як це зрозуміти? Ідучи, людина веде за собою інших, але сама робить власний вибір і сама за нього відповідає.
«Незріла духовно людина впадає в ілюзію...»
— Тим часом, інфопростір всуціль наповнений дезінформацією, фейками, чорним піаром. Як людині вберегтися від безнадії і зневіри, коли починає здаватися, що «все даремно», та ще й ні родичам, ні улюбленій газеті не можна вірити?
— Христос теж був підданий чорному піару. Нічого нового в цьому немає. Як уберегтися? Найперше, — пам’ятати про гідність власну й іншої людини. Чорний піар зазвичай вкидається з єдиною метою: власна вигода. Ми ж маємо розсудок, можемо розсуджувати — але не судити. Аналізувати інформацію, ставити питання і шукати відповіді. Якщо не буде осуду — не приліпляться ярлики. Чорний піар стане неефективним. До цього потрібно доростати.
Тут доречно згадати про первородний гріх Єви і Адама. Дехто вважає, що то «Єва з’їла яблуко». Звичайно, ніякого яблука не було. У Святому Писанні сказано про плід. Людина взялася спожити той плід невчасно. Дітям кажуть: «Не їж, воно ще зелене, животик болітиме». А Єва з Адамом ще самі не визріли, аби спожити заборонений поки плід із Дерева пізнання Добра і Зла. Людина лише тоді може розпізнати добро і зло, коли має любов. Отож перші люди мали споживати з Древа Життя, — а це і є Древо Любові. Любов покриває все, не засуджує. Тут доречно згадати, що в давньоєврейській мові слово «добро» є синонімом слова «світло». А слово «зло» — то не синонім до слова «темрява», а перекладається як «ще не світло». Зло трансформується в добро через дозрівання людини. Для дорослої людини сірники не є злом. А для малюка — зло, бо він не вміє ними користуватися. Бог зла не творив — людина робить щось злом, бо вживає несвоєчасно і не за призначенням.
Чорний піар, фейки, пропаганда розраховані на людей, падких на яскраве, дзеркальне. А це ознака диявола, який утратив своє світло, відпавши від Джерела добра. Він тільки віддзеркалює Боже світло і вводить людей в ілюзію. Апостол Павло каже, що і біси маскуються під ангелів світла. Незріла духовно людина може сприйняти той відблиск за сяйво. Нам важливо навчитися бачити тихе світло. Як співається: «світло тихе святої слави Небесного Отця». Пророк Ілля говорив, що Господь йому являвся «не в громі, не в блискавці, не в землетрусах, а в тихому подиху вітру»...
— Здається, це стосується взагалі виборчих технологій, реклами...
— Піаряться зазвичай люди душевно зранені, не впевнені із своїх силах, які стають «публічними особами» не для того, щоб служити іншим, а щоб їм служили. Тому чинять нечесно, створюють ілюзію. А реальність у тому, якою є та людина перед Богом. Того, хто «не блищить», часом починають помічати аж після смерті. Лежить людина в домовині, а до сусідів і колег доходить: «Скільки ж вона доброго зробила». Саме тому й зробила, що не витрачала сил на блиск, а тихо світила. Світло — конструктивне, воно будує. Блиск — спалахує, але нічого після себе не залишає.
— Євген Сверстюк, розповідаючи про шістдесятників, казав, що активних дисидентів називали тоді «смолоскипами», а сексотів, що пускали чорні чутки, зневірювали людей, — «вогнегасниками». Зараз теж є цілі команди вогнегасників, які ревно затупцьовують і забалакують світло, яке прорвалося з Майдану. Вірогідно, важливо знати якісь методи захисту, щоб зберегти в собі вогонь?
— Апостол Павло каже: «Не вгашайте Духа». Чому люди гасять Духа в собі? Дехто від страху — їх треба огорнути любов’ю і вони лід свій розтоплять. Дехто підкуплений (залежить від того, як і за яких обставин). А є такі, що роблять це зі свідомого служіння, уподібнюючись демонам. Ми маємо пам’ятати про Бога, ангелів і демонів. Ангели — це служебні духи, ми маємо вподоблятися їм (на Майдані кожен був ангелом). Демони роблять протилежну роботу. Пам’ятаймо, що наша війна — не проти тіла і крові, а проти піднебесних духів злоби. Як казав святий Іван Кронштадтський, «не змішуй людину — образ Божий, із тим злом, яке є в ній». Наші люди з Майдану годували «тітушок» і обігрівали їх, приймали як нещасних людей, які з різних причин стали на службу дияволові, однак мають шанс стати Божими.
«Українська церква стала єдиною без дозволів і угод...»
— На Майдані зокрема й про це багато молилися пліч-о-пліч протестанти, православні й католики, звершувалися Служби Божі священиками різних конфесій.
— Майдан відновив довіру до Церкви і об’єднав церкви насправді — тобто людей. Але бачимо сьогодні охолодження. Пригадую, скільки до мене дзвінків було в час Майдану: «Отче Іване, нарешті Церква об’єднається!». Я всіх розчаровував. Бо на Майдані був міні-відсоток духівництва. І майже не було єпископів, за винятком Бориса Гудзяка і ще кількох владик. Дві неділі поспіль на Майдані греко-католики і православні разом відкрито причащалися. У переддень третьої неділі спільної літургії на сцені... заборонили. І десять днів не було Служби Божої на Майдані. Така відкритість і близькість так налякали церковних чиновників, що вони заборонили священикам правити Служби Божі! Несподівано для них Українська церква без жодних дозволів і угод стала єдиною.
Утім спільне причастя таки було! З’явилося нарешті розуміння, що церква — це не ієрарх, не структура, а зібрання. І це теж прорив у свідомості, висота, до якої слід тепер доростати всім нам. Миряни мають нагадувати духівництву — спільне причастя вже було, ми були разом, вернулися до першоджерел єдиної Церкви. І це повернення в наше майбутнє.
— А кров? Невже без неї не можна було обійтися?
— На жаль, кров мусить бути пролита там, де бракує духовності. Кров невинних немовлят була пролита за Ісуса як плата за те, щоб Ісус міг жити і спасти багатьох. У час протистояння на Грушевського Майдан став ніби престолом, де в час літургії відбувається перетворення дарів: хліб стає тілом, а вино з водою стає кров’ю Ісуса. Тоді були принесені перші невинні, беззбройні агнці, не попереджені про те, що в них стрілятимуть. Щоб зберегти Дитя, яке народилося на Майдані, душу оновленого українця — ми, на жаль, мали заплатити. Бо Україна вся не піднялася. Якби щовечора там було 500 тисяч людей — усе могло бути інакше...
— Тобто кожна смерть оживлювала все більше й більше приспаних душ?
— Так. Вона прикликала людей. Кров животворить. Кров Ісуса сьогодні діє через пролиту кров отих праведників, як Нігоян. Вони виконали місію Ісуса Христа в наш час. І ця місія триває, коли хлопці гинуть на передовій, — не тому, що «ненавидять москаля», а тому що люблять рідну землю. Ті, хто воюють, можуть бути воїнами, солдатами чи бандитами. Усі ми покликані бути воїнами світла, захисниками, лицарями. Проте можемо бути й солдатами — від «солідос» — «монета», той, хто заробляє на війні. І бандитами — хто, маючи зброю, задовольняє свої гріховні бажання вбивати, грабувати. Так само чиновник може бути воїном чи солдатом, а чи бандитом. І духовний служитель може бути захисником, заробітчанином, або, на жаль — тим, хто вбиває.
«Буде люстрація Церкви...»
— Ще за імперії, потім і в Радянському Союзі церква була частиною тоталітарного механізму. Можливо, церковні структури і зараз залишаються «гвинтиком» старої «системи»?
— Так, це стається, коли церковний ієрарх стає «міністром». Найгірше, що сталося з Церквою, що, власне, й призвело свого часу до розколу, це те, що вона злилася з державою. У формі чи то цезаропапізму, чи папоцезаризму. Колись Патріарх Володимир (Романюк) казав, що церква має бути моральним цензором держави. А для цього духівництво і вірні мають пам’ятати слова, що співаються в антифоні на Службі Божій: «Не надійтеся на князів земних, на синів людських, у них нема спасіння». Якби не було злиття Церкви й держави — не було б і війни зараз в Україні. Чимало бойовиків воюють за «Русскій мір» на Донбасі тому, що їх «благословили» на це священики. Поважний батюшка переконує, що треба очистити землю від «укропів», «католиків» чи «геїв». Рівень свідомості у «пастви» майже нульовий, рівень раболєпія перед батюшкою зашкалює. Святе Писання ж не читають. Батюшки позалякували людей, перевели церковне життя в обрядовість: де «свічку поставити», скільки «поклонів покласти». Це пересування в просторі якесь, а не пізнання глибин людських.
— Переселенці з Луганська, які в Києві хрестили вже 6-8-річних дітей, розповідали, що за охрещення у своєму місті треба було заплатити 600 гривень. Не у всіх були такі кошти...
— Можна себе тішити, що такі проблеми є лише в МП. Утім є випадки, коли представники різних українських церков продають у спілці з державними чиновниками території монастирів, пам’яток археології сакрального значення, землі, що дарувалися церкві меценатами для соціальних потреб. Там будуються «офісні центри», де нібито частину кімнат передають церковній адміністрації. Такі церковні чиновники є одним цілим з чиновниками світськими. І то спільно вчинені злочини.
Колись владика Андрей Шептицький сказав про священиків, які обдирали бідні родини, вдів, таке, що може багатьох вжахнути: «Їх треба вішати на деревах, і цього їм ще буде замало». Якщо людина знедолена й на священика не обіпреться — то на кого ж іще? Можна сказати — хай на Бога спирається. Але Господь посилає людину. Як казала Мати Тереза, «зроби мене ціпком, на який міг би опертися мій брат».
Важливо подумати про люстрацію церкви. І вона наближається. Люстрація — від слова «світло». Майдан став для нас потужним променем світла, Небесним прожектором, що висвітлив кожну клітиночку і показав усе таким, як воно є. Зараз те світло проходить через кожну душу — відбувається самолюстрація. У родинах, у колективах, спільнотах ніби центрифуга діє — назовні викидається чорнота. Вогонь Майдану випалює всяке зле, і то боляче й некомфортно. Зі злом часто не хочеться розлучатися, здається, що легше погасити Божий вогонь.
Проте нам перемога вже дана з Небес. Архангел Михаїл її звершує. І кожен із нас — так само. Це непросто і нешвидко. Утім, як кажуть старші гуцули, «маємо чєс».
Досьє «УМ»
Іван Рибарук
Народився 1966 року в селі Кривополе Верховинського району на Івано-Франківщині. Виріс у містечку Верховина. Захоплювався спортивним гірським туризмом. У 1988 р. закінчив Українську сільськогосподарську академію, у 1994–му — Івано-Франківську духовну семінарію, у 1998–му — Київську духовну академію. Висвячений на священика 1995 року. З липня 1995 року до сьогодні — парох села Криворівня. Упродовж 12 років провадить для дітей недільну школу і для дорослих — Школу духовного подвижництва в миру. Читає лекції і проводить духовні бесіди у школах, середніх та вищих навчальних закладах Івано-Франківщини, веде духовні радіопрограми. Щороку влітку приймає учасників Духовного руху за єдність Церков в Україні «Схід і Захід під покровом Пресвятої Богородиці». Учасник XIV Міжнародної конференції священиків у Меджугір’ї (Боснія і Герцеговина, 2009). Автор книг есеїв «Це дуже важливо» (2010) та «Невіста Господня» (2013).
Ярослава МУЗИЧЕНКО
