"І вся моя вина, що я священик..."
КІЛЬКА ШТРИХІВ ДО ПОРТРЕТА БЛАЖЕННОЇ ПАМ’ЯТІ ПАТРІАРХА ВОЛОДИМИРА
9 грудня 1995 року Патріархові Київському і всієї Руси-України Володимиру (у миру — Василю Омеляновичу Романюку) виповнилося б сімдесять років. Вічна і світла йому пам’ять...
14 липня ц. р. пішов з життя предстоятель Української Православної Церкви Київського Патріархату. Він був патріот, громадянин і борець. Вже за життя його правозахисна діяльність у часи державного атеїзму та богоборства стала легендою. Дехто — і ми погоджуємось з цим — називає яскраву й непересічну особистість Володимира Романюка символом — символом незламності й незнищенності високого національного духу.
В. О. Романюк народився в селі Химчин на Косівщині. Юність його прийшлася на воєнне лихоліття, коли Україна, й зокрема Галичина, опинилася «між молотом і ковадлом» двох воюючих імперій, була втягнута в жорстокі жорна братовбивчої війни. Дев’ятнадцятирічним парубком Василь разом із хлопцями-односельцями потрапляє в лабети НКВС за причетність до химчинської «сітки» Організації українських націоналістів (самостійників-державників), більше знаних під назвою бандерівців. Це не випадково, адже значна кількість української молоді Галичини й Волині стала під стяги ОУН задля збройного захисту своєї Батьківщини від безжального «червоного терору». Небагато хто хотів повернення «совітів», які тільки за 1939—1941 рр. виселили із західних регіонів України понад 1 мільйон чоловік. А скільки було викошено кількома хвилями репресій?..
Восени 1944 р. вищий військовий трибунал НКВС Станіславської (нині Івано-Франківської) області виніс Романюкові швидкий і неправий вирок — по максимуму! — двадцять років позбавлення волі у виправно-трудових таборах. Щоправда, потім, зважаючи на те, що хлопець «попал в банду несовершеннолетним», йому було скасовано «десятку» — половину терміну ув’язнення.
Спочатку певною мірою «пощастило», адже спецконвой доставив його не до Сибіру, а на Полтавщину — в Кустолівську сільськогосподарську колонію № 17. Однак незабаром «влада робітників і селян» розправилася з батьками юнака. Рішенням сумнозвісної Особливої наради при Наркомісаріаті внутрішніх справ їх разом з молодшими дітьми було відправлено на спецпоселення в далеке й суворе кліматом Прибайкалля.
«В 1944 році мене, сина селян-бідняків, безневинно заарештували у воєнкоматі. Вони схарактеризували мене як націоналіста-церковника, і цього було досить, щоб мені дали десять років, а моїх родичів заслали в Сибір, де від непосильної праці й голоду помер мій батько, а малолітнього брата вбили комуністичні карателі тільки за те, що втік з дому, коли вивозили рідних».
Примусове утримання в колонії стало першим досвідом з досі не знаного життя радянських в’язнів сумління. Більшість з тих, хто тоді «сиділи», каралися саме за наявність віри та совісті.
Тим часом чекістам вдалося, залучивши до «співпраці» різних покидьків з числа кримінальників або просто здеградованих елементів, створити фіктивну, насправді не існуючу антирадянську організацію «Український січовий стрілець», членом якої «рахувався» і наш молодий «націоналіст-церковник».
...І застукотіли колесами вагон-заки, перевозячи українських хлопців аж на Далекий Схід, а звідти до Магадану.
«У 1945-46 рр. я перебував на Полтавщині, і тільки за те, що розповів декому з ув’язнених про те, як надо мною знущалися під час слідства, і про беззаконня, які діялись над моїми рідними, мене звинуватили в «антирадянській пропаганді» і поспішним таборовим судом засудили вдруге.
Слідчий назбирав у таборі «свідків» з різних кримінальних злочинців, і вони говорили те, що йому потребувалось. Слідство й суд, як перший, так і другий, велись тільки російською мовою, якої я тоді не знав. Обвинувального вироку мені на руки ніхто не давав. Одним словом, судили тоді за те, що я відважився нарікати на беззаконня... Вони вимагають, щоб репресований не обурювався, а навпаки, вихваляв радянську владу, що вона удостоїла його сидіти безневинно у тюрмі. Важко сказати, чого тут більше — підлоти чи нахабства. Знаю лише одне — що нормальній людині це в голову не поміщається».
Опісля відбуття покарання Романюк був вимушений тимчасово лишитися на остогидлій Півночі. Деякий час працював кіномеханіком у кінотеатрі. Саме там, на засланні, Василь Омелянович побрався із рівненчанкою, членкинею ОУН Марією Антонюк, яка й стала відданою дружиною, а згодом дбайливою мамою їхнього єдиного сина Тараса. Романюк-молодший народився 1959 р., саме коли батька реабілітували й родина дістала можливість повернутися в Україну.
Того ж року Василь Романюк закінчив вищі богословські курси в Івано-Франківську й незабаром отримав сан диякона. Прагнучи гідно нести слово Боже до людей, вступив до Московської духовної семінарії, по закінченню якої був висвячений у сан пресвітера. Працювати поїхав у село Космач на рідну Гуцульщину. Саме там і відбувалося його пасторське служіння, аж поки на вимогу КДБ не було розпущено церковну громаду, церкву закрито, а панотця позбавлено права відправляти службу Божу, власне — права на професію.
«...І вся моя вина, що я, священик — людина інакодумаюча, відважився виступити на захист українського історика В. Мороза. Місцеві партійні бюрократи схарактеризували мене як «небажану особу для соціалістичного суспільства», а потім уже робітники КДБ почали збирати на мене різні сміхотворні плітки і я був названий «особливо небезпечним державним злочинцем». Тобто прирівняли мене до убивць, диверсантів і насильників».
У січні 1972 р. Романюк був заарештований і до суду утримувався в ізоляторі обласного управління Комітету державної безпеки УРСР. Суд відбувся в липні того ж року й під машкарою «права і законності» призначив священикові 7 років позбавлення волі в зоні суворого режиму, плюс три роки заслання.
Звинувачено ж отця Василя було за статтею 62-2 Кримінального кодексу УРСР — «Агітація або пропаганда, проводжена з метою підриву чи ослаблення Радянської влади або вчинення окремих особливо небезпечних державних злочинів, поширювання з тією ж метою наклепницьких вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад, а так само розповсюдження або виготовлення чи зберігання з тією ж метою літератури такого ж змісту... вчинені особою, раніше засудженою за особливо небезпечні державні злочини...»
Тепер на «рецидивіста» чекала Мордовія, зокрема, «столиця» дисидентського світу — Сосновка (ЖХ 385/1—6). Поруч з Романюком тут відбували покарання за вільнодумство Іван Гель, Валентин Мороз, Михайло Осадчий, Данило Шумук, Святослав Караванський, Петро Саранчук, Богдан Ребрик, Олексій Мурженко та інші. А ще ж були політзеки-росіяни, євреї, естонці, латиші, вірмени, білоруси...
Протягом цієї «семирічки» священик Романюк був одним з активних «сидентів», брав участь у всіх спільних акціях, сам писав і завжди підписував чужі відкриті листи до світової громадськості, ООН, ієрархів різних конфесій з метою привернути увагу до злочинних умов утримання в’язнів у комуністичних «виховних установах» — «заповіднику імені Берія» (за влучним визначенням В. Мороза).
«...Те потоптання елементарних людських свобід, яке тепер діється в СРСР, не може бути простимим ні з якої точки зору, бо це виклик всьому міжнародному суспільству, який сіє недовір’я і підозру в усьому світі.
Я вже чотири роки підряд вимагаю, щоб мені дозволили користуватися Біблією і журналами Московської патріархії, оголошував з цього приводу голодівки. Але адміністрація табору заявляє мені: «Голодуйте скільки вам забагнеться, хоч умирайте, а Біблії ви не отримаєте, бо табір — це радянська установа і релігійна література тут заборонена». Цікаво, що б робили комуністи, якщо б де-небудь їхніх послідовників посадили в тюрму тільки за комуністичні переконання і примусили держати виснажливі голодівки з вимогою творів Маркса чи Леніна?
Тільки тупа бездушність і дика жорстокість може вкидати людину на довгі роки в концтабори за безвинні думки й переконання, висловлені один одному.
Я написав сотні листів у різні радянські інстанції, надіючись хоч де-небудь знайти найдрібнішу крихітку сумління або людського співчуття, але все марно. З усіх інстанцій мені строчили бездушні стереотипні відповіді, від яких тхнуло жорстокістю, цинізмом і нелюдяністю».
Рік 1976-й стає своєрідним «рубіконом» для святого отця. Після чотирьох років безперервних знущань він зважується на два рішучі кроки.
Романюк звертається до Конгресу Сполучених Штатів Америки із заявою-клопотанням про бажання отримати американське громадянство, «бо називатися громадянином радянської країни, де здійснено великі злочини проти миру й людяності, які не припинилися й дотепер, тільки мають більш вишукану і приховану форму, вважаю неморальним». Лист цей потрапив-таки на Захід і викликав неабиякий розголос.
Згодом з’являється ще один лист священика. Він був адресований митрополитові Української Автокефальної Православної Церкви Мстиславу (Скрипнику). Василь Романюк оголосив себе вірним цієї національної церкви, винищеної у Краю силами ДПУ ще в тридцятих роках.
«...Запевняю Вас у своїй відданості й покорі. Заявляю, що вважав і вважаю себе членом УАПЦ, незважаючи на те, що формально належав до чужої ієрархії, бо, як відомо, українська церква, як православна, так і католицька, на Україні заборонені, така бо дикунська етика більшовиків».
Наступного, 1977 року, з-під пера В. Романюка і політв’язня Олекси Тихого виходить ґрунтовна розвідка «Історична доля України. Лист українських політв’язнів. Спроба узагальнення». В ній автори не тільки аналізують стан сучасного їм протирежимного руху, а й роблять сміливі політичні прогнози щодо найближчого майбутнього України. Документ проголошує, що «зусиллям самого українського народу при моральній підтримці інших народів СРСР, у тому числі і російського, народів демократичних країн і ООН, Україна швидко здобуде незалежність і займе належне їй місце в колі великих демократичних країн світу».
І це у 1977 році!
Через два роки Романюка етапом відправляють на трирічне заслання до глухого якутського села Сапгари, де він мусив працювати кочегаром та сторожем. По прибутті на місце отець Романюк оголошує себе членом Української громадської Групи сприяння виконанню Гельсінських угод, створеної однодумцями у 1976 році. Якраз у той момент Групу було чергового разу розгромлено, але юридично своєї діяльності вона не припиняла (як, скажімо, Московська). У тогочасних листах з Батьківщини пишуть, що його ім’ям удома лякають священиків, застерігаючи їх від небезпечного «вольтер’янства».
«Нині у нас є багато всіляких негараздів, ми переходимо через різні випробування і терпіння, але сьогодні нас особливо втішає та обнадіює те, що ми володіємо найголовнішим для зміцнення незалежності — нашою українською духовністю. Без духовного підгрунтя ніякої держави, ніякого суспільства побудувати не можна. Якщо немає духовності, немає духовних настанов, духовного бажання для зміцнення незалежності,— то ніякої незалежності збудувати неможливо, а якщо вона й буде збудована так, то буде нестійка і недовговічна.
Дай Боже, щоб наш народ зрозумів, куди йому йти, який великий обов’язок, яка велика праця стоїть іще перед ним.
Спаситель сказав: «Пізнайте істину, і вона вас зробить вільними». Ось ці слова нехай будуть моїм патріаршим заповітом до мого українського народу...»
Людина і світ. —1995. — №11-12. — С. 4-6.
Вахтанг КІПІАНІ
