"Ім’я Огієнка раніше навіть вимовляти було небезпечно"
Кілька років тому в спецфондах Київського національного університету імені Тараса Шевченка професор Микола Тимошик віднайшов досі не відому книгу Івана Огієнка про його рідне містечко Брусилів, що на Житомирщині. Саме там 130 років тому 14 січня народився Іван Огієнко. Нині в рідному містечку головна площа носить ім’я свого видатного земляка. Тут же встановлено пам’ятник Івану Огієнку, а днями з нагоди ювілею відкриють музей.
Кілька років тому в спецфондах Київського національного університету імені Тараса Шевченка професор Микола Тимошик віднайшов досі не відому книгу Івана Огієнка про його рідне містечко Брусилів, що на Житомирщині. Саме там 130 років тому 14 січня народився Іван Огієнко. Нині в рідному містечку головна площа носить ім’я свого видатного земляка. Тут же встановлено пам’ятник Івану Огієнку, а днями з нагоди ювілею відкриють музей.
«Времячко» було таке, що боялися признаватися»
«Наразі в музеї триває ремонт, проте впродовж найближчих двох днів ми плануємо його завершити, — розповів у середу «УМ» директор Брусилівського історичного музею імені Івана Огієнка Василь Сташук. — До відкриття, яке відбудеться 19 січня, частково облаштуємо експозицію, присвячену Огієнку. Цього ж дня в Брусилові відбудеться урочисте засідання, на яке приїдуть лауреати Премії імені Огієнка (а їх на сьогодні вже більше ста осіб), голова «Просвіти» Павло Мовчан, з Житомира прибудуть очільники області. Буде невеличкий концерт і багато хороших слів про цю видатну особистість».
Василь Федорович каже, що основу музейної експозиції складуть унікальні речі — деякі з них привіз із Канади дослідник життя та творчості Огієнка Микола Тимошик, а деякі передали до музею родичі митрополита. Це, зокрема, листування із сином Огієнка Анатолієм, архіви митрополита. Займе своє місце в музеї i книжка «Містечко Брусилів і його околиці», віднайдена у схронах Київського університету. «Зараз ми збираємо кошти, щоб її перевидати, — каже Василь Сташук. — Голова районної ради Володимир Габенець перерахував 10 тисяч гривень на це. Сподіваємося, що й інші доброчинці підключаться». До речі, саме завдяки їм, небайдужим українцям, з’явився в Брусилові пам’ятник Огієнку (кошти на його спорудження виділив вінницький письменник Василь Кобенець), а на днях з’явиться і музей. «Завдяки допомозі обласної влади й особисто Павлу Мовчану знайшлися гроші, які допоможуть нам гідно вшанувати пам’ять Івана Огієнка на малій батьківщині», — каже директор музею.
На жаль, батьківської хати Огієнків у містечку не збереглося. «Вона згоріла, — продовжує Василь Федорович. — На її місці збудовано інший будинок. Біля нього Всеукраїнське товариство Огієнка встановило пам’ятний знак iз написом, що на цьому місці жив видатний учений і митрополит. Свого часу голова письменницької організації Житомирщини Олексій Опанасюк, він звідси родом, мав грандіозний задум — хотів бачити в рідному місті цілий музейномеморіальний комплекс, присвячений Огієнку. Виношував плани викупити ту хату... Але, на жаль, у минулому році він пішов iз життя. А в самому Брусилові мало кому болить Огієнко. Навіть те, щоб назвати ім’ям митроплита головний майдан райцентру, мені дуже довго довелося «пробивати».
Більше пам’ятних місць, пов’язаних з іменем Івана Огієнка, в Брусилові немає. Хоча це могло б привабити в містечко, розташоване менш як за годину їзди від Києва, туристівпатріотів, яким не треба розповідати, хто такий Огієнко і яке місце він посідає в історії України. Навіть могили батьків митрополита знайти вже навряд чи вдасться. «Я цікавився цим питанням, але пройшло дуже багато років... Ніхто не знає, де поховане коріння цього роду, навіть його рідня, — каже пан Сташук. — Ім’я Огієнка в радянські часи й вимовляти було небезпечно. На ньому стояло тавро петлюрівця, зрадника. Тож усе пов’язане з цією родиною було піддано забуттю». Багатьох родичів Огієнка перемолола репресивна машина. «Будучи вже в канадській еміграції, Іван Іванович цікавився своєю ріднею, — згадувала в своїх спогадах Віра ОгієнкоСмирнова, родичка по лінії брата Федора. — Він надiслав запит у Брусилів, у якому цікавився, чи жива його похресниця Антоніна і чи жива рідня його братів і сестер. Але йому відповіли, що Антоніни немає в селі, невідомо, де вона живе. Як писала її дочка Люся, «времячко» було таке, що боялися признаватися, аби влада не чіплялася до дітей».
«Не цураймося своєї мови»
Не любити Огієнка радянській владі було за що. Передусім за те, що він був Українцем з великої літери і залишався ним навіть в еміграції.
Він був шостою дитиною в бідній селянській родині. Хлоп’яті ледь виповнилося два роки, як трагічно загинув батько — його переїхали коні. Як син колишнього солдата, він мав право безкоштовно навчатися в Київській військовофельдшерській школі, чим і скористався. Потім вступив до Університету св. Володимира. Після його закінчення в 1909 році працював викладачем. І робив усе для того, щоб повернути в зросійщену науку та широкий вжиток українську мову. Зпід його пера великими накладами виходять відповідні підручники й посібники: «Краткий курс украинского языка», «Рідне писання», «Українська граматика». Він же першим із викладачів Університету св. Володимира наважився викладати українською. Пізніше в одній зі своїх праць він напише: «Не цураймося своєї мови... Цуратися мови — то цуратися народу... Хто зраджує й кидає свою рідну мову та переходить на чужу, той легко зрадить і батьківській вірі, і церкві, і зрештою стане безвірним та бездушним перекидьком». Тому, коли 4 січня 1919 року в уряді Директорії Огієнко стає міністром освіти, особливої уваги він надає відродженню рідної мови.
Один за одним очолюване ним міністерство видає закони й розпорядження: про українізацію середніх шкіл, про відкриття нових українських гімназій, про допомогу українським освітнім видавництвам. А одним із перших за Огієнка було ухвалено Закон про державну українську мову в УНР, а також завершено роботу над українським правописом — «для обов’язкового вжитку в усій Україні». Деякі документи довелося видавати вже в Кам’янціПодільському, куди переїхав уряд. Через півроку Огієнко очолив міністерство віросповідань, а 16 листопада 1919го, після від’їзду Директорії УНР iз Кам’янцяПодільського, Огієнко став головноуповноваженим уряду. Під час від’їзду Симон Петлюра прощався з головноуповноваженим зі словами «Бережіть Україну, як зможете».
Захоплення Кам’янцяПодільського більшовицькими військами 16 листопада 1920 р. змушує Огієнка покинути Україну. Як виявилося, назавжди. Так почалися його поневіряння по закордонах. Спочатку Польща (після смерті дружини Домініки професор Огієнко приймає чернечий постриг й обирає ім’я Іларіон). Потім Словаччина, далі — Швейцарія. У 1947 році — Канада. За океан Огієнко вирушив на запрошення православної парафії собору св. Покрови у Вінніпезі, при якій став священиком. А в 1951 році був обраний предстоятелем Української грекоправославної церкви з титулом «митрополит Вінніпега і всієї Канади». На цьому посту він залишався до самої смерті. І не маючи жодних шансів повернутися на Батьківщину, продовжував захищати її мову, помісну церкву та вірити в незалежність Української держави. Навіть заповів передати на батьківщину свою бібліотеку, але за умови, що Україна та українська церква стануть вільними. «З огляду на це канадська сторона вважає, що умови для виконання заповіту ще не настали», — каже «УМ» професор Микола Тимошик. Тому й не поспішає повертати нам доробок ученого.
«Передрук дозволяється всім»
Розуміючи, що знищення української мови відбувається в першу чергу в трьох напрямах — освіта, церква та засоби масової інформації, — він багато працює над тим, щоб повернути українську в ці сфери. Він перекладає українською Біблію (працював над цим сорок років), а ще (окрім десятків праць про культуру, історію та мову рідної України) пише книжку «Наша літературна мова. Як говорити й писати політературному». В ній дає поради журналістам, «як писати для народних мас», і самим «масам» — як грамотно говорити, де доречно вжити те чи інше слово, і, зрештою, чому правильно «в Україні», а не «на Україні». Огієнкознавець Микола Тимошик зауважує, що видана у Вінніпезі книжка мала на звороті набрану великим шрифтом приписку: «Передрук дозволяється всім». Любов Огієнка до рідної мови була підкріплена щирими помислами і безкорисливим бажанням ділитися своїми знаннями зі ще більшою кількістю читачів.
Іван Огієнко помер на 91му році життя, 29 березня 1972 року. Похований на кладовищі Ґлен Іден міста Вінніпег. «Коли його ховали, з України туристами вдалося передати грудочку землі, яку кинули до могили, — каже Микола Тимошик. — Я вірю, коли Україна буде справді українською і матиме українську владу, постане питання про створення пантеону українських діячів. Тоді й прах Мазепи, Петлюри, Довженка, Бандери та Огієнка повернеться на Батьківщину».
РОДИЧІ
Огієнко вимолив для України Бубку
Близьких родичів митрополита ні в Україні, ні в Канаді, на жаль, не залишилося. А от далекі родичі є. Зокрема, в Брусилові мешкає Олеся Петрівна Опара, родичка по його дружині Домініці.
Родичем по лінії одного з братів Івану Огієнку доводиться й відомий спортсмен, очільник Національного олімпійського комітету Сергій Бубка. Але сам він з’ясував це порівняно недавно. «У Канаді я дізнався про свого предка. В родині моєї мами завжди говорили, що один із наших родичів був дуже відомою людиною, видатним діячем української культури та політиком початку ХХ століття. Але говорили про це пошепки — оскільки у Радянському Союзі цей період нашої історії вважався табу, — написав у лютому 2010 року в своєму блозі Сергій Бубка. — Після війни до моїх родичів — а дівоче прізвище моєї бабусі було Огієнко — навіть приходили люди з відповідних органів і розпитували, чи не підтримують зв’язок з емігрантом. Зв’язку не було — тоді так було безпечніше вижити. Іван Іванович Огієнко доводився рідним дядьком моїй бабусі по мамі, тобто рідним братом мого прадіда. Тьотя Валя, яка першою розповіла мені про Огієнка, часто каже: «Мабуть, недарма у тебе в житті все складається саме так».
У Брусилівському музеї намагалися налагодити зв’язок зi знаменитим нащадком відомого роду. «Я телефонував Сергію Бубці, слухавку взяла, напевно, його секретар, його на місці не було, тому я залишив контакти, — каже Василь Сташук. — Проте мені так ніхто й не передзвонив. Може, секретар забула йому передати? Ми були б дуже раді бачити Сергія Бубку в нас, у Брусилові».
ЦІКАВО ЗНАТИ
День Соборності України, який ми відзначаємо 22 січня, свого часу був введений як державне свято саме з ініціативи Огієнка. Також мало хто знає, що відома пісня «Не питай, чого в мене заплакані очі», яка давно стала народною, має автора — Івана Огієнка.
Ліна КУШНІР
