"Ми роз'єднані й мало говоримо"
— Ми не друкуватимемо листівок, не будемо закликати повалити цей режим. У нас трохи інша мета — виховувати свідомих громадян. Цього не станеться за кілька років. Це довгий процес, і ми мусимо до цього готуватися. Тому ми, немолоді наївні громадяни України, зараз і об'єдналися, — каже колишній політв'язень, психіатр 65-річний Семен Глузман.
Він, а також Блаженніший кардинал Любомир Гузар, економіст Богдан Гаврилишин, письменник Євген Сверстюк, віце-ректор Українського католицького університету Мирослав Маринович і ще шестеро громадських діячів поважного віку об'єднались у громадську ініціативу "1 грудня". Ініціаторами об'єднання стали три провідні українські церкви. Їх непокоїть низький рівень моральності в суспільстві. У цьому вони бачать причину більшості наших проблем.
— Ніхто не є ангелом, ми всі люди грішні, — каже Любомир Гузар, 78 років. — Але деякі з нас стараються, працюють над собою. І народ це чує. На це треба звернути увагу. Ця ініціатива не має політичних амбіцій. Мета — навіть не оздоровлення, а радше одуховлення суспільства. І я, можливо, суперечливу річ скажу, але політика може бути не брудною, а навіть святою. Якщо її роблять доброчесні люди.
Любомир Гузар недочуває, час від часу йому на вухо повторює запитання Мирослав Маринович. Кардинал говорить жваво:
— Ініціатива йшла від церков. Але зараз я є просто громадянином України. Ми об'єдналися, щоб допомогти суспільству піднестися духовно. Після цього піднесення своє місце знайде й усе інше.
— Пригадую роман "Чума" Альбера Камю, — каже Євген Сверстюк, 82 роки. — Єдиного в місті лікаря всі вважали диваком, який чомусь не боїться виходити на вулицю й лікувати інших. А він виявився одним із кількох, хто не захворів. І врятував місто. Нам, порівняно з героєм цього роману, легше, бо нас більшість. Просто нашого голосу не чутно: ми роз'єднані й мало говоримо. Усі чекають на моральних авторитетів. Час стати такими для себе самих.
У кімнату заходить народний депутат 42-річний Олесь Доній. Він спізнився на півгодини. Сідає в задньому ряду.
— Наближаються вибори, — помічає його Мирослав Маринович, 62 роки. — Очевидно, знов підніматимуть питання мови, відмінності регіонів. Будуть ділити людей. У Німеччині платять великі гроші, щоб об'єднати народ, а в нас навпаки — витрачають кошти на те, щоб його розділити. Але старі люди, які стоять у черзі в Луганську, мають ті ж думки про жек, про газові контори, як і пенсіонери в Чернігові, Львові чи Севастополі. І всім нам однаково бракує одного — пошани до чеснот людини.
Учасники зібрання домовляються в березні провести форум небайдужих людей з усіх регіонів і професійних сфер життя.
Куди йти активним людям — униз, займаючися конкретними проблемами будинку, вулиці, району — чи вгору, у політику?
— Хрестоматійним прихильником другого шляху є Левко Лук'яненко, — відповідає Мирослав Маринович. — Закінчується це розчаруванням і внутрішньою кризою. Бо хибна сама система. Вона зламає. В'ячеслав Чорновіл хотів змінити систему, але нічого не вдалося. Треба структурувати суспільство, спонукати людей об'єднуватися. Чим більше в нас буде осередків — тим важче буде владі лягти на людину.
— Я належу до покоління, яке вивчало марксизм-ленінізм і насміхалося над людьми малих діл, — додає Євген Сверстюк. — Мовляв, треба робити революції. Але всі позитивні рухи в суспільстві починалися з малих діл у своєму осередку. Кожна школа тримається на доброму вчителі. Треба робити малі справи — а потім, можливо, цих людей покличуть робити більші речі.
Антон СЕМИЖЕНКО
