Нарис з історії Київської духовної академії
Початок XIX століття став для Києво-Могилянської академії добою занепаду. Мало що нагадувало славні часи європейської alma mater кінця XVII — початку XVIII ст. Як і раніше, освіта, отримувана її учнями, поєднувала в собі початкову, середню та вищу, але знання вже не відповідали академічним вимогам нових часів.
Дев’ятнадцять викладачів учили 1146 студентів віком від восьми до двадцяти п’яти років потроху геть усім наукам, і зрозуміло, що радикальна реорганізація як навчальної, так і викладацької діяльності Академії виглядала неминучою.
Більшість студентів Києво-Могилянської академії на той час були дітьми священнослужителів. Це було зумовлено спеціальними указами Синоду та Київської консисторії, згідно з якими священики зобов’язувались віддавати своїх дітей у навчання під загрозою штрафу, позбавлення парафії і навіть переведення «в компут мужичий», тобто у селянський стан. Тому при реформуванні духовно-навчальних закладів, який здійснював тоді царський уряд, саме Могилянську академію вирішено було зробити центром Київського духовного округу. А загалом усю імперію було поділено на чотири таких округи. До Київського, окрім власне Київської єпархії, увійшли Чернігівська, Волинська, Подільська, Полтавська, Катеринославська, Харківська, Херсонська, Таврійська, Донська, Воронезька, Курська, Орловська, Мінська, Варшавська, Кишинівська, Грузинська та Імеретинська єпархії.
Вихованці семінарій цього округу, склавши відповідні іспити, мали право продовжувати свою освіту саме в Київській духовній академії, яка відтепер уважалася спеціальним вищим навчально-науковим та адміністративним закладом, призначеним для дітей духовенства. У відповідних документах про створення духовних академій від 1808 та 1814 рр. ніде прямо не сказано, що академії повинні бути станово-духовними навчальними закладами. Але з огляду на те, що до них приймали лише по закінченні семінарії, а там, у свою чергу, навчалися майже виключно діти духовенства, академії де-факто призначалися саме для них.
У вересні 1817 р. стару Київську академію було закрито, а в її стінах розмістилася духовна семінарія. Закриття Академії, яке викликало зрозуміле занепокоєння як у колах духовенства, так і серед киян, Комісія духовних училищ проголосила тимчасовим заходом. Водночас вона почала запроваджувати новий статут і реорганізовувати третій духовно-навчальний округ — Київський. Перші дві академії — Санкт-Петербурзька та Московська було вже відкрито відповідно 1808 та 1814 рр.
Головною причиною вельми повільного створення академічних центрів був брак кваліфікованих викладачів. До того ж регламентована ще Петром І примусова система освіти XVIII ст. вичерпала себе, й нові вищі духовні навчальні заклади мали будуватися на суто педагогічному грунті. Завдання викладача полягало вже не тільки в тому, щоб примусити студентів засвоїти або запам’ятати певний обсяг знань. «Добра метода навчання полягає у сприянні розкриттю особистих сил і діяльності розуму вихованців, а тому велеречиві промови, в яких професори більше намагаються показати свій розум, аніж збудити розум слухачів, добрій методі противні. З тієї ж причини противне добрій методі диктування уроків у класі», — підкреслювали реформатори навчального процесу початку XIX ст. У новому статуті особливого значення було надано частим самостійним творам і взагалі письмовим вправам — на всіх ступенях навчального процесу. Разом з тим заохочувалось якомога ширше коло читання позаучбових джерел. Новий статут вимагав, щоб викладачі та підручники «завжди трималися на одній лінії з останніми успіхами кожної з наук».
Оскільки для одночасного відкриття всіх чотирьох духовних академій (Казанська академія прийняла своїх учнів лише 1842 р.) бракувало підготовлених належним чином викладацьких кадрів, було прийнято рішення відкривати академії по черзі, «виховуючи вихователів». Тобто по завершенні академічного курсу найбільш здібні випускники, а також професори з досвідом викладання за новим статутом, направлялися до новостворених навчальних закладів. Тому серед викладачів Київської академії якийсь час більшість становили професори, переведені з Москви та Санкт-Петербурга, хоча було залучено й деяких киян.
Урочисте відкриття Київської духовної академії відбулося 28 вересня 1819 р. Після літургії в Успенському соборі на Подолі, яку відслужив Київський митрополит Серапіон, відбувся хресний хід до Києво-Братського монастиря за участю багатьох киян на чолі з генерал-губернатором. Згодом у конгрегаційній залі Академії відбулися урочисті збори, на яких було зачитано указ про відкриття Київської духовної академії за новим статутом. З промовами виступили ректор, інспектор та два професори. До речі, професор І. М. Скворцов виголосив свою промову «Про метафізичне джерело філософії» латинською мовою. За спогадами, що збереглися, кияни сприйняли її з особливим піднесенням, бо звична для цих стін латина нагадувала про колишню славу Академії і збуджувала сподівання на майбутні успіхи. Відтоді упродовж цілого століття такі урочисті збори стали традиційними.
За статутом 1814 р. новий академічний курс тривав чотири роки й поділявся на нижче й вище відділення. На нижчому відділенні вивчалися філософія, загальна словесність, цивільна історія та математика. На вищому — богослов’я, церковна історія і старожитності зі священною хронологією та географією, а також церковна словесність.
З цих предметів філософія була головною наукою на нижчому відділенні, богослов’я — на вищому. Крім того, протягом усіх чотирьох років викладалися Святе Письмо та мови: грецька, єврейська, німецька, французька. Латинь студенти вивчали на уроках словесності, читаючи античних і християнських авторів. Науки історичні та фізико-математичні викладалися факультативно. 1825 р. на пропозицію митрополита Євгенія Болховітінова було засновано кафедру польської мови, яка проіснувала в Київській духовній академії до 1844 р.
Щотижневий розклад занять студентів Академії мав такий вигляд.
Нижче відділення: Святе Письмо — 2 години, філософія — 10, загальна словесність — 6, цивільна історія або математика (за вибором студента) — 8, грецька мова — 4, єврейська— 2, одна з нових мов (німецька або французька) — 2 години. На вищому відділенні: Святе Письмо — 2 години, богослов’я — 12, церковна словесність — б, церковна історія — 6, грецька мова — 4, єврейська — 2, одна з нових мов — 2 години. Причому богослов’я поділялось на кілька окремих наук: догматичне, моральне, викривальне, співбесідне богослов’я, герменевтику (теорія тлумачення давніх текстів) та канонічне право. Філософія поділялася на логіку, психологію, метафізику, моральну філософію та історію філософії. Таким чином, в Академії викладалося 19 загальноосвітніх і 2 фахові дисципліни.
У 40-х рр. XIX ст., коли на чолі Синоду став граф М. О. Протасов, право вибору студентів на спеціалізацію було скасовано й усі предмети стали обов’язковими, в тому числі дві нові мови — німецька та французька, до яких з часом додалася ще й англійська. Було засновано кафедру латинської мови, запроваджено викладання основ педагогіки. Таким чином, загальна кількість навчальних дисциплін збільшилась до 28, у зв’язку з чим адміністрація Академії була вимушена скоротити тривалість кожної лекції на півгодини.
Деяких змін зазнав учбовий процес під час наступної реорганізації духовно-навчальних установ у 1867—1869 рр., коли було скасовано духовно-навчальні округи. В академіях у зв’язку з «неможливістю за сучасного стану науки» вивчення студентами всіх предметів у повному обсязі обов’язковими стали вважатися лише деякі з них, а решту було поділено на три групи, з яких студент міг вибрати лише одну.
На кінець XIX ст. в Академії, крім богословських кафедр, існували три кафедри філософії (логіки; психології та метафізики; історії філософії), біблійної археології, церковної археології, церковного права, церковної словесності, давньої та нової церковної історії, російської цивільної історії, історії руського розколу, російської та церковнослов’янської мов (з палеографією), історії російської літератури, грецької, латинської, єврейської, німецької, англійської мов тощо.
Важко утриматися від спокуси і не порівняти академічні курси XIX і кінця XX століть. Скажімо, в КДА Української православної церкви в єдності з Московським патріархатом цей курс також триває чотири роки. Викладаються сьогодні тридцять предметів, переважно традиційних — давньогрецька, давньоєврейська та латинська мови, з нових мов — англійська; біблійна та церковна археографія, історія філософії, логіка, богословські науки... Зустрічаються в учбовому розкладі й нові предмети, як, скажімо, візантологія, історія західних конфесій, Конституція і право в Україні тощо. Поновлено й видання часопису «Труди Київської духовної академії».
Але повернімося в XIX ст.
Зрозуміло, що спрямованість наукової та навчальної роботи, а також просвітницька діяльність Академії значною мірою залежали від особистості її керівника — ректора. За першим статутом духовних академій ректор призначався з архимандритів, ігуменів або протоієреїв першокласної церкви тієї єпархії, де знаходилась Академія, бажано — доктор богослов’я. Але останньої вимоги дотримувались далеко не завжди. З дванадцяти перших ректорів Київської духовної академії (загалом за 100 років існування Академію послідовно очолював двадцять один ректор) лише троє — о. Мойсей Богданов-Платонов (1819—1823), о. Інокентій Борисов (1830—1839) та о. Антоній Амфітеатров (1851—1858) на час свого обрання захистили докторську дисертацію, ще семеро були магістрами богослов’я Київської, Московської та Санкт-Петербурзької академій, а двоє не мали вченого ступеня. Щоправда, один з них, Єремія Соловйов (1839—1841), добровільно відмовився від звання доктора, на яке він мав право.
Серед перших ректорів Київської духовної академії чи не найбільш яскравою була особистість Інокентія Борисова — студента першого набору 1819 р., майбутнього архиєпископа Херсонського і Таврійського. Він хотів бачити свою Академію справжнім науковим та інтелектуальним центром. Першим з ректорів він нагадав академічній конференції про її найголовніший обов’язок — «поширювати й заохочувати вченість по всьому округу». Саме о. Інокентій зобов’язав усі семінарії округу на початку навчального року звітувати про науково-літературну діяльність наставників. 1837 р. він практично власними силами розпочав випуск щотижневого часопису «Воскресное чтение», де друкувалися статті як наукового, так і релігійно-повчального змісту; він швидко набув популярності. До речі, 1860 р. на кошти від продажу часопису було засновано щомісячний науковий журнал «Труды Киевской духовной академии», подальшу роль якого в дослідженні вітчизняної історії важко переоцінити. У своїх організаційних починаннях о. Інокентій отримував всебічну підтримку та допомогу від тодішнього Київського митрополита. Це був Євгеній Болховітінов, людина, ім’я якої посіло почесне місце серед видатних наших істориків. Ще до свого призначення на посаду митрополита він зарекомендував себе як строгий і дбайливий інспектор Академії, а згодом приділяв особливу увагу творчій діяльності викладачів і студентів, заохочуючи їх до написання науково-дослідних праць. Саме Євгенію Болховітінову Київська духовна академія зобов’язана заснуванням першої грошової премії за кращий студентський друкований твір, присвячений питанням Руської церковної та цивільної історії. «Євгеніє-Румянцівську премію» складали відсотки з капіталу в сім тисяч карбованців, які Академія отримала від митрополита Євгенія та графа М. П. Румянцева. На початку 70-х рр. Академія стала нагороджувати спеціальною премією студентів за кращі курсові твори. Гроші на неї заповідав литовський митрополит Йосиф Симашко.
Кількість студентів у Київській духовній академії порівняно з дореформеною Києво-Могилянською академією зменшилась удесятеро. Якщо до реформи тут одночасно навчалися 1-1,5 тисячі студентів, то після 1819 р. — близько 100. За перші 50 років існування Духовної академії (1819— 1869 рр.) було випущено 24 курси. Академічні дипломи отримали 1239 студентів, у середньому по 51 в кожному випуску. За цей час вибули 125 та померли 54 студенти.
Порівняно невелика кількість абітурієнтських місць та чимало тих, хто так і не завершив курсу (кожний десятий), охолоджували прагнення семінаристів здобувати академічну освіту. До того ж з середини XIX ст. випускників семінарій стали приймати до світських вищих навчальних закладів,
З початку існування Академії переважну більшість студентів становили українці, але згодом Синод запропонував залучати до навчання випускників семінарій з інших духовно-навчальних округів, і серед вихованців починають домінувати росіяни. В 60-х рр. у стінах Академії вчилося чимало іноземців — сербів, болгар, греків, румунів, сирійців. Деякі з них згодом стали значними церковними або світськими діячами у своїх країнах, як-от, наприклад, болгарський митрополит Василій (у чернецтві Климентій) Друмов. Нечисленний прошарок студентів складали також греко-католики з Холмщини.
Не останнім для академічних викладачів було питання оплати їхньої праці. До середини XIX ст. ця проблема їх мало турбувала, бо, за свідченням одного з професорів, жили вони «на широку ногу, мали змогу навіть тримати коней та екіпажі...». Ректор і професори отримували щороку 2500, бакалаври — по 1250 карбованців. До цієї суми додавалося ще 400 карбованців «квартирних», Але грошова реформа та інфляція середини сторіччя суттєво зменшили статки академічної професури. Дехто з викладачів був змушений перейти до інших навчальних закладів, дехто — шукати додаткових заробітків. Усе це значною мірою позначилося на якості викладання й відгукнулося втратою позицій у ряді наукових сфер.
Але в усі часи справжньою окрасою КДА були її філософська та історична школи. Засновником філософської школи став професор Іван Михайлович Скворцов, який протягом трьох десятиріч викладав історію філософії, логіку, психологію, метафізику та моральну філософію. Його учнем був найвидатніший і найоригінальніший український філософ середини минулого сторіччя Памфіл Юркевич (1827—1874), професор КДА, а з 1861 р. — Московського університету. Лекції його допомагали формуванню новітнього українства, а ідеї мали великий вплив на таких видатних мислителів, як В, Ключевський і В. Соловйов. Яскравою постаттю був академічний філософ П. С. Авсенєв, який вже у професорському званні склав чернечі обітниці; відтоді ми знаємо його як архимандрита Феофана. Прихильник класичного німецького ідеалізму, він викладав психологію спочатку в Академії, а згодом — в університеті Святого Володимира, де мав великий вплив на студентів. У Києві його називали «смиренним філософом». Вихованцями філософської школи КДА були також В. М. Карпов, професор Петербурзької академії, відомий перекладами Платона; О. М. Новицький, який першим почав викладати історію античної філософії російською мовою; С. С. Гогоцький, професор Київського та Московського університетів, його учень М. М. Троїцький, професор Казанського та Московського університетів. Серед викладачів філософії, що продовжили свою діяльність у стінах Академії, найбільш відомі послідовник Скворцова Д. В. Поспєхов та його учень П. І. Ліницький. До того ж слід зазначити, що саме у стінах духовних академій зберігалася неперервна філософська традиція XIX ст.. Лише тут філософія як предмет викладання вбереглася від погромів та заборон миколаївського часу, зокрема в 1850 р., коли ця «бунтівна наука» була вигнана з університетів геть.
Якщо простежити за розвитком історичної науки в Академії, то до тридцятих років вона мала другорядне значення, і лише за часів ректора Інокентія Борисова та митрополита Євгенія Болховітінова її викладання пожвавилося. До 1841 р., коли з’явилася кафедра російської церковної та цивільної історії, цей курс безкоштовно, на щирому ентузіазмі читав О. Л. Міневрін. Першим керівником кафедри був призначений відомий церковний історик, майбутній Московський митрополит Макарій Булгаков. У той же час на викладацьку роботу переходять молоді випускники Академії, в майбутньому відомі київські історики І. І. Малишевський, Ф. О. Терновський, Ф. Г. Лебединцев.
Найбільший розквіт історичної школи Київської духовної академії припав на кінець ХІХ — початок XX ст., коли тут працювали такі видатні вчені як академік М. І. Петров, професори С. Т. Голубєв, П. О. Лашкарьов, Ф. І. Титов. 1872 р. при КДА було засновано Церковно-історичне та археологічне товариство, яке досліджувало і зберігало пам’ятки давнини, переважно церковного характеру. Для участі в ньому було залучено всіх відомих істориків України. Тоді ж в Академії відкрився Церковно-археологічний музей, де було зібрано найбільшу в Російській імперії колекцію церковних старожитностей.
Грандіозні соціальні зрушення початку XX ст. не обминули Київської академії. Під час Першої російської революції, як і в решті навчальних закладів, тут відбувалися студентські заворушення. Академічну раду очолили ліберальні професори, які вперше в історії духовних академій таємним голосуванням обрали ректора (Феодосія Олтаржевського) та інспектора (В. Рибинського). Новообране керівництво намагалося провести реформування вищої духовної освіти згідно з вимогами часу, але через 5 років до влади повернулися консерватори, і з реформами було покінчено.
Найскрутніші для Академії часи настали після Лютневої революції 1917 р. Центральна Рада бачила в ній розсадник русифікації, більшовики — «контрреволюційне кубло». Щоправда, робилися деякі спроби реорганізувати цей навчальний заклад. Так, у листопаді 1919 р. урядом УНР було прийнято постанову, згідно з якою захист дисертацій дозволявся виключно українською мовою, а вже через кілька місяців з Академією розібралися «по-революційному» більшовики, і 1920 р. її було закрито. На сім десятиліть...
Людина і світ. — 1998. — №3. — С. 43—47.