"Народ вийшов на церковну працю..."
I Український православний собор Київщини
Собор православних Київщини 1921 р. - прецікава сторінка й української, і церковної історії. Чому саме - читач переконається, ознайомившись з пропонованою статтею.
Її підготовлено на матеріалах, які вдалося розшукати авторові у Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України.
Собор проходив 22-26 травня 1921 р. в Софійському соборі. У ньому взяли участь 412 делегатів. Серед них 58 священиків, 12 дияконів, 29 дяків, 127 селян, 20 робітників. Представники інтелігенції поділялись так: 39 учителів, 35 урядовців, 15 студентів, 11 кооператорів та інших фахівців. Серед учасників собору були й 33 члени ВПЦР.
Почесним головою Собору заочно було обрано архієпископа Парфенія (Левицького), який перед цим узяв під свій догляд українські парафії; заступником - майбутнього митрополита УАПЦ протоієрея Василя Липківського. Серед членів президії бачимо протоієрея Нестора Шараївського і композитора Кирила Стеценка.
У доповіді "Церковний Собор Київщини" Михайло Мороз розкрив мету церковно-визвольного руху в Україні, яка полягала, по-перше, в оновленні церковно-релігійного життя в дусі первісного християнства і, по-друге, в перебудові церковного устрою в Україні на грунті автокефальності, соборноправності й українізації. Усе це викликало серйозний спротив з боку старого єпископату Російської церкви в Україні. Тому утворення власного єпископату відразу постало одним з найважливіших завдань Собору. М. Мороз повідомив, що ВПЦР з цього питання розпочала переговори з чотирма єпископами: архиепископом Полтавським Парфенієм, єпископом Одеським Олексієм, єпископом Чернігівським Миколою і єпископом Антоніном, який перебував "на покої" в Москві. Співпрацювати з ВПЦР і стати українськими єпископами погодились тільки архиєпископ Парфеній і єпископ Антонін.
На Соборі пролунали вітання різних осіб і організацій. Протоієрей Степан Орлик, повернувшись з Грузії, привіз вітання від українських православних громад, що діяли там. Він також зазначив, що патріарх - католикос Грузії Леонід прихильно ставиться до справ Української церкви. Орлик повідомив, що, прощаючись з ним перед від'їздом в Україну, патріарх Леонід пообіцяв допомогти "українському народові у створенні автокефального устрою його Церкви і благословив працю ВПЦР у справі відродження рідної Церкви". Собор надіслав вітання патріарху - католикосу Грузії.
У доповідях з місць зазначалось, що ідея усамостійнення Української церкви оволоділа народними масами, які включаються в активну роботу з втілення в життя принципів автокефалії та народоправності.
23 травня Собор ухвалює рішення про організацію комісії з створення власного Єпископату, причому вже 24 травня вона мала зробити доповідь Соборові.
З доповіддю "Церковні канони і життя" виступив протоієрей Василь Липківський. Він зазначив, що в умовах значних соціальних перетворень неминуче змінюється і життя церкви. Тому закономірно виникає питання: що ж повинно бути перетвореним у цьому житті, а що - залишитись незмінним? Оскільки, на думку доповідача, Христос є головою церкви, слово Боже - її душею, а людність - тілом, то канони є тим вбранням, яке одягає церква. І, подібно до одягу, канони не можуть не змінюватись. В силу цього, заявив доповідач, представники українського церковно-визвольного руху рішуче рвуть канонічні кайдани й проголошують: "Не церква для канонів, а канони для церкви". Але ця заява, підкреслив Василь Липківський, зовсім не означає відхід з грунту православ'я, а, навпаки, є поверненням Української церкви на православний апостольський грунт. Протягом тисячоліття, веде далі він, канони поставали засобом "утворення, зміцнення й розподілення влади єпископа в церкві". У внутрішньому церковному устроєві панує тільки воля єпископа. Що ж до широких мирянських мас, то їм лишається тільки мовчки триматись єпископа. Всякі дії для відбудови рідної церкви викликають каральні акції з боку єпископів. Прикладом цього можуть бути заборони в службі Божій, позбавлення сану і виключення з духовного звання священиків українських парафій. Але настають нові часи, говорить далі протоієрей. На активну церковну працю вийшов народ, який відтепер обиратиме єпископів. Руками єпископів та інших священно- і церковнослужителів народ розмежує поміж собою церковне порядкування й утворить зі своїх представників церковні собори. Соборноправність єпископська заміниться соборноправністю всенародною. Єпископ залишиться вищою моральною і сакраментальною постаттю в церкві, але в управлінні та в усім її житті він матиме такі самі права, що й кожний член церкви. Народоправність у церкві, таким чином, повертає її на православний апостольський грунт, бо устрій апостольської церкви був народоправним. Василь Липківський вважає за потрібне відкинути ті канони, в яких фіксується єпископське самодержавство. "Нове життя, - підкреслює він, - повинно за допомогою того ж Святого Духу утворити нові канони".
При обговоренні цієї доповіді всі виступаючі підтримали основні її положення. Резолюція з цього питання констатує, що "церковні канони (крім догматичних)... церква може змінювати, а також перетворювати їх й утворювати для себе нові канони". Вирішено також "вважати всі ті засоби, яких на підставі старого канонічного устрою вживають старорежимні керовники церкви для боротьби з українським церковно-визвольним рухом, недійсними й нікчемними".
Далі з доповіддю "Українська церква й участь у ній громадянства в минулому" виступив професор В. Данилевич. На жаль, текст цієї доповіді не зберігся.
Василь Липківський виголосив згодом ще одну доповідь - "Всеукраїнський церковний собор 1918 р. й утворення вищого керовничого органу Української церкви".
На думку доповідача, Собор 1918 р. став серйозною перешкодою для українського церковно-визвольного руху, виступивши проти автокефалії православної церкви в Україні, проти вживання рідної мови в богослужінні. Оскільки Собор визнав підлеглість Української церкви Московському патріархові, то всім православним України цим постановам потрібно підлягати доти, доки не збереться новий Всеукраїнський церковний собор і не скасує ці рішення. Крім того, Собор 1918 р. утворив вищий орган, який, на думку В. Липківського, цілком ворожий Українській церкві.
"Чи морально обов'язкові для нас постанови Всеукраїнського православного церковного собору 1918 р.?" - запитує В. Липківський. І доводить, що Собор 1918 р. на 2-й та 3-й своїх сесіях втратив правоможність. Ворогам українського церковно-визвольного руху вдалось виключити із членів Собору ВПЦР у повному складі й прийняти рішення, які суперечили ідеї автокефалії православної церкви в Україні. Після цього Собор ухвалив створити вищий орган православної церкви в Україні - "Священний Синод України", головою якого було обрано відомого українофоба митрополита Антонія (Храповицького). Доповідач наголошує, що на час проведення Собору Київщини всі члени цього синоду перебувають за межами України. Далі він зазначає, що протягом 1919 р. українською владою двічі здійснювалася спроба створення керівного центру Української церкви - "Священного Синоду", але цьому завадили політичні обставини.
Нарешті в лютому 1921 р., розповідає В. Липківський, було створено "Священний Синод Єпископів України", до якого увійшли 3 єпископи. На одному з перших своїх засідань цей Собор відверто виступив проти українського церковно-визвольного руху.
У постанові з цього питання зазначалось, що оскільки митрополит Антоній уже два роки перебуває за межами України, слід вважати посаду митрополита Київського і Галицького, а також вікарних єпископів вакантними. В українських церквах заборонялось згадувати патріарха Московського та його єпископів. Що ж до Собору 1918 р., то він визнавався "зборами ворогів українського церковно-визвольного руху", а тому його постанови та органи, ним утворені, не визнавались.
Далі Михайло Мороз доповів про діяльність ВПЦР. У постанові ВПЦР визнається як "єдиний найвищий правоможний, тимчасовий орган керівництва справами УАПЦ". Визнано також, що той напрям діяльності, якого дотримується ВПЦР, "цілком відповідає вимогам нового життя й надає українському Церковно-визвольному рухові грунтовність, організованість і свідоме неухильне прямування до своєї високої мети - відбудови рідної живої церкви". Собор звернувся до всіх віруючих із закликом підтримати ВПЦР в усіх її починаннях, особливо у справі підготовки членів причту і богослужбових книжок українською мовою.
Знаменним днем Собору Київщини стало 24 травня. Спочатку представник Полтавського православного українського братства Кость Кротевич вітав Собор від імені архиєпископа Парфенія. Потім, після заслуховування доповіді комісії, відбулись вибори єпископів та кандидатів на єпископів українського єпископату. При цьому було проголошено, що "шлюбний стан не повинен бути перешкодою для обрання єпископа".
Собор одноголосно обрав митрополитом Київським архиєпископа Парфенія (Левицького), а його заступником - єпископа Антоніна (Грановського). Кандидатами на посади єпископів Київщини було обрано протоієреїв Василя Липківського, Юхима Сіцинського і Нестора Шараївського, священиків Кирила Бережницького, Марка Грушевського, Костя Кротевича і Павла Погорілка, а також мирянина Григорія Стороженка. Ще одне прізвище кандидата в єпископи Київщини - священика Андроника Руденка - знаходимо у постановах Собору, але в протоколах воно відсутнє. Усім місцевим українським церковно-релігійним організаціям (повітовим й округовим) надавалося право обирати своїх єпископів; кандидатів на ці посади мала затверджувати ВПЦР. На випадок, якщо не буде змоги утвердити власний єпископат на місці, Собор уповноважив ВПЦР "звернутися у справі висвячення в єпископський сан кандидатів, обраних на Київському церковному соборі, або тих, що оберуть місцеві церковні організації, до тієї з автокефальних православних церков (наприклад, до Грузинської), яка згодиться зробити цю братерську послугу Українській православній автокефальній церкві".
На засіданні Собору 25 травня доповідь "Про церковну релігійну освіту" виголосив протоієрей Ксенофонт Соколовський (текст доповіді не зберігся). У постанові з цього питання йдеться про те, що Собор визнав доцільним ті заходи, які в цій справі вживала ВПЦР. Собор висловив прохання до неї негайно зорганізувати курси з підготовки членів причту и постійні духовні школи - середні та вищі. Було вирішено також організувати при кожній парафії катехизаторські школи, які б стали першим ступенем загальної богословської освіти. Висловлено було прохання до ВПЦР подбати про новий підручник закону Божого. Визнано необхідним створити Всеукраїнський церковно-історичний музей, а також на базі київських богословських бібліотек і рукописних архівних фондів - єдину богословську бібліотеку під завідуванням ВПЦР. Нарешті, було висловлено прохання до комісії з розподілу книжок при "Всевидаві" передати ВПЦР усі богословські видання.
Наступним доповідачем був протоієрей Нестор Шараївський. Текст його доповіді "Церковні відправи і вживання в Українській церкві при відправах живої мови" також не зберігся. У постанові з цього питання зазначалось, що Собор не визнає "Переводческий комитет" (створений після Всеукраїнського собору 1918 р. собором єпископів) і вважає його шкідливою організацією, на утримання якої православна людність не повинна виділяти кошти. Крім того, зазначалось, що перекладова комісія, яка діє при ВПЦР, "належним чином проводить свою велику й корисну працю, перекладаючи на українську мову богослужбові книжки для задоволення бажання православної української людності слухати відправи Божих служб на рідній мові".
Доповідь "Про українські співи" виголосив відомий композитор і священик Кирило Стеценко. Він наголосив на тому, що слід подбати про організацію загального співу в церкві, а також запропонував заснувати при ВПЦР секцію церковного співу і церковний співочо-музичний музей, підготувати кадри інструкторів церковного співу. Всі ці пропозиції було підтримано Собором. Вирішено також створити курси хорових співів, розпочати збирання матеріалів церковно-музичної народної творчості й утворення нового восьмигласія.
Далі з доповіддю "Стан духівництва в Українській церкві" знову виступив Василь Липківський. Оскільки, підкреслив він, Українська церква є соборноправною, то в ній усі мають рівні права. Тому духовенство не може вважатись якоюсь окремою верствою в церкві, а працює на рівних правах з усіма своїми парафіянами. Воно отримує від Бога особливий дар - благодать - не для адміністрування в церкві, а для послуг їй цим своїм даром. Окреме становище в церкві священнослужитель посідає лише у відправі служб Божих та при виконанні треб. Водночас священики користуються пошаною як носії Божої благодаті, яку вони отримали від Бога за обранням і представництвом. Українське духовенство має відійти від практики, що склалась у Російській церкві, де єпископи й священики були більше урядовцями, ніж душпастирями. Кожна парафія повинна піклуватись про свого панотця, а кожна єпархія - про свого архипастиря.
Собор вирішив, що духовенство українських церков мусить вдягати священицьке вбрання лише під час відправ служб Божих і треб, в усіх інших випадках можна носити цивільний одяг, а також стригти волосся. Щодо своїх пастирів церква має право виявляти зовнішні ознаки пошани, які набуваються за присудом церкви і згодою ВПЦР, а також благословення єпископа даної єпархії. Собор скасував усі нагороди для духовенства, встановлені в царській Росії. Далі зазначалось, що "шлюбний стан зовсім не повинен бути перешкодою для набуття всіх ступенів духовного стану, до єпископського включно, гідним того як з морального, так і з освітнього боку особам". Що стосується ченців, то їм у цих питаннях не надавалось жодних переваг.
У постанові "Про розрив шлюбів" Собор визнав за необхідне, щоб особи, які бажають розлучитися, подавали про це заяву до своєї парафіяльної ради. Остання вирішує цю справу й ухвалює відповідну постанову, яка має бути посвідчена волосною церковною радою. Крім того, "для своїх потреб парафіяльна рада робить записи про народження, шлюб і смерть".
З метою здійснення справжнього народоправства у церкві Собор ухвалив: ліквідувати всі старі церковні установи на Київщині (парафіяльні ради, благочиння, єпархіальну канцелярію тощо); керівництво справами парафії має здійснюватися за статутом, ухваленим ВПЦР; повинні бути утворені парафіяльні ради - обов'язково члени Всеукраїнської спілки православних парафій на чолі з ВПЦР; створити повітові та волосні церковні ради, які підлягають ВПЦР і дістають від неї інструкції; служби Божі в усіх церквах мають відправлятись українською мовою; "парафіяльні ради дбають про негайне набуття від Всеукраїнської ПЦРади богослужбових книжок і співів на українській мові".
На Соборі було визнано, що українська церковна установа є автономною в межах визначеної їй діяльності і водночас - складовою єдиної Української церкви, отож вона має виконувати розпорядження тих органів, яким підлягає.
Щодо коштів на церковні справи, то Собор ухвалив, щоб кожна парафія вносила до скарбниці ВПЦР щомісяця п'ять відсотків від свого прибутку. Вирішено було також організувати збір добродійних пожертв і створити фонд для допомоги бідним українським парафіям.
Собор підтримав заходи ВПЦР щодо скликання 14 жовтня 1921 р. Всеукраїнського православного церковного собору.
Щодо монастирів в Україні було ухвалено рішення "вжити заходів перед радянською владою про передачу всіх монастирів і належного їм майна у розпорядження ВПЦР".
Собор визнав головними підвалинами церковного устрою в Україні: автокефалію церкви, її відокремлення від держави, соборноправність у церковному управлінні та вживання при відправах служб Божих української мови, народних обрядів і звичаїв.
Собор подякував Київському губревкому за передачу київських храмів українським парафіям, висловив прохання про передачу Старокиївській парафії "теплої" (трапезної) церкви Софійського собору й "архиєрейської ризниці", а також про забезпечення помешканням на території Софійського монастиря єпископа, причту і варти.
Собор також зажадав від радянської влади передачі Київського єпархіального свічкового заводу в розпорядження Київської губернської церковної ради.
Рішення Собору Київщини мали серйозний резонанс як серед прихильників церковно-визвольного руху в Україні, так і серед його противників. Так, Собор єпископів України оприлюднив звернення до віруючих України, де Собор було названо "самочинньм собранием", постанови якого не можуть мати жодного значення для державного життя, оскільки, на думку Собору єпископів, "эти деятели дерзнули поколебать самые главные устои жизни св(ятой) Православной Церкви". Цей Собор, сказано далі у зверненні, призведе не до відродження церковного життя в "Україні, а до загрози загибелі православної України. Собор єпископів звернувся до віруючих України з вимогою не визнавати постанов Собору Київщини й не посилати без згоди своїх єпископів представників на Собор, що його скликає ВПЦР у жовтні 1921 р. Єпископат закликав також не звертатись з релігійними потребами до позбавлених сану священнослужителів. Звернення завершується настановою: "Если кто не послушает слова нашего в сем посланий, того имейте на замечании и не сообщайтесь с ним, чтобы устыдился, но не за врага считайте его, а вразумляйте, как брата".
Події в церковному житті України викликали занепокоєння і в Московському патріархаті. 23 липня 1921 р. патріарх Тихон направив послання віруючим України. Він заявив, що "враги векового единения православных украинцев со всею Российскою церковью произвели рознь и вражду между членами православной церкви на Украине, сказавшуюся в нарушении церковной дисциплины и самовольном насильственном введений в некоторых храмах богослужения на украинском языке". Далі патріарх повідомляв, що Український священний синод на засіданні 12-15 лютого 1921 р. визнав за можливе дозволити здійснення богослужіння в українських храмах за церковнослов'янськими книгами з українською вимовою й читання Євангелія, а також проповіді українською мовою, за умови, якщо цього побажають парафіяни. Патріарх інформує про створення нового комітету для перекладу Біблії з церковнослов'янської мови на українську. А вже 24 травня Синод вирішив дозволити богослужіння українською мовою за умови, що цього зажадає більше двох третин парафіян. Патріарх вважав, що таке рішення Собору єпископів є прийнятним, оскільки воно відповідає духу православної церкви. Він заявив: "Призываем Божие благословение на всех трудящихся по переводу Библии со славянского на украинский язик".
Завершується патріарше послання повідомленням про призначення тимчасовим заступником митрополита Київського архиєпископа Михаїла; йому було надано титул патріаршого екзарха України, сан митрополита й ті права, які належать Київському митрополитові. Це означало ліквідацію патріархом наданої ним же 1918 р. Українській церкві досить урізаної, але все-таки автономії.
З боку офіційних радянських органів Собор Київщини було оцінено як такий, на якому представники руху за автокефалію православної церкви в Україні показали свою "контрреволюційну природу" (Проф. Ів. Сухоплюєв. Українські автокефалісти. - Харків: "Червоний шлях", 1925. - С.11). Автор цієї характеристики - тодішній завідуючий ліквідаційним відділом наркомату юстиції УСРР І. Сухоплюєв - намагається підтвердити свій висновок аналізом складу Собору. Так, на його думку, серед присутніх на Соборі 127 селян більшість - "куркулі, визискувачі, а також обдурені", 58 священиків - "п'явки, дармоїди", а службовці - це люди з "невмирущої" породи Акакіїв Акакійовичів", 39 учителів - особи з "петлюрівським духом", "націонал-обдурителі", 33 члени ВПЦР - "штаб церковної контрреволюції", 20 робітників - це ті, "що перейшли до міщанства і зреклися великих заповітів Маркса, Енгельса і Леніна", 15 студентів, які "не нюхали науки", а 11 кооператорів являють собою "чорносотенну та щиро-націоналістичну частину". В такому ж дусі І. Сухоплюєв "характеризує" й решту делегатів Собору й доходить висновку, що рух за автокефалію Української церкви є рухом дрібнобуржуазним. Цю природу автокефального руху, зазначає він, слід постійно викривати, роз'яснюючи незалежному селянству, "що коли воно переходить до автокефалії, то цим... підтримує своїх класових ворогів".
"Розкладом церкви" було названо Київський церковний собор і в офіційному органі Київського губревкому. Собор, констатує газета губревкому, являє собою "переворот і переоцінення всіх попередніх правових і моральних засад православної церкви", що дістало свій вияв у передачі влади на Соборі не "князям церкви", а виборній парафіяльній раді. "Повна демократизація і мало чи не "радянська влада" в церкві", - іронізує автор. І далі застерігає, щоб читачі не робили висновку про те, що церква стала на чолі народних рухів: "Революційна дійсність і революційна ідеологія нищать остаточно всякий грунт для існування релігійних забобонів".
Усі ці висновки надалі було "розвинуто" й "поглиблено". Рішення Собору Київщини піддаються упередженому аналізові, і в його документах віднаходяться положення, що певною мірою суперечили декрету про відокремлення церкви від держави та іншим юридичним актам УСРР. Через це голова ВПЦР Михайло Мороз вимушений був 2 вересня 1921 р. дати в ліквідвідділі наркомату юстиції УСРР підписку про те, що такі постанови Собору Київщини, як 1) про українізацію всіх парафій Київщини, 2) про організацію церковних та катехизаторських шкіл, 3) про організацію Всеукраїнського церковно-історичного музею, 4) про організацію загальної богословської бібліотеки при ВПЦР, 5) про церковний розрив шлюбів, 6) про записи парафіяльними радами актів народження, шлюбу, смерті, 7) про закриття всіх російських церковних закладів на Київщині, 8) про управління парафіяльними радами церковними справами і майном у кожній парафії, 9) про відправлення богослужіння українською мовою в усіх парафіях, 10) про передачу всіх монастирів з їх майном у розпорядження ВПЦР, 11) про передачу радянською владою колишнього Київського єпархіального свічкового заводу в розпорядження Київської губернської церковної ради - не будуть приведені до виконання й на Всеукраїнському церковному соборі 1921 р. подібні резолюції не будуть ухвалені.
Нині ми можемо лише припустити, якими могли б бути наслідки реалізації соборних рішень і якою мірою вони змінили б обличчя церкви. І водночас - оцінити, наскільки вони могли б виявитись актуальними для сучасної православної церкви в Україні.
Людина і світ. - 1997. - №5-6. - С. 8-13.
Леонід ПИЛЯВЕЦЬ
