"Ще ніколи в історії наша Церква так не процвітала", - Блаженніший Святослав

14.06.2012, 12:43
Про те, чим Греко-Католицька Церква приваблює українців і чому вона нині переживає свій розквіт, розповів в інтерв’ю КАІ Верховний Архиєпископ Києво-Галицький Святослав Шевчук.

Про те, чим Греко-Католицька Церква приваблює українців і чому вона нині переживає свій розквіт, розповів в інтерв’ю КАІ Верховний Архиєпископ Києво-Галицький Святослав Шевчук.

Глава Української Греко-Католицької Церкви також пояснив, у чому полягають труднощі в налагоджені діалогу з Московським Патріархатом, чому Греко-Католицька Церква так активно бере участь у громадському житті України, навів аргументи на користь присвоєння Українській Греко-Католицькій Церкві статусу патріархату.

Як Ви почуваєте себе в якості наступника великих греко-католицьких єрархів – Митрополита Андрея Шептицького і кардинала Йосипа Сліпого?

– Для мене це велика честь і несподіванка, що саме я є наступником таких видатних єрархів. А також великий виклик, аби намагатися наслідувати їх в особистому житті та душпастирському служінні, а також продовжувати їхню лінію дій. З іншого боку, я відчуваю, що перебуваю під їхньою опікою. Митрополит Андрей Шептицький був моїм покровителем, коли після розпаду Радянського Союзу я був першим греко-католиком, який поїхав вчитися до Риму і повернувся звідти з докторатом. Уся моя наукова робота відбувалася в діалозі з митрополитом Шептицьким.

Що Ви маєте на увазі?

– Я вважаю його своїм покровителем. Коли кардинал Мирослав Любачівський повідомив мені, що  хоче відправити мене на навчання до Риму, я пішов до крипти в соборі Святого Юра, де похований митрополит Шептицький, аби просити його благословення і заступництва. І він ніколи не залишав мене. Я відчував, що рука цієї святої людини була наді мною. А коли я був ректором семінарії у Львові, в особливий спосіб, через молитву, я відчував духовний контакт з кардиналом Йосипом Сліпим, який також був молодим ректором цієї семінарії. Часом трапляються такі ситуації, коли немає можливості поговорити ні з ким, а потрібно ухвалити рішення. Тоді я просив допомоги кардинала Сліпого. І завжди якось все виходило добре.

Ваше Блаженство (в оригіналі автор звертається до Його Блаженства «Отче Архиєпископе», прим. КО), Ви ще молода людина, але пам'ятаєте часи підпільної Церкви. Як виглядало тоді релігійне життя Вашої сім’ї?

– У Західній Україні християнську віру і традиції Греко-Католицької Церкви зберігали і передавали майбутнім поколінням у сім'ї. Сім'я була «Eclessia Domestica» (домашньою Церквою), середовищем, у якому можна було провадити релігійне життя у підпіллі, тому що зовні це було заборонено, а будь-які вияви релігійності жорстоко карали. Молитва і катехизація відбувалися лише у сім'ї,  з батьками. Було три способи святкувати неділю і свята. По-перше, слухати трансляцію нашої літургії в ефірі Радіо Ватикану. У селах навіть виставляли радіоприймачі у вікнах, аби більше людей могли слухати. Другим способом була участь в релігійному житті Римо-Католицької Церкви, якій також доводилося нелегко, яка також зазнавала утисків і переслідувань, але де-не-де її храми не були закриті. Ми зберегли дуже приємні спогади про римо-католицьких священиків, які нам допомагали, були відкриті та уділяли нам таїнства. Я родом зі Стрия, де – дякувати Богові – завжди діяла Церква латинського обряду. Хоча священик був під тиском радянської влади, він ніколи не відмовляв нам своїх послуг.

Чи тому, що у Стрию була велика концентрація поляків, Ви так добре знаєте польську мову, Ваше блаженство?

– Так. Ми завжди знали і поважали польську культуру. Крім того, у нашому середовищі є українці, переселені з теренів післявоєнної Польщі в рамках операції «Вісла», які також зберегли повагу до польської культури. Польської мови я вчився не лише у церкві, а й посеред моїх сусідів. Я навчився читати і писати по-польськи. Це дуже допомогло мені під час навчання у підпільній духовній семінарії, тому що література, якою ми користувалися, була також на польській мові.

А яким був третій спосіб участі греко-католиків у релігійному житті під час переслідувань?

– Це було служіння відважних священиків нашої нелегальної Церкви. Це рідко траплялося в нашому місті, але було надзвичайно важливим для нас. І було свідченням того, що наша Церква жива, що її не вдалося знищити. Це давало надію колись вона відродитися. Коли хтось помирав, то вночі на похорон приходив греко-католицький священик з підпільної, забороненої Церкви. У нашому регіоні це були василіяни і редемптористи східного обряду. У будинку мого діда відправляли Святу Літургію священики, які повернулися зі заслання з Сибіру чи Казахстану. Одного з них – о. Олексія Зарицького – Папа Іван Павло II зарахував до лику блаженних 2001 року у Львові. Він був другом нашої сім'ї. Праця цих людей і пам'ять про них будувала нашу Церкву.

Цей довгоочікуваний день настав, комунізм упав, Церква вийшла з підпілля і розпочала дуже динамічний період у своїй історії. Що ж у цей час робив молодий Святослав Шевчук?

– У 1985 або 1986 році я почав контактувати із підпільною семінарією, коли виїхав з дому до медичного училища. У 1989 році, ще до легалізації Греко-Католицької Церкви, мене призвали на службу в Радянську Армію. Я був солдатом до 1991 року, якраз тоді, коли відбулися зміни. Коли я повернувся додому навесні того року, то побачив зовсім іншу ситуацію. Уже легально працювала семінарія, багато храмів повернули Греко-Католицькій Церкві. Тоді вважали, що відбувається духовна революція. Виявилося, що багато людей ототожнюють себе з нашою Воскреслою Церквою, завдяки тому, що упродовж всього цього драматичного періоду греко-католицька свідомість зберігалася у сім'ях.

У цей час також відбувся бум покликань. Сьогодні Греко-Католицька Церква й далі залишається молодою, тому що середній вік духовенства становить 35 років. Що стало причиною цього буму покликань?

– Цей бум відбувся в дев'яностих роках, причин його появи є кілька. Перш за все свобода – те, що впродовж багатьох років було заборонено і каралося за законом, раптом виявилося можливим. Система зруйнувалася. Молоді люди почали шукати вічних цінностей, на яких могли б будувати своє життя. Мені було всього 20 років. Нам було досить брехні, ми шукали істину. Наша Церква була дуже привабливою для молодих, бо зберігала вірність істині й ніколи не співпрацювала з комуністичною системою, вона кров’ю засвідчила свою вірність Христові та Папі. Ця Церква для нас, молодих, була обличчям правди. Саме тому багато людей відмовилися від навчання, іспитів та вступали до семінарії.

Чи надалі такий високий рівень покликань?

– Після повернення з навчання в Римі 1999 року я став проректором, а потім ректором семінарії у Львові, тому тему покликань я знаю зсередини. За кілька років після цього буму ми повернулися до норми. Період ейфорії минув, тепер маємо стабільність. Богу дякувати, ми не відчуваємо браку покликань. Є ще хлопці, які хочуть служити нашій Церкві та нашому народові. Семінаристи вчаться в п'яти семінаріях: чотири в Західній Україні й одна в Києві. Іноді наші єпископи не знають, що робити з молодими священиками, тому що їх є навіть забагато, як для наших потреб. Для цього ми провадимо кадрову політику на рівні всієї Церкви. Ми посилаємо священиків туди, де їх бракує.

Чи ця стабільна ситуація щодо покликань не виникає також з того, що греко-католицькі священики можуть одружуватися?

– І так, і ні. Хлопець, коли приходить до семінарії, ще не визначився: буде одружуватися чи дасть обітницю безшлюбності. Він вирішує це під час навчання. На мою думку, кількість покликань не залежить від того, чи хтось вирішує одружитися, чи зберігати целібат у священичому житті. Покликання – це дар Божий, Бог кличе, а молода людина на нього тільки відгукується. Гадаю, якщо в Латинській Церкві священики могли б одружуватися, це не змінило б динаміки покликань. Покликання формується в сім'ї. Якщо сім'я релігійна і хлопчик ріс в позитивному ставленні до священства, він бачить, що це служіння є чимось важливим для Церкви та її народу, тоді йому буде легше відповісти на покликання.

Щодо бачення християнської України, Ви кажете, що до 2020 року Греко-Католицька Церква ґрунтовно переміниться. У чому полягатиме «стратегія розвитку» Греко-Католицької Церкви в Україні?

– Я був членом групи, яка розробила цю стратегію. Минуло 20 років від моменту легалізації нашої Церкви в Україні. Ми помітили, що первісна ейфорія минула, і тому ми маємо так запрограмувати душпастирство, щоб не зупиняти хвилі розвитку. Ми усвідомлюємо, що засоби нашої Церкви не бездонні. Тому, щоб цей розвиток був ефективним, ми зосереджені на одній меті. Наша Церква за останні двадцять років так розвинулася, як ще ніколи раніше у своїй історії. Перш за все, вона діє і розвивається у різних країнах. Раптом ми побачили, що є глобальною Церквою. Її центр – в Україні, але віряни живуть майже в усьому світі. У ХІХ та ХХ століттях відбувалися хвилі еміграції з України, що значно збільшило кількість наших вірян у вигнанні. Це означає, що ми маємо розробити стратегію для пастирського піклування на міжнародному рівні. Ми не можемо бути зосереджені на Україні, або тільки в одному з регіонів. Першим і найважливішим завданням нашої Церкви є євангелізація. Наша Церква завжди берегла українську ідентичність, нашу мову і культуру. Але те, що ми так глибоко вкорінені в нашій традиції, що ми втратили її, не означає, що ми не відкриті до культури народів, серед яких живуть наші віряни.

Чи це означатиме відмову від української мови в Літургії?

– Це дуже делікатна тема. Якщо йдеться про Україну та Польщу, то, ймовірно, впродовж багатьох років не відмовимося від української мови в Літургії у цих країнах, бо навіть якщо наші віряни говорять вдома російською чи польською, проте розуміють українську. Натомість в тих країнах, де наші віряни вже не розуміють української мови, душпастирською потребою є адаптувати мову Літургії до місцевих мов. В Аргентині, Канаді, Сполучених Штатах є парафії, де Літургії відправляють англійською або іспанською мовами. Але навіть там намагаємося не відмовлятися повністю від української мови. В Аргентині буває так, що священик співає літанію іспанською, а закінчує українською, віряни відповідають: «Господи помилуй», тому що вони розуміють, що означають ці два слова.

Ключовим питанням для Української Греко-Католицької Церкви є діалог з Православною Церквою, особливо з Московським Патріархатом, який керує найбільшою Православною Церквою, що діє на території України. Нещодавно Ви сказали: «Ми хочемо бути з нашими православними братами, а не проти них». Це важлива заява, але як це здійснити?

– Перш за все треба покласти кінець неефективним розмовам і переглянути спільні стратегії. Якщо ми хочемо угоди, то маємо розуміти, що деякі методи, які використовували в минулому, були неефективні. Наприклад, заклики до ліквідації Української Греко-Католицької Церкви в Україні. Це нереально, бо Церква існує з волі Бога, що багато разів повторював бл. Іван Павло II. Московський Патріархат не завжди базується на перевірених історичних фактах. Наприклад, митрополит Іларіон кілька разів повторив, що в 90-х роках ми забрали їм 500 церков у Західній Україні. І це має бути найбільшою перешкодою для зустрічі Папи та Патріарха Московського! У березні цього року на аудієнції у Святішого Отця я подав йому точну статистику православних церков у Західній Україні. У тих регіонах, де, на думку митрополита Іларіона, відбувалися такі випадки, сьогодні більше двох тисяч православних церков. Але тільки дві сотні з них належать Православній Церкві, яка перебуває в єдності з Московським Патріархатом. Інші православні святині в Західній Україні належать іншим Православним Церквам, які Москва не визнає канонічними. Це означає, що трагедія Православної Церкви в Західній Україні не є спричинена нашим  існуванням і нашою присутністю, але поділом серед православних. Якщо б Православна Церква була єдиною, то мала б в чотири рази більше церков, ніж подає митрополит Іларіон. А звідки взялися ці дві тисячі святинь? Одна третя – це римо-католицькі церкви віддані православним; одна третя – це наші церкви, які Сталін після другої світової війни віддав православним, коли наша Церква була заборонена. Іншу частину збудували православні. Отже, я не розумію в чому проблема. Ми завжди відкриті до діалогу, як уже зазначив мій попередник кардинал Любомир Гузар, і нікому не забороняємо будувати церкву чи  належати до цієї чи іншої релігії. Ми вимагаємо тільки справедливості і визнання для нас права на існування.

Поділ православ’я в Україні перешкоджає діалогові греко-католикам, тому що немає єдиної позиції, але є й інші проблеми, пов'язані з болючою історією. Можна було б їх вирішити, якщо б дійшло до взаємного прощення. Нещодавно Ви сказали православним: «Ми прощаємо і просимо прощення». Це важлива заява, але такий акт має бути урочистим, за участю обох сторін.

– Ще 2005 року відбувся акт примирення між Римо-Католицькою Церквою в Польщі та Українською Греко-Католицькою Церквою. Це був акт прощення і зцілення наших спільних спогадів. Це наша платформа для побудови кращого майбутнього. Це приклад, який ми, як християни, дали нашим країнам – Польщі та Україні, тому що в нашій історії було багато важких і драматичних моментів. Однак ми попросили про взаємне прощення. Гадаю, що сам акт примирення для того, щоб йти вперед, маємо здійснити з Православною Церквою, особливо з Московським Патріархатом. Тільки так, визнаючи свої гріхи, але також і пробачаючи гріхи проти нас, ми можемо звільнитися від тягаря своєї історії, подивитися в очі один одному як християни, як брати і будувати християнські Україну та Росію. Це потрібно, і до цього ми будемо прагнути. Це не буде легко, але я знаю, що польський єпископат працює над актом поєднання з Російською Православною Церквою, адже між Польщею і Росією накопичилося упродовж століть багато складних проблем. Росіянам і полякам бажаємо, щоб вони досягли цього поєднання. Для нас це буде добрим прикладом і стимулом, щоб і ми йшли в цьому напрямку.

Греко-католицька Церква зазнала величезних переслідувань, як жодна інша Церква в часах радянської вдали. Однак, чи в мисленні греко-католиків є місце на те, щоб допустити до свідомості, що Російська Церква теж терпіла, що після Жовтневої Революції вона зазнала величезних переслідувань, які зламали її опір, в результаті чого вона пішла  на співпрацю з владою?

– Якщо ми думаємо про поєднання, то повинні завжди говорити правду і визнавати правду – таку, якою вона є, з одного і другого боку, яка є об’єктивною реальністю, а не конфесійною ідеологією. Вибачити нелегко. Сьогодні для багатьох людей пробачити означає: забути або погодитися на неправду, яку переказують про нас і нашу історію. Якщо будемо йти в цьому напрямі, то ніколи не осягнемо нашої цілі, оскільки мусимо побачити правдиве обличчя нашого брата. Це стосується також Православної Церкви, особливо Московського Патріархату. Ця реальність повинна бути об’єктивною і правдивою. Тільки тоді поєднання буде можливим.

Ваше Блаженство, як Ви бачите роль своєї Церкви у «стратегічному союзі» між Ватиканом і Російською Православною Церквою, який має полягати у зміцненні християнського свідчення у секуляризованому світі?

– Це дуже важливий рівень, на якому ми можемо бути поєднані. Структурно ми не є поєднані, не можемо разом звершувати Євхаристію, що нас найбільше болить, бо Євхаристія – це найсильніший вираз єдності Христового Тіла, яким є Церква. Але в чому ми можемо бути поєднані? В акції, в діяльності. Тоді наша аксіологічна єдність може бути дуже придатною і помічною для суспільства. Цей «стратегічний союз» стосується таких вартостей, як сім’я, свобода совісті чи права людини. Вважаю, що цей спектр варто було б розширити дияконією, працею на службі ближньому, і тут ми могли б бути найбільше результативні. Ми провадимо таку діяльність у всій Україні, і ніхто не питає того, хто прийде просити про допомогу, до якого він належить визнання чи релігії. Не важливо, чи це буде православний, католик, мусульманин чи єврей. Це людина, якій треба допомогти, і це єдиний критерій. Прикладом співпраці, єднання навколо певних вартостей, може бути існування у нас комісії, яка називається Рада Церков і Релігійних Організацій України. Зараз  я є головою цієї Ради, яка збирає католиків, православних, протестантів, євреїв і мусульман. Часом ми займаємо важливе становище з морального пункту для нашого суспільства. Це приклад того, як ми можемо бути разом.

Ваше Блаженство, Ви нещодавно висловили шокуючу для багатьох тезу, що реальним є існування одної Церкви на Україні, яка зібрала би греко-католиків і православних. Чи це взагалі можливе, оскільки православні не визнають примату Папи, що в свою чергу для греко-католиків є одним із визначників їхньої ідентичності?

– Існують певні умови, які дають підставу моїм мріям. По-перше, ми маємо спільне коріння – всі ми є дочками і синами одної матері, тобто київської Церкви. Наступного року всі святкуватимемо 1025-ту річницю прийняття Хрещення князем Володимиром, коли Київська Русь стала християнською державою. Потім ми досвідчили схизми, але не можемо забути, що 988 року, коли відбулось хрещення Київської Русі, християнство було неподіленим, існувало сопричастя між Константинопольським Патріархатом і Римом. Це хрещення ми отримали як християни неподіленої Церкви. Це дуже важливо. Тепер в богословському діалозі між Римо-Католицькою Церквою і Православною Церквою дискутується примат Папи. Було би незмірно цікаво приглянутись до того, як цей примат був реалізований в часах неподіленого християнства, коли цілий християнський світ сприймався як універсум. Думаю, що раніше чи пізніше єдність Церкви настане, бо всі цього прагнуть. Багато кроків в цьому напрямку вже зроблено. Мій попередник, кардинал Любомир Гузар, виголосив історичну проповідь з нагоди перенесення своєї столиці зі Львова до Києва. У ній він виклав стратегію з’єднання всіх дітей Київської Церкви, вказав, що ми повинні зробити, щоб до цього дійшло. Є багато елементів, які єднають нас вже зараз. Блаженний Іван Павло ІІ пригадував, що є більше того, що нас єднає, ніж того, що розділяє. Думаю, що агресивна секуляризація спричинить, що християни будуть ще більше шукати єдності між собою.

Ми повинні цінувати позитивні сигнали, які линули з Москви після того, як Вас обрали Верховним Архиєпископом. Певною ознакою поправи стосунків є також Ваші зустрічі з митрополитом Володимиром, главою Української Православної Церкви Московського Патріархату, якого Ви також відвідали у лікарні. Раніше такого не було. Митрополит Іларіон пропонує Вашому Блаженству «конструктивні розмови». Чого вони мали би стосуватись? Чи вже визначений термін такої зустрічі?

– До такої зустрічі ще не дійшло. Наразі обмінюємося кореспонденцією. Я отримав листа з вітаннями від митрополита Іларіона після свого вибору. Потім ми писали один до одного. Завжди кажу, що з нашого боку нема жодних труднощів і перешкод, щоб зустрітись. Не бачу також проблеми, щоб ми визначили якийсь порядок денний і методологію конструктивного діалогу. А оскільки нам нічого не вдалось за останні двадцять років, то це означає, що треба щось змінити. Якщо і надалі повторюватимемо закиди про забрані церкви на Західній Україні, то ніколи не осягнемо нічого конструктивного. Маю надію, що до такої зустрічі дійде, що будемо звертати увагу перш за все на те, що нас єднає, і що зав’яжемо співпрацю у контексті «стратегічного союзу».

Українська Греко-Католицька Церква є дуже критичною до державної влади. Минулого року Ви, Ваше Блаженство, гостро запротестували проти рішення Верховної Ради України, щоб 9 травня, в річницю перемоги над фашизмом, вивісити червоні прапори. Чи у цьому і подібних випадках Вам не закидають «вмішування до політики»?

– Завжди декларуємо, що наша Церква не вмішується до політики, але хоче бути активною у громадянському суспільстві. Часом наші висловлювання у суспільних справах інтерпретують як «вмішування в політику». Ми не підтримуємо жодної партії, і для нас не важливо, якого кольору політики, які є при владі. Нас цікавить лише те, чи поважають принципи суспільного життя з погляду соціальної науки Церкви. Якщо йдеться про рішення щодо червоних прапорів, то воно не мало політичного підґрунтя. Іноді наші політики роблять речі, які розраховані на дешеві оплески і увагу громадськості. У цій справі ми зреагували дуже гостро, бо вона дуже ділить суспільство, спричиняє появу екстремістських рухів, а екстремізм в Україні, особливо тепер, є дуже небезпечним і з лівого, і з правого боку.

Греко-Католицька Церква запротестувала проти «короткозорої» політики влади у зв’язку з ліквідацією україномовних шкіл.

– Це треба розглядати в контексті актуальної дискусії щодо російської мови, як другої офіційної в Україні. Це також ділить наше суспільство. Неморально використовувати болючі теми для досягнення політичних цілей, бо ціль ніколи не оправдовує засобів, що підкреслює моральний принцип, який голосив св. Павло. Не виключено, що перед парламентськими виборами в Україні будуть використані ще інші ідеї і символи, які можуть принести більше шкоди, ніж користі.

А чому Ви так рішуче бороните Юлю Тимошенко, вимагаючи для неї помилування? Ваше Блаженство, закидаючи правовій системі в Україні певні вади, Ви цитували навіть слова Бенедикта XVI, який сказав, що влада, яка не дотримується закону, стає бандою злочинців. Це дуже гостре формулювання на адресу влади.

– Йдеться не тільки про саму Юлію Тимошенко. Йдеться про принцип рівності щодо закону для всіх громадян, тоді як в Україні застосовується «вибіркова справедливість». Це означає, що за той же злочин одного толерують, а іншого – карають, але ж всіх треба трактувати однаково, справедливість маємо вимірювати однією міркою. В Україні є так, що кожного, хто має якусь владу в державі, можна за щось переслідувати, якщо він не належить до пануючого політичного табору. Привід завжди знайдеться. У процесі творення нового карного кодексу ми просили президента, щоб там розмістити запис про право президента на помилування засуджених не лише на їхнє подання, але і на подання третіх осіб. Ми, християни, не можемо забувати про милосердя і не можемо не домагатися цього від інших.

Чи президент Віктор Янукович досі не зустрівся з Вами якраз тому (і цей факт греко-католики вважають образою), що УГКЦ є дуже критичною до його команди? А може, Ваше Блаженство, він боїться, що Ви згадаєте за церковні маєтки, які у греко-католиків загарбали комуністи?

– Часом важко зрозуміти, що є приводом того, що до такої зустрічі досі не дійшло. Однак я мав можливість розмовляти з президентом в рамках його зустрічей з Радою Церков і Релігійних Організацій. Тому якась форма діалогу існує.

Як УГКЦ бачить свої стосунки з державою?

– Прагнемо діяти за принципом паритету і партнерства, в пошануванні нашої автономії. Не хочемо, щоб влада трактувала нас інструментально, як прохача, але як рівного собі. Цей принцип не чужий в традиції Католицької Церкви. Другий принцип – і тут ми відрізняємося від православних – закладає відмову від спокуси прагнення до здобуття статусу державної Церкви, яка була би в упривілейованій позиції і зафіксована в системі влади. Ми бачимо своє місце у громадянському суспільстві. На жаль, з цим партнерством тяжко, бо правова система України є спадкоємницею права Радянського Союзу, де Церква не мала статусу юридичної особи. Тобто – існують парафії, спільноти людей, але Церкви в правовому сенсі не існує. Це стосується також інших Церков, в тому числі і православної. Першим кроком для того, щоб усталити ці стосунки, мало би бути визнання для Церков статусу юридичної особи. Наступною дією у сфері стосунків держава-церква могло би стати підписання якогось договору, наприклад конкордату.

Але тоді Церкву атакували би за те, що користується привілеями, бо саме так у Польщі ліві середовища трактують конкордат.

– У нашому випадку не було би так, як у Польщі, бо Католицька Церква обох обрядів не є домінуючою конфесією. У нашому випадку конкордат дав би нам правову гарантію. Уряди змінюються і ставлення чергових команд щодо нашої Церкви також змінюється, але держава і Церква залишаються. Тому необхідно встановити певні норми функціонування Церкви у державі. Досвіди з конкордатами є добрими. Католицька Церква має такі умови у багатьох країнах Європи і Латинської Америки. Це ніколи не спричиняло труднощів у її відносинах з державою. Це лише гарантія того, що у цій країні поважатимуть права Католицької Церкви.

Ваше Блаженство, чому Ви так наполегливо прагнете патріархату, якщо вже, de facto маєте повноваження Патріарха?

– Існують три важливі причини для патріархату. Першою є факт того, що в традиції наших слов’янських східних Церков ніхто не розуміє, що означає титул Верховний Архиєпископ. Ця термінологія є знаною у грецькому світі, але не в нашій традиції. У східній свідомості, також і православній, Архиєпископ –  це хтось, хто стоїть нижче за митрополита, а я ж маю митрополитів у нашій Церкві, над якими я керівник. Наші вірні того не розуміють. У медіа часом подають біля мого імені титул Архиєпископ, але без додавання прикметника Верховний.

От власне, також і мені у цій розмові було важко звертатися до Вашого блаженства – Отче Верховний Архиєпископе. Це звучить дивно.

– Патріархом є той, хто має права, а його титул є акцептований. Я маю права, але офіційно не визнаний Патріархом. Крім того, патріарх – хтось, хто звершує універсальне служіння, також і щодо тих, хто перебуває за межами України. Це Отець для всіх наших вірних у всьому світі. Наша діаспора зростає, тому служіння патріарха у теперішніх умовах є дуже важливим.

Але у літургічному каноні  Греко-католицької Церкви, також і у Польщі, Ваше Блаженство все ж згадують як Патріарха.

– Ця традиція Патріарха присутня в нашій Церкві від часів кардинала Йосипа Сліпого. Ніхто не може заборонити нашим вірним молитись за патріарха. Таким чином твориться окреслена свідомість. Тому для мене дуже важливою є справа побудови поняття патріархату у свідомості вірних.

А чи не існує цього патріархату тому, що греко-католики є заручниками в екуменічному діалозі? Річ у тім, що патріархат для Вас могла б оскаржити  Російська Православна Церква і ускладнити або навіть заморозити діалог з Ватиканом.

– Страх наших братів православних більше психологічний, аніж реальний. Це складне питання. Сьогодні ніхто не знає, хто може призначити патріархат. Чи Папа, який є латинського обряду, може чи не може встановити Східний патріархат? Моя відповідь: звичайно, так, але православні християни кажуть, що ні. Вони оспорюють це право. До того ж , у Православній Церкві дискутують про те, хто може призначати патріархат. Думки розділилися – вказують на Константинопольський Екуменічний Патріархат, або Православний Собор. Ось чому кардинал Сліпий після звільнення з радянської тюрми звернувся до ІІ Ватиканського Собору з проханням надати нам патріархат. Ніхто не міг би тоді протестувати, якщо б Папа і Собор визнали патріархат. Гадаю, що патріархатів не створюють, патріархати визнають. Таку позицію також займав мій попередник кардинал Гузар. Він також вважав, що патріархат треба будувати в свідомості вірян нашої Церкви і de facto він має функціонувати як патріархальна Церква.

У деяких священнослужителів та вірян Греко-Католицької Церкви помітна нетерплячість, пов'язана з патріархатом. Це зауважив також Папа Іван Павло II, який сказав до Вашої делегації: «Я поважаю вас за цю святу настирливість». Хоча кардинал Гузар вважає, що все прийде у свій час.

– Я теж думаю, що це свята нетерплячість.

Чому?

– Тому що це пов'язано з розвитком нашої Церкви. Знову ж таки повторю: останні двадцять років ми пережили такий розвиток, якого ніколи в історії не було. Можна навіть говорити про бум. Це спричиняє таку нетерплячість. Ми просто хочемо досягти цього рівня вищого розвитку нашої Церкви зараз, коли ми до цього дозріли. Саме тому ми так посилено над цим працюємо. Ми не можемо відмовитися від цієї ідеї.

Чому?

– Бо якщо ми сьогодні говоримо: нам не потрібен патріархат, це означає, що відмовляємося від нашого зростання. Кожна Церква sui iuris, тобто свого права, а такою є власне наша Церква, у своєму розвитку природно йде до патріархату. Про це я також говорив на аудієнції Святішому Отцеві.

А що відповів Бенедикт XVI?

– Будьте терплячі, моліться, і цей день настане.

Як складається Ваша співпраця з Римо-Католицькою Церквою в Україні?

– Не приховую, що є проблеми. Вони датуються ще з часів війни, коли насильно виселяли в глибини Радянського Союзу поляків з Галичини, яка ввійшла до складу Радянського Союзу, і її територію заселяли українцями, вигнаними зі східної території Польщі. Це призвело до зміни етнічної та релігійної карти. Тисячі поляків вигнали зі своїх будинків та парафій. Це спричинило, що римо-католицька спільнота в цих областях була меншістю, і так є й сьогодні. І кожна меншість відчуває загрозу з боку більшості. До нині не загоюються рани,спричинені історією. У 90-х роках минулого століття, оскільки православні залишилися в наших церквах, а латинські церкви були покинуті, органи державної влади дали нам їх для користування. Ми їх справді дуже потребували. Це викликало біль наших римо-католицьких братів, який триває і сьогодні. Є випадки, коли римо-католики просять про те, щоб віддали церкви, особливо там, де греко-католики мають невелику спільноту.

Що в цій ситуації робить греко-католицька єрархія?

– Ми вважаємо, що всі пастирські потреби наших братів латинян мають бути виконані. Наші єпископи переконують людей, що треба ту чи іншу церкву повернути латинянам. Не завжди вдається переконати їх це зробити, звідси суперечки та непорозуміння. Проте головним є переконання, яке ми прийняли. Ми також намагаємося не сказати нічого – як в Україні, так і в інших місцях – що могло б зашкодити нашим братам римо-католикам. Ми не хочемо зробити жодного кроку, який міг би образити наших братів, тому що ми поважаємо їх.

Чи існує формальна співпраця між Єпископатами двох обрядів?

– Двічі на рік маємо братські зустрічі між Синодом  наших єпископів і Конференцією римо-католицьких єпископів. Ми прагнемо, щоб ці зустрічі мали практичний вимір. Разом ми приймаємо пастирські рішення, підписуємо спільні заяви до громадськості, наприклад, нещодавно щодо абортів і на захист життя. Це викликало неабиякий резонанс в Україні й це було дуже важливо, що єпископи обох католицьких обрядів висловилися спільно. Ми будемо йти в цьому напрямку.

Українська Греко-Католицька Церква та Римо-Католицька Церква в Польщі багато зробили для примирення між нашими народами, про що іноді забувають. Можливість для подальшого зближення дало нам спільне Євро–2012. Чи ми використали цю можливість?

– У певному сенсі так, тому що це була спільна акція на національному рівні,  результатом якої стала співпраця між структурами двох країн. Але жодна акція не буде ефективною, якщо серед громадяни не буде бажання і сприятливих умов для поєднання. До мене дійшли сигнали, що наступного року, в річницю кривавих подій на Волині 1943 року, деякі радикальні угрупування хочуть використати цей ювілей, щоб зірвати процес примирення. Це показує, як багато ще треба зробити для того, щоб примирення, яке відбулося між нашими Церквами, дійшло до кожної з груп нашого суспільства.

Чи Ви будете дивитися Євро?

– Так, бо я цікавлюся футболом. До того ж, Євро є унікальною подією, про яку до недавнього часу можна було тільки мріяти.

Яким буде фінал?

– Побачимо.

Чи впевнені Ви у перемозі України?

– Бажаю успіху і Польщі, і Україні.

Тобто Ви були б не проти, якби би був фінал Польща–Україна?

– Так (сміється).

Розмовляв Гжегож Полак

"Католицький Оглядач", 13 червня 2012 року