"… Сила Моя звершується у немочі"
Преподобний печерський Микола Святоша
Навіть у непевні часи перемін, коли душі людські часто відчувають неприкаяність і прагнуть сталих цінностей, мирянину важко зрозуміти ченця, котрий зрікається багатьох земних радощів заради життя вічного. Тим більш складно збагнути, що штовхає до такого кроку «великих світу цього». Але історія зберігає чимало прикладів усамітнення в монастирях представників вищих верств суспільства. Не завжди чернечий постриг був для них добровільним, проте траплялось і так, що цей вибір робився свідомо. Перший випадок, коли князь зрікся влади, залишив родину й пішов у монастир, стався у вітчизняній історії на початку XII ст., і пов’язаний він зі славетною Печерською обителлю.
У Ближніх печерах Київської Свято-Успенської лаври покояться мощі преподобного Миколи Святоші. Його труну оперізує срібний гравійований оклад XIX століття, сюжетний ряд якого ілюструє розповідь Патерика Печерського про монастирські подвиги ченця. Промовистою є ікона над труною святого. Атрибути, зображені на ній, мовби ілюструють земні турботи Миколи Святоші: в лівій руці він тримає ключ, у правій — книгу та кошик. Історична постать князя Святослава Давидовича (у чернецтві Миколи) згадується ще в літописних сказаннях Іпатіївського монастиря, давньому рукописі ченця Лаврентія, агіографічних джерелах середньовіччя. Ім’я Святоші не обходить майже жоден опис Чернігівщини, воно звучить у зв’язку з історією київських та чернігівських церков і земель. Прикладом може бути хоча б Святошин — місцевість на околиці Києва, назва якої береже пам’ять про щедрі дари князя-ченця Києво-Печерському монастирю.
За церковним календарем 14 жовтня — день пам’яті преподобного Миколи Святоші, ім’я якого просяяло в наших землях. Тож огляньмося на події давно минулих років і пригадаймо, чим саме князь-чернець вражав своїх сучасників і впливав на душі нащадків.
Згідно з генеалогією чернігівських князів за Любецьким синодиком князь Святослав Давидович (в чернецтві Микола) відноситься до VIII коліна славного роду Рюриковичів. (Рахується так: І коліно — Рюрик, II — Ігор, III — Святослав, IV — Володимир Святий, V — Ярослав Мудрий, VI — Святослав-Микола Ярославич, VII — Давид Святославич, князь чернігівський.) Він народився близько 1072 р. Батьки — Давид Святославич, який володів Чернігівським князівством з 1097 р. аж до своєї смерті у 1123 р., та княгиня Феодосія були відомі своєю набожністю, постійно підтримували християнські монастирі та церкви. Про це свідчить Повість минулих літ. Остання літописна згадка про Миколу Святошу міститься під 1142 р. При хрещенні йому дали ім’я Панкратій.
У 1115 р. «зібралися брати, руськії князі — Володимир, званий Мономахом, син Всеволодів, і Давид Святославич, і Олег, брат його, і надумали вони перенести мощі Бориса і Гліба; спорудили були їм обом [у Вишгороді] церкву кам’яну на похвалу і почесть мощам їхнім і щоб положити [їх тут]. Спершу ж освятили церкву кам’яну, [місяця] травня в перший день, у суботу, а назавтра, у другий день, перенесли святих», — читаємо про визначну подію в літописі. Поховали Давида Святославича в чернігівському Борисо-глібському храмі, ним же побудованому.
Братами Святослава Давидовича були Володимир, Ізяслав, про яких ідеться в Патерику Печерському, Всеволод та Ростислав (згадуються в літописах). Деякі дослідники серед синів чернігівського князя Давида називають ще й не відомого нам за літописами Ярослава.
За рукописним Любецьким синодиком, ім’я Святослава стоїть наступним за іменем батька, Давида Святославича, що може бути вказівкою на його старшинство серед синів чернігівського князя. До того ж Святослав Давидович першим серед братів з’являється на політичній сцені, зберігаючи за собою цю роль у згадках про синів Давида Святославича у Воскресенському літописі та в Оксамитовій книзі. В рукописному Любецькому синодику Святослава Давидовича навіть названо великим князем. Але відомо, що великим князем чернігівським він не був, — у досить молодому віці, трохи за тридцять, Святоша прийняв чернечий постриг. Тут, мабуть, має місце помилка переписувача. Вона може пояснюватися традиційним записом княжих синів у порядку престолонаслідування, що, як правило, відповідало і їх старшинству за віком. Тобто великий стіл найчастіше посідав старший син. Непрямим доказом такого пояснення є також виправлення логічної помилки в наступних редакціях Любецького синодика, в тому числі в тій, що належить відомому досліднику церковної історії минулого століття Філарету Гумілевському, де одразу ж за великим князем Давидом Чернігівським та княгинею його Феодосією названо іншого їхнього сина, великого князя Володимира, що княжив у Чернігові з 1139 по 1151 рік.
Відтак чернігівський стіл успадкував брат Миколи Святоші Ізяслав Давидович який тричі, правда, щоразу не більше року, володів Києвом. У 1161 р. він загинув у битві під м. Буличем і був похованний так само як брат Володимир та батько Давид, у Чернігові.
Говорячи про родинні зв’язки, які впливали не тільки на соціальний стан, можливості й атмосферу, в якій зростав Микола Святоша, а й на його характер та прагнення, слід передусім назвати прадіда, князя Ярослава Мудрого, котрий вписав славну сторінку в історію вітчизняної культури. Великий князь Святослав Ярославич, дід Миколи Святоші, був одним з учасників урочистого закладання Успенського собору Києво-Печерського монастиря в 1073 р., багато зробив для будівництва православних святинь Чернігова.
Життя його родини було міцно пов’язане з церковним життям єпархії, хоч на ту пору воно не було надто процвітаючим. Проте завдяки старанням своїх князів та короткому, але плідному перебуванню тут великого християнського подвижника Антонія Печерського чернігівці вже до кінця XI ст. мали такі святині як Єлецький Богородичний та печерний Троїце-Іллінський монастирі, кафедральний Спаський собор, церкву Бориса і Гліба тощо.
Описуючи церковне життя Чернігівської єпархії на початку XX ст., єпископ Василій розповідає, що в Єлецькому монастирі пам’ятають Святослава-Панкратія, який не пропускав жодного богослужіння, і показують келію при Успенській церкві, де він почав своє подвижництво.
Безумовно, надихали його і спогади земляків про недавнє перебування тут Антонія Печерського, який преставився 1073 р. Нагадаємо, що через конфлікт з київським великим князем Ізяславом Антоній змушений був у 1069 р. залишити на деякий час Києво-Печерську обитель. Проте він знайшов гостинний прийом у брата Ізяслава — чернігівського князя Святослава Ярославича. Спочатку подвижник оселився в Єлецькому монастирі, який згодом так полюбився Миколі Святоші, а потім, як пише Нестор-літописець, «уподобав Болдину гору і, викопавши печеру, тут оселився. І єсть печерній монастир святої Богородиці на Болдиних горах і до сих днів». За назвою церкви в ім’я пророка Іллі, яку змурував при вході в Антонієву печеру князь Святослав Ярославич, монастир став називатися Іллінським. У 1072 р. князь Ізяслав помирився з Антонієм і запросив його повернутися до Києва. Ченці Києво-Печерської обителі зустріли подвижника з радістю. Але й у Чернігові залишилися його послідовники, які пристосовували печери до потреб зростаючої братії.
Сучасний відвідувач печер Іллінського монастиря, як і його попередники в минулі віки, помітить їхню схожість з київськими лаврськими печерами. А проте кожна подібна давньоруська пам’ятка має свої, лише їй притаманні риси; це пов’язано з особливостями історії даного підземного монастиря, з архітектурним стилем споруд, який змінювався протягом століть, зрештою, з вирішенням питань збереження печер культового призначення протягом останньої чверті XX ст. В чернігівських Іллінських печерах є ділянки коридорів, вигляд яких майже не змінився від часів Київської Русі; їхні нетиньковані стіни предстають очам такими ж, якими бачив їх Микола Святоша — частий відвідувач Антонієвих печер. Серед трьох підземних вівтарів один освячений на честь преподобного Миколи Святоші.
За місцевими переказами, які згодом потрапляли на сторінки літературних творів, Святослав з юних років відзначався християнськими чеснотами (за що і прозвали його Святошею): допомагав нужденним, заступався перед батьком за пригноблених, проводив ночі в молитвах перед образом Єлецької Богоматері. Він дістав добру освіту; згодом став збирати бібліотеку і пробувати сили в літературній творчості.
З Любецького синодика нам відоме ім’я дружини Святослава Давидовича — Анна. Вважають, що вона була дочкою великого князя київського Святополка Ізяславича. Історичні джерела скупо згадують про їхніх дітей. Так, за Татіщевим, з дочкою Миколи Святоші був одружений першим шлюбом Всеволод-Георгій Ольгович, князь чернігівський, у чернецтві Гавриїл (народився 1094 р., помер 1146 р.). Карамзін, посилаючись на Новгородський І літопис, згадує про не відому на ім’я дочку князя чернігівського Святослава Давидовича, яка з 1123 р. була за князем новгородським Всеволодом Мстиславичем. Про інших дітей Миколи Святоші свідчень не збереглося. Усе виглядає майже ідеально, якщо не брати до уваги суспільно-політичне тло життя Святослава Давидовича. Тим часом усупереч мирним уподобанням князь мав стати однією з діючих осіб жорстокої політичної гри вже через свою станову належність.
Восени 1097 р. відбувся Любецький з’їзд князів, на який їздив батько Святоші князь Давид. Там, як відомо, князі намагалися укласти мир через закріплення за кожним «отчини своєї». Досягнення злагоди мало допомогти в боротьбі зі спільним ворогом — половцями. Але добра справа не вдалася. В листопаді того ж 1097 р. великий князь київський Святополк Ізяславич фактично розпочав черговий етап міжусобної ворожнечі. Дещо применшуючи його провину, літописець пише, що Святополк повірив обмові Давида Ігоревича на теребовльського князя Василька: начебто останній об’єднався з новгородським князем Володимиром Мономахом — найсильнішим суперником Святополка Ізяславича, і союз цей загрожує великокняжому столу. Отож київський князь зважився на ув’язнення Василька. Закутого князя вивезли на возі з Києва до Звенигорода, і люди Святополка та Давида виконали люте покарання: осліпили його. Покалічений супротивник за прадавніми дикими законами уявлявся не таким небезпечним. Але цей розрахунок не виправдався; між князями почалися збройні сутички. Маючи мирські обов’язки, Святоша, тоді князь луцький, виступив на боці свого батька.
Колізії міжусобної боротьби призвели до того, що на початку 1099 р. великий князь Святополк Ізяславич розпочав кампанію проти нещодавнього «радника» Давида Ігоревича, бо князі на чолі з Мономахом жадали помститися за осліпленого князя Василька й за порушення клятви, даної на Любецькому з’їзді. Вони навіть вирушили в демонстративний похід на Київ. Святополку нічого не залишалося, як піти на Давида Ігоревича в союзі зі Святославичами, серед яких був і Святоша. 7 тижнів тривала облога м. Володимира, аж поки Давид капітулював. Святополкові було достатньо вигнати Давида, щоб виконати умову, поставлену перед ним князями та киянами. Проте з втечею останнього до Польщі боротьба не закінчилася, бо після захвату Волині Святополк захотів збільшити свої володіння в Галичині, але зазнав поразки у неправому поході на Володаря та осліпленого Василька. Тепер йому самому довелося тікати до Володимира зі своїми двома синами, а також з нащадками Ярополка і Святошею. Посадивши правити у Володимирі свого сина Мстислава, Святополк повернувся до Києва.
Тим часом Давид Ігоревич, заручившись підтримкою половецького хана Боняка, розпочав вдалий похід на свої колишні володіння. Під час облоги Володимира Мстислава Святополковича було вбито. Облогу вдалося зняти лише несподіваним для Давида нападом війська київського воєводи Путяти Вишатича та Святоші, якого покликали на допомогу. Давиду знову довелося втікати, на цей раз до хана Боняка, з яким він пішов на Святошу.
У результаті цих перипетій Святослав Давидович втратив своє луцьке володіння й повернувся до батька у Чернігів. Недовгий час він ще покнязював в Острі. Але пережиті бурхливі події та підступна політика найвпливовіших князів привели його до бажання залишити мирське життя. Хтозна, можливо, його рішення прискорило й небесне знамення, яке бентежить людей навіть у наш час: влітку 1106 р. сталося затемнення сонця. Наступний запис у літописі констатує: «Тоді ж постригся князь Святоша, син Давидів, онук Святославів, [під іменем] Никола, місяця лютого в сімнадцятий [день]».
Це був безпрецедентний вчинок для особи княжого роду. Ще молодий та енергійний князь протиставив честолюбним прагненням свого стану духовне життя за монастирськими мурами. І хоча спочатку близькі були приголомшені вчинком Святоші, дорікали, що він ганьбить родину, та з часом стали шанувати його вибір, звертатися за порадами, ба навіть за його прикладом приймати чернечий постриг. Уже в першій, Арсеніївській редакції Патерика Печерського містилося житійне оповідання про князя-ченця Миколу Святошу.
І все ж таки постає питання, чому Микола Святоша пішов у печерний монастир під Києвом, коли і в землях свого батька міг знайти місце для чернечого подвигу, — там, де починав своє подвижництво, де навіть мав келію. Тут очевидні дві причини: по-перше, навряд чи міг князь-чернець усамітнитися за монастирською огорожею поруч з родинним гніздом, коли навіть під Київ до нього часто навідувалися, на перших порах умовляючи покинути чернече життя; по-друге, Києво-Печерський монастир був на той час уже широковідомим осередком культури, де працювали люди, обізнані в літописанні, архітектурі, іконописі, медицині тощо і де, звісно, високоосвічений князь Святослав Давидович міг найбільш плідно використати свої знання.
Як і його дід та прадід, він був завзятим книголюбом. Михайло Грушевський називав його меценатом нашої старої книжності, бо саме Святоша поклав початок славетній бібліотеці Києво-Печерського монастиря. В Патерику Печерському розповідається, що Микола Святоша приніс із собою багато книжок; є і свідоцтво його давніх зв’язків з перекладачем Феодосієм Греком — ченцем монастиря, якому князь замовляв «книжну» роботу ще до постригу. Співпраця з Феодосієм тривала довгі роки. До наших днів дійшов переклад послання папи Льва І Константинопольському патріарху Флавіану, в якому йдеться про єресь Євтіхія. Завершується твір наступними рядками: «Христолюбивому і богородному Святоші вічна пам’ять», що не залишає сумніву в причетності Святослава Давидовича до цього труда. Більш того, дуже вірогідно, що «Повчання», додане до тексту епістолії, авторство якого часто приписується перекладачу Феодосію, теж належить перу Миколи Святоші. В цьому практично не мав сумніву відомий дослідник давніх текстів А.А.Шахматов, котрий докладно аргументував свою думку.
На час перебування в монастирі Миколи Святоші припадає завершення тут славетної Повісті минулих літ. Безумовно, він був знайомий з її автором, ченцем Нестором. Таким чином, у Києво-Печерському монастирі він знайшов не лише душевний відпочинок від ратних справ, а й поживу для своїх інтелектуальних запитів.
Плідно спілкувався Микола Святоша і з ігуменом обителі Феоктистом. Вважають, що Феоктист прийшов до Києво-Печерського монастиря ще при Никоні (у 1074-1077 рр.); у 1103 р. він став ігуменом. Його дбаннями в 1108 р. був занесений у синодик Феодосій Печерський, відбувалося інтенсивне будівництво церков та інших монастирських споруд, при ньому з’явилися цегляні Трапезна та Троїцька церкви. Наприкінці 1113 р, Феоктиста поставили чернігівським єпископом, з чого дуже зраділи князь Давид Святославич і княгиня Феодосія, бо він був її духовним отцем.
Троїцька надбрамна церква була зведена завдяки пожертвам Миколи Святоші, який давав гроші на будівництво й особисто слідкував за роботами. Тут доречно згадати про одну цікаву знахідку, зроблену під час ремонтно-реставраційних робіт у 80-х рр. минулого століття. Тоді в невеликій порожнині південної стіни робітники натрапили на давній дерев’яний хрест, оздоблений мідними визолоченими пластинами та емаллю. Фахівці датували його X ст. На думку відомого історика академіка М. І. Петрова, хрест був реліквією чернігівських князів. На початку будівництва самої церкви Микола Святоша заклав родову святиню у стіну над уже існуючою брамою.
Проте не слід забувати, що за монастирським статутом однією з найголовніших умов чернечого життя є виконання послуху. І князь Святослав Давидович, ставши ченцем, не цурався ніякої роботи, хоча, здавалося б, його багаті пожертви обителі могли забезпечити йому особливе становище й за монастирською огорожею. Три, роки князь-чернець виконував послух у поварні, носив дрова з берега на пагорб на своїх плечах; ледве відмовили його від цього брати Ізяслав та Володимир. Наступні три роки, розповідає Патерик, князь служив воротарем, не відходячи нікуди, крім церкви. Ймовірно, це були роки будівництва Троїцької надбрамної церкви. Відтак Святошу перевели служити при трапезній. Було йому тоді за сорок років — вік, здається, не такий уже великий, але важка, незвична для князя праця підірвала його сили.
Відданий князю лікар Петро, сирієць за походженням, який оселився в Києві, коли Святослав Давидович прийняв чернечий постриг у Печерському монастирі, часто умовляв його припинити безмірно поститися і працювати наче невільник. Проте переконливішим був Святоша — Петро врешті-решт сам постригся в ченці. Вірогідно, з його приходом до монастиря пов’язане заснування Святошею лікарні при Троїцькій церкві, де надавали допомогу всім, хто її потребував. Так виник Микільський лікарняний монастир, в якому доглядали старих, немічних ченців. Сам Микола, як видно з Патерика, хворів доволі часто і зрештою змушений був за наполегливою вимогою ігумена та всієї братії перейти в окрему келію. Поруч з нею він насадив своїми руками город і сам обробляв його.
Але не слід вважати, що ця енергійна людина припинила будь-яку іншу діяльність. Подолавши важкі моральні й фізичні випробування в монастирі, Микола Святоша зумів змінити ставлення до свого вибору близьких йому людей. Літопис доніс до нас епізод, коли вже в літньому віці, у 1142 р., Святоша на прохання великого князя Всеволода помирив своїх братів Ізяслава та Володимира з Ігорем та Святославом Ольговичами й зупинив кровопролиття. Це остання літописна згадка про князя-ченця Миколу Святошу.
Близько сорока років прожив він у монастирі й коли преставився, майже всі кияни прийшли проводити його в останню путь. Брат Ізяслав узяв собі Миколин хрест від параману, підголівник та кладки, на яких той бив поклони. Завдяки Святошиній власяниці він одужав від тяжкої хвороби, розповідає Патерик Печерський, і відтоді завжди вдягав її перед битвою. Але одного разу, зогрішивши, не зробив цього і був убитий у бою (1161 р.). Ці відомості про дива, ревне збереження пам’яті про Миколу Святошу в монастирі, для якого він зробив стільки добра, дозволяють стверджувати, що шанування його як святого почалося невдовзі після смерті.
Далеко не всі оповіді про багатогранну діяльність князя Святослава Давидовича — в чернецтві Миколи Святоші дійшли до наших днів, бо більше передавалися усно, але на такій відстані в часі маємо радіти й з того, що вдалося зібрати по крупинках на згадку та вічну шану.
Людина і світ. — 1999. — №10. — С. 15-19
Ольга КРАЙНЯ
