"У православії" чи з "українцями". Як у Києві за розмосковлення богослужіння боролися

"Христос-Вседержитель" (Христос-Пантократор). Мозаїчний медальйон, головний купол собору Св. Софії, Київ. Сучасний вигляд. Фото: Сергій Нужненко для Радіо Свобода.

Натхненні першим успіхом створення української парафії при Військовому Микільському соборі на Печерську та проведенням урочистого богослужінням частково українською мовою на свято Літнього Миколи 22 травня 1919-го, українці здобули для своїх парафій ще два храми і провели там 26 та 29 червня святкові служби українською мовою майже повністю.

Щоправда, знову не обійшлося без боротьби з проросійськими силами. До складу першої микільської парафії увійшло чимало мешканців "Старого Києва" і вони забажали отримати у своє користування безпарафіяльну на той час церкву св. Андрія. Її настоятель, професор Київської духовної академії Федір Титов, залишив Київ з приходом більшовиків і богослужіння там не проводилися, а храм стояв замкнений.

Пам'ятка українського бароко церква Св. Андрія (1747-1764, архітектор Франческо-Бартоломео Растреллі), збудована на честь відвідин Києва імператрицею Росії Єлизаветою Петрівною. У часи ВПЦР діяла до 1932-го. На фото сучасний вигляд

Мешканці Старокиївської гори негайно зареєстрували другу українську парафію та подали прохання до підвідділу з ліквідації майна колишніх релігійних установ Київського міськвиконкому рад (рос. абр. ПОЛІРУ) про дозвіл на користування Андріївським собором. Одночасно звернулися й до вікарія (намісника єпархіального архієрея), єпископа Черкаського Назарія (Блінова), який тимчасово керував Київською єпархією після арешту і висилки митрополита Київського Антонія (Храповицького) Директорією до монастиря у Бучачі.

Владика Назарій відреагував миттєво: він опротестував дії українців перед більшовицькою владою. Одночасно проросійське духовенство утворило "братство" з п'яти осіб, замкнуло храм на свій замок і теж подало до влади свої претензії. Але, розібравши справу, очільник ПОЛІРУ Іван Врона дав дозвіл на передачу Андріївського собору українській громаді й на 26 червня 1919-uj, у Неділю Всіх Святих, вона призначила там першу урочисту службу українською мовою.

Однак без дозволу владики Назарія почати службу в храмі українське духівництво не могло і представники від ВПЦР пішли до нього за благословінням. Єпископ ще з більшим обуренням дорікав їм порушенням канонів, призначив для відправи лише на одне богослужіння 26 червня о Петра Тарнавського з такою ж обов'язковою умовою, як і для микільської парафії: "щоб обов'язково поминали патріарха Тихона, все відправлялося по-слов'янському, і Євангеліє було читане перше по-слов'янському, а потім, перед проповіддю - по-українськи".

ВПЦР, як і раніше, внесла свої "поправки" до єпископського наказу. Служили ті ж священики, яких обрала українська парафія собору св. Миколи: оо Василь Липківський, Нестор Шараївський, Петро Тарнавський та диякон Олександр Дурдуківський. Московського патріарха не поминали і майже все богослужіння провели українською мовою.

Виборюючи право на користування Андріївською церквою, ВПЦР у процесі протистояння з єпископом раптово й цілком несподівано для себе отримала "бонус" у вигляді права на користування собором св. Софії.

Щоб запобігти подальшим заходам ВПЦР з організації українських парафій і розмосковлення богослужіння, владика Назарій вдався до застосування "брудного піару". Єпархіальна рада при єпископі від його імені розіслала розпорядження по усіх церквах Києва провести загальні збори парафіян і вирішити, "чи бажають вони й надалі залишитися у вірі своїх батьків, "православії", чи перейти до українців" та обрати по 5 представників на собор всіх київських парафій. Таким чином проросійські сили намагалися посіяти серед віруючих сумніви у православності українського церковного відродження.

Підставою для звинувачень у "неправославності" стало не лише прагнення запровадити богослужіння українською мовою, але й дотримання традиції виборів духовенства громадою. У травні 1919-го через нехтування права парафії обирати причет Микільського храму на Печерську між єпископом Назарієм та ВПЦР вже виникав конфлікт з цього приводу. Представники громади ходили до єпископа з протестом і йому довелося виправдовуватися за призначення тим, що він "був певен, що робить приємність парафії, призначаючи тих, кого вона обрала на першу службу". У червні під час боротьби з поширенням українського руху право парафії обирати церковний причет проросійський єпископ вже відніс до категорії порушень православного віровчення.

Але ВПЦР зуміла швидко організувати контрнаступ. Вона розіслала на збори до майже всіх великих церков міста своїх благовісників, які брали слово й так енергійно та дотепно з'ясовували, чого саме домагаються українці, що в більшості парафій на собор обрали прихильників українського руху. Внаслідок цього протистояння отримала громаду і безпарафіяльна досі св. Софія. Там на збори українці зійшлися у такій кількості, що змогли не лише обрати своїх представників на собор, але й утворити третю після Микільської та Андріївської українську парафію. Першим до складу цієї парафії, за спогадами митрополита Василя (Липківського), записався один з найталановитіших українських художників того періоду - Георгій Нарбут.

 

Георгій Нарбут (1886-1920), український художник-графік, ілюстратор, автор перших українських державних знаків (банкнот і поштових марок). Один із засновників та ректор Української Академії Мистецтв. На фото художник з родиною на ґанку родинного будинку на хуторі Нарбутівка біля Глухова (Сумщина)

Наслідки виборів у Києві виявилися настільки несприятливими для росіян, що єпископ Назарій та єпархіальна рада вирішили за краще собору не проводити. Тому 25 червня 1919-го делегатів від парафій та представника радвлади, який прибув, щоб розібратися в особливостях стосунків між українською і російською течіями у церковному русі, зала Релігійно-освітнього товариства зустрічала замкненими дверима. Над замком висіло оголошення, що "зібрання представників парафій відкладається з незалежних обставин". Швейцар виявився єдиним "представником" єпархіального керівництва і мусив пояснювати обуреним делегатам причини перенесення собору "забороною влади".

Представник влади, який про "заборону" вперше дізнався з оголошення, був страшенно роздратований через те, що його заздалегідь не попередили про скасування зібрання. Ця обставина, а також досить різкі висловлювання на адресу більшовицької влади, що пролунали в одному з храмів, сприяли тому, що ПОЛІРУ у протистоянні став на бік ВПЦР й українська парафія отримала у користування Софійський собор.

Формальності з радвладою узгодили аж напередодні всенічного богослужіння 29 червня 1919-го на честь свята апостолів Петра і Павла. Однак єпископ Назарій дозволу на проведення богослужіння не дав, мотивуючи відмову тим, що це його кафедра і вона має власний причет. Але на вимогу парафіян український причет відслужив урочисту службу у св. Софії без санкції єпархіального архієрея. Конкуренти, тобто, російський причет, негайно склали акта про цю подію і представили його єпископові. Владика Назарій наклав стягнення за цю відправу на сімох духовних осіб на чолі з протоієреєм Василем Липківським і викликав їх на єпископську нараду "на килим". До складу наради входили, окрім Назарія, єпископи Канівський Василій (Богдашевськи) та Уманський Димитрій (Вербицький). До резиденції у Михайлівському монастирі разом із священиками пішли члени парафіяльної ради Старокиївської парафії і чимало парафіян. Але владики відмовилися розмовляти з такою кількістю делегатів від парафії і, викликані вдруге, священики пішли самі.

Бесіда йшла, як пізніше згадував митрополит Василь (Липківський) "на різних мовах, єпископи своє, а ми своє". Архієреї погрожували українському священству забороною у служінні та позбавленням сану. Скінчилося тим, що єпископ Назарій надіслав детальний рапорт про події Всеросійському патріархові Тихону (Бєлавіну). Відповідь з Москви надійшла аж у серпні, але сподіваної заборони, чи, бодай, якогось покарання, Тихон не застосував. Патріарший лист загалом мав невиразний зміст і штучно-лагідний тон: він закликав українців до слухняності єпископові, виконання його волі та терплячого очікування Всеросійського собору, який своїми рішеннями мав би задовольнити усю церкву, а разом з усіма й українців.

Тим часом ВПЦР жваво працювала над перекладом служб українською мовою і 10 липня у соборі св. Софії відбулося перше повністю українське богослужіння. 3-го серпня протоієрея Василя Липківського обрали настоятелем собору, а 31-го духівництво, очолене о. Василем, урочистою процесією зустрічало Симона Петлюру.

У вересні разом з денікінським військом до Києва повернувся митрополит Антоній (Храповицький). Він заборонив усе українське духівництво у служінні та віддав його під церковний суд. Протоієрею Василю Липківському довелось разом з іншими діячами слідом за українським військом податися до Кам'янця-Подільського. Але у Києві ВПЦР відтворилася у новому складі, продовжила працювати і митрополит Антоній мусив шукати способи протидії. Він перевів українську парафію у "Теплу" чи малу Софію і призначив для неї священика промосковських поглядів.

Колишня трапезна церква Софійського монастиря (Тепла або Мала Софія) у Києві, пам'ятка архітектури в стилі українського бароко. Збудована невідомим архітектором у 1722-1730 рр. як церква Вознесіння Лазаря. 1822-го перебудована за проектом А.Меленського на зимову церкву Різдва Христового, звідси і має назву "Тепла" Софія. Зараз використовується як виставкові зали Національного заповідника "Софія Київська". На фото сучасний вигляд

Автор - історик, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту історії України

Тетяна Євсеєва

"Деловая столица" / Рубрика "Наша революція" (1917-1920), 29 червня 2019