"Віднині є у церкві святі..."

Києворуському пантеону святих - 990 років

КИЇВСЬКІ ПЕРВОМУЧЕНИКИ

Ми звично асоціюємо їх з князями Борисом і Глібом, які загинули мученицькою смертю під час усобиці 1015-1019 рр., що спалахнула на Русі після смерті Володимира. Існує думка, що ініціатором канонізації Бориса і Гліба виступив Ярослав Мудрий, який, втілюючи в життя ідею незалежності молодої Київської держави, висунув програму канонізації перших києворуських святих.

А проте створення національного пантеону святих почалося вже за часів Володимира Хрестителя. Саме для цього він переніс мощі Ольги в Десятинний храм, що від самого початку був замислений як пантеон - зібрання руських святинь. Туди ж 1007 р. було перенесено мощі якихось неназваних по іменах святих, там 1011 р. було поховано дружину Володимира княгиню Анну, чиє ім'я пов'язане з хрещенням Русі.

Але чиї ж мощі були перенесені в Десятинний храм 1007 р.? З давніх джерел відомо лише про перенесення сюди мощей Ольги, тому вважалося, що у літописній статті під 1007 р. ідеться саме про цю подію.

Варто, однак, згадати, що за Володимира почалося також вшановування двох варягів-християн, вбитих київськими язичниками 983 р.; цих варягів Руська церква визнає своїми першими святими мучениками. Про те, що місцевий культ варягів-мучеників, "на крові" яких згодом звели Десятинну церкву, склався дуже рано, свідчить уже сама літописна розповідь про них. Вона, по суті, являє собою найдавніше києворуське житіє святих. З нього дізнаємося, що варяги, батько й син, які прийшли у Київ з Візантії, таємно сповідували християнство. 983 р., після вдалого походу Володимира на ятвягів, було вирішено відсвяткувати перемогу жертвоприношенням язичницьким богам. Жереб упав на варязького сина, гарного лицем і душею. Батько відмовився віддати сина у жертву кумирам: "Не боги вони суть, а дерево. Сьогодні є, а завтра вже згнило... А Бог один є, той, що йому служать греки і поклоняються, бо створив Він небо і землю, і людину, і зорі, і сонце, і місяць, і дав життя на землі. А сі боги що зробили? Вони самі зроблені є. Не дам сина свойого бісам". Розлючений натовп язичників увірвався у двір варягів; їхню домівку було розтрощено, а самих їх убито. "І не знає ж ніхто, де їх поклали, - додає літописець, - бо люди були тоді невігласами й поганами".

Можна, однак, припустити, що Київська церква володіла якимись реліквіями, пов'язаними з варягами-мучениками, або навіть частками їхніх мощей, - адже Десятинну церкву зведено на місці їхньої загибелі, "на правовірному грунті", як говорить перший київський митрополит-русин Іларіон у своєму славнозвісному "Слові про Закон і Благодать". Тобто Володимир звів Десятинний храм на крові й кістках мучеників, що відповідало канонічним вимогам церкви.

На думку істориків, церковне вшанування варягів-християн не підтверджується якимось канонізаційним актом (про формування канонізаційної традиції на Русі див.: "ЛіС" №1 за цей рік. - Ред.), проте саме таким актом могло стати перенесення мощей київських первомучеників до Десятинної церкви, здійснене 1007 р. Імовірно, до цієї події було складене й стисле (проложне) житіє варягів, вміщене в літописі під 983 р. Можливість церковного шанування варягів-мучеників підтверджується також текстом Києво-Печерського патерика. В одному з послань Симона, єпископа Володимирського і Суздальського, до печерського інока Полікарпа (20-ті роки XIII ст.) розповідається про вбивство язичниками ростовського єпископа Леонтія й додається: "И се третий гражданин бысть Рускаго мира, с онема Варягома венчася от Христа". Симон навіть не вважав за потрібне описувати Полікарпу подвиг двох варягів, бо той добре знав цю історію. Відомо, що Симон і Полікарп для свого листування послуговувалися місцевими монастирськими пам'ятками, житіями святих, печерськими переказами, тож виходить, що культ варягів-мучеників пустив на Русі глибоке коріння вже в домонгольські часи.

Автор першої фундаментальної "Історії Руської церкви", виданої в середині минулого століття, митрополит Макарій (Булгаков) висловив здогад, що вже від часів Володимира Святого на Русі щороку 12 липня святкували пам'ять перших київських мучеників - варягів Федора й Івана. "І побудова Володимиром Десятинної церкви на місці, де жили й постраждали за Христа ці мученики, - чи не вказує вже на вшанування їх у Києві? Про них згадується у Пролозі XV ст.", - зазначив історик. Гадають навіть, що на честь мучеників-варягів Володимир на місці хрещення киян поставив так звану Турову божницю (церкву), згадувану в літописі під 1146 р. Про значення цієї церкви в житті Києва свідчить той факт, що 1146 року біля Турової божниці зібралося київське віче. Чому саме там? Пояснення знаходимо у Степенній книзі (XVI ст.): "На месте же, идеже снидостася киевстии людие креститися, и ту поставлена бысть церковь во имя святого мученика Турова, и оттоле наречеся место оно святое место". Посилаючись на слова більш раннього Прологу XV ст.: "И оттое наречеся место святоє, идеже и ныне єсть церкви святую мученику у Торова", історик С. Рожнецький зазначає, що "святую мученику" (подвійне число) проложного читання - це перші руські мученики Федір та Іван, а св. Тур - це св. Федір. Вірогідність цього висновку підтверджує те, що трохи далі у Пролозі про Тура говориться: "То бысть первый ходатай нашему спасению". Імовірно, Тур (Утор) - це варязьке ім'я св. Федора (від скандинавського Оttar).

З часом давній київський культ здобув офіційне визнання Руської православної церкви, і житіє варягів, яких церква іменує Федором та Іваном, було відбито у видатній пам'ятці церковної літератури XVI ст. - Великих Четіях-Мінеях.

Церковний історик XIX ст. архимандрит Леонід, називаючи Федора та Івана першими руськими святими, посилається як на запис у Лаврентіївському літописі під 983 р., так і на Четії-Мінеї, що для церкви є документальним підгрунтям для вшанування варягів як християнських подвижників. Відтак пам'ять святих Федора й Івана було відзначено у святцях під 12 липня, де їх названо "першими мучениками за віру Христову на Русі".

ПРЕДТЕЧА КИЇВСЬКОГО ХРИСТИЯНСТВА

Одночасно з мучениками-варягами Володимир запровадив місцеве вшанування княгині Ольги, перенісши її мощі 1007 р. з Вишгорода у Десятинну церкву. Недаремно пам'ять варягів Федора й Івана, що відзначалася 12 липня, було приурочено церквою до пам'яті Ольги, яка померла 11 липня 969 р. Не виключено, що перенесення мощей варягів-страстотерпців і княгині-первохристиянки у Десятинну церкву відбулося 11 липня 1007 р., на день пам'яті Ольги. Цікаво, що літописна стаття під 969 р. вміщує проложне житіє Ольги, складене за всіма канонами агіографії. Давній київський книжник Яків Мніх писав, що мощі Ольги спочивали у встановленому в Десятинній церкві невеликому кам'яному саркофазі з віконцем нагорі. Хоча Ольгу почали шанувати у Києві як святу ще за часів Володимира, питання про час її офіційної канонізації залишається спірним. Деякі науковці вважають, що Ольгу було канонізовано ще до монголо-татарської навали, доказом чого є сербський Пролог ХІІІ-ХІV ст., списаний з давнішого руського оригіналу. В ньому серед київських святих Ольга згадується як "царице рушьские, проматерь всех царей Рушьских". Щоправда, ця титулатура Ольги має сербське походження й зумовлена сербською церковною практикою. Відомий історик церкви Є. Голубинський, висловлюючи сумнів щодо канонізації Ольги у домонгольські часи, слушно зауважує, що її імені немає у жодних святцях цього періоду. Його думку поділяють й інші історики, зазначаючи, що агіографічна література, присвячена Ользі, бере свій початок лише від часів її канонізації у другій половині XIII ст.

Проте як у такому разі ім'я Ольги потрапило до сербського Прологу? По-перше, не варто забувати про вшанування Ольги у Києві з часів Володимира, а по-друге, слід враховувати, що сербський Пролог було складено тоді, коли Ольгу щойно канонізували, тож її ім'я мусили внести у загальноцерковні святці.

Існує ще одна хибна думка в науковій традиції. Вважається, нібито Ольгу як першу княгиню-християнку визнавали за соратницю Володимира Хрестителя ще з першої половини XI ст. Однак Ольга не була ані сучасницею, ані соратницею Володимира, який охрестив Русь через 20 років після смерті своєї бабусі. Впадає в око те, що у літописі, де проводиться паралель між Володимиром і Константином Великим, немає порівняння Ольги з царицею Єленою; говориться лише, що при охрещенні княгиня отримала таке ж ім'я, як і матір Константина Великого. Але це ім'я було дане Ользі не на честь матері Константина, з якою пізніше джерела порівнюють київську княгиню. Так звали сучасницю Ольги імператрицю Єлену, дружину Константина VII Багрянородного, ім'я котрої за візантійськими церемоніально-дипломатичними нормами було дане Ользі при хрещенні. Річ у тім, що князі-неофіти діставали імена візантійських державців як своїх духовних батьків.

Тут варто звернути увагу на літургійну титулатуру Ольги в давньоруській агіографії, де вона іменується "предтечею роуськое к Богу". В "Повісті врем'яних літ", де під 969 р. вміщене похвальне слово Ользі, читаємо: "Ся (Ольга) була предтечею християнської землі, яко вранішня зоря перед сонцем і яко зірниця перед світом. Вона бо сіяла, як місяць уночі... Речім же до неї: "Радуйся, початок нашого з Ним примирення". Вона бо першою увійшла в Царство Небесне із Русі, і її восхваляють руськії сини яко зачинательку". Отже, літописець прославляє Ольгу як предтечу руського християнства, приклад якої був взірцем для хрестителя Русі. Вона - провісниця нової віри, але не сподвижниця Володимира Хрестителя.

Щоправда, у "Слові про Закон і Благодать" митрополит Іларіон, звертаючись до Володимира, говорить, що як колись Константин Великий разом з матір'ю його Єленою приніс хрест на свою землю з Єрусалима, так і Володимир разом з бабцею своєю Ольгою приніс на Русь хрест з нового Єрусалима - Константинополя. Втім, слід враховувати те, що "Слово" Іларіона неодноразово редагувалося відповідно до вимог часу. Якщо у найдавнішому повному списку "Слова" кінця XIV - початку XV ст. Ольга ще не згадується, то в пізніших списках, які виникли вже після канонізації княгині, вона фігурує як соратниця Володимира. Характерним є й те, що, говорячи про історію руського християнства, Іларіон починає її з Володимира, а не з Ольги.

Варто обережно підходити й до даних "Пам'яті і похвали Володимиру" Якова Мніха, котрий теж зіставляє Ольгу з Володимиром. Цей компілятивний твір складається з трьох частин: похвали Володимиру, житія Ольги і житія Володимира. Однак лише одна частина триптиха містить у собі давнє джерело - це житіє Володимира, а вся компіляція виникла не раніше кінця XI ст. Але й це датування не є певним, бо, як вважають, "Пам'ять і похвала" могла з'явитися й у другій половині XIII ст. у зв'язку з канонізацією Володимира, причому житіє Ольги було додано до цього твору пізніше - у XIV ст., після канонізації княгині. Отже, постає питання: який саме Яків Мніх склав "Пам'ять і похвалу"? Якийсь ієромонах Яків згадується у "Повісті врем'яних літ" під 1074 р. як кандидатура Феодосія, висунута ним в ігумени Печерського монастиря. Автор "Історії Руської церкви" Макарій здогадно приписав цьому Якову "Пам'ять і похвалу" на підставі того, що у творі значиться: "списано Яковом Мніхом". Проте атрибуцію "Пам'яті і похвали" й досі не з'ясовано; ще на початку нашого століття видатний джерелознавець М. Никольський писав, що авторство Якова Мніха, якого згадує літописець під 1074 р., "є міф, і всі висновки про цього квазіписьменника XI століття є зовсім ненауковими".

І все-таки не можна ігнорувати того факту, що автор "Пам'яті і похвали" згадує "гроб блаженыя Олги, и на верху гроба оконце сьтворено, и туди видети тело блаженыя Олги, лежаще цело", тобто йдеться про домонгольські часи, коли Десятинна церква, в якій стояла гробниця Ольги, ще не була зруйнована. Одначе Яків Мніх міг послуговуватися давнішим джерелом, у якому Ольга прославлялася як предтеча києворуського християнства. Хоча Десятинна церква загинула 1240 р., свідчення про гробницю Ольги не втратило своєї актуальності і в по-монгольські часи, його ретельно переписували навіть книжники XVI - XVII століть. Особливу роль відігравало це свідчення за часів канонізації Ольги, адже в ньому йдеться про чудо - необхідну умову цього акту: "Да иже с верою придет, отворится оконце, и видеть честное тело лежаще цело, и дивися чюду таковому, толико лет в гробе лежащу телу неразрушимуся. И человеци же вернии, видевше чудо толико, славять Бога, дивищися милости Божьей, юже имать на святих своих".

Отже, ототожнення справи Володимира й Ольги - доволі пізня традиція, що не сягає доби розквіту Київської держави. Ця традиція започатковується за часів їхньої канонізації, здійсненої майже одночасно, у другій половині XIII на початку XIV ст.

Саме тоді, за умов іноземного поневолення, з усією актуальністю постає питання про звернення до тих київських святинь, які нагадували б про колишню славу Русі. Відтоді ім'я Ольги поєднується з іменем Володимира, - у пам'яті співвітчизників вони асоціюються з могутньою Київською християнською державою. І предтеча києворуського християнства княгиня Ольга здобуває славу сподвижниці Володимира Хрестителя.

АННА ПОРФІРОРОДНА - СОРАТНИЦЯ ВОЛОДИМИРА ХРЕСТИТЕЛЯ

За тих часів, коли постала й досягла апогею своєї могутності Київська держава, історія вітчизняного християнства ще не була переданням минувшини, адже живі були ті, хто доклав власних зусиль до цієї справи. Йдеться передовсім про подружжя хрестителів Русі - Володимира й Анну. Історія нагородила Володимира іменами Великого, Святого і Рівноапостольного; що ж до Анни, то її постать залишилась у тіні свого відомого чоловіка. Анна Порфірородна, принцеса, яка народилась у знаменитій Порфіровій палаті Священного палацу візантійських царів, була рідною сестрою могутніх імператорів Василя II і Константина VIII, з якими Володимир, а згодом і Ярослав, підтримували тісні родинні стосунки. Було б дивно, якби за життя Анни, яка разом з Володимиром охрестила Русь, не її, а Ольгу порівнювали б з царицею Єленою, ігноруючи цим діяльність Володимирової жони. То, може, Анна не відігравала жодної ролі в державному житті Русі? Джерела свідчать про інше. Дізнаємося з літопису про високе покликання Анни навернути Русь у Христову віру, про почесну зустріч княгині в Корсуні, про її ініціативу в особистому наверненні Володимира, про царський титул Анни. Окремим записом відзначив літописець смерть "цариці Володимирової". Засвідчили джерела і її роль як соратниці Володимира у державно-церковних справах: Анна допомагала чоловікові у складанні церковного Уставу - судебника, в якому також повідомляється про її щедрі пожертвування Десятинній церкві. Політичну активність княгині відзначають сучасні добі Володимира і Ярослава іноземні джерела. Німецький хроніст Тітмар Мерзебурзький підкреслює її роль в особистому наверненні Володимира і повідомляє, що гробниця Анни стоїть поруч з гробницею її чоловіка у Десятинній церкві. Арабський історик Ях'я Антіохійський відзначає місіонерську й храмобудівничу діяльність Анни, котра "побудувала церков у країні багато русів".

Усі давньоруські та іноземні джерела у центр події охрещення Русі ставлять шлюб Володимира й Анни, завдяки якому Рюриковичі здобули своє загальновизнане тогочасним світом "право царювати" (jus regnandi). Це право змушені були визнати навіть пихаті візантійці, які називали себе "ромеями" (римлянами) і, зневажаючи іноземців, вкрай неохоче йшли на подібні династичні союзи. Ось як писав імператор Михаїл VII Дука у листі до Всеволода Ярославича з приводу шлюбу дочки Всеволода і брата Михаїла VII - Константина: "Нині твоя дочка удостоїться царської крові, отримавши законний чин і звання". Особливої ваги шлюбові надавало порфірородство, яке розглядалося як харизматична ознака: "Тих, хто народився так, - пояснював Михаїл VII, - наші римляни називають порфірородними царями, а ті, хто дістає таку назву, вважають її чимось божественним". Не дивно, що про отримане через шлюб Володимира й Анни "право царювати" Рюриковичі пам'ятали впродовж сторіч. Коли у Івана Грозного виникла суперечка з польським королем Сигізмундом Августом через царський титул, Іван IV добився грамоти від Константинопольського патріарха і собору, де вказувалося, що він має право називатися царем, бо веде рід "від приснопам'ятної цариці й государині Анни".

Важливим оригінальним джерелом з цього питання є розпис Софії Київської, позначений актуальною історичною проблематикою. В усіх ланках декоративної системи собору простежується послідовна глорифікація хрестителів Русі Володимира й Анни. Особливо виразно ця тенденція проступає у княжому груповому портреті центральної нави та у світському розписі сходових веж. На княжому портреті Володимира й Анну зображено в царських шатах, а на фресках веж ми бачимо укладення русько-візантійського династичного союзу, який супроводжувався надзвичайними урочистостями у Константинополі. Фрески свідчать, що на зламі 987-988 рр. відбулися заручини Володимира й Анни. Тоді наречену Володимира, якому було надано кесарський чин, відповідно до імператорського шлюбного обряду коронували царським вінцем. До речі, саме тому Анна у джерелах називається не "царівною", а "царицею".

Відтак розпис "митрополії руської" дає змогу вважати, що імена княжого подружжя хрестителів Русі готувалися до канонізації. Можна навіть припустити, що церковне вшанування Анни за ініціативою Володимира розпочалося одразу після її смерті. Недаремно мармуровий саркофаг княгині був установлений Володимиром у Десятинному пантеоні. Більше того, Анні, судячи з усього, було надано почесний титул "нової Єлени" - саме Єленою називає княгиню Тітмар Мерзебурзький. Це зовсім не помилка хроніста, як гадають історики. Річ у тім, що це ім'я бачили на гробниці княгині 1018 р. земляки Тітмара - саксонські лицарі. Вони прийшли у Київ з військом польського князя Болеслава Хороброго, що був спільником свого зятя Святополка Володимировича, - останній змагався з Ярославом за батьківський престол. Очевидно, Анна прийняла перед смертю схиму з ім'ям Олена, - адже такий звичай побутував за середньовіччя. Таке ймення мало значення офіційної титулатури, тож набувало виразного церковно-політичного забарвлення.

Але чи мало церковне вшанування Анни, запроваджене її чоловіком одразу після смерті княгині, якісь історичні прецеденти? Даючи ствердну відповідь, вкажемо на приклад з життя Македонської династії, представницею якої була Анна. У Києві добре знали, що прадід Анни імператор Лев VI Мудрий канонізував власну дружину Феофано після її смерті 892 р. Лев навіть звів на честь новопосталої святої чудовий храм біля церкви Святих Апостолів. Імператриця Феофано шанувалася церквою як ідеал дружини державця і християнської цариці-подвижниці. Ймовірно, що за такі самі заслуги прославлялася Анна - "цариця Володимирова", саркофаг якої встановили поруч із саркофагом Володимира у приділі св. Климента Римського Десятинної церкви; його мощі Володимир приніс з Корсуня в Київ і поклав у Десятинній церкві. Тож влаштування усипальні Володимира й Анни біля вівтаря св. Климента, де зберігалися його мощі, мало промовисто засвідчувати рівноапостольність подружжя хрестителів Русі.

Підгрунтям висунутої Володимиром програми створення києворуського пантеону була, отже, концептуальна ідея хрещення Русі. Відтак вимальовується логічна картина найдавнішої програми канонізації києворуських святих: Ольга - предтеча руського християнства; варяги Федір та Іван - первомученики за віру; Володимир і Анна - рівноапостольні хрестителі Русі.

Людина і світ. - 1997. - №5-6. - С. 18-22.

Мар'яна НІКІТЕНКО