Православні і криза екуменічного руху: до 50-ліття Всесвітньої Ради Церков
50 років тому в Амстердамі було створено Всесвітню Раду Церков, яка стала одним з найвпливовіших центрів екуменічного руху. Півстоліття, що минули від І Асамблеї ВРЦ (22 серпня — 4 вересня 1948 р.), увібрало в себе і сповнені світлого оптимізму зустрічні кроки християн, і прикрі поразки на шляху їхнього примирення. Але, мабуть, ще ніколи відтоді екуменічний рух не виглядав таким загроженим, а сама ВРЦ такою розгубленою перед натиском антиекуменічних сил, як напередодні свого ювілею. Рада виявилася занадто більше «організацією», ніж очікувалося; вона радше виповнилась незнищенним духом бюрократії, аніж напруженим прагненням й очікуванням «єдності всіх». Розчарування в самій можливості єдності «на цій землі й під цим небом» наклалося на серйозні міжконфесійні протиріччя між церквами — членами ВРЦ. Стародавні церкви Сходу й особливо православні церкви дедалі більше невдоволені протестантською гегемонією в Раді (власне, ВРЦ було створено на основі трьох протестантських рухів — «Віра і порядок», «Життя і діяльність» та «Міжнародна місіонерська рада»). Православні невдоволені й тим, що обговорюється тут, в який спосіб це робиться, а також еволюцією деяких релігійних організацій — членів ВРЦ. Екуменізм уже став лайливим словом серед ієрархії та духовенства багатьох православних церков, сама згадка про Всесвітню Раду Церков викликає в них роздратування. Виклик з боку православних і стародавніх церков Сходу є дуже суворим випробуванням для ВРЦ. Адже вона може лишитися «всього лише» протестантською асоціацією й позбутися того, заради чого її було утворено 50 років тому.
Чим є і чим не є Всесвітня Рада Церков?
Для того, щоб зрозуміти, чим є ВРЦ, нам необхідно звернутися до її засадничих документів. У Першій статті Статуту Ради, прийнятого III Асамблеєю в Нью-Делі (1961 р.), стверджується, що «ВРЦ є співдружністю церков, які сповідують Господа Ісуса Христа Богом і Спасителем згідно зі Святим Письмом і тому шукають спільного виконання загального для них покликання в ім’я єдиного Бога, Отця, Сина і Святого Духа».
1950 р. Центральний Комітет ВРЦ ухвалив заяву (так звана «Торонтська декларація»), яка визначила не тільки чим є ВРЦ, але й те, чим вона не може бути. Отже, ВРЦ не є і ніколи не повинна бути «над-Церквою». Вона не є всесвітньою Церквою й не є тією «єдиною світою», про яку йдеться в Символі віри. Мета ВРЦ — не домовлятися про союзи між церквами, а лише встановлювати живі контакти між ними, а також сприяти вивченню й обговоренню питань єдності Церкви. Жодна з церков не має підстав непокоїтися, що ВРЦ примусить її з’єднуватися з іншими. ВРЦ не грунтується на якійсь одній певній концепції церкви. Вона не вирішує еклезіологічних проблем. І, відповідно, жодна з церков не повинна змінювати свою еклезіологію внаслідок членства у ВРЦ. Це членство водночас не означає, що та чи інша церква визнаватиме своє розуміння церкви як відносне. Тобто якщо, скажімо, одна церква не визнає іншу релігійну організацію церквою внаслідок своєї еклезіології, то сам факт членства у ВРЦ не означає, що вона вже визнала її такою. І нарешті членство у ВРЦ не означає прийняття якоїсь певної доктрини про сутність християнської єдності.
«Торонтська декларація» містить також вісім позитивних принципів, на яких засновано ВРЦ. Це визнання Ісуса Христа главою Церкви, а також те, що Церква Христова — одна. Далі декларація підкреслює, що церкви-члени усвідомлюють: членство в Церкві Христовій більш всезагальне, аніж членство в їхніх власних церквах. Оскільки навколо цього положення декларації останнім часом з’явилися спекуляції, варто ще раз підкреслити: тут ідеться про те, що належність до містичної Церкви Христової є вищим, аніж членство у певній помісній церкві. І зовсім не про те, «що членство у ВРЦ поглинає собою належність до своєї церкви. Понад це, належність до Єдиної Святої Церкви — містичного тіла не означає, що православні — члени ВРЦ зобов’язані визнавати Пресвітеріанську, наприклад, церкву як церкву в повному розумінні цього слова. Церкви — члени ВРЦ визнають в інших церквах елемент істини, і це взаємне визнання зобов’язує їх вступати в діалог один з одним у надії, що ці елементи істини вестимуть до осягнення повної істини.
Церкви — члени Ради готові консультуватися між собою й виявляти солідарність, а також утримуватися від дій, несумісних з братерськими відносинами. «Торонтська декларація» постійно, так або інакше підкреслює повагу до спадщини кожного члена ВРЦ і те, що в справі подолання розділення між християнами не може бути й мінімального примусу.
Шлях православних до ВРЦ
Шлях православних до Всесвітньої Ради Церков розпочався задовго до її створення. Очевидно, першим у цьому столітті церковним документом, присвяченим зближенню християн, слід вважати окружне послання Константинопольського патріарха Іоакима III предстоятелям помісних православних церков 12 червня 1902 р. «Боговгодно також і згідно з Євангелієм, — писав патріарх, — спитати думку Святіших автокефальних церков відносно нинішнього й майбутнього ставлення нашого до двох великих гілок християнства — західної і протестантської церков... Чи не буде визнано своєчасним деяке попереднє розмірковування про те, аби підготувати гладку й широку путь для люб’язного взаємного зближення?» Відповіді православних церков були тоді вельми стриманими. Вони звертали увагу «першого за честю» на прозелітизм з боку Рима та протестантів і глибину богословських розходжень. 12 травня 1904 р. патріарх Іоаким III оприлюднює ще одне послання і звертає увагу на те, що з усіх «західних» найбільше наближаються до Православ’я англікани та старокатолики, і пропонує зміцнювати єдність православних і збиратися кожні три роки богословам помісних церков для обміну думками.
Після І Світової війни Вселенський патріарх починає почуватися впевненіше, ніж до її початку. Греція — країна-переможниця, Туреччина війну програла. Відчуваючи підтримку Антанти, Константинопольський престол закликає до зближення і створення Ліги церков — щось на зразок вже створеної Ліги Націй. В окружному посланні в січні 1920 р. уже до всіх християнських церков підкреслюється, що наявні між церквами догматичні розходження не виключають їхнього зближення, і проголошується програма, яка, на думку Вселенського престолу, сприятиме християнському порозумінню. Програма містила 11 пунктів, серед яких запровадження єдиного календаря з одночасним святкуванням великих свят усіма церквами; обмін братніми посланнями між ними на свята і з нагоди інших важливих обставин; спілкування богословських шкіл, обмін працями й періодикою; обмін студентами; скликання всехристиянських конференцій; неупереджене вивчення догматичних відмінностей; взаємна повага до різних традицій і звичаїв; взаємне надання молитовних будівель і кладовищ для поховання спочилих на чужині визнавців інших конфесій; врегулювання питань про змішані шлюби тощо.
Зрештою створена 1948 р. ВРЦ і є чимось подібним до пропонованої 1920 р. Ліги церков. Константинопольська, Александрійська, Антіохійська, Єрусалимська, Кипрська, Грецька православні церкви взяли участь у роботі ВРЦ від самого початку; у 1952-1953 рр. до них приєдналася Православна церква в Америці; 1961 р. — Російська, Румунська, Болгарська та Польська православні церкви; 1962 р. — Грузинська православна церква; 1965 р. — Сербська православна церква; 1966 р. — Православна церква Чехословаччини; 1972 р. — Японська автономна православна церква і 1982 р. — автономна Фінляндська православна церква.
Православні у ВРЦ: проблемна участь
Роль Православ’я в розвитку екуменічного руху відомий православний богослов Г. Флоровський назвав значною й часом навіть вирішальною. Водночас присутність православних у ВРЦ можна назвати також і проблематичною. У документі Консультації делегатів православних церков і представників ВРЦ (Софія, травень 1981р.) визнавалося, що від самого початку православна участь у ВРЦ була нелегким завданням. Це насамперед пов’язано зі структурою Ради, де православне богослов’я не завжди може знайти для себе гідне місце. Ця обставина ускладнюється й відсутністю загальноправославної позиції щодо ВРЦ. Делегати православних церков підкреслили, що вони не мають змоги включати власні пріоритети до програмних заходів Ради. А з іншого боку, в порядку денному ВРЦ першочергового значення набирають питання, які, на думку православних учасників, є чужими їхній традиції (зокрема висвячення жінок). Мова богословських формулювань і методологія їх відпрацювання також не задовольняли православних учасників. Делегати зібрання в Софії запропонували цілий ряд побажань, які сприяли б повноцінній участі православних у ВРЦ. Серед них пропонувалося до умов прийняття нових членів Ради долучити згадку про хрещення; забезпечити присутність православних в усіх органах ВРЦ; взяти до уваги, що статут ВРЦ і вимоги православного канонічного права не дозволяють більшому числу православних церков стати членами Ради, тим часом як її склад постійно збільшується за рахунок протестантських угруповань і питома вага православних голосів зменшується; звідси вимога брати до уваги число православних християн порівняно з кількістю християн інших конфесій. Делегати пропонували також зробити грецьку мову робочою мовою ВРЦ, принципово підвищити роль православних у розробці документів Ради та у процесі ухвалення рішень.
Через п’ять років, на III Передсоборній Всеправославній нараді в Шамбезі (Швейцарія, 28 жовтня — 6 листопада 1986 р.) православні учасники говорять про «нові правила» для ВРЦ, які б дали їм можливість повноцінно здійснювати свою місію в Раді. Вони також нагадують, що необхідно повернутися до згаданих «софійських побажань», з приводу яких упродовж п’яти років не ухвалено жодного рішення.
Цілі і богословські засади православної присутності у ВРЦ
З якою метою і з яким доробком йшли православні до ВРЦ? На одній з міжправославних нарад було зазначено, що православні церкви приєдналися до Ради в різні роки і з різних міркувань. Причому якщо, скажімо, речники Вселенського патріархату ніколи, принаймні офіційно, не вказують на земні цілі своєї участі в екуменічному русі (утвердження першості у Православній Повноті, здобуття підтримки Заходу в непростих відносинах з турецьким урядом тощо), то Московський патріархат віднедавна говорить про це відкрито.
Речники Російської православної церкви прямо заявляють, що вступ до ВРЦ 3 961 р. був зумовлений прагненням вирватися з «хрущовського полону» й отримати міжнародну трибуну та хоча б трохи убезпечити себе від тиску влади. Це зізнання — попри визначення Архиєрейського Собору РПЦ 1994 р. про церковне благо як головний рушій вступу до ВРЦ, — дозволяє краще зрозуміти витоки сучасної кризи у ВРЦ.
Природно, що не лише православні церкви скористалися з можливостей, які надавало їм членство у ВРЦ. Комуністичні режими досить ефективно маніпулювали ними для досягнення своїх зовнішньополітичних цілей. Наприклад, СРСР домігся від ВРЦ сприятливих для себе резолюцій і в період кубинської кризи, і стосовно баптистів-дисидентів, яких кидали в табори, і під час Шестиденної війни 1967 р. Навіть під час введення військ Варшавського пакту до Чехословаччини 1968 р., яке було засуджене комуністичними партіями Заходу, ВРЦ мовчала впродовж найбільш критичного першого тижня вторгнення.
Особливо сприятливої позиції радянській зовнішній політиці вдалося домогтися від ВРЦ відносно країн третього світу. На Генеральній асамблеї з Упсалі (1968 р.) ВРЦ взяла під захист революційні засоби розв’язання проблем цих країн, у тому числі і з застосуванням за певних умов насильства. 1970 р. ВРЦ асигнувала 200 тисяч доларів 19 антирасистським організаціям (14 з них — у Південній Африці), які не зупинялися у своїх діях перед застосуванням брутальних насильницьких методів. Серед тих, хто отримав допомогу ВРЦ, були й такі угруповання, як ФРЕЛІМО (Мозамбік) та МПЛА (Ангола), котрі водночас отримували . й радянську зброю. Про це також не варто забувати, аналізуючи нинішні проблеми ВРЦ.
Стосовно ж богословських позицій, то ще 1961 р. православні застерегли ВРЦ, що вони принципово інакше розуміють екуменічну проблему, аніж протестанти. Для протестантів, наголошувалося в Заяві православних учасників III Асамблеї ВРЦ, проблема християнської єдності — це питання міжденомінаційної згоди і примирення. Для православних головна екуменічна проблема — це схизма, тобто розкол. Православні не можуть прийняти ідею «рівності деномінацій», не можуть розглядати возз’єднання християн як врегулювання відносин між деномінаціями. «Православна Церква — не конфесія, — сказано в Заяві, — не одна з багатьох і не одна серед багатьох конфесій. Для православних Православна Церква — це саме Церква»... Православна Церква за її внутрішнім переконанням і знанням посідає особливе й виключне місце в розділеному християнському світі як носій і свідок традиції Древньої нерозділеної Церкви, з якої походять усі існуючі деномінації шляхом спрощення й відокремлення». Православні учасники запропонували зробити головним не «екуменізм у просторі», скерований на віднайдення згоди між різними деномінаціями, а «екуменізм у часі», спрямований на пошук спільних засад в апостольській стародавній традиції, у спільному минулому. Водночас православні учасники застерігали, що вони не мають на увазі статичне відновлення старих форм, але радше динамічне відродження «вічної суті».
У виступах деяких православних учасників майбутня формула єдності формулювалася з граничною категоричністю. «Питання про взаємовідносини з інославними Церквами й церковними общинами, — говорив митрополит Ленінградський і Новгородський Никодим (Ротов) на IV Асамблеї ВРЦ (Упсала, 1968 р.), — може бути розв’язане лише таким чином, коли ці Церкви та общини, зберігаючи свої національні, історичні й місцеві риси, через наближення до Православ’я у вірі (вченні) й житті, виявилися б здатними увійти в єдність Вселенської Церкви в якості однієї з автокефальних або автономних Церков».
Православні вважають, що їхня позиція, яка відкидає ідею «рівності конфесій», не повинна шокувати екуменічних партнерів, бо, за словами патріарха Афінагора І, «чим більше Церква усвідомлює, що вона володіє істиною... тим більше вона зобов’язана входити в діалог з усіма іншими...»
Дискусії навколо призначення ВРЦ
Слід зазначити, що не лише у православних, але й у інших церков-членів ВРЦ призначення цієї організації, напрямки її подальшого розвитку викликали й викликають чимало запитань. Наприклад, питання про те, чим саме має займатися Всесвітня Рада Церков, попри позірну прозорість, виявилося зовсім не однозначним. Адже екумена, говорили представники частини церков— членів ВРЦ — це вся населена земля, екуменічний рух має зайнятися насамперед світом, а не Церквою. А проте світ — це ще й несправедливий соціальний устрій, епідемії, нестатки,: мілітаризм і страждання. Чи не було б логічним, аби; ВРЦ ініціювала й реалізовувала все нові й нові міжнародні соціальні програми? Ні, відповідають ш опоненти. Питаннями охорони довкілля, боротьби за. мир і соціальну справедливість, зміцнення міжнародного співробітництва займаються різні організації, і християни можуть і повинні приєднуватися до них. Але створювати лише для співпраці в цих галузях особливу християнську Раду Церков не треба. Якщо ця організація й виправдовує своє існування, то лише як ефективне знаряддя віднайдення втраченої християнської єдності.
Інше питання, ще більш гостре, стосується розуміння екумени. Якщо ми погоджуємося, що це — «вся населена земля», то чи мають право християни замикатися у своєму колі? А якщо ні, то з яких позицій і з якою метою вони вестимуть діалог з іншими релігіями й культурами? Зрозуміло, що позиція христоцентричного універсалізму погано узгоджується з бажанням вести ефективний діалог з мусульманами, буддистами чи індуїстами. Але якщо цей діалог вестиметься з позицій, згідно з якими жодна релігія не має монополії на істину й жодна з них не може претендувати на кінцевість, то навряд чи таку позицію підтримають не лише православні, але й представники багатьох інших церков і релігійних спільнот.
Ще одне питання, котре не може не хвилювати членів ВРЦ: як їм будувати свої відносини з католиками? Погодьтеся, що співдружності християн, яка бажає єдності, важко говорити про це без мільярдної Католицької церкви. Зрозуміло, що Апостольська Столиця вважає себе екуменічним центром, який плідно й багато працює, особливо після II Ватиканського Собору, над проблемою християнської єдності. Але Католицька церква не є членом ВРЦ. Об’єднуючи більше вірних, аніж усі церкви-члени ВРЦ, навряд чи вона погодиться зі статусом, який мають усі інші церкви. І навряд чи ВРЦ погодиться з перспективою католицького домінування в Церкві.
Кризи
Сучасна криза ВРЦ не є чимось новим. Про кризові явища в екуменічному русі і в самій Раді Церков мова йде десятиліттями. Вже в посланні Вселенського патріархату з нагоди 25-річчя ВРЦ (серпень 1973 р.) йдеться про глибоку кризу, яка стрясає нині цю організацію та весь екуменічний рух саме через поляризацію його учасників. Одні дивляться на ВРЦ як на орган суспільно-політичний, інші — як на авансцену для богословських дискусій. У посланні до 40-річчя ВРЦ (липень 1988 р.) Константинопольський патріархат знов наголошує, що соціальні програми, які здійснює Рада, не повинні стати самоціллю.
У серпні 1990 р. в Женеві архиєпископ Бейрутський Вірменської апостольської церкви Арам Кешишян говорить уже не про кризу, а найжорстокіший шторм, в який потрапив корабель ВРЦ за 42 роки свого існування. Він формулює принципові причини нового етапу кризи: відсутність балансу між справами світу і справами Церкви, тоді як ВРЦ покликана одним вухом слухати світ, а другим — Церкву; дедалі зростаюча зацікавленість глобальними проектами на шкоду місцевим; європоцентризм ВРЦ; фрагментарність Ради, яка постає не цілісним органом, а низкою комітетів і комісій; бюрократизація, яка поглинає духовну напругу й головну мету ВРЦ — сприяти зближенню християн.
Діяльність ВРЦ постійно й у різні часи піддавалася критиці з боку православних і стародавніх східних церков. Але нині ця критика сягнула критичного рівня. Зі складу Ради вже вийшли Єрусалимська і Грузинська православні церкви, про свою готовність зробити це оголосила Болгарська православна церква; Сербська православна церква практично призупинила свою участь у ВРЦ.
Очевидно, важко, якщо взагалі можливо пояснити таку ситуацію однією-двома причинами. Як ми вже бачили, участь православних у ВРЦ від самого початку була обумовлена догматичними й канонічними пересторогами. З іншого боку, зовнішні чинники, які робили участь у ВРЦ для православних у комуністичних країнах привабливою, вже не існують. Водночас ВРЦ не завжди прислухається до побажань православних, що робить їх вразливими перед зростаючою критикою внутрішніх фундаменталістів. Очевидно, тиск останніх і є причиною нинішнього етапу кризи. Зустріч Православ’я з ситуацією свободи й релігійного плюралізму, зростання націоналізму та ксенофобії величезною мірою загострили внутрішньоправославні проблеми. Деякі православні ієрархи відверто шукають вихід з цього становища не на шляхах позитивної консолідації, а згуртування вірних «проти» тієї чи іншої зовнішньої загрози. За умов хворобливих пошуків власної ідентичності цю загрозу вбачають у чужинцях — католиках, протестантах тощо. Проблеми, які дійсно виникають у роботі ВРЦ і які, треба визнати, є доволі серйозними, за цих обставин не можуть розв’язуватися спокійно і зважено.
Салонікський ультиматум
На останній міжправославній зустрічі в Салоніках (29 квітня — 2 травня 1998 р.), яка розглядала питання «Оцінка нових фактів у відносинах між Православ’ям і екуменічним рухом», речник РПЦ митрополит Кирило (Гундяєв) висунув, по суті справи, ультиматум ВРЦ. Причому він не приховував, що робить це під тиском російських православних ультра. У повному обсязі цей ультиматум більшість представників православних церков не підтримали; своїх делегатів на VIII Асамблею в Хараре у грудні 1998 р. вони надішлють. Але підсумковий документ зустрічі є дуже жорстким. «У ньому констатується відсутність достатнього прогресу в міжхристиянських дискусіях і невдоволеність формами православного членства у ВРЦ. Православні вкотре вже заявили, що вони відкидають сопричастя з неправославними, так звану «інклюзивну мову» Святого Письма, висвячення жінок і тенденції до церковного синкретизму. Вони також заявили, що протестуватимуть, якщо представники сексуальних меншин допускатимуться до структурної участі в роботі VIII Асамблеї ВРЦ. Православні не братимуть участі в екуменічних богослужіннях та голосуванні — за винятком певних питань. І нарешті, православні заявляють: «Якщо структури ВРЦ не зміняться радикально, інші Православні Церкви теж вийдуть з ВРЦ, як це зробила Грузинська Православна Церква».
Отже, виклик кинуто. Без православних ВРЦ, яка нараховує понад триста церков-членів, стане протестантською федерацією; виконавши умови православних, вона втратить саму себе. Але втрати понесуть і православні. Тому, очевидно, почнеться довгий і виснажливий пошук компромісів.. Керівництво ВРЦ, можливо, знайде для цього більш ефективні засоби, ніж відверте загравання з ієрархією Російської православної церкви, а православні більш вимогливо поставляться до молитовної формули, яку виголошують у храмах упродовж століть: «За мир усього світу, благоустрій святих Божих церков і поєднання всіх Господу помолимось».
Людина і світ. — 1998. — №8. — С. 2—8.