Рабин Сіва ФАЙНЕРМАН: "Ми маємо не боятися говорити правду про Голокост і Голодомор"
Завершення. Початок розмови
Рабин громад прогресивного юдаїзму у Західній Україні Сіва Файнерман народився у Луцьку напередодні Німецько-радянської війни. Про Голокост він знає з власного життя. Йому і його родичам вдалося вижити під час Голокосту. Сьогодні він часто звертається до цієї теми і намагається говорити про тих людей, завдяки яким багато євреїв пережили ці жахіття. Зокрема, про Митрополита Андрея Шептицького, якого так і не можуть відважитися визнати Праведником світу.
— Рабе, сьогодні багато говорять про оцінку трагедій ХХ ст. і про прощення у цьому контексті. Але чи можуть бути прощені ті, хто причетний до Голокосту?
— Життя і смерть людини в руках Божих. Ми не можемо підміняти Господа Бога і за Нього вирішувати.
Людство має цю чорну пляму на совісті і намагається всіма методами якось відмитися. Але людство не звертає увагу на передісторію Голокосту. Нацизм ще до приходу до влади популяризував антилюдські засади. Але йому не чинили перешкод. Скажімо, хіба у 1925 році, коли Гітлер випустив «Mein Kampf», всі думали, що він випустив збірку анекдотів? А у 1933 році, коли Гітлер прийшов до влади, на що людство мало сподіватися? Хіба не на те, що він почне здійснювати свої ідеї?
Гітлеру дали прийти до влади. А тому мені б дуже хотілось побачити на лаві підсудних всіх тих вождів народів, які в різний час домовлялися з Гітлером: і Черчіля, і Рузвельта, і товариша Сталіна особливо. Тобто всіх тих, хто привів світ до втрати п’ятдесяти семи мільйонів живих людей. Це не математичні одиниці, а живі люди зі своїми мріями, надіями. Ми кажемо, що коли гине одна людина — це гине цілий космос, а так загинуло 57 мільйонів космосів… І людство дуже дешево відкупилося, влаштувавши судилище, в якому платить той, хто програв.
А хіба не відомо, що у 1953 році вже були готові ешелони, вагони-«телятники» для того, щоб вивезти всіх євреїв СРСР в Біробіджан? В ліси, в котрих нічого не було… Це ж історичний факт, що якщо б не смерть Сталіна, євреїв би всіх чекала нагла смерть в лісах Сибіру і Далекого Сходу. Що б ми зараз говорили про Голокост? Ніхто не думає. Даруйте мені, будь ласка, якщо ми не протиставимося злу, то хто крім нас?
І людство дуже часто займає нейтральну позицію споглядача — «доки це мене не стосується». Пам’ятаєте як в Кафки? «Прийшли за моїм сусідом. В нього в хаті дуже сильно кричали, але у нас були свої справи. Сьогодні прийшли за мною. Але кричати вже немає кому».
Те саме питання Голокосту не можна відривати від питання Голодомору в Україні. Як з позиції світового людства розцінювати Голодомор? До жертв Голодомору я зараховую не тільки українців, але й росіян, котрі також вмирали цілими селами, єврейські колгоспи, котрі вимерли під Одесою і без Гітлера. Про це пише відомий історик Ілля Кабанчик в книзі «Евреи в Украине». Дозвольте зацитувати документ зі ст. 151 цієї книги: «Просить исполком занести колхоз «Ройтер Поер» на черную доску со всеми вытекающими отсюда последствиями; провести в колхозе возвращение неправильно розданного колхозникам хлеба в порядке натуральных авансов». Хочу пояснити що це було. У кінці 20-х рр. були створені на півдні України єврейські колгоспи, які складалися з євреїв, що до того ніколи не займалися хліборобством. Їм роздали як аванс хліб, проте вони не мали досвіду працювати на землі і тому не могли виконувати поставлені плани. А тому їх поставили на межі існування і голодної смерті. Пізніше, у 1932-1933 рр. ці колгоспи спіткала доля українців та інших народів, які тут мешкали.
Чому люди тобі вимирали? Чому людство не запитає само в себе про це? Або з представників нашої славетної комуністичної партії за мільйони розстріляних в 30-х рр., чи це було в рамках закону? Страшно, страшно подивитися в очі Богу живому.
— А чому людство боїться говорити правду про це?
— Є така байка «Про чоловіка і чисту правду». Ішов собі один чоловік полем і бачить щось лежить. Цікаве таке, яскраве, гарне, величеньке і підписане «чиста правда». Він підняв її і поніс додому. Несе, а воно дуже незручно, в руках нести — важко, на голову поклав – давить, котити теж не пасує, раптом пошкодить. Ну якось допер додому. Прийшов, поклав на стіл. Жінка свариться: «То замість того, щоб обід, ти якусь цяцьку приніс. Для чого вона потрібна?». Чоловік покликав друзів порадитись: «Знайшов, тут написано «чиста правда», а що з нею робити?». Друзі й говорять: «Дурню, вона ж незручна, велика, давай розпиляємо на шматки і продамо на базарі!» Розпиляли, прийшли на базар і почали торгувати, кричати: «Чиста правда! В мене чиста правда! Купіть чисту правду!» І не розуміють дурні, що половина правди – то вже не правда, а тим більше маленький шматок.
А ми все шукаємо маленький і вигідний шматочок, а потрібно дивитися чесно і відкрито. Треба подумати як же так сталося, що все 20 століття пройшло під гаслом, сформульованим М.Горьким: «Все в людині, все для людини». І багато людей в 20 столітті було вбито саме під цим гаслом. Може ми ніколи не спокутуємо свої гріхи доти, доки не дамо самі собі звіт: як же так могло статися? А тут треба подивитися в очі тій страшній правді.
— Ви народилися напередодні війни. Яка доля спіткала Вашу сім’ю?
— Батько пішов воювати в лавах Червоної армії — він був офіцером медичної служби. А мама, хоч також була офіцером-лікарем, але з маленькою дитиною на руках її не взяли в армію. На початок війни ми були в Луцьку. І мати зі мною кількамісячним на руках рушила на схід. Місцеві селяни допомогли їй перейти безпечними поліськими стежками до Новоград-Волинського. Тут вона очолила військовий шпиталь. І з ним опинилася на півдні Казахстану. А після війни, у 1946 р., я зі сім'єю переїхав до Львова. Таким чином нас на початку війни врятували волинські і поліські українські селяни.
— Сьогодні не раз говорять про тих, хто в ті страшні часи намагався протиставитися цьому злу. Зокрема, про роль Митрополита Андрея Шептицького у спасінні євреїв. А ким для Вас є Андрей Шептицький?
— Для мене він святий. Я перший підписав від імені єврейської релігійної громади вимогу надати Митрополиту Шептицькому звання «Праведника Світу». Це я в соборі Святого Юра на річницю Митрополита Шептицького читав за ним поминальну молитву, як він заповів — на івриті.
— А хто ще з представників української Церкви є для Вас таким святим?
— Та цілі родини — такі люди поодиноко не народжуються. Архимандрит Климентій Шептицький – брат Митрополита Андрея, ігуменя студитського монастиря… далі продовжувати? Це люди, які виборюючи та декларуючи свою віру, підтвердили справами, що вони дійсно віруючі люди, що вони дійсно сповідують ті моральні цінності, які приніс мій далекий родич, Єшуа з Нацрету, бо маму його звали так, як мою маму — Міріам, а тата – як мого діда, Йосеф.
— Чи можна сьогодні назвати толерантним ставлення в Україні до євреїв? Наскільки комфортно жити українським євреям, зокрема, у Львові?
— Після перебування в «раю всіх народів» протягом 70 років під керівництвом товариша Сталіна, по-моєму будь-яке ставлення буде здаватися дуже толерантним. Це ж товариш Сталін після війни віддав наказ про знищення єврейського антифашистського комітету, мотивуючи його лише однією фразою: «Я цій нації не довіряю». Інтернаціоналіст?! Це мені плювали в обличчя, коли була сфабрикована справа лікарів, це мені кричали: «Тепер вам, “cарочкам”, ... прийде». Це мою тітку з моїм двоюрідним братиком у Львові викинули з трамваю: «Пошла вон, жидовка проклятая». І це все говорилося не українською мовою. Відразу здогадаєтеся якою.
— А чи має місце антисемітизм сьогодні?
— Чому ні? Є нормальний, побутовий антисемітизм. І він завжди був і буде. Це поширене явище ксенофобії, яка базується на звичайній заздрості. Складно стверджувати, що Каїн вбив Авеля через ксенофобські почуття. Вони були братами. Але заздрість привела до першого гріха вбивства. Не даремно, 10-та заповідь говорить: не пожадай того, що належить ближньому твоєму, тобто не заздри.
— А чи цей побутовий антисемітизм заважає християнсько-юдейським стосункам в Україні загалом?
— Аж ніяк ні. І свідченням цьому є те, що ми спілкуємося з Вами у приміщенні Українського католицького університету, в якому я відчуваю себе бажаним гостем.
Щороку в травні ми разом з різними християнськими конфесіями у Львові на Янівському кладовищі спільною молитвою поминаємо жертви Другої світової війни. У Львівському музеї історії релігій відкрився окремий відділ, присвячений єврейській громаді.
Львів – багатонаціональне, релігійно толерантне місто, в якому навіть назви вулиць про це свідчать. А спільна історія нас більше з’єднує, ніж розділяє.
Розмовляли Юля і Наталя Задорожні та Тарас Антошевський
Львів, січень 2013
