Реформація: народження нової Європи
31 жовтня 1517 року (500 років тому) Мартін Лютер оприлюднив 95 тез, які засуджували зловживання під час продажу індульгенцій
"Зробіть перший крок із упевненістю. Ви не повинні бачити всі сходи"
Мартін Лютер
На початку XVI століття Католицька церква остаточно опинилася в глухому куті зловживань найвищого кліру.
Про якісь реформи годі було говорити. Страх перед інквізицією буквально паралізував волю людей, які лише намагалися знайти відповіді на численні питання буття.
Від Середньовіччя до Нового часу
1439 року на соборі у Флоренції папа римський Євгеній IV (Габріелє Кондульмер, 1431–1447) затвердив доктрину про сім таїнств: хрещення, миропомазання, євхаристію (причастя), покаяння (сповідь), єлеопомазання (соборування), рукоположення, подружжя (шлюб). Доктрину преосутнення (коли хліб і вино під час причастя дивовижним чином перетворюються на кров і тіло Христа) остаточно прийняли на цьому соборі в такій редакції: миряни під час євхаристії відтепер можуть вживати лише хліб. Після цих рішень собору прірва між найвищими верствами (римською курією, володарями і аристократією) та абсолютною більшістю населення поглибилася. Як влучно відзначав британський історик Норман Дейвіс: "сфера віри, яку людям наказувалося визнавати без сумнівів, розширювалася… такий поділ увиразнював відокремлення народу від магічної касти священиків".
Але ж це був час посилення ролі буржуазії — молодого, амбітного класу, представники якого бажали "отримати місце під сонцем". Зароджувався капіталізм, що увійшов у непримиренне протиріччя з феодалізмом, адептом якого й була католицька церква. Багато можновладців були невдоволені посиленням ролі церкви в житті суспільства; суперництво світської влади і духовної частіше викликало конфлікти, відгомін яких дуже скоро призведе до руйнівних релігійних війн у Європі.
Папський двір і духівництво жили ніби в паралельному світі. Ренесансна культура (до якої линули найосвіченіші представники як аристократії, так і вищого кліру — і це стосувалося в основному Італії, де відроджувалася антична культура) своєю чергою спиралася на гуманізм. Йому притаманна свого роду секуляризація духу, тобто поступ від теократичного погляду на світ (з Богом у самому центрі) до утвердження ідеалів людської особистості як єдиної цінності… Але ж "як своєю закоханістю в поганську давнину, так і наполяганням на розвитку критичних здібностей людини ренесансний гуманізм суперечив панівним настроям і твердженням християнської практики", — писав Н.Дейвіс. Кричуща невідповідність слова і діла: папи і найвищий клір воювали, насолоджувалися життям, мали коханок і позашлюбних дітей, розквітнула симонія. Яскраво це проявлялося у розкішному житті так званих ренесансних пап: представників відомих аристократичних, здебільшого італійських сімей — від Пія II (Енеа Сільвіо Пікколоміні, 1458–1464) до Клімента VII (Джуліо Медічі, 1523–1534),
Але Християнський світ на межі Середньовіччя та Нового часу продовжував жити у передчутті катастрофи, кінця світу, безпорадності перед силами природи; чума не відступала і поглинала мільйони життів. Тому чаклуни, знахарі, астрологи, алхіміки і відьми фактично правили бал в Європі. Посилювалася віра в надприродне, люди шукали спасіння в містицизмі, релігійному екстазі; реакцією на зловживання офіційної церкви стали десятки сект, які нещадно переслідувалися Римом.
Предтечі
…Реформація з'явилася не на порожньому місці, всі спроби мислителів, які виступали за кардинальні зміни у церковному житті, знаходилися під прицілом папи та інквізиції. Англієць Вільям Оккам (1300–1350) прославився не тільки тим, що запропонував принцип "економії мислення" ("лезо Оккама" — "сутності не слід множити без потреби"), але й вченням про "виправдання" людини через прийняття її Богом, що не припускає обов'язкової зміни в душі. Він виступав проти папської непогрішимості та всемогутності, наголошуючи на розподілі сфер компетенції віри та розуму, держави і церкви. В майбутньому Мартін Лютер оголосив себе прихильником оккамізму. Шість років Оккам, відлучений від церкви, провів в Авіньйоні, де на нього чекав папський суд з неминучим смертним вироком. Але 1328 р. він втік до свого покровителя, імператора Людвіга IV Баварського — непримиренного ворога папи.
Професор Оксфордського університету Джон Вікліф (1324–1384) повстав проти збагачення церкви, заперечивши доктрину преосутнення святих дарів. Він вважав, що римський первосвященик повинен передати світській владі всі мирські справи, бо так чинили Ісус Христос і його апостоли. У роботі "Тріалог" Вікліф наголошував, що єдиним посередником між Богом і віруючим залишається Ісус Христос, виступав проти поклоніння святим і жадоби папської курії до влади і грошей, її розбещеності і любові до пишнот.
Справу Вікліфа продовжили англійські лоларди, які протестували проти забобонів і захоплення магією багатьма церковними владиками; вважали некромантією і диявольськими підступами, наприклад, вигнання духів напередодні дня Всіх Святих. Колишній ректор Празького університету Ян Гус (1372–1415) виступав проти стягування платні за таїнства, продажу церковних посад, а також сліпого підпорядкування церкві. Непоступливого чеха спалили як єретика 1415 р. на соборі у Констанці разом із його творами. Джона Вікліфа, за рішенням того ж собору, аутодафе наздогнало вже після смерті.
Перший апостол Реформації
"Людина рятує душу не через Церкву, а через віру". Ці слова Мартіна Лютера (1483–1546) відомі всім. Колишньому ченцю августинського ордену судилося стати першим апостолом Реформації.
Його біографія загальновідома, тому лише кілька фактів. Народився Мартін Лютер в місті Ейслебені в Мансфельському графстві. В рік народження Мартіна його батько Ганс Людер працював рудокопом на срібних мансфельдських копальнях. Завдячуючи працелюбності і впертості він став одним з "батьків" міста. Ганс бажав синові добра, відправив учитися (бачив його юристом чи нотаріусом), але був людиною жорсткої, якщо не сказати жорстокої вдачі.
Зимою 1508 року Мартін Лютер переїхав до маленького містечка Віттенберг, де став священиком місцевої церкви, викладачем і навіть студентом, готуючись бути бакалавром богослов'я. 1510 року він разом із батьком відправився на прощу до Рима. Вважається, що в столиці Християнського світу Мартін побачив всю гріховність кліру. Мабуть і так, але знадобилося майже сім років духовних пошуків, щоби священик (який повернувся до Віттенберга) розпочав шлях найзапеклішого ворога римської курії.
Остаточним переломом стала ситуація з продажем індульгенцій монахом Йоганном Тетцелем. Після смерті 1514 р. архієпископа Майнца (одного з семи курфюрстів, які обирали імператора) на його посаду папа призначив Альбрехта Бранденбурзького. Посада коштувала чималих грошей і Альбрехт взяв позику в Якоба Фуггера — засновника найбільшого торговельно-лихварського дому в Європі. Щоб повернути ці гроші, Альбрехт домовляється з відомим поціновувачем мистецтв, папою римським Левом X (Джованні Медічі, 1513–1521) про розповсюдження індульгенцій — скріплених папською печаткою папірців, що за кілька золотих гульденів гарантують прощення гріхів, навіть найстрашніших: святотатство, вбивство батька чи брата, чаклунство… Індульгенції продавалися також на будівництво собору Святого Петра у Римі.
Саме в Саксонії Йоганн Тетцель нарешті отримав відсіч. Його вигнали за наказом курфюрста Фрідріха III Мудрого, який до кінця життя захищатиме Мартіна Лютера. 31 жовтня 1517 р., напередодні дня Всіх Святих Мартін Лютер оприлюднив 95 тез проти зловживань під час продажу індульгенцій. Вважається, що Мартін Лютер прибив листки з тезами до дверей собору Віттенберга. Проте більшість істориків вважають це лише красивою легендою.
"Тези не надто радикальні; це був виступ не проти папства та індульгенцій, а проти зловживань під час продажу — яким саме чином продавати індульгенції. Лише на початку XVI ст. продавці індульгенцій стали говорити, що вони звільняють від гріха", — зазначив український історик Петро Котляров.
"Дай Боже, аби я помилявся, коли говорю, що індульгенція по праву отримала назву від того, що indulgere означає те саме, що іpermittere, тобто свобода грішити безкарно і складати з себе хрест", — сказав Мартін Лютер. Його критика кардинально відрізнялася від критики гуманістів, які наполягали на "людському вимірі"; це була в першу чергу критика церковної догматики. Ось лише кілька найважливіших тез (у перекладі Юлії Долматової):
6. Папа не має влади відпустити жодного гріха, не оголошуючи і не підтверджуючи відпущення ім'ям Господа; крім того, він дає відпущення тільки у відведених йому випадках. Якщо він нехтує цим, то гріх перебуває і далі.
20. Отже, папа, даючи "повне прощення всіх покарань", не має на увазі виключно всі, але єдино ним самим накладені.
23. Якщо кому-небудь може бути дане повне прощення всіх покарань, безсумнівно, що воно дається найправеднішим, тобто небагатьом.
24. Отже більшу частину народу обманюють цією рівною для всіх і пихатою обіцянкою звільнення від покарання.
40. Істинне каяття шукає і любить покарання, щедрість же індульгенцій послаблює це прагнення і вселяє ненависть до них або принаймні дає привід до цього.
47. Потрібно навчати християн: покупка індульгенцій — справа добровільна, а не примусова.
75. Сподіватися, що папські відпущення такі, що можуть пробачити гріх людині, навіть якщо вона (припускаючи неможливе) збезчестить Матір Божу — означає втратити розум.
86. Або: Чому папа, який нині багатший, ніж найбагатший Крез, зводить цей єдиний храм св. Петра охочіше не на свої гроші, але на гроші жебраків віруючих?
90. Придушувати тільки силою ці вельми лукаві доводи мирян, а не вирішувати на розумній підставі, значить, виставляти Церкву і папу на осміяння ворогам і робити нещасними християн.
Автор вдячний за допомогу в підготовці матеріалу оргкомітету зі святкування 500-річчя Реформації (R500)
Закінчення читайте в наступному номері DT.UA
Коментар кандидата історичних наук, в.о. кафедри історії мистецтв історичного факультету КНУ ім. Т.Г.Шевченка Петра Котлярова.
Ми звернулися до кандидата історичних наук, в.о. кафедри історії мистецтв історичного факультету КНУ ім. Т.Г.Шевченка Петра Котлярова з питанням, чому треба згадувати про Реформацію і Мартіна Лютера сьогодні, через 500 років після цієї вікопомної події.
— Чому треба згадувати про Реформацію і про Мартіна Лютера сьогодні? Тому що саме ця подія і Мартін Лютер насамперед справді кардинально змінили історію Європейського світу. Якщо ми щось згадуємо, то обов'язково піддаємо це певному аналізу, переосмисленню. Як на мене, 500 років Реформації якраз і є моментом переосмислення європейської, світової, нарешті своєї власної історії. А також порівняння: що дала Реформація тодішньому світу — на початку XVI століття — і які наслідки Реформації відчуваються в світі сучасному. І що це може дати сучасній Україні. Бо, на превеликий жаль, Україна в XVI столітті не була готова до певних перетворень у силу різних причин політичного й економічного характеру, як і перетворень у царині духовності та культури. Але, з іншого боку, Реформація — це все ж таки процес, який ніколи не зупиняється, триває постійно. І я думаю, що Україні не пізно вступити в цей стан перетворень.
Ось, приміром, якщо ми говоримо про Західну Європу, то що дала Реформація на той момент? Проти чого вона протестувала? Проти існуючих практик духовного життя, проти духовенства, яке не могло відповісти на нагальні питання й потреби суспільства. Суспільство вже переросло Церкву на той момент, і Церква не могла забезпечити інтелектуальних, духовних потреб людства. Реформація виступила проти обскурантизму, який панував у самій Церкві. Адже подивіться: розпочинається Реформація — і відразу ж, із перших днів, із перших років її керманичі розуміють, що Реформація не матиме продовження, якщо не матиме освічених людей. Тому перше завдання, яке вони ставлять, — реформа системи освіти, починаючи з найнижчої. Це спроба дати освіту буквально всім, не тільки третьому стану, не тільки вищим верствам (аристократи, духовенство), а починаючи від самих низів суспільства. Християни не можуть бути хорошими, якщо вони не освічені. Ця думка рефреном проходить у багатьох творах реформаторів. Тому можемо говорити про початок формування системи загальної освіти.
Друге. Фантастичні зрушення в економічній сфері. Тому що фінансову, економічну діяльність Католицька церква теоретично засуджувала. Якщо поглянемо на період приблизно до XIII століття, то побачимо, що жодне заняття не зазнало стількох проклять з боку теологів, як фінансова діяльність. А протестантизм — це той рух, який виправдовує діяльність у сфері фінансів, підводячи під неї ідеологічну базу. Адже в Середні віки існував цілий список ганебних, низьких професій, займатися якими не рекомендувалося. Їх було дуже багато, і це такі відомі в сучасному світі професії, як юрист, купець, чоботар, садівник, лікар, солдат, сутенер (із цим зрозуміло), пекар, трактирник і навіть художники, цирульники, мийники вовни, ткачі… Практично всі професії. Чому? Бо в умовах замкнутого феодального світу більш-менш шанованою вважалася праця на землі. Тобто праця, започаткована ще в Едемському саду. Але найбільш достойним вважалося, коли людина присвячує себе духовному розвиткові — стає ченцем, тобто відмовляється від світу, іде в монастир і проводить життя в молитвах і аскезі. Оце найдостойніше. Тому й існував у світі поділ: ті, що моляться; ті, що воюють (дворянство), і ті, що працюють (ремісники та селяни). І ось Реформація раптом проголошує зовсім інше, її провідники говорять, що будь-яка праця шанована і гідна поваги. Крім сутенерів і повій, зрозуміло, чий "промисел" заборонявся тоді і забороняється досі. Мартін Лютер говорить про berufung (beruf) — тобто про покликання (поклик). Раніше покликанням вважалася лише духовна діяльність. Але Лютер заперечує: нічого подібного! Навіть праця доярки чи кухарки — це поклик. І кожен повинен ставитися до своєї професії як до поклику, з величезним сумлінням, як священик. Якщо ремісник виробляє якийсь предмет, то цей предмет має бути досконалим. Якщо людина надає якісь послуги (по-сучасному — працює у сфері послуг), то повинна надавати їх на найвищому рівні, бо це її покликання, тобто своєю працею вона служить не конкретній людині, а Богу.
Ще більше поглибив цю ідею кальвінізм, який вимагав від християн дві важливі речі: поклоніння Богу і практичну діяльність у світі. Людина, яка добре працює і яка бачить успіх у своїй роботі, повинна розуміти, що обрана Богом для спасіння.
Культурна сфера. Живопис. Реформація дала поштовх таким жанрам, як портрет, пейзаж, натюрморт. Чому саме так? Зазвичай піднесення портретного мистецтва припадає на ті часи, коли відбувається повернення до людини, коли зростає цінність людської особистості. Реформація пробуджує інтерес до особистості, підносить її цінність. Але особливо могутній імпульс отримало мистецтво гравюри. Це пов'язано з тим, що гравюра починає активно використовуватися у книгодрукуванні як засіб візуальної проповіді. У Німеччині, за кілька десятків років Реформації, було видано майже 90 мільйонів так званих летючих листків (на початку XVII ст. в Німеччині було приблизно 17 мільйонів населення). Це невеличкі трактати (до 20—30 сторінок), що зазвичай супроводжуються гравюрами. Завдяки гравюрам листки були зрозумілі не тільки письменним, а й неписьменним людям. До того ж гравюра, як і сам "летючий листок", була доступна навіть малозабезпеченим. І це також дає підстави говорити про поштовх для розвитку мистецтва.
Шкільництво. Реформація тісно пов'язана з книгодрукуванням і шкільництвом. Реформатори, той-таки Філіпп Меланхтон, найяскравіший послідовник Мартіна Лютера, якого називають прецептором (тобто вчителем) Німеччини, присвятив своє життя не тільки систематизації лютеранської доктрини, а й реформі школи та вищої освіти. Він вважав, що основа основ поступу — школа. І це насправді найголовніша сфера турботи й діяльності суспільства, коли зусилля влади і громадян націлюються на створення найкращих умов для виховання, для отримання знань. Адже, на переконання Меланхтона, не стіни охороняють державу, а належно виховані громадяни. А виховання громадянської свідомості починається зі школи, яка повинна базуватися на двох підвалинах — pietas et eruditio (побожність і освіченість). Він сам пише підручники, які допомогли школі порвати зі спадщиною Середньовіччя. Меланхтон розглядає учня як особистість, і, судячи зі шкільних статутів, що залишилися після нього, з його рекомендацій, він фактично стояв біля витоків педагогічної психології. Завдання вчителя — не просто дати певну суму знань, під різкою (від цього відходять), — він повинен давати завдання враховуючи здібності учня. Німецька школа й донині зберегла цю традицію, коли після молодших класів іде розподіл за здібностями — наприклад, до точних наук або гуманітарних. Це і є шкільна педагогіка, яка започаткувалася саме в часи Реформації.
Дуже цікаво, як позначилася Реформація на інституті сім'ї. Адже Мартіна Лютера іноді звинувачують у тому, що він 1520 року, скасувавши п'ять із семи католицьких таїнств, а серед них і таїнство шлюбу, применшив значення шлюбу, звівши його до статусу громадянського обов'язку. Нічого подібного! Бо Лютер разом скасував і інститут чернецтва. Він заявив, що це ненормально, не по-біблійному жити в монастирі. Людина найповніше реалізується у будь-якій діяльності (світській чи духовній), якщо вона має сім'ю. Дружина для чоловіка — не служниця, а повноправний партнер. У Середні віки духовенство зневажливо ставилося до жінки. Чому? Тому що вважало, ніби жінка ввела Адама в гріх, постійно спокушає чоловіків і більше схильна до спілкування з дияволом… А тут раптом Мартін Лютер, а потім і його послідовники одружуються і просто-таки глорифікують інститут сім'ї. Вони кажуть, що найкраща реалізація людини відбувається саме в сім'ї. Ба більше, дружина не просто створює комфорт для чоловіка. Лютер практично втілює тезу про рівноправне партнерство. Його дружина Катаріна фон Бора під час знаменитих застільних бесід завжди сиділа поряд із професорами й студентами, брала участь у дискусіях. Вона дуже добре знала латину й німецьку мову, непогано опанувала теологію. Спілкування й дискусії Лютера з Катаріною стимулювали його думку, допомагали розвивати свої ідеї, спонукали вишукувати переконливі аргументи. Можна говорити, що це спілкування стало однією з запорук блискучого полемічного дару Лютера. Завдяки знанню латини й німецької Катаріна неабияк вплинула на якість знаменитого лютерівського перекладу Біблії. Хоча про це не пишеться у популярних працях, але це справді так. Мартін Лютер часто питав у неї поради. До того ж вона теж проповідувала. Не з високих амвонів, звісно. У Катаріни була своя невеличка конгрегація: сім'я, родичі, ті, хто приходив до Мартіна Лютера, щоб дізнатися, хто ж такий цей знаменитий проповідник. І його дружина пояснювала їм багато речей.
Політика. Гуманістична і релігійна думка Німеччини першої третини XVI століття перебувала на складному шляху пошуку нових нетрадиційних концепцій, здатних дати відповідь на запити, пов'язані з новими умовами суспільного і політичного життя, що були викликані Реформацією. XVI століття фахівці недарма називають конфесійним, коли спосіб і форма сповідування приводила до зіткнення релігійних і політичних проблем. Питання релігійного характеру набували політичного забарвлення, а політичні — конфесійного. Трансформація політичних проблем у конфесійну площину активізувала пошук нової моделі відносин, заснованої на толерантності — явищі, не притаманному Середньовіччю, але вкрай необхідному в релігійно розколотому суспільстві. Говорячи про стосунки влади і підданих, Філіпп Меланхтон закликає до взаємної толерантності, пов'язує виконання владних повноважень із християнськими чеснотами й євангельськими принципами. Як справжній гуманіст і реформатор, він вважав найбільшою бідою свого народу брак гарного виховання й освіченості, відповідальність за що, на думку Меланхтона, також несе влада. Він пропонує і засіб запобігання бунтам та їхнім наслідкам. Ідеться не про посилення ролі меча, а про виховання народу в дусі Євангелія, благочестя (pietas), а також про надання освіти (eruditio) широким верствам населення. Саме школа, яка гармонійно поєднує виховання в дусі євангельського вчення і викладання дисциплін стане запорукою стабільності, порядку та добробуту в країні.
Зазначу, що в роки Реформації формується нова дипломатія, яка ґрунтується на нових цінностях і враховує конфесійні відмінності. Дипломатичні диспути й перемовини, обговорення та створені за результатами перемовин екуменічні документи стали одним з важливих етапів побудови сучасної об'єднаної Європи.
Сергій МАХУН
