Півтисячі років — достатній термін для підбиття підсумків. Навіть у релігійному світі, де панують об'ємні контексти й тривалі традиції, які відлякують багатьох обмежених сьогоденням політиків, журналістів і вчених.

500-річчя Реформації не є винятком. Магія круглої дати здатна перетворити цей інфопривід на мем, бренд чи політичне гасло.

Масштаб спричинених Реформацією суспільних перетворень є настільки широким, що не те що опиратись їм — критикувати цей цивілізаційний зсув стає якось незручно. Папа Франциск візьме участь у святкуванні цієї дати разом з лютеранами. Світські аналітики старанно наголошують на позитивному значенні Реформації. А ось несподівана для багатьох теза православного священика й дослідника:

“Знаєте, сьогоднішня культурологія та взагалі гуманістика уникає терміну «Контрреформація». Говориться про Велику Реформу. Реформу, яка, розпочавшись у 1517 року у Віттенбергу, пішла значно далі, ніж Мартін Лютер міг це собі уявити. І ця Реформа, повторюю, не звідна для того, щоб утворити ті чи інші протестантські конфесії. Реформа охоплює поступово всю Церкву. Вона виявляється в утворенні нового динамічного ордену єзуїтів, у Тридентському соборі. Й кожна нова свіжа постать, яка виявляється в релігійному житті [християнського] Заходу чи Сходу, мусить захищати себе від звинувачень у протестантизмі”.

Нібито з Лютером & Cо “все ясно”. Хоча він (а також Кальвін, Цвінглі, Меланхтон і інші) був далеко не першим у своїх спробах реформувати західне християнство: згадаймо монастирські рухи, Франциска, Савонаролу, Гуса, Єроніма та багатьох інших.

Але що далі? Чим є (і чи є) Реформація сьогодні? Скажімо, на слов'янських землях, пострадянському просторі, в Україні?

Бо якщо все “власне реформаційне” відбувалося лише п'ять століть років тому й цей імпульс покотився виключно на захід (Німеччина — Англія — США), то ця дата може бути хіба предметом риторичного жонглерства (“справа Лютера живе й перемагає”; триспальне ліжко “Лютер з нами”; одеколон “Дух августинського ченця”) чи становити інтерес для вузького кола науковців і “професійних віруючих”.

Стереотипізований погляд не помічає того, що вістрям реформаційних процесів в останні століття є пізньопротестантські конфесії, яким дехто поспішно відмовляє у статусі нащадків і продовжувачів справи Реформації. Знаходимо тут і цікавих особистостей (євангельський християнин Вільям Вілберфорс, баптистський пастор Мартін Лютер Кінг), і соціологічні показники: скажімо, офіційно стартувавши 1906 року, сучасне п'ятдесятництво наразі об'єднує 50 мільйонів послідовників, перевищує кількість всесвітньої православної спільноти й конкурує з ісламом як релігійна течія з найшвидшим ростом у світі.

“Радикальна Реформація” лідирує серед протестантських конфесій у справі народної освіти, міжнародної місії, перекладу, друку й розповсюдження Святого Письма, філантропії та надання медичних послуг. І саме вона (а не “німецьке” лютеранство, не кажучи вже про нечуване на слов'янських землях англіканство чи переважно “мадярське” реформатство) стала конфесійним містком, який у кінці ХІХ — на початку ХХ століття дозволив євангельським течіям православного походження увійти до міжнародної протестантської сім'ї.

Ще одне завдання для пострадянського протестантства — визначити межі свого руху, зокрема щодо його антитринітарного крила. Відсутність у Біблії терміна “Трійця” та його філософське тлумачення в історичному християнстві належать до тих факторів, які (серед інших) спричиняють різні версії цього догмату в протестантизмі. Не може не дивувати такий пасаж у презентації цікавого дослідження про ставлення українців до п'ятдесятницького християнства:

“У ньому взяв участь 1951 респондент, представники чотирьох вікових категорій, різного рівня освіти, статі (44% чоловіки, 56% жінок). Люди різної релігійної приналежності: 67% православні віруючі, 9% католики, 6% — представники різних протестантських течій (3% з яких – євангельські п’ятидесятники), ще 6% — представники інших вірувань, включаючи старовірів, так званих «Свідків Єгови» та адептів різних східних культів”.

Хіба бувають неєвангельські п'ятдесятники (представникам цієї конфесії варто було б з'ясувати написання своєї назви українською)? Чому старовірів не включено до православних, якщо серед отих 67% досить імовірно були представники не лише УПЦ МП і УПЦ КП, а й УАПЦ? Невже православні, незгідні з ніконіанською реформою, перестали бути православними? Чому Свідки Єгови стали “так званими”? Невже автори дослідження толерували б називання своєї конфесії “так звані п'ятдесятники”? Навіщо терміни “адепт” і “культ”? Що це за калька із радянського “релігієзнавства”?

У світовому масштабі євангельське християнство“живе й перемагає”. Ідеологеми знебоженого світу та втраченого імпульсу Реформації залишаються уділом дискусій західноєвропейських філософів від релігії. А протестантська більшість у світі та в Україні зокрема надає конкретну допомогу конкретним нужденним і стурбована тим, що тоді-то з того-то приводу сказав Ісус. Або Єремія чи апостол Павло. А про “якихось” Бодріяра чи Жижека переважно необізнана, й то одверто байдужа до них.

Однак якщо Реформація триває й сьогодні, то в якому напрямку вона рухається? Оскільки (а гадати так є підстави) Лютерів протест був намаганням католицького ченця і богослова повернути свою церкву до євангельського стандарту, відродити в ній ідеалізований порядок апостольських часів, то Реформація таки має бути невтомними зусиллями віруючих у першу чергу реформувати свою церкву (чи церкви).

Що треба реформувати в українському протестанстві?

Назву найбільш очевидні моменти.

1. Протест Лютера стартував з критики фінансової політики його церкви — практики індульгенцій.

В сучасній Україні дедалі голосніше лунають вимоги “рядових” протестантів щодо більшої фінансової прозорості й підзвітності своїх конфесій. Відмовки типу “а Президент же звітує не перед населенням, а перед Парламентом” утратили чинність після запровадження електронного декларування, яке, словами журналістки-розслідувачки Анни Бабінець (“Слідство.інфо”), “спричинило [в українському суспільстві] культурний шок”. Тепер фінансова декларація Порошенка є публічною інформацією.

Церковні “вівці” теж хочуть більше знати, що пастирі роблять з їхніми грошима. Чесноти ключових фігур Нового завіту Ісуса, Івана Хрестителя та Павла включали також і скромний спосіб життя та готовність самопожертви, щоб знищити підозру у фінансових зловживаннях (Павло у Коринті).

2. Лютер обстоював право мирян читати й тлумачити Біблію, для чого й переклав її розмовною німецькою.

Українські протестанти в принципі Біблію мають і ймовірно читають. Однак на заваді прогресу в цьому питанні стає брак відповідної освіти, що спричиняє низький поріг критичності щодо слів проповідників, богословську “всеїдність”, релятивізм і суб'єктивність у сприйнятті священного тексту (“що/як цей біблійний фрагмент промовляє особисто до мене”. Нагадую: жодна літера в Біблії особисто для мене не писана).

Погані новини можна сформулювати отак: єретики читають Біблію. Або так: Біблію читають єретики. Чи ще інакше: нікого так не бояться проповідники, як бібліїстів.

Усе це викликає потребу не лише у красномовних пасторах (такі в Україні завжди були), а й у їхній системній освіті. Інтелектуальний потенціал пострадянського протестантизму залишається незапотребуваним і невикористаним. Уміючи змобілізувати на практичну діяльність “у полі”, протестантські віруючі не роблять внеску в богослов'я та зокрема бібліїстику, не заохочують релігієзнавчих студій, не виховують національну автуру книговидання, за рідкісними винятками системно не працюють з доступними медіа. Не дивно, що системного свідчення в колах інтелігенції (надто — національно свідомої) українські протестанти не ведуть — і успіху на цій ділянці не мають.

3. Третій напрямок церковної роботи, який належить розвивати — громадська активність віруючих, спрямована на додання соціальної несправедливості. Жодний з видатних діячів та ідеологів Реформації не обмежував свої плани з відродження церкви індивідуальним рівнем, “реформацією серця”. Є багато напрямків роботи, де церква може допомогти суспільству, не лише борючись з наслідками порочних практик і аморальних дій, а й працюючи на їх випередження.

Це не лише реабілітація хімічно залежних, а й агітація за здоровий спосіб життя. Не лише теоретичний осуд корупції, а й громадські кампанії проти давання хабарів. Не лише проповідь працьовитості й ощадливості, а й навчання, як здійснити стартап. Неповносправні, мігранти, соціальні сироти, національні й культурні меншини — ці й багато інших категорій населення потребують життєвого шансу та соціальних ліфтів.

Святе Письмо містить гарні новини й для всіх їх.

Максим Балаклицький,

доктор наук із соціальних комунікацій, редактор служби новин Медіа Групи “Надія”