Релігійно-культурний сенс генеалогічного міфу князів Острозьких

Взагалі варто відзначити, що вагому роль в історії українських земель періоду Середньовіччя відіграла династія князів Острозьких. Саме вони після розпаду Русі Київської, а пізніше загибелі Руського королівства стали продовжувачами давньоруських політичних, релігійних і культурних традицій. Особливо помітною роль Острозьких була в ХVІ ст., коли Русь-Україна переживала складні часи, опинившись у лещатах великих геополітичних потуг – римо-католицької Європи та ісламського Сходу. Саме на той час припала діяльність Василя-Костянтина Острозького.

У цих складних умовах предкам українців було непросто зберегти свою етнічну, культурну й пов’язану з ними конфесійну православну ідентичність. Чимало русинів-українців у той час покатоличилось і полонізувалися, а також «потурчилось», «побусурманилось». І в тому, що вони все таки змогли зберегтися як етнос зі своєю специфічною культурою, є чимала заслуга князів Острозьких. Водночас історія цього роду – своєрідне «дзеркало», в якому відобразилися непрості трансформації руської (української) еліти в період пізнього Середньовіччя й ранньомодерних часів.

До сьогодні дискусійним лишається питання щодо походження Острозьких [1]. Дивного в цьому нічого немає, оскільки автентичних документів, які б стосувалися діянь представників цього князівського роду на ранніх стадіях, практично не зберіглося. «Вторинні свідчення», радше, розмірковування авторів про генеалогію Острозьких, її міфологізація переважно припадають другу половину XVI ст. й пізніше.

Це було пов’язано з тим, що в зазначений час князівський рід Острозьких сягнув піку могутності. Так, Костянтин Іванович Острозький (1460-1530) займав становище гетьмана Великого князівства Литовського і Руського, був каштеляном Віленського замку, воєводою троцьким. Це були найвищі пости у владній єрархії цієї держави. Також цей князь став одним із найбільших землевласників Великого князівства Литовського та Руського. Його син Василь-Костянтин (1526-1608) теж належав до найбільших землевласників Великого князівства Литовського і Руського, Польського королівства, а пізніше – Речі Посполитої. Ставши в 1559 р. київським воєводою, він обіймав це становище до кінця свого життя – тобто майже півстоліття. Письменник-полеміст Захарія Копистенський так панегірично відзивався про цього князя: «…перший межи княжати роськими, великий заступ і потіха всього народу роського, мур желізний на украйнах, страх і трепет татаром, слава і свіча ясносвітлая королевства Польского, оздоба і краса сеймовая, всіх публічних з’їздов око і сила потужная…» [2]. Також помітною фігурою на українських землях і в Речі Посполитій був син Василя-Костянтина Януш (1554-1620), який займав становища волинського воєводи й каштеляна краківського. Остання посада, фактично, робила його першим сенатором Речі Посполитої. Враховуючи те, які високі становища обіймали представники князівського дому Острозьких, виникла потреба створити «достойну» їхню генеалогію та показати древність цього роду.

Необхідно враховувати, що в тогочасному (фактично, ще середньовічному, традиційному) суспільстві передусім цінувалася давність, традиція. Натомість нове сприймалося як щось негативне, небажане.

Звідси відповідне намагання можновладців, враховуючи обставини того часу та умови діяльності, довести старовинність свого роду, І хоча це доведення часто виглядало як намагання представити бажане за дійсне, це аж ніяк не зупиняло творців генеалогій, котрі доводили давність потрібного їм роду. Ситуація із генеалогією князів Острозьких у даному випадку не була винятком. А свідчення авторів про давність цього роду, котрі переважно стосуються другої половини XVI – початку XVII століть, варто сприймати переважно враховуючи тогочасну «генеалогічну міфологізацію».

Проте саме ця міфологія, котра переважно знайшла вияв у творах панегіричного характеру на честь князів Острозьких, є вельми цікавою для нас. Адже вона по-своєму відображає самоусвідомлення та ідентифікацію, в т. ч. релігійно-культурну, представників цього роду та клієнтів князів Острозьких, тобто їхнього оточення. І навіть ширше – тодішнього руського (українського) загалу. Адже князі Острозькі (особливо це стосується Василя-Костянтина) сприймалися в той час як лідери Русі. І навіть Януша Острозького, який перейшов із православ’я на католицизм, деякі православні автори сприймали як «свого», оборонця Русі (України). Так, уже згадуваний Захарія Копистенський писав про нього: «Заїсте, не годиться мі ся ту мимо іти і пресвітлого княжати Іоанна Острозького, каштеляна краковського, которого нехай будет ім’я на всі сторони світа славно: бовім народ свій роський любив, православную віру отцев своїх величав, і за то на нем отцевскоє одпочило благословеніє» [3].

Чимало різних документів другої половини ХІІІ–XVII століть, які походять з українських земель, «свідчать» про існування в свідомості руської (української) еліти та вчених людей уявлення про Русь-Росію [4] як етно-культурний, релігійний, зрештою, політичний організму. Географічний простір цього, здавалось би, віртуального організму в основному співпадав з територією південних князівств давньої Русі, «відокремлюючи» не лише землі московські, а й частково литовські (сучасні білоруські). Параметри цього простору як певної політичної цілісності витікали із уявлень про «суцільний простір влади», який простягався від Києва до Галичини й Волині включно [5]. При цьому «віртуальний простір» світської руської влади поєднувався з церковним руським «віртуальним простором». Принаймні православні митрополити, що іменувалися київськими (хоча часто мали свою резиденцію не в Києві), в деяких випадках у своїй титулатурі використовували слово «галицький», тим самим вказуючи на поширення своєї церковної влади від Києва до Галича. При цьому треба розуміти, що в той час світська й церковна влада не були відокремлені, перебуваючи в симбіозі.

«Дивні» «Дніпрові камени»

Особливо показовою щодо уявлень про Русь-Росію як етно-культурний, релігійний і політичний організм є латиномовна поема «Дніпрові камени» [6], яка через католицьку приналежність автора, здавалось, мала би дистанціювалася від Русі, що лишалася переважно православною.

Є сенс детальніше зупинитися на цій поемі – тим паче, що в ній чимало уваги приділено питанню значення роду Острозьких. Її повна назва – «Дніпрові камени, або З нагоди щасливого сходження на Київську єпископську кафедру найяснішого і превелебного пана, пана Богуслава Радошовського-Бокші (роду Семиковичів), з ласки Бога й апостольського престолу, єпископові Київському, абатові Святого Хреста, Лисої Гори і т. д. і т. д. привітання». Опублікована вона без вказівки на місце й рік видання. Схоже, наклад її був невеликий. У тексті «Дніпрових камен» зустрічаємо ім’я його автора – Йоана Домбровського.

Ймовірний початок написання поеми – 1618 чи 1619 р., а кінцевий варіант з’явився не раніше осені 1620 р. Опубліковано твір у 1621 чи 1622 рр. Це був час, коли не залишилося представників роду Острозьких по чоловічій лінії.

Про автора «Дніпрових камен» важко сказати щось певне. Збереглися його лише ім’я та прізвище. Можемо констатувати, що це була освічена людина: принаймні Домбровський добре знав латинську мову й античну символіку, до якої часто звертався. Можливо, він здобув освіту десь на Заході, правдоподібно в Італії, оскільки в поемі бачимо апеляцію саме до італійської символіки. У той час чимало українців здобувало освіту в країнах Західної Європи [7]. Повернувшись до України, Домбровський міг піти на службу до якогось магната чи багатого пана і за його повелінням написати «Дніпрові камени». У поемі автор демонструє свою любов до Русі. Очевидно, він вважав себе русином, тобто українцем. Присвята поеми католицькому єпископу дає підстави вважати, що Домбровський належав до католиків. Правда, у творі продемонстровано толерантне ставлення до віри русів – православ’я. Можемо припустити, що автор «Дніпрових камен» чи його батьки були конвертитами, тобто здійснили перехід від православ’я до католицизму.

У поемі часто згадується не лише Київ, як колишня столиця й символ Русі, а й князі Острозькі, зокрема Василь-Костянтин, його сини Януш, Олександр та інші. Автор навіть намагається відтворити генеалогію Острозьких. Останніх же він подає як володарів Русі.

Можемо припустити, що Домбровський належав до слуг князів Острозьких. Найімовірніше, міг служити княгині Катерині Острозькій, а потім перебувати на службі в її чоловіка Томаша Замойського (1594-1638), якому надано високу оцінку у творі. Останній став київським воєводою. Звідси зрозумілий інтерес автора до Києва й Київського католицького єпископства.

«Дніпрові камени» варто розглядати як спробу створити власну історичну концепцію і водночас намагання сформувати міф «могутньої Русі», що має відродитися. Автор розповідає про славну історію Києва, закликає відбудувати цю столицю Русі, відновити її славу. Називає Русь «краєм квітучим, погідним» [8], із повагою говорить про русів, яких ніхто не міг здолати.

Значне місце в «Дніпрових каменах» відведено викладу історії Русі-України. Це історія без комплексу меншовартості. Русь мислиться як велетенська імперія, об’єднана метрополією – Києвом. І поки існує метрополія (навіть утративши частину підконтрольних їй земель), поки існує руська князівська династія, доти існує Русь як політична одиниця. Руси, вважає Домбровський, у минулі часи могли протистояти світовим потугам, вони «славний... престол мали колись».

«Їх ні Рим, на мужів багач,
Не долав у бою, навіть і Турція» [9].

Водночас вони діяли морально, «слабким племенам руси не чинять зла». Звісно, це ідеалізація, яка супроводжується, з одного боку, зверненням до ренесансної символіки, з іншого – до деяких сучасних реалій. Відомо, що Русь не воювала з Римом. Але Рим, власне Римська імперія, у свідомості людей Ренесансу поставав як велика державна й мілітарна потуга. Щодо Туреччини (імперської держави Османів), то вона європейцями XVI–XVII ст. трактувалася як найбільша військова загроза «християнському світові».

Однак, вважає автор, слава Русі – у минулому. Сучасний Київ має жалюгідний вигляд. Тут Домбровський проводить паралель із Троєю, яка для людей Ренесансу стала символом «зруйнованої могутності»:

«Та не розкішні у Києві стрінеш споруди, а вбогі,
Люд по яких і донині фрігійської давньої Трої
Марить ще снами, що так на життя їх сучасне не схоже» [10].

Домбровський часто акцентує увагу на цій «зруйнованій могутності». Мовляв, від колишньої слави, величі в Києві лишилися руїни:

«Нині з минулої величі в місті сліди лиш зостались:
Вал неприступний, рови та могили на кожному кроці» [11].

Однак незважаючи на цю зруйнованість, Київ має чималий потенціал, і місцеві люди ладні вважати його столицею:

«Люди тутешні його за столицю вважають незмінно» [12].

Це трактування Києва як столиці саме по собі є показовим. Тобто воно чітко вказує, що в уявленнях українців XVI–XVII ст., принаймні представників їхніх елітарних верств, «книжних людей» продовжувала своє віртуальне існування Давньоруська держава зі столицею цьому місті.

Територія ж давньої Русі розглядалася автором як величезний терен, що простягається від Дунаю, Північного Причорномор’я, Колхіди, західної частини Каспійського моря, на півночі – Уральських гір, на заході – до річки Віслок (Лемківщина), на сході – аж до перських земель [13]. Власне, це «велика Русь», що охоплює всі східноєвропейські терени і навіть виходить за їхні межі.

Домбровський спеціально звертає увагу на те, що в той час руси, власне, українці, панували над північним плем’ям мосхів, тобто московитів (росіян). Також у поемі зазначається:

«Русь Новгородська тримала під владою диких фінляндів.
А псковичам данину Скандинавія навіть платила» [14].

При цьому автор «Дніпрових камен» відділяє Русь Новгородську й псковичів від мосхів. Отже, освічені українці на початку XVII ст. вважали, що новгородці й псковичі – це відмінні від московитів спільноти [15].

Далі в поемі йдеться про те, що руси нападали на албанів, іверів (грузин), інші народи Прикаспію, доходили до Парфії та Мідії. Зрештою, Домбровський робить такий висновок:

«Знайте всі й інші: народ, що зберіг цей престол аж понині,
Диким не можна вважати, хоч дехто із можних чужинців,
Будучи навіть отут, у столичному славному місті,
Часом паплюжив цей люд» [16].

У поемі не говориться, хто конкретно вважав русів дикими, нецивілізованими. Але нескладно здогадатися, про кого йдеться. Такі погляди мали поширення серед польської шляхти та католицького кліру, представники які опинилися на українських землях. Автор спеціально акцентує увагу на тому, що подібні погляди поширювалися навіть у Києві. Чи не мав він на увазі людей із оточення київського католицького єпископа та київського воєводи? Для того, щоб просвітити цих людей, він звертається до історії, використовуючи давньоруські літописні свідчення. Говорячи про ці джерела, називає їх «нашими літописами». Це, зокрема, дає підставу вважати, що Домбровський все-таки ідентифікував себе русином. Він, як і інші ренесансні поети, вважає: «...що на папір не покладено – гине». Не задоволений автор «Дніпрових камен» також тим, що «ми прадідів власних забули!» [17].

Для Домбровського історична пам’ять стає важливою цінністю. Це, власне, характеризувало ренесансну думку. Звісно, на початку XVII ст. ще складно говорити про формування національних ідеологій. Щоправда, тодішні європейські спільноти поступово входили в добу націоналізму. Ця тенденція знайшла вияв у «Дніпрових каменах». Її автор, фактично, здійснив спробу витворити руський (український) протонаціональний міф, спираючись на історію Київської Русі.

Для нього Русь – велика й могутня держава, яка не втратила своїх традицій і здатна відновити колишню славу. Звісно, маємо тут справу, радше, з уявленнями, такою собі «віртуальною реальністю». Однак ця «віртуальна реальність» давала про себе знати в реальних діяннях. Так, при укладенні Люблінської державної унії 1569 р. руські можновладці вибороли для себе певні привілеї, забезпечивши собі певну «руську автономію» в складі Речі Посполитої. Також ідея Руського князівства «відродилася» під час козацької революції середини XVII ст., що знайшло свій вираз, зокрема, в Гадяцькому договорі 1658 р. між польським королем Яном Казимиром та гетьманом Іваном Виговським, а також усім Військом Запорозьким [18]. У тексті цього договору говорилось таке: «Уся Річ Посполита народу польського і Великого князівства Литовського, і Руського хай буде відновлена в першобутті так, як це було перед війною, тобто щоб ці народи в межах своїх і свободах залишалися непорушені…» [19]. Далі з тексту випливало, що Руська земля (точніше її частина – Київське, Брацлавське й Чернігівське воєводства) отримають широку автономію – приблизно таку, як Велике князівство Литовське. Тобто «віртуальна реальність» Русі втілювалася в життя й отримувала юридичне оформлення.

Приблизно те саме, що й Домбровський, робили через два століття пізніше українські романтики, які, звертаючись до «славного минулого», протиставляли його негероїчному сьогоденню, творячи українську «віртуальну реальність», яка мала би бути реалізована. Домбровський, зокрема, скрупульозно викладає літописні свідчення про давньоруських князів: Кия, Аскольда, Діра, Трувора, Синеуса, Рюрика, Олега, Ігоря, Ольгу, Святослава, Володимира тощо, ведучи мову про їхні славні діяння.

Автор «Дніпрових камен», розповідаючи про князів, які були на київському престолі після Володимира, робить акцент на війнах і непростих відносинах цих правителів із західними сусідами, зокрема поляками. Описуючи ці конфлікти, автор однозначно на боці русичів. Розповідається також про князівські усобиці, які нищили Київську державу. Для Домбровського історія – це вчителька життя. Розповідаючи ті чи інші події, він вдається до порівнянь, узагальнень, які мають виражений етичний аспект. Ось, наприклад:

«Сіті тонкі розставляє життя (стережись миловидних!);
Й часто дорадник підступний тенета натягує потай.
Клоччя стає смолоскипом, якщо від вогню загориться.
Й легко поборює той, кого Марс у бою надихає.
Так випада, що за вчинки ганебні, вважай, неодмінно
Кара спокутна на голову пада тому, хто їх чинить» [20].

Автор «Дніпрових камен» осуджує нерозважних та аморальних правителів:

«(Жоден злочинець простий не спроможен все так зруйнувати,
Як можновладець найвищий, призначений богом на владу!)» [21].

До речі, ці міркування стосуються Юрія Довгорукого, діяння якого різко осуджують. Цей князь правив у Північно-Східній Русі. Він та його нащадки посприяли відокремленню цих земель від основної частини Русі – Київської. У свідомості ж росіян цей князь є одним із головних національних героїв. Із його іменем, зокрема, пов’язується заснування Москви. Як бачимо, у «Дніпрових каменах» він постає в іншій іпостасі – негативній. І взагалі в цій поемі простежуються антимосковські моменти. З часом таке «антимосковство» отримає розвиток і знайде вираження в творчості деяких авторів, наприклад, соратника гетьмана Івана Виговського Юрія Немирича, який був причетний до укладення згадуваного Гадяцького договору. Йому навіть належала праця, опублікована в Парижі в 1634 р., «Роздуми про війну з московітами» [22].

Серед давньоруських князів Домбровський чимало акцентує уваги на постаті Володимира Мономаха. Вважає, що «розшматоване тіло Русі позбирав він докупи» [23]. Це, на його думку, був видатний муж, завдяки якому відбулося зміцнення верховної влади. Взагалі в тогочасній українській свідомості Володимир Мономах – це одна з головних постатей давньоруської історії. Про це принаймні засвідчує чимало тогочасних літературних пам’яток.

Цікаво, що Домбровський практично не звертає уваги на події, які відбувалися на землях Північної Русі. Якщо він іноді згадує про Русь Новгородську, то Північно-Східна Русь взагалі випадає з його поля зору. Однак часто трапляються згадки про західних сусідів Русі – поляків, угорців, богемців (чехів). Інакше кажучи, для нього важливим був західний вектор.

Чимало уваги в поемі приділено монгольській навалі. Її трактують як велике нещастя для Русі: «Схоже було це на повінь, що нищить заквітчані ниви...» [24]. У цьому контексті цікавими видаються міркування автора про виникнення козаків. Він пише: «(Безліч раз топтана доблесть тоді й козаків породила!)» [25].

Із великою пошаною Домбровський говорить про князя Данила Романовича, який уже правив після монгольської навали:

«Непереможне мав військо і був славолюбством відомий.
Римського папи флавін (для цієї покликаний справи)
Коронував його, й став він королем усіх русів
(Хоч християнином був цей обранець сміливий і доти).
Правив у краї, який простягався далеко на південь;
Воїн, багатий на землі, він згодом розширив державу
До узбережжя Борея; і військо побільшив хоробре» [26].

На цьому моменті поеми варто звернути увагу. Він показує, що для освічених русинів (українців) того часу Данило Романович був важливою фігурою в їхній історичній пам’яті. Цей правитель у «Дніпрових каменах» постає як продовжувач політичних традицій давньої Русі. Більше того, як стверджує поема, він розширив межі держави аж до Чорного моря. А ще, на що звертає увагу Домбровський, Данило Романович був коронований римським папою, тобто набув особливого статусу серед руських правителів.

Прославлення Данила Романовича, акцентування уваги на його особі зорієнтовані на представлення концепції історії Русі, в якій особливе місце займають князі Острозькі. Адже автор «Дніпрових камен» вважає, що спадок цього правителя перейняли представники цього князівського роду. Вони «правдиві нащадки Данила» [27].

Домбровський багато говорить про Острозьких. Спочатку розповідає про князя Василя-Костянтина Острозького. Звертає увагу, що той воював із кримськими татарами і московітами. Потім на сторінках поеми неодноразово згадано війни русичів із цими народами, котрих вважали найбільшими противниками Русі [28].

Найбільше уваги серед князів Острозьких приділено Янушу, про якого сказано так:

«Став він найпершим магнатом держави й сенатором дужим.
Рано наповнився музами був при дворі королівськім,
Вивчив військове мистецтво і Марса пізнав небезпеки.
Справді, юнак скіфську напасть і силу жахливу приборкав…» [29].

Януш, власне, був останнім представником роду Острозьких по чоловічій лінії. Водночас він належав до провідних політиків-можновладців Речі Посполитої. Обіймав становище краківського каштеляна й, відповідно, входив до сенату, будучи чи не найвпливовішим його членом. На це й звертає увагу автор «Дніпрових камен». Звернута увагу і на його військові таланти. Справді, Януш належав до талановитих військових діячів. Зрештою, говориться і про його «наповненість музами», тобто що це була культурна людина.

Розповідь про Януша, як, зрештою, і про інших князів Острозьких, – це панегірик. Завершується він такими словами:

«Януш великий натомість спокійно прожив свої роки;
Дбав він про скроні держави й надією був королівству.
Мав невгамовну жагу до військової служби і скіфів
Геть одганяти умів, запальних, смолоскипом.
В злеті найвищої слави не зміг він уникнути долі
І відійшов із життя – ніби квітка, підрізана плугом.
Так несподівано згасла надія, що сторожем буде
Звичаїв давнього роду, народу, який велетенську
Мав на жахливо безлюдних просторах колись-то державу...» [30].

Фактично, в поемі проводиться думка, що саме Острозькі – легітимні нащадки давніх правителів Русі. І хоча їхній рід припинив своє існування, та все ж на Русі має бути очільник, який опікується Києвом, цією символом-столицею краю.

Здавалося, не зовсім вмотивовано відразу після розповідей про князів Острозьких і споріднених із ними Заславських автор знову повертається до давньоруських часів і говорить про прямих нащадків Данила Романовича, які також правили в Києві. Це потрібно було йому для того, щоб показати занепад давньоруської столиці й Київської держави. При цьому автор вдається до таких міркувань:

«Доля нерідко буває зрадлива: з пихатим зухвальством
Зміцнює підданих, а королів у в’язниці катує.
Тож не буває на світі нічого тривкого, держави
Слабнуть щоднини, а з часом хиріють і мруть невблаганно» [31].

Тобто доля, зокрема доля держави, – щось таке, яке не можна передбачити, осмислити. Держави – не вічні. Вони, як і організми, з часом слабнуть і помирають. Далі ідеться про те, що Київ підпорядкували литовці. І все ж у ньому зберігалася руська династія Олельковичів, від якої походили князі Слуцькі:

«Віжки правління над містом король повертає Олельку, –
Владу князівську так само нащадок якого тримає.
Щедрий цей князь величезні простори й народ войовничий
В спадок одержав; він Києву, що залишився в руїнах,
Копил-фортецю додав і грунти дарував превеликі.
В Слуцьку, не близькім також, він отримав князівство чимале.
Саме тому, доки князь Симеон жив на білому світі,
Слуцьким князям підкорялися мешканці й на Київщині» [32]

Князі ж Слуцькі [33] мали родинні зв’язки з Острозькими. Так, до представників цього князівського роду належала мати Василя-Костянтина Острозького.

Домбровський торкається також теми сучасного занепаду Києва. Однак пов’язує його відновлення з польською королівською владою. Тепер охоронцем Києва є «спільник і друг» короля в сенаті Томаш Замойський. Справді, у час написання й виходу поеми він був київським воєводою. Автор «Дніпрових камен» також звертає увагу на те, що цей можновладець одружився з княжною Острозькою – його дружиною була Катерина, дочка князя Олександра Острозького. Про це так говориться в поемі:

«Лицар такий-бо узяв не звичайну дружину з Острога,
А видатну, що прибрала клейноди князівства, велику.
Шлюб цей ослаблому збитки воєнні поповнив щасливо;
Так воскресаючий птах – продовжує вмерлого птаха» [34].

Таким чином, робився натяк, що Томаш Замойський, котрого Домбровський називає «Феніксом нечуваним у землях Борея», є ніби політичним продовжувачем політичних традицій давньої Київської держави. У певному сенсі його показано як очільника Русі. Щоправда, ця Русь сполучена з Річчю Посполитою, є її частиною. Інакше кажучи, у «Дніпрових каменах» поєднувався руський патріотизм автора з його політичною лояльністю до Речі Посполитої.

Поема «Дніпрові камени» пропонувала цілісне бачення історії Русі-України як етнополітичної спільноти. Русь у поемі зображено як самостійну геополітичну одиницю, котра протистоїть і Заходу, і Сходу. Особливу увагу звернено на східних агресорів – татар, турків, московітів, із якими русичам доводилось постійно воювати. Щодо ставлення до західних сусідів, то, незважаючи на конфлікти з ними, воно є лояльнішим.

Ми свідомо приділили стільки уваги «Дніпровим каменам», аби показати, що ідея Русі як політичної (державної) спільноти не зникла після монгольської навали. Вона продовжувала жити в свідомості руської еліти, попри різні політичні зміни, які відбувалися на українських землях. І важливими символічними фігурами «руської спільноти» були Данило Романович та князі Острозькі, між якими начебто існував «генеалогічний зв’язок».

Острозькі – нащадки давніх київських князів?

У генеалогіях Острозьких, творених вкінці XVI – на початку XVII століть, стверджувалося, що цей рід веде свій початок від давніх київських князів. Це, зокрема, писав в 1574 р. польський автор Ян Красінський. Під пером геральдиста Бартоша Папроцького в 1578 р. та історика Мацея Стрийковського в 1582 р. створюється генеалогічна лінія Острозьких від волинських Мономаховичів, зокрема Данила Романовича [35].

Такі ж твердження зустрічаємо у польського хроніста італійського походження Олександра Гваньїні у відомій його роботі «Хроніка європейської Сарматії», яка була опублікована у 1611 р., але створена помітно раніше. Гваньїні, зокрема, писав, що Данило «був дуже високого розуму. Він хотів прославитися більше, ніж його предки, а з Руського князівства хотів зробити королівство…» Автор визнає, що цей можновладець прийняв королівську корону від римського папи. Однак не захотів бути в послуху Риму, тому й втратив королівський статус. Тому ставлення Гваїньї, як адепта католицизму, до Данила Романовича стримане, оскільки той начебто порушив обіцянки, дані римському понтифіку.

Далі автор «Хроніки європейської Сарматії» стверджує, що Данило залишив двох синів – Лева й Романа. І ось саме від останнього народився Василь, князь Острозький. Нащадком Василя був Данило, якого Гваньїні називає «князем на Острозі». Далі родовід Острозьких виглядає таким чином: від Данила залишився Федір, а від того походить Василь, який народив Івана. Саме останній був батьком знаменитого полководця Костянтина, якому приділяється чимало уваги й розповідається про його воєнні звитяги. Потім доволі розлого розповідається про Костянтинових нащадків – Іллю, Василя-Костянтина. Також йдеться про синів останнього, приділяючи основну увагу Янушу й Олександру [36].

Наскільки представлений Гваньїні родовід є точним, можна дискутувати. І якщо про давніх Острозьких інформація загалом обмежена, то про їхні діяння в XVI – на початку XVII століть сказано чимало. Що й не дивно – адже автор «Хроніки європейської Сарматії» жив у той час і міг отримати достатньо інформації про цей князівський рід.

Гваньїні далекий від глорифікації Острозьких, яку маємо в «Дніпрових каменах». Але те, що він виводить цей рід від Данила Романовича, саме по собі є показовим. Загалом же думка, що Острозькі є нащадками могутнього правителя, короля Данила стала загальноприйнятою.

У віршованій передмові до Острозької Біблії 1580-1581 рр. теж зустрічаємо думку про походження Острозьких від давньоруських київських князів. Правда, про це прямо не говориться. Тут лише дається зрозуміти, що Василь-Костянтин Острозький у плані релігійно-культурному продовжив справи Володимира та його сина Ярослава:

«Адже Володимир свій народ хрещенням просвітив,
А Костянтин богоугодними писаннями освітив.
Тоді зникла многобожність ідольської омани.
Сьогодні ж прославляється божество єдиної влади.
Ярослав церковними будовами Київ і Чернігів прикрасив,
А Костянтин соборну церкву писанням прославив» [37].

Звісно, це не генеалогія роду. Але вказано на духовну наступність Острозьких і знакових фігур серед давньоруських київських князів.

Князі Острозькі й польський міф про три братні народи

У панегіричній поемі придворного поета князів Острозьких «Про Острозьку війну…» (1600) [38] предками цього роду стають не лише знані київські князі, але й їхній легендарний предок Рус. Щодо останнього, то він уже фігурував у польських хроніках XIV-XV століть. У них розповідалося про трьох міфічних героїв – Чеха, Леха та Руса, які, отримавши від Бога землю, розділили її на три королівства – Чехію, Лехію (тобто Польщу) й Русь.

У зазначеній поемі маємо опис діянь предків князів Острозьких, який водночас є також апологією давньої Русі:

«Роду історія: славиться років сімсот герб Острозьких.
Пращури знатні його та могутні, якими Русь наша
Славилась завжди: ось пращур наш Рус став відомим у світі,
На берегах Борисфена князь Кий спорудив міцну кріпость,
Рюрик з великим старанням об’єднав всіх жителів диких,
Ігор не раз руйнував візантійські прекрасні фортеці,
Плем’я древлян переслідував Марс страшний руської Ольги,
Землі і води великого Істру, що має дві назви,
Завоював Святослав і звільнив від данини, що грекам
Русь ще платила. Він військо збирав, не любив особливо
Золота: славу безсмертну здобув цей великий володар.
Ти вирушав, Володимире, з рідного краю в походи.
Як переможець здобув у Тавріді багаті трофеї.
З царського роду у тебе прекрасна дружина, і фавнів,
Віру Христову прийнявши, прогнав ти із руського краю.
Храми священні страшного Перуна цілком зненавидів,
Вічний вогонь відмінив та офіри, і відьом ти вигнав.
Ти святе хрещення з народом прийняв, о блаженний,
Та із синами своїми, якими ще зараз гордиться
Дім наш Острозький, що саме таки й був підвладний монархам» [39].

Не складно помітити, що історія давньої Русі подається тут, орієнтуючись на давньоруські літописи, зокрема на Початковий літопис («Повість минулих літ»). Тобто можемо припустити, що Симон Пекалід ознайомився (найімовірніше, в Острозі) із цим літописним наративом. У той час столичному місті князів Острозьких чи їхніх володіннях міг бути зроблений один зі списків «Повісті минулих літ», відомий як Хлебниківський список. Принаймні в оточенні князя Василя-Костянтина Острозького могли знаходитися книжники, які ознайомили Симона Пекаліда, котрий був вихідцем з Польщі, із давньоруськими літописами. При цьому автор поеми «Про Острозьку війну…» поєднав давньоруські літописні оповіді із міфом поширеним у польських хроніках про Чеха, Леха і Руса.

Симон Пекалід у своїй поемі, власне, витворює не генеалогію Острозьких, а показує, як це ми маємо в передмові до Острозької Біблії, що представник цього князівського дому продовжують руські традиції, які мають багатовікову давність. Звісно, ця давність поставала як символічний капітал дому Острозьких і мала для його представників велике значення, оскільки визначала їхню «князівську легітимність».

Поєднання польського міфу про Чеха, Леха й Руса з літописними легендами «Повісті минулих літ», що маємо в Симона Пекаліда, можна розглядати як таку собі версію про «три братні слов’янські народи». У ХІХ-ХХ ст. витворилася інша версія про «три братні слов’янські народи» – на цей раз росіян, українців та білорусів. Звісно, творення подібних ідеологічних концепцій із «сакральним числом» три (тут можна пригадати хоча б християнську Трійцю) – породження політичної кон’юнктури.

Принаймні Симон Пекалід та його послідовники, використовуючи міф про Чеха, Леха та Руса та поєднуючи його з розповідями давньоруського літописного наративу, намагалися, з одного боку, показати лояльність дому Острозьких до Речі Посполитої, поляків (адже Лех і Рус – брати!), а, з другого, боку показати автономність Острозьких, як представників руського народу, котрий має свої давні політичні, військові, релігійні та культурні традиції.

Наприклад, таке гібридне поєднання бачимо у вітальній промові краківського професора Себастьяна Слешковського, яка була виголошена на честь Януша Острозького в 1612 р. Там говорилося, що першим предком цього князя був Рус – брат Леха. Мовляв, він прийшов у край, який зараз зветься його іменем Руссю, підкорив його і утвердив у нім владу. Далі Рус передав владу своїм нащадкам – Кию, Щеку й Хориву. А ті лишили цей владний спадок іншим владарям, зокрема Аскольду й Діру. Не забув Слешковський згадати й Данила Романовича як одного із предків Януша Острозького, вказавши, що той «опанував владу над усією Руссю». При цьому спеціально зверталася увага, що той «був королем, мав королівський сан» і навічно (!) це передав своїм нащадкам на Русі [40].

Акцентація уваги на постаті Данила Романовича, представлення його одним із протопластів дому Острозьких, що було притаманне багатьом авторам кінця XVI – початку XVII століть, теж так чи інакше випливало з політичної кон’юнктури. І було не важливо, чи справді протопластом Острозьких був Данило Романович, чи це був міф. Адже той правитель прийняв із рук папи королівську корону. А якщо так – то долучився за західної, власне католицької, традиції. Данило поставав таким собі «західником». Відповідно, «західниками» були й князі Острозькі.

Руські (українські) автори, зрозуміло, теж прийняли думку, що дім Острозьких має давньоруське походження. Навіть один із ініціаторів Берестейської унії, єпископ Володимирський та Берестейський, а потім Київський унійний митрополит Іпатій Потій, який опинився в таборі противників князя Василя-Костянтина Острозького, звертався до нього таким чином: «О, презацное княжа! Леторосли благочестивая великого Володымера, крестившого Рускую землю!» [41]. Звісно, тут робився акцент на релігійну традицію: мовляв, предком Василя-Костянтина є хреститель Русі Володимир. Однак поряд з цим визнається, що Острозькі ведуть свій родовід від давніх київських князів.

І все ж руські автори, фактично, ігнорували міф про Руса і не представляли цю легендарну особу першопредком цього князівського роду. Так, у об’ємному полемічному творі «Палінодія» Захарії Копистенського [42], написаному в 1621-1622 рр., вміщено апологетичний твір «О пресвітлім і преславнім Василії, княжаті Острозьком, воєводі київськом». Там, зокрема, сказано таке: «Княжа Острозькоє, Василій Костянтинович, рожай свій з благословенного яфето[43]-роського покоління провадить: пресловутого Володимира, в святом крещенії Василія, монархи великого, і Даніїла, княжат роських, власний потомок…».

Отже, руські автори, проігнорувавши міф про Руса як першопредка Острозьких, все ж демонстрували певне «західництво», звертаючи увагу на те, що одним із предків цих князів був Данило Романович. Це бачимо не лише, наприклад, у «Палінодії», а й у «Хроніці літописців стародавніх» Феодосія Софоновича, створеній у другій половині XVII ст. Там, коли йдеться про прийняття Данилом Романовичем корони від папи, то спеціально відзначається, що він був предком князів Острозьких [44].

Загалом можемо констатувати, що різноманітні твори, створені в Україні та Польщі в кінці XVI – на початку XVII століть давньою українською (руською), польською та латинською мовами транслювали уявлення про перманентне існування Русі як політичного, релігійного, етно-культурного організму, який вів свій початок з давньоруських часів. І його лідерами (очільниками) в XVI – на початку XVII століть поставали саме князі Острозькі. Звісно, до формування таких уявлень приклалися самі представники цього князівського дому і їхнє «вчене оточення», яке часто виконувало замовлення своїх патронів. Попри те, що тут маємо ще справу із «династичною свідомістю», яка знаходила вияв у творенні «потрібних» генеалогій, все ж у даному випадку простежувалася тенденція формування новочасної «руською свідомості», яка мала можливість трансформуватися в свідомість національну українську. Інша річ, що це була лише можливість, яка не обов’язкова ставала дійсністю. Принаймні з часом виникли різні варіанти реалізації цієї можливості, які більшою чи меншою мірою втілювалися у життя.

Примітки:

1. Див.: Войтович Л. Генеалогія династії Рюриковичів. Київ, 1990. С. 112, 122-123; Його ж. Родина князів Острозьких. Записки Наукового товариства ім. Т. Шевченка. Львів, 1996. Т. 23 С. 355-367; Його ж. Княжа доба на Русі: портрети еліти. Біла Церква, 2006. С. 509-510, 512-518; Його ж. Князі Острозькі. Спроба відтворення генеалогії династії. Наукові записки Національного університету «Острозька академія». Серія «Історичні науки». Острог, 2008. Вип. 13. С. 44-59; Його ж. Князі Роман Данилович і Василько Романович – протопласт князів Острозьких. Острозька давнина. Остріг, 2013. Вип. 2. С. 11-25; Ульяновський В. Князь Василь-Костянтин Острозький: історичний портрет у галереї предків та нащадків. Київ, 2012. С. 75-110; Яковенко Н. Топос «з’єднаних народів» у панегіриках князям Острозьких і Заславським (біля витоків української ідентичності). Її ж. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI-XVII ст. Київ, 2002. С. 231-269.; Її ж. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII століття. Волинь і Центральна Україна / Видання друге, переглянуте і виправлене. Київ, 2008. С. 13, 66, 68, 69, 79, 80, 84, 85, 88, 91-94, 98, 99 та ін.
2. Копистенський З. Палінодія. Українська література XVII ст. Синкретична писемність. Поезія. Драматургія. Белетристика. Київ, 1987. С. 10
3. Копистенський З. Палінодія. С. 104.
4. Термін Росія грецького походження, яким позначалася Русь. Терміни Русь і Росія використовувалися як синоніми в давньоукраїнських писемних джерелах.
5. Яковенко Н. Вибір імені versus вибір шляху: назви української території між кінцем XVI – кінцем XVII століття. Її ж. Дзеркала ідентичності. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI – початку XVIII століття. Київ, 2012. С. 17; Її ж. Топос «з’єднаних народів» у панегіриках князям Острозьких і Заславським (біля витоків української ідентичності). С. 250-251.
6. «Дніпрові камени» в перекладі з латини сучасною українською мовою Володимира Литвинова опубліковані див. : Домбровський І. Дніпрові камени. Українська поезія XVII ст. Перша половина. Київ, 1988. С. 94–118; Домбровський І. Дніпрові камени. Українські гуманісти епохи Відродження. Антологія: В 2 частинах. Київ, 1995. Ч. 2. С. 200-224. Про цю поему див. : Кралюк П. Історіософія поеми Іоанна Домбровського «Дніпрові камени». Наукові записки НУ «Острозька академія». Серія «Історичні науки». Острог, 201 Вип. 25. С. 155-159; Литвинов В. Д. Україна в пошуках своєї ідентичності. XVI – початок XVII століття. Історико-філософський нарис. Київ, 2008. С. 354-357; 403-406; 412-416; 472-474; 483-485; 487-490; 496-501; 503-508; Шевченко І. Україна між Сходом і Заходом. Нариси з історії культури до початку XVII ст. Львів, 2001. С. 134-136; Шевчук В. Муза роксоланська. Київ, 2004. Кн. перша. С. 264-266; Яковенко Н. Латина на службі києво-руській історії. Її ж. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI-XVII ст. Київ, 2002. С. 270-295.
7. Див. : Микитась В. Давньоруські студенти і професори. Київ, 1994;Нудьга Г. Перші бакалаври і доктори. Його ж. На літературних шляхах: Дослідження, пошуки, знахідки. Київ, 1990. С. 134-258.
8. Домбровський І. Дніпрові камени. Українська поезія XVII ст. Перша половина. С. 95.
9. Там само.
10. Там само.
11. Там само. С. 96.
12. Там само. С. 97.
13. Там само. С. 98.
14. Там само.
15. Такий погляд не був безпідставний. Наприклад, видатний історик Микола Костомаров, спираючись на історичні факти та лінгвістичні дослідження не безпідставно вважав, що в давньоруський новгородці й близькі до них жителі Псковщини становили окрему політичну й етно-культурну спільноту. Зокрема, він писав: «У ХV столітті розрізнялися на материку нинішньої Росії чотири відділи східнослов’янського світу: Новгород, Московія, Литва і Русь». Див. Костомаров М. Дві руські народності. Київ, 2012. С. 13.
16. Домбровський І. Дніпрові камени. Українська поезія XVII ст. Перша половина. С. 99.
17. Там само.
18. Гадяцька угода в контексті польсько-українських відносин. Збірник наукових праць. Житомир, 2013; Гадяцька унія 1658 р. Збірник статей. Київ, 2008.
19. Комісія Гадяцька. Україна. Антологія пам’яток державотворення Х-ХХ ст. У десяти томах. Київ, 2008. Т. ІІІ. Битва за козацьку державу (XVI-XVII cт.). С. 246.
20. Домбровський І. Дніпрові камени. Українська поезія XVII ст. Перша половина. С.. С. 105.
21. Там само. С. 106.
22. Немирич Ю. Роздуми про війну з московитами. Велика гра Юрія Немирича. Історія дипломатичної та військової зверхності над Москвою у добу Виговського. Київ, 2023. С. 185-213.
23. Домбровський І. Дніпрові камени. Українська поезія XVII ст. Перша половина. С. 105.
24. Там само. С. 107.
25. Там само. С. 108.
26. Там само.
27. Там само.
28. Там само.
29. Там само. С. 109.
30. Там само. С. 111-112.
31. Там само. С. 112.
32. Там само. С. 113.
33. Про князів Олельковичів та Слуцьких див. : Князі Олельковичі-Слуцькі. Київ, 2017.
34. Домбровський І. Дніпрові камени. Українська поезія XVII ст. Перша половина. С. 114.
35. Більш детальніше про це див. : Наливайко Д. Очима Заходу: рецепція України в Західній Європі Х-XVIII ст. Київ, 1998. С. 134-136; Ульяновський В. Князь Василь-Костянтин Острозький: історичний портрет у галереї предків та нащадків. С. 76-77; Яковенко Н. Топос «з’єднаних народів» у панегіриках князям Острозьких і Заславським (біля витоків української ідентичності). С. 246.
36. Гваньїні О. Хроніка європейської Сарматії / Упорядкування та переклад з польської о. Юрія Мицика. Київ, 2007. С. 404-407.
37. Острозька Біблія: вступ, гравюри, дослідження / опрацював та приготовив до друку єрмнх. архімандрит др. Рафаїл (Роман Торконяк). Львів, 2005. С. 26.
38. Текст поеми Симона Пекаліда «Про Острозьку війну…» див. : De bello Ostrogiano ad Piantcos cum Nisoviis libri quattuor a Simone Pecalidis Artiura Bacalaureo conscripti. Cracoviae, 1660. У перекладі українською мовою Віталія Маслюка див. : Пекалід С. Про Острозьку війну під П’яткою проти низових. Українська поезія XVI ст. Київ, 1987. С. 195-242; Його ж. Про Острозьку війну під П’яткою проти низових. Українські гуманісти епохи Відродження. Антологія. Київ, 1995. Ч. 2. С. 40-77; Його ж. Про Острозьку війну під П’яткою проти низових. Слово многоцінне. Київ, 2006. Т. 1. С. 291-3 Також уривки поеми опубліковані в збірнику української мілітарної поезії. Див. : Марсове поле. Київ, 1988. Книжка перша. Героїчна поезія на Україні Х – першої половини XVII cтоліть. С. 138-144. Про Симона Пекаліда та його поему див.: Кралюк П. Образ козацтва в поемі Симона Пекаліда «Про Острозьку війну…» Наукові записки Національного університету «Острозька академія». Серія «Філологічна». Острог, 2016. Вип. 61. С. 157-160; Литвинов В. Ідеї гуманізму епохи Відродження в українській філософії XV – початку XVII століття. Київ, 2000. С. 20, 187-235; Його ж. Католицька Русь. Київ, 2005. С. 21-22; Литвинов В. Україна в пошуках своєї ідентичності. XVI – XVII століття. Історико-філософський нарис. С. 10, 34, 35, 116, 360-362, 372, 375, 383, 386-390, 498-502 та ін.; Яковенко Н. Що за війну описує Шимон Пекалід у поемі «De bello Osrogiano» (1600). Її ж. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI-XVII ст. С. 270-295.
39. Про Острозьку війну під П’яткою проти низових. Українська поезія XVI ст. С. 204.
40. Яковенко Н. Топос «з’єднаних народів» у панегіриках князям Острозьким і Заславським (Біля витоків української ідентичності). С. 248.
41. Потій І. Лист до князя Костянтина Костянтиновича Острозького. Українські гуманісти епохи Відродження. Ч. 2. С. 135.
42. Про твір Захарії Копистенського «Палінодія» див. : Завитневич В. «Палинодия» Захарии Копыстенского и ее место в истории западнорусской полемики XVI и XVII вв. Варшава, 1883; Ісіченко І. Цивілізаційні парадигми полемічного діалогу Лева Кревзи та Захарії Копистенського. Слово і час. Київ, 2018. № 10 (694). С. 3-12.
43. У той час мав поширення міф про те, ніби русини походять від Ноєвого сина Яфета. Цей міф був представлений у «Повісті минулих літ». Див. : Літопис руський. С. 1. З часом він почав фігурувати в інших творах літописного характеру.
44. Софонович Ф. Хроніка літописців стародавніх. Київ, 1992. С. 151.