Релігія на службі російських окупантів: грузинські уроки
Національна академія СБУ
Істотно, що вплив Москви на релігійну ситуацію у Грузії був досить систематичним і тривав починаючи з 1492 р. За цей час відбулась адаптація методів реалізації російських експансіоністських намірів щодо грузинських реалій. Зокрема, було враховано низький рівень вразливості грузинської церкви до зовнішньополітичних чинників. Саме тому об’єктом впливу стали в основному представники придворної та наближеної до неї знаті. Також розгалужені торгові контакти грузинських купців пролягали, серед іншого, через територію козацької України та Балкан як найкоротший шлях для експорту до Західної Європи дорогоцінних металів, а на цих землях уже давно працювали московські торговці та єпископи. Так відбувалися контакти грузинського простолюду з російською культурою та ідеологією. Саме тому в середовищі купецтва панувала атмосфера лояльності до проросійських кроків того ж Теймураза, Гіоргі V, Вахтанга VI, Іраклія XII та ряду інших правителів Грузії, які опинилися під цілковитим впливом московського царя і вдавалися до відверто антинаціональних дій.
Загалом же церковний фактор відіграв у ліквідації грузинської автономії чи не найважливішу роль, адже на той час у російських реаліях нового звучання набувала концепція «Москва – Третій Рим», ідея «християнської єдності» знову була актуальною. Як ідеологічна та духовна основа Російської імперії, православ’я охоплювало соціально-політичну, культурно-просвітницьку, зовнішньополітичну та воєнну сферу діяльності самодержавного уряду. Саме через церкву тоді здійснювалося формування громадської думки, зокрема виховання лояльності до експансіоністських дій царату. Розроблена ще за часів Петра І концепція зрівняння служіння Богові й государеві була основою побудови всього суспільного ладу і підходила для упокорення тієї частини населення Імеретії, Карталінії та Кахетії, яка не була згодна із втратою самостійності їхньою батьківщиною. Навіть каральні акції уряду та війни здобули виправдання з боку російської православної церкви. Сучасний російський історик Л. Мельникова зазначає, що російська церква, відповідно до біблійних канонів, вважає війну загалом безсумнівним злом і проявом прихованих «хвороб людства». Однак при цьому автор зазначає: «При цьому Російська Церква не забороняє своїм чадам брати участь у війнах на захист православної віри, Вітчизни і одновірців; більш того, визнає такі протистояння священними, а тих воїнів, які в них гинуть – сподвижниками жертовної християнської любові». Таке твердження сформульоване на основі численних наведених витягів із Біблії і вироблених місцевими патріархами канонів. Слушно зауважуючи, що Росія так чи інакше перейняла релігійні традиції Візантії, дисертант зовсім нічого не згадує ані про рішення церковних соборів, ані про правила Святих Отців церкви, на які спиралися константинопольські владики. Зауважуючи, що в цьому плані російські ієрархи начебто «пішли далі» від своїх візантійських попередників, історик стверджує про факт створення ними нової концепції «священної війни».
Релігійний наступ на свободу і самобутність грузинського народу Росія розгортала не лише на православному ґрунті. Позаяк окрім православ’я як основного віровчення у Грузії сповідувалися також іслам і католицизм, то їх представники також підпадали під вплив експансіоністської машини царату. Якщо іслам на грузинських територіях, на відміну від середньоазійських, було одразу оголошено поза законом як «шкідливу» і «реакційну» ідеологію, то з католицтвом так радикально вчинити не можна було. По-перше, це була сфера давнього політичного протистояння з Апостольською Столицею – Ватиканом. Центром же ісламу була Османська імперія, характер суперництва з якою мав для Росії територіальне вираження, тому у випадку з кожною конкретною групою територій використовувалися різні способи ослаблення зв’язків правовірних мусульман із їхнім імамом – турецьким султаном. По-друге, на тотальну заборону цієї релігії самодержавство піти не могло, оскільки із приєднанням упродовж 1772–1795 рр. польських та білоруських земель чисельність католицької громади невпинно зростала, і можливими були повстання, зокрема через кооперацію грузинських вірян із польськими або білоруськими.
Фахівці констатують, що католицька релігійна ментальність була на середину ХІХ ст. основою національного патріотизму, що було дуже загрозливим в умовах імперської Росії. Саме тому владою було вжито ряд заходів для встановлення державного контролю над католиками всупереч канонічним нормам римського престолу. Зокрема, у 1772 р. Катериною ІІ без узгодження з Ватиканом було видано указ про призначення єпископа та трьох асесорів для всієї країни, а також створення Колегії духовних справ та сенату для вирішення спірних питань. Склад цих органів визначав особисто єпископ, який, як випливає з викладеного вище, був вірним службовцем імператриці. Нагадаємо, що грузинська Імеретія на той час уже перебувала під російським контролем, тож місцеві католики були підпорядковані цим кишеньковим царським структурам. Уже після «Георгіївського трактату» та включення Карталінії та Кахетії до складу Російської імперії у 1794 р. та ж таки Катерина ІІ видала маніфест, за яким російським католикам заборонено було підпорядковуватись будь-яким рішенням Папи римського. Як у ситуації з організацією магометанських правлінь для мусульман, система католицької ієрархії перетворювалася в руках царату на інструмент тотального контролю та впливу над іще одним прошарком не православного населення. Більше того, створення Павлом І у 1797 р. Департаменту до справ католицької церкви робило вищу судову інстанцію католиків нічим іншим, як тільки придворною структурою. Насамкінець, розпорядчими документами 1795 та 1797 рр. було визначено територіальну структуру римо-католицької церкви в імперії, і грузинським землям у ній окремого місця відведено не було.
Характер політики Російської імперії щодо релігійної ситуації у Грузії засвідчує, що самодержавство вживало всіх можливих заходів, аби зміцнити позиції православ’я в цій країні як зручного засобу контролю над політичною ситуацією та розвитку псевдопатріотичних почуттів у населення. При цьому, йдеться не про канонічну православну віру, а про її спотворену російську версію, де місце государя визначено нарівні з Богом. Московські церковні посольства до Грузії у своїх донесеннях відзначали, що спорудження в цій країні католицьких храмів слід розглядати в якості нічого іншого, як наступу на єдиновірний народ. Особливо це почалося в період перших Романових, у першій половині XVII ст., коли вся Європа була охоплена Тридцятилітньою війною 1618–1648 рр. і царат мав можливості поширити свій вплив на інших територіях. У той час активізуються контакти безпосередньо між правлячими династіями Грузії та Московії, яку в подальшому стали трактувати як прояви «природного тяжіння» одного народу до іншого. У 1605 р. племінник убитого росіянами грузинського правителя Олександра ІІ Баграт відправився до Москви, тікаючи начебто від перського панування. Насправді ж це була вміла діяльність російської агентури впливу, аби грузинська знать опинилася у стані розколу між Багратом із його нібито проросійською орієнтацією та чинним правителем його дядьком Теймуразом, який був лояльним до персів. Подібні акції ставали частішими, і в 1635 р. кахетинський очільник направив до Москви на переговори нікого іншого, як католикоса Никифора, що було благодатною нивою для поширення впливу на Грузію засобами православ’я. Однак на московському церковному соборі 1654 р., куди були запрошені, зокрема, сербські єпископи, грузинських сановників не було, що свідчило ні про що інше, як про відсутність у царату бажання зберігати автономну грузинську церкву.
У 1802 р. за маніфестом Олександра І проголошувалося цілковите підкорення грузинських територій російській короні. Того ж року в Сіонському соборі в сучасному Тбілісі відбулося прийняття присяги грузинської знаті на вірність імператору. Третина її представників висловила рішучий протест і тут-таки були розстріляна. З 1810 р. грузинська православна церква була цілком інкорпорована до організаційної структури російської.
