Блог Мар'яни Карапінки_image

Блог Мар'яни Карапінки

Релігійна толерантність: бути ледве теплим чи знак нового часу?

09.02.2009, 17:58
Колега-журналістка замість привітання приголомшила питанням — «Чому на проспекті Свободи стоїть 4 статуї Діви Марії? Хіба ви (християни) не вірите, що одна має достатньо сили, тому мусите їх клонувати? І, загалом, хіба в нас Церква не відділена від держави?»

Колега-журналістка замість привітання приголомшила питанням — «Чому на проспекті Свободи стоїть 4 статуї Діви Марії? Хіба ви (християни) не вірите, що одна має достатньо сили, тому мусите їх клонувати? І, загалом, хіба в нас Церква не відділена від держави?»

Далі була довга розмова про те, що представники інших релігій почувають себе некомфортно, коли в центрі міста відбуваються богослужіння, і приватне «міні-розслідування», в ході якого виявилося, що міська влада теж не захоплюється «клонами», бо за задумом ініціатора вони мали б бути подарунком для багатьох міст України, але часто подовгу затримуються в центрі, творячи клонований простір міської релігії. Ні міська влада, ні я не думаємо «боротися» з цим явищем, просто тоді чи не вперше задумалась про те, як почуваються інші, спостерігаючи за виявами нашої духовності та релігійності. І зрозуміла, що часто вони відчувають загрозу.

Кілька років тому в Барселоні була свідком того, як водій нашого автобуса розгорнув серед натовпу килимок, зняв взуття і почав здійснювати молитву за мусульманським звичаєм. Важко забути обличчя перехожих – здивування, повага, захоплення і страх. Пригадую, що тоді захопилася його сміливістю: легко бути мусульманином в Мецці, але відкрито молитися в Іспанії, яка все ще пам’ятає болючий досвід реконкісти – для цього потрібна неабияка сміливість і віра. Проте де вияв віри є проявом релігійної ідентичності, а де він є зухвалим викликом, який ображає ідентичність інших? Де знайти цю межу? Де ти відданий християнин, а де вже зухвалий фанатик? Чи релігійна толерантність – це релятивізм і відступництво від «віри батьків», а чи необхідна умова життя в суспільстві?

Одним з найкращих визначень свободи людини є те, що свобода закінчується там, де починається свобода іншої людини. Це великою мірою стосується свободи віросповідання і прояву своєї віри. І багато львівських церков, які включають голосники на кілька кварталів, коли всі, хто присутній на службі, вміщаються в церкві, порушують свободу інших, і тоді Львів нічим не відрізняється від міст, де з мінаретів лунають заклики на молитву. Там ми це сприймаємо як екзотику, проте насправді різниці немає. Не йдеться про те, що християни мають знову ховатися в катакомбах, але жити з відчуттям повного тріумфалізму та однорідності в світі, що вражає різноманітністю, не можна. Звичайно, багатьом виглядає значно легшим жити в логіці постсередньовічної Німеччини – кого земля, того релігія – і говорити про історичні чи неісторичні релігії для певної території, проте чи не є це банальним тіканням від реальності? Таким собі релігійним екскапізмом, який часто прикривається консервативною платформою.

Важко знайти негайну відповідь, яка задовольнить всіх. Бо вона полягає в постійному складному балансуванні і відповіді на виклики полірелігійного світу. Складності цього балансу показують для нас європейські країни, де уряди демонструють абсолютну відкритість та релігійну толерантність (якщо не байдужість), а серед звичайних людей – віруючих, атеїстів чи агностиків (не має значення) – наростає прихована ворожість: «Що? Мечеть в Женеві (Брюселі, Парижі, Мадриді)? Добре! Тільки після того, як буде збудована католицька катедра в Мецці і Медині». Водночас мечеті з мінаретами та буддійські храми, як колись православні церкви з куполами, синагоги, протестантські кірхи, стають звичною частиною європейської архітектури. І виглядає, що відповідь не у ворожості чи математиці, чи ринкових відносинах, чи релігійній еклектиці – плавильний казан з світових релігій навряд чи вийде – а у відданості своїй релігії настільки, щоб дозволити іншим бути іншими. Збалансована толерантність, яка не хитається в бік фанатизму і фундаменталізму чи релятивізму. Її важко досягти, проте здається, що це єдина відповідь на виклик часу, бо повернення до релігійних війн у новітньому часі буде нищівним.

Глава УГКЦ Блаженніший Любомир Гузар відповідаючи на питання журналістів в аудіо книзі «Дорога до себе» щодо загрози ісламу, він сказав: «Ситуація абсолютно не проста, і ми, як християни, повинні бути більш свідомі і послідовні у нашому християнстві».

— Чи це означає, що ви б не мали нічого проти, якби на Святоюрській горі або на Аскольдовій могилі через дорогу побудували мечеть?
— А чому ні? Якщо вони там є, якщо є люди, які справді вірять і моляться, то чому ні? Так як ми будуємо церкви, там де ми хочемо.

В серці російського православ’я – Санкт-Петербурзі – біля Петропавлівської фортеці стоїть «соборна» мечеть, яка за століття так «вписалася» в ландшафт, що не викликає ні здивування, ні нерозуміння.

Чи стоятиме через 50 років навпроти статуї Богородиці статуя Будди, чи будуть відбудовані синагоги, і чи виднітимуться мінарети з Святоюрської гори важливо, але не настільки, наскільки важливо те, що відчуватимуть люди, які там молитимуться.

Останні новини