Ми звикли ходити на українські фільми, тому що вони українські, часом не очікуючи надмірного естетичного задоволення, але просто, щоб #підтримати_наше. З такими настроями, начитавшись негативних відгуків, я вирішила подивитися фільм режисера Джорджа Менделюка та продюсера Яна Ігнатовича «Гіркі жнива».

Ми звикли ходити на українські фільми, тому що вони українські, часом не очікуючи надмірного естетичного задоволення, але просто, щоб #підтримати_наше. З такими настроями, начитавшись негативних відгуків, я вирішила подивитися фільм режисера Джорджа Менделюка та продюсера Яна Ігнатовича «Гіркі жнива». Проте на екрані побачила не просто #наше_кіно, а #добре_кіно – масштабне, сильне, популярне. Таке, про яке сперечаються на Rotten Tomatoes. Так, оцінки не надто високі, але кіно стало подією не лише для українців та їхніх симпатиків. Склад акторів, англійська мова, майстерні зйомки та гарна промоція дозволили фільмові вийти за межі нашого національного гетто.

Сюжет доволі простий. Історія Голодомору розповідається через історію молодого хлопця Юрія Каленюка з-під Сміли. Його дитячого кохання, дружби, родини, малювання. Сільської ікони святого Юрія, яка служила оберегом для багатьох поколінь. Як в цю дитячу казку входить більшовицька ненависть і Голодомор. Як молодий художник стає борцем і воїном.

Свідомі того, наскільки важливим є цей фільм, автори намагалися максимально наповнити його знаками, подіями, героями, символами. І, на мою думку, цей символізм перевантажує стрічку, постійно відволікає від головного. У фільмі знаходимо алюзії і до Холодного Яру, і до трагедії українських комуністів, і до журналіста Ґаретта Джонса, який першим розказав світові про Голодомор, і до еміграції на захід, і до атаки на церкви. Є багато різних бокових ліній та часом непотрібних символів. Іноді виглядає, що заради поетичного кадру, автори жертвували змістом – вільні коні в степу, чи бій на шаблях, чи «тогочасний коктейль Молотова» у руках повсталих селян. Без цього всього фільм би не збіднів, а навпаки виструнчився – головні кадри виділялися б своєю глибиною. Також впадає у вічі, наскільки автори заангажовані у західноукраїнську стилістику – імена та прізвища героїв такі відчутно «по цю сторону Збруча».

Але все описане - це деталі, що їх може спостерегти лише той, хто занурений в контекст. І вони не перекреслюють основного меседжу – Голодомор був страшною трагедією, що забрала життя мільйонів, і його автором був Сталін та більшовики, щоб упокорити українських селян.

Автори фільму поставили собі надзвичайно амбітне завдання – розказати про найбільш замовчувану трагедію ХХ століття, жертви та очевидці якої давно померли, але й навіть за життя не надто охоче розповідали про великий голод. Розказати цю історію так, щоб її зрозуміли ті, хто не розбирається в тонкощах східно-європейської географії та радянської історії, ідеології та культури. Для кого Голодомор 30-тих в Україні віддалений в часі, просторі, розумінні. З ким треба говорити емоціями та символами. А символи та емоції – це тонка матерія, когось зачепить, а когось – ні. Тут вже як з кожним іншим фільмом – хтось любить «Гру Престолів», а когось більше вражає «Чорне дзеркало», хтось плаче через кожну мелодраму, а комусь не страшно від найжорстокішого трилера. Важливість «Гірких Жнив» у тому, що фільм нас переносить зі сфери «сакрального» ставлення до цієї сторінки історії до її «популярного» осмислення. Так, виявляється фільм про Голодомор може зачепити не всіх. Так, міжнародні критики не залишать каменю на камені, розбиваючи сюжетну лінію, діалоги, сцени, операторську роботу. Так, і нам фільм може не сподобатися, або принаймні якісь його сцени чи ляпи, чи недотягнення. І нам варто звикнути до думки, що це нормально.  

Багато хто скрушно пише, що «Гіркі Жнива» за силою емоцій і майстерністю не дотягують до «Списку Шиндлера» чи до «Піаніста» - емблематичних стрічок про іншу велику катастрофу. Може, і не дотягують. Проте скільки фільмів про Голокост є відверто слабкими? Скільки їх було перед тим як «вистрілив» «Список Шиндлера»? Скільки після цього було інших спроб розказати інші історії трагедій? Часом успішно, а часом – не дуже. Схожої критики зазнає і фільм про вірменський геноцид «Обіцянка», який теж зосереджується на любовній драмі, щоб розказати про драму історичну.

Хай критики критикують. Хай про «Гіркі жнива» пише The Hollywood Reporter. Хай коментатори на Rotten Tomatoes сперечають про найрізноманітніші аспекти гри акторів та роботи оператора. У цьому  і є найбільший успіх фільму. Це перша амбітна популярна стрічка, у великому міжнародному прокаті, яка ставить за мету розказати про наш біль не сухим голосом історика та документальними кадрами, а за допомогою засобів художнього фільму, може часом трохи гіперболізовано, трохи наївно, трохи перетягнуто. Але це початок розповіді. Голодомор настільки довго приховували і настільки глибоко загнали в українське підсвідоме, що є багато історій, які заслуговують на те, щоб бути розказаними. Наприклад цікаво було б розповісти про Голодомор через життя Джеймса Мейса, якого «обрали наші померлі», щоб він говорив правду на весь світ. «Гіркі жнива» - це лише перша сторінка великої розповіді. Автори кинули челендж. Хто наступний?

PS. Я дивилася «Гіркі жнива», одночасно чуючи перешіптування двох дітей років 10-12. Виглядало на те, що хлопчик привів дівчинку «на побачення». На фільм «Гіркі жнива»! Вони б не прийшли на документальний чи на інший – такий високохудожній і історично бездоганний. А вони – цільова аудиторія.