Роль релігійного чинника в політичному процесі в Україні

Стаття присвячена аналiзу мiсця та ролi релiгiї в полiтичному життi сучасної України, її впливу на полiтичнi процеси й навпаки - трансформацiї релiгiйного життя пiд впливом полiтичного чинника. Постiйне зростання релiгiйного й полiтичного чинникiв у нинiшньому техногенному суспiльствi ставить новi завдання й перед релiгiєзнавством в осмисленнi цих нових явищ та процесiв. Сьогоднi релiгiя помiтно впливає на полiтичне життя нашої країни. Тому проблема релiгiйного чинника в полiтичному процесi в Українi є актуальною та заслуговує на детальне дослiдження. Взаємодiя релiгiї та полiтики є об'єктивним процесом, адже цi форми суспiльної свiдомостi мають практично одних i тих же носiїв. Полiтика як суспiльне явище виникає на такому етапi людської iсторiї, для якого характерною є поява етнiчної, соцiальної та релiгiйної диференцiацiї. Полiтика являє собою сферу спiлкування рiзних соцiальних груп та iндивiдiв з приводу використання iнститутiв публiчної влади для реалiзацiї своїх суспiльно значимих iнтересiв i потреб. Полiтика не може нехтувати релiгiйними вiдносинами, оскiльки їх носiями можуть бути цiлi народи, етноси. i тут немає нiчого випадкового. Полiтика, як вiдомо, належить до числа тих форм духовної дiяльностi, функцiя яких полягає в регулюваннi вiдносин мiж людьми. Характерно, що Арiстотель класифiкував її як соцiальну етику, i це розумiння надалi набуло надзвичайної популярностi [1, с. 173]. З iншого боку, у рiзнi часи й у всiх своїх рiзновидах релiгiя включала в себе (як необхiдний, а пiдчас i первiсний цiнний компонент) мораль (моральнiсть) - не менш важливу форму регулювання iнтерперсональних вiдносин. Якщо розглядати прихильникiв рiзних релiгiйних напрямiв як певнi соцiальнi групи, то, як пiдтверджує iсторiя людства, у бiльшостi своїй вони також намагаються використати владу у власних iнтересах (iнквiзицiя, середньовiчний iслам, iудаїзм тощо). Вiдтак стає зрозумiлим, що релiгiя та полiтика - явища невiддiльнi. Релiгiя - одна з форм суспiльної свiдомостi, яка перебуває в тiсному зв'язку з однiєю з основних складових суспiльства - полiтикою. З часу здобуття Україною незалежностi релiгiя почала вiдiгравати помiтну роль у життi нашого суспiльства та держави. Сьогоднi, коли попередня державна iдеологiя зазнала краху, а новi iдеологiї не завоювали довiри людей, великого значення на шляху духовного вiдродження України набуває релiгiя як форма суспiльної свiдомостi та важливий iнститут громадянського суспiльства. Крах комунiстичної iдеологiї, системи виховання спричинив своєрiдний вакуум свiтоглядно-виховних цiнностей. Людина залишилася вiч-на-вiч зi своїм новим для неї суспiльним середовищем. Україну захопила хвиля конфесiйної полiтизацiї, зневаги до традицiй i авторитету, iсторичних i культурних надбань. За цих умов зросло значення релiгiї, церкви. Тому не випадково, що найбiльшою довiрою в суспiльствi користується Церква. Безумовно, Церква не є полiтичним iнститутом, але, як свiдчать iсторичний досвiд i сучаснiсть, справляє досить вiдчутно впливає на полiтичне життя суспiльства. У сучаснiй Українi можемо видiлити основнi напрямки впливу релiгiї на полiтику: по-перше, вплив релiгiї як певної iдеологiчної системи, яка активно втручається в полiтичне життя шляхом впливу на полiтичнi погляди вiруючих. Таке втручання може мати рiзноманiтний полiтичний характер, усе залежить вiд позицiй, симпатiй чи антипатiй дiячiв церкви, вiд соцiально-полiтичної обстановки. Другий напрямок: самi полiтичнi дiячi використовують релiгiю, її органiзацiї у своїх власних цiлях, для того щоб надати масовим соцiально-полiтичним рухам вiдповiдного характеру (тут можуть використовуватися рiзнi засоби, як матерiальнi, так й iдеологiчнi). Третiй напрямок: у силу конкретних роздумiв вiруючi беруть участь у масових соцiальних рухах, звертаються до релiгiї для iдеологiчного оформлення своїх iнтересiв. В українському суспiльствi взаємовiдносини релiгiйних i полiтичних iнститутiв розглядаються в наступних двох аспектах. Перший пов'язаний iз виконанням релiгiєю функцiй обiрунтування й пiдтримки цiнностей даного суспiльства. Цi цiнностi втягнутi також у полiтичну дiяльнiсть, справляють вплив на ставлення до закону та влади: виявляються в пiдтримцi чи протидiї їм. Другий аспект - спiввiднесення релiгiї з полiтикою як iнституцiї, що представляє iнтереси тих чи iнших соцiальних груп, якi пов'язанi з посиленням їх впливу. Релiгiйнi органiзацiї на рiзних рiвнях, включаючи iнституцiональний, беруть участь у полiтицi через активну iдеологiчну дiяльнiсть. Полiтичнi процеси, що розгорнулися в Українi з початку 90-х рокiв зробили наочною можливiсть iнтеграцiї громадян на релiгiйно-полiтичнiй основi. Без облiку соцiально-полiтичних позицiй багатомiльйонного вiруючого населення, урахування його соцiального самопочуття важко розраховувати на ефективнiсть дiяльностi не тiльки владних органiв, але й рiзного роду партiй i суспiльних рухiв, що, розумiючи це, розгорнули боротьбу за розум i серця вiруючих. Загальновiдомо, що у критичних ситуацiях, коли людина не в змозi вирiшити проблему самостiйно, вона найчастiше звертається до пошуку iнших шляхiв вирiшення питання. Одним iз таких шляхiв є релiгiя як специфiчний засiб вiдображення дiйсностi за допомогою рiзних iдей, поглядiв, уявлень. Важливу закономiрнiсть виявили опитування суспiльної думки: кiлькiсть переконаних, що Церква може позитивно вплинути на суспiльство, у кiлька разiв перевищує кiлькiсть тих, хто вважає, що вона може бути корисною для їхнiх родин i для них особисто. Тобто релiгiя перетворилася на засiб полiтичної й етнiчної мобiлiзацiї рiзних соцiальних верств населення. Церква вже кiлька рокiв залишається лiдером у рейтингу народної довiри. Практично в кожному дослiдженнi кiлькiсть тих, хто довiряє Церквi, не складає менше 50 %. А якщо додати до цього категорiю осiб, що "скорiше довiряють, нiж не довiряють", то рiвень довiри досягне 75 - 80 % [2, с. 35]. Суспiльна думка вбачає в Церквi соцiальну iнституцiю, що не несе вiдповiдальностi за дiяльнiсть держави й вiдповiдно, здатна розв'язати тi незлiченнi проблеми, що не пiд силу полiтичним режимам [3, с. 50]. У незалежнiй Українi вирiс рiвень релiгiйностi молодi. На запитання "Чи ви вiруюча людина?" 33 % вiдповiли "так", 39 % коливаються мiж вiрою та невiр'ям, 12 % байдужi до релiгiї, невiруючими назвалися 14 %, атеїстами - 2 % [4, с. 69]. Якщо 15 - 20 рокiв тому дослiдники стверджували, що вiруючi - це переважно суспiльно iнертна та пасивна маса (в основному пенсiонери та домогосподарки), яка далека вiд проблем, що турбують суспiльство, яке уникає будь-якої соцiальної активностi. У сучаснiй Українi сформувався новий тип вiруючого. Це молода чи середнього вiку людина iз середньою чи вищою освiтою, яка бере участь у полiтичному процесi та суспiльному виробництвi. Релiгiйнi органiзацiї, визначаючи параметри соцiальної активностi своїх членiв засадничими принципами, здатнi узгоджувати доволi рiзнi напрямки вiруючих i надавати можливiсть реалiзацiї соцiального потенцiалу молодим людям, якi з тих чи iнших причин не можуть цього зробити в громадсько-полiтичних формуваннях. Це сприяло поповненню релiгiйних органiзацiй молоддю, хоча, з iншого боку, вiдчутно полiтизувало їх. Тобто релiгiя на сучасному етапi користується великою популярнiстю в українському суспiльствi. Це у свою чергу сприяло тому, що релiгiя перетворилася на об'єкт впливу полiтики, яка використовує її у власних цiлях. У нових полiтичних умовах, коли точиться боротьба за стабiлiзацiю становища в Українi й демократизацiю всiх суспiльних процесiв, важливого значення набуває вироблення науково обiрунтованої полiтики щодо релiгiйних органiзацiй, вмiння використовувати в потрiбному напрямi їх можливостi та вплив на вiруючих. Справдi, релiгiйнi органiзацiї хоч i не є суб'єктами полiтичного процесу, але здатнi виступати на боцi певних полiтичних сил. Деякi церкви, релiгiйнi дiячi так втягнулися у вир полiтичних подiй, що серед них з'явилися свої "лiвi", "правi", помiркованi й радикально налаштованi. Про високий рiвень полiтизацiї релiгiї свiдчить також той факт, що для визначення статусу українських церков останнiм часом почали вживати такi суто полiтичнi термiни, як "незалежнiсть", "самостiйнiсть", замiсть традицiйно церковних термiнiв "автономiя" чи "автокефалiя". Слiд зазначити, що не лише полiтики намагаються використовувати релiгiйнi органiзацiї, а й самi церкви, їхнi iєрархи, духiвництво, частина рядових вiруючих також орiєнтуються на певнi полiтичнi сили. Так чи iнакше релiгiйнi групи беруть участь у полiтичному життi суспiльства. Ця участь визначається чи релiгiйною iдеологiєю, чи об'єктивними обставинами їх функцiонування. Участь може виражатися й у полiтичнiй пасивностi, орiєнтацiї на неучасть, вiдчуження вiд влади певної частини населення. Вони не тiльки не чинять опору їх втягненню в полiтику, а, навпаки, добровiльно прилучаються до неї. Деякi з них вiдкрито спiвпрацюють з тими чи iншими полiтичними партiями, виступають пiд їх прапорами й гаслами. Серед найбiльш полiтизованих в Українi релiгiйних органiзацiй експерти називають Українську православну церкву (Київського патрiархату), а серед iєрархiв - її главу Фiларета (Денисенко). Патрiарх умiло поєднує роль служителя церкви й полiтика. Останнiм часом вiн став не лише визначним церковним дiячем, а й помiтною полiтичною фiгурою. Глава Української православної церкви Московського патрiархату митрополит Володимир намагається вiдкрито не виступати на боцi тих чи iнших полiтичних сил. Проте повнiстю iзолюватися вiд полiтичних впливiв йому особисто й церквi, яку вiн очолює, не вдається. Одним iз найпереконливiших свiдчень полiтизацiї релiгiї в Українi є створення партiй конфесiйного спрямування, зокрема таких, як Християнсько-демократична партiя України, Республiканська християнська партiя України, Українська християнсько-демократична партiя, Партiя мусульман України та iншi. Серед причин, що викликали до життя партiї релiгiйно-полiтичного напрямку, варто видiлити: iнтерес громадян до релiгiйно-соцiальних проблем; наявнiсть полiконфесiйностi в Українi; складнощi, пов'язанi з вiдносинами всерединi православного середовища; бажання полiтично активних людей заробити на вирiшеннi деяких проблем, обумовлених наявнiстю рiзних релiгiйних поглядiв. Але ж релiгiйно-полiтичнi партiї не знайшли своєї нiшi в полiтичному життi українського народу, свого мiсця на полiтичнiй картi України, неповторного полiтичного змiсту у своїй дiяльностi. Жодна з партiй релiгiйно-полiтичного напрямку не являє собою реальної сили, здатної впливати на полiтичну ситуацiю в країнi; у своїй дiяльностi релiгiйнi партiї занадто слабкi та пасивнi й тому не можуть бути серйозними конкурентами для iнших партiй. Український народ не виявив бажання змiшувати релiгiю та полiтику, тому що в Українi не iснує такої традицiї, та пiдмiнювати одне iншим. Однак в Українi на сучасному етапi широко розгортаються процеси релiгiйного вiдродження, демократизацiї суспiльства, тому потенцiал у масових релiгiйно-полiтичних рухiв в Українi все ж таки є. Адже такi рухи могли б представляти iнтереси церкви в полiтичнiй сферi, стати формою їхньої присутностi; вони здатнi в дуже простiй, доступнiй для неосвiченої людини формi легко висловити її iнтереси; можуть заповнити тi нiшi, що не заповненi iншими полiтичними партiями; можуть бути формою вираження етноконфесiйних спiльнот (наприклад, греки, татари, поляки, євреї), їх культурно-просвiтницьких об'єднань; розширювати мiжнароднi зв'язки України шляхом встановлення контактiв i спiвробiтництва з аналогiчними течiями за кордоном, пiдсилювати рух "народної дипломатiї". Релiгiйно-полiтичнi рухи й партiї мають шанс перспективного розвитку, якщо вони будуть масовими, не будуть сприяти розпаленню релiгiйної та нацiональної ворожнечi, не будуть протиставляти одну групу населення iншiй, дотримуватимуться норм Конституцiї та законiв України, гуманiзуватимуть полiтичнi вiдносини, сприятимуть структурованостi аморфного українського суспiльства, захищатимуть права людини, будуть пов'язанi з релiгiйним самовизначенням. Однак, як констатують дослiдники, моральний вплив полiтикiв на клiр сьогоднi значно вiдчутнiший, нiж вплив клiру на полiтикiв. Служiння Богу та людинi не має нiчого спiльного з участю в полiтичному протистояннi, а мiжцерковнi суперечки не можуть давати вiруючим приклад благочестивої поведiнки. Полiтизацiя церкви не додає їй авторитету i здатна призвести до глибокої та безвихiдної духовної кризи, до подальшого загострення полiтичної боротьби, пiдриву моральної сили церкви в суспiльствi. Полiтизацiя релiгiї виражається також у спробах комплектування органiв мiсцевої виконавчої влади на конфесiйнiй основi. Це призводить до того, що представники владних структур на мiсцях, депутати органiв мiсцевого самоврядування, осередки полiтичних партiй та громадянських органiзацiй, окремi полiтики, демонструючи свою полiтичну й конфесiйну орiєнтацiю, нерiдко надають пiдтримку та здiйснюють протекцiонiзм одним церквам, iгноруючи iнтереси iнших. Навiть поверхове дослiдження зв'язку релiгiї та полiтики в Українi лишає небагато пiдстав для оптимiзму. Аналiз офiцiйних церковних документiв свiдчить про те, що церкви не дуже переймаються проблемами свободи, полiтичного та культурного плюралiзму. Натомiсть вони охоче апелюють до влади з вимогами обмеження релiгiйної свободи й усунення конкурентiв. Проте церкви в багатьох посткомунiстичних країнах страждають, за словами вiдомого чеського теолога Томаша Халика, на хворобливий страх перед вiльним простором, на своєрiдну "агорафобiю" [5, с. 15]. Негативним прикладом полiтизацiї релiгiї в Українi є мiжконфесiйнi протистояння, обумовленi не тiльки майновими суперечками, а й надмiрною полiтизацiєю церковного середовища, прагненням певних полiтичних сил використовувати певнi церковнi органiзацiї для досягнення своїх цiлей, вiдсутнiстю згоди мiж главами церков через страх утратити свiй титул i паству. Вiрус релiгiйної конфронтацiї дуже стiйкий. Не випадково релiгiя занадто часто стає засобом i методом полiтичної боротьби, оскiльки релiгiйнi мотиви у деяких ситуацiях впливають на психологiю людей сильнiше, нiж економiчнi та правовi доводи. Проте чим далi буде церква вiд полiтики, тим надiйнiшим та стабiльнiшим буде її становище в суспiльствi. У той же час вiдрив лiдерiв церкви вiд iнтересiв народу незмiнно приводить до розколу в нiй i стає каталiзатором розколу в суспiльствi, загрожує невирiшенiстю мiжконфесiйних проблем. Церква може визначати свою роль тiльки в тому випадку, коли вона не є об'єктом полiтичних манiпуляцiй та iнструментом для досягнення полiтичних цiлей. Вона повинна мати можливiсть залишатися Церквою, а не спрямовувати силу релiгiйних вiдчуттiв у русло конфронтацiї та полiтичного протиборства. Аналiз релiгiйної ситуацiї свiдчить, що при наявностi доброї волi церков i полiтичної волi державної влади негативнi тенденцiї церковно-релiгiйних процесiв можуть бути усуненi й Церква в Українi зможе вiдiгравати властиву їй роль могутньої iнституцiї громадянського суспiльства та його полiтичної системи. Участь релiгiї в суспiльно-полiтичних процесах в незалежнiй Українi визначається за такими напрямками: 1. активiзацiя дiяльностi в державотворчому процесi (апеляцiя до iдеалiв демократiї, справедливостi, гуманiзму, виховання поваги до культури, мови українського народу); 2. орiєнтацiя на вирiшення актуальних проблем нацiонального рiвня (регламентацiя духовних i матерiальних запитiв людини, рух за екологiю, питання милосердя); 3. активiзацiя зусиль у розв'язаннi мiжконфесiйних i мiжцерковних конфлiктiв, що мають неабиякий вплив на полiтичний клiмат України. Бiльш плiдному функцiонуванню релiгiї в українському суспiльствi буде сприяти: • визнання альтернативностi рiзних конкретних засобiв вирiшення основних полiтичних та соцiально-економiчних проблем; • свобода думки й совiстi, гарантом якої може бути лише вiдсутнiсть державної релiгiї та церкви; • рiвнiсть усiх церков перед законом, вiдокремлення церкви вiд держави та школи вiд церкви; • реалiзацiя принципiв церковного плюралiзму, з яким погоджуються релiгiйнi лiдери та який проповiдували прогресивнi свiтськi й церковнi дiячi минулого; • втiлення лояльного ставлення церков до української державностi, української громадськостi; • сприяння релiгiйним органiзацiям у виконаннi їхнiх статутних завдань (йдеться, зокрема, по змiцнення моральних пiдвалин суспiльства, розвиток доброчинної дiяльностi); • вiдокремлення церкви вiд будь-якої полiтичної влади та соцiальної суспiльної системи; • подолання дестабiлiзуючих впливiв церкви на суспiльство, деполiтизацiя релiгiйного середовища; йдеться в тому числi й про те, щоб блокувати спроби партiй, рухiв та iнших полiтичних формувань використовувати релiгiйно-iнституцiйнi структури пiд час виборчих кампанiй тощо; • вiдмова церкви вiд державних привiлеїв та використання у власних цiлях державної влади. Зростаюча полiтична активнiсть релiгiї та її iнститутiв за вiдсутностi стримуючих важелiв з боку держави може призвести до серйозних ексцесiв, оскiльки релiгiйнi почуття надiленi великою вибухонебезпечною силою, особливо якщо ця сила спрямовується в русло протистояння та конфронтацiї. Можемо видiлити найважливiшi тенденцiї, якi свiдчать про небезпечнiсть полiтизацiї релiгiї: • цей процес веде до порушення чинного законодавства про релiгiю та церкву, зокрема таких його основоположних принципiв, як вiдокремлення церкви вiд держави, рiвнiсть релiгiй перед законом, невтручання релiгiйних органiзацiй у вибори на боцi тих чи iнших полiтичних сил; • зазначений процес небезпечний своєю здатнiстю посилювати соцiальну напругу та протистояння в суспiльствi як на полiтичному, так i на релiгiйному iрунтi, живити мiжцерковнi конфлiкти, якими ще й досi охоплено в Українi чимало населених пунктiв; • надмiрна полiтизацiя релiгiї може сприяти перенесенню партiйно-полiтичної та релiгiйної конфронтацiї на етнонацiональний iрунт, виникненню етнонацiональних конфлiктiв, що, як свiдчить досвiд деяких країн, є затяжними й небезпечними за своїми наслiдками; • полiтизацiя конфесiйних вiдносин та оцерковлення полiтики здатнi спричиняти й посилювати процес регiоналiзацiї України, що загрожує її територiальнiй цiлiсностi; • вiдсутнiсть злагоди мiж полiтичними та релiгiйними лiдерами дає можливiсть урядам i церквам iнших країн втручатися у внутрiшнi справи України й у справи окремих вiруючих iз максимальною вигодою для себе. Таким чином, специфiку сучасних взаємовiдносин релiгiї та полiтики в Українi визначають двi взаємопов'язанi тенденцiї: глибока полiтизацiя церковного життя, яка обумовлена головним чином зростаючим рiвнем полiтичної активностi всього населення та не менш глибока релiгiзацiя полiтичного процесу. Тобто зв'язок полiтики з релiгiєю в умовах сучасних суспiльно-полiтичних та конфесiйних реалiй в Українi, з одного боку, веде до посилення полiтичного й мiжцерковного протистояння та зводить нанiвець iнтеграцiйнi можливостi релiгiї в суспiльствi. З iншого боку, полiтизацiя релiгiї дає можливiсть вiруючим та духiвництву рiзних конфесiй прилучатися до розбудови Української держави, вiдродження духовностi та моральностi. В умовах полiконфесiйностi релiгiя намагається вiдiгравати консолiдуючу роль шляхом екуменiзму, тобто єднання зусиль усiх конфесiй в Українi для досягнення певних суспiльних i полiтичних цiлей. ЛIТЕРАТУРА 1. Никитина А.Г. Политизация религии // Вопросы философии. - 1994. - № 3. - С. 173-179. 2. Єленський В. Релiгiя, демократизацiя та суспiльний розвиток в Українi // Релiгiя i суспiльство в Українi: фактори змiн. - К.Б.И., 1998. - С. 31-47. 3. Шведов В. Религия и политика // Международная жизнь. - 1992. - № 5. - С. 48-59. 4. Єленський В., Перебенсюк К. Релiгiя. Церква. Молодь. - К.: А.Л.Д., 1996. - 160 с. 5. Халик Томаш Християнство й мир у суспiльствi // Людина i свiт. - 1998. - № 7. - С. 12-21. This article is devoted to the analysis of the place and role of religion in modern Ukraine, to its influence on the political process, and on the contrary - the transformation of religious life under the influence of political factor. The gradual increase of political and religious factor in modern man-caused society puts new tasks before religion study in interpretation of these new occurrences and processes. Nowadays religion influences on political life of our country very noticeably. That is why the problem of religious factor in political process in Ukraine is very actual and deserves more detailed research.
http://www.iai.donetsk.ua/_u/iai/dtp/CONF/12/articles/sec4/s4a7.html