Є у нас тліючий мегасрач, який час від часу спалахує новими барвами і банами. Це – епічний холівар про "русскую культуру". В ньому завжди дві партії: партія "тотального кенселінгу", що вимагає повністю викинути все, що хоч якось стосується Росії – і партія "наше-всьо", що вперто доводить право "жить и любить по старинке". То вчергове запалає музей Булгакова, і бідний директор біжить до російських лібералів жалітися на бандерівців. То консерваторія не хоче полишати назву Чайковського (хоча що він там забув). То в Харкові російський драмтеатр імені Пушкіна не хоче забути ані російщину, ані Пушкіна. То мер Одеси захищає пам'ятник убивці, що доконала Україну (за висловом Шевченка), Єкатерині ІІ.

Цей срач – бо дискусією язик таке не повертається назвати – насправді не про російську культуру, а про нас. Наскільки всі ці імена і тексти можуть бути "нашими"? Побічне питання: наскільки вони всі винні у сучасній війні? Як співвідноситься "російське" і "українське", і що робити з цією валізою без ручки, яка підозріло схожа на гранату?

1. Відношення російського до українського – це колоніальне відношення.

Так, це не "класичний" колоніалізм як в Африці чи Індії. Але видів колоній і колоніальних імперій щонайменше чотири. І російсько-українські "взаємини" – це відношення імперії (метрополії) і колонії (провінції), старого (третього чи четвертого) типу. Не подобається – можете сперечатися.

В науковій статті можна було б цитувати всіх класиків сучасних Nationalism & Colonialism Studies, Андерсона, Гобсбаума, Саїда, Фанона, Томпсон, Снайдера, та й наших нівроку, від Рябчука і Плохія починаючи.

Бо було головне – дискримінація, ієрархія, сегрегація, висміювання і приниження за колективною (груповою, спільнотною) ознакою. Критерій – певна спільнота є нижчою за панівну, навіть якщо (увага!) її членів поодинчо можуть приймати на найвищу посаду. Для просування в кар'єрі вони повинні зректися своєї спільноти або принаймні сховати її на задній план. "Телячья мова для домашнего обихода", "село, вареники, гопак, галушки да левада", ги-ги-ги. Читайте від Бєлінського і Булгакова до Бродського і Сєви Новгородцева.

Наш комплекс колоніального провінціала – це малоросійство, про яке краще Шевельова і Маланюка не скажеш.

Те, що ви всі володієте російською і для вас російська мова, література і культура – "наше всьо", це і є маркер колоніалізму. Бо ви чомусь не знаєте Захера-Мазоха чи Яцека Качмарського. Ви знаєте тих, хто панував над вами. Чехи теж знають Пушкіна і Достоєвського. Але ніхто з них не скаже, що Конєв чи Сталін – це їхня історія.

2. "Наші діди Рассєю будували!!!" або "прощай, Росія" іменем Лермонтова і Блока.

Чого тільки "наші діди" не будували. Вони "будували" всі ті державні утворення, які загарбали українські етнічні землі.

По-перше, бо вибору особливо не було. Коли ти живеш, ти мимоволі щось будуєш.

По-друге, українці у цьому процесі діяли не ЯК українці, саме УКРАЇНЦІ, а як безликі чиновники Імперії, "русские". Куліш русифікував Варшаву не як українець. Шевченко ходив у військові експедиції в Казахстані не як українець. Чубинський працював на півночі Росії не як українець, а як підданий російського царя, "русский".

"Ето другоє", чи роль українців в Московії-Росії була зовсім не така, ніж в Угорщині, Габсбурзькій монархії чи Речі Посполитій? Не зовсім так.

Звісно, що включеність (engagement) українців-русинів в історію Росії набагато глибше, ніж в історію Румунії. Але – приблизно така ж, як і наша включеність в історію Речі Посполитої чи Великого князівства Литви, Жмуді і Руси. І це –

Прокляття Русі.

Назвавшись цим іменем, тебе мимоволі затягує кривава лазня кремлівської деспотії, і ти мусиш вічно відбиватися. Чому? Бо будь-яка країна має щонайменше 4 історії: історію слова (назви цієї країни), історію поняття (коли формується саме поняття цієї країни), історію титульного народу або народів країни (етнічна історія) і історію саме цієї держави (політична історія). Але з Руссю ця відмінність дійшла до шизофренічної точки. Ця історія мала би стати окремою книгою, але поки що вона не написана. Слово "Русь" в різні епохи і в різних місцях мало значення не просто різні, але буквально протилежні.

Але просто подивіться козацькі літописи, "Разговор ВеликорОссіи с МалорОссіею", Історію русів – що насправді хотіли будувати козацькі еліти Гетьманщини. Так, українські інтелектуали стали основними розробниками ідеології "Синопсису", монархічної моделі злиття "двох Русей". Це те, чим штрикають нам в очі прибічники "нашей русской культурки". Але уже в 18 ст. стало очевидно, що розробники, м'яко кажучи, лоханулись, а їхній проект рейдернули (ті, хто згадує Безбородька, згадайте і подорожі Капніста та Полетики по Берлінам). На цьому байку про "общерусскость" можна прикривать.

І це не слід забувати, що авантюра Гетьманщини – це лише частина "наших предків". Інша і більша частина ще в 1654 сказали словами Богуна, те, що потім Шевченко скаже у "Великому Льосі", Драгоманов у "Пропащому часі", а Міхновський доб'є в "Самостійній Україні". Переяславська зрада накривається мідним тазом. Лишається хапатися за "спільний проект комуністичної республіки рад", де вунтілігєнти-більшовики і есери українські всерйоз повірили в казки Москви. Але Розстріляне відродження тих самих вунтілігентів на чолі з Грушевським, "інтернаціоналізм чи русифікація" Дзюби і Стус вам докупи – ось вам і весь "спільний проект".

Росія довго вибирала, як ставитися до українців. Було три типи ставлення (про них докладніше в іншому місці):

1) старомосковське (до 1654 р.) – "хахли" ("черкаси) і "литвини" то "нєрусь", або "искаженная русь", яку треба тупо захопити і знищити, або виправити ударом по голові.

2) імперське (умовно 18-19 ст.) – "малороси" – "часть русского народа", "народность", "наречие", діалектно-регіональна форма. Можуть собі гратися, але тільки в межах "домашнего обихода", "деревенские потрясушки".

Але впродовж 19 ст. імперія вирішила відійти від схеми "общерусский=русский", з двома підвидами "великороссов и малороссов", і вирішила таки, що "великорос" = "настоящий русский". "Державний народ"-с.

3) радянське – (інтер) націонал-соціалізм. Українцям дозволили вважатися окремим народом, але тільки "невідривно пов'язаним назавжди з великим російським народом". "Старший брат, нова історична спільнота і всі діла"..

Путін вже проспівав оду Леніну, що створив Україну. Але якщо Ленін щось і створив, то тільки Росію. Україна (як УНР) існувала ще задовго до фентезійної більшовицької проксі-республіки УССР (не кажучи вже про ЗУНР). А от саме Ленін, у боротьбі з великоруським імперіалізмом, скасував "великоруссов" і зробив московитів просто "русскими".

Сучасне ерефешне ставлення – це шок після 1991. Вони обирали між цими трьома опціями. Це видно навіть у путінських опусах 2021 року: ніяк, сердега, не міг визначитися, так ми "адын народ" чи таки "братні народи". Нарешті, визначився. Між Леніним і Російською імперією Путін обрав Івана Грозного. "Хохлов надобно убивать", так звучить їхнє ставлення до українців, вся ця "денацифікація".

В пошуках стартової точки Росія провалилася далі, ніж 1648 рік. В принципі, логічно. Саме цей рік є умовним початком просування Московії на Захід. Саме в цей рік кордони Московського царства майже повністю нагадують кордони РФ (без Кавказу, хіба).

Можна сказати словами російських же письменників. Лермонтова "немытую Россию" всі знають. Але мало хто знає Блока (1914):

"Русь моя, жизнь моя, вместе ль нам маяться?

Царь, да Сибирь, да Ермак, да тюрьма!

Эх, не пора ль разлучиться, раскаяться…

Вольному сердцу на что твоя тьма?"

І під початок ХХ ст. стало зрозуміло, що використання "руського" як "політоніма" чи "етноніма" мимоволі затягує в орбіту "великоруського", і відбитися від цього складніше, ніж позбутися цієї асоціації. Тому Грушевський і історики поч. ХХ ст., з одного боку, проголошують, що Україна є єдина справжня Київська Русь, а з іншого боку, активно відмежовуються від "руської" назви та імені. Слово "Русь" стало проклятим. Бо де Русь, туди лізуть московські собаки і кати.

3. Наше чи варте?

Весь цей срач довкола "русской культурки", вічна битва при Гоголях-Булгакових – це не про історію, а про нас, наше сучасне і майбутнє. Про місце минулого в нашій мрії. Ну, і про змішування особистого і спільного.

Тому все це діло ділиться на питання:

"наскільки Х наше?" і "наскільки Х варте?".

"Наше / не-наше".

Це про національну ідентичність, imagined community, яка завжди має свій сакральний космос. І як всякий пристойний космос, він передбачає власний сакральний простір і час, або ідеальну територію ("Крим / Кубань / Холм наш") та ідеальну історію (свій пантеон богів, героїв, ворогів, святих і демонів). Що ми можемо вписати в пантеон "наших"?

Є стара добра дискусія про українську філософію – як визначити, чи є цей філософ українським? Є три підходи:

а) територіальний (народився тут)..

б) мовний (писав українською).

в) ідентичність (визнавав себе українцем). Поправка на мінливість самоназв (русин, малорус, южнорус тощо)..

г) долученість до українофільського дискурсу (тобто дійсно працював і вплинув на розвиток української модерної окремої національної культури).

Ростислав Семків формулює так: "Існує два критерії, за якими можна зараховувати письменників до певної культури.

Один із них – це критерій мови. "Національна література належить тим, хто писав цією мовою. У нашому випадку – українською.

Але є ширший критерій, до якого можна зараховувати так само тих, хто писав іншою мовою, але мав певний пієтет перед цією культурою, літературою і якусь причетність до українського матеріалу"

Всі вони частково не працюють. Кобзон чи Ахматова народилися в Україні. Українською майже не писали більшість історії – писали церковнослов'янською місцевого розливу або мовами панівних держав, Самоназви мінялись. Видатні українофіли Костомаров чи Срезневський не були етнічними українцями. Видатні польські українофіли Духінський і Терлецький хотіли збудувати "Річ Посполиту трьох народів". Гоголь і Костомаров думали про федерацію з Росією, а Шевченко жодним словом не згадав Галичину.

Це працює, звісно, лише з 19 ст. Бо раніше уже виникають проблеми з усіма критеріями (самоназви міняються, моделі ідентичності і прочая). Але нас же здебільшого не хвилює, чи був українцем Сковорода, Феофан Прокопович чи Сильвестр Косів.

На практиці, це таке собі сито:

1) персонаж не повинен бути відвертим українофобом.

2) він повинен якось себе ідентифікувати з Україною (враховуючи поправки на мінливість самоназв і національних наративів).

3) він так чи інакше залучений до українофільського дискурсу (про це тут у моїй книзі на с. ).

4) Територіальне і мовне працює лише за умови дотримання цих критеріїв.

Але дійсно, чому ми повинні забувати про інших геніїв, які народжені на цій землі, які були сусідами тих, кого історичний канон визнає за "наших". І тут є три іконічні приклади: Булгаков, Левінас, Гоголь.

Гоголь – "наш", вже тому, що він належав до українофільського дискурсу, він попадає під всі ці критерії. Те, що його вписують в інші національні канони – це нас не обходить. Його дифірамби "русской" монархії – це текст 19 століття, коли ще лояльність Романовим зовсім не означала ненависті до всього українського. Таким, як Гоголь, був Духінський – це польська сторона тієї ж медалі, яка зветься "куди піде наша люба Україна". Або філософ Лодій.

Те, що ми говоримо про Гоголя, можна сказати про всіх радянських українських письменників – які були українцями, хоч щиро або нещиро, приймали парасолькову радянську ідентичність gente Ukraini, natione Sovietici. Тому не можна ототожнювати Малишка, Довженка, Бажана, Сосюру чи Симоненка із Постишевим чи Косіором, тобто представниками злочинної тоталітарної репресивної машини. Письменник - не поліцай.

Левінас і вся єврейська громада з ним, від цадика Нахмана і Бааль Шем Това, до Фройда, Бубера, Шолом-Алейхема, Жаботинського і Ґолди Меїр, туди ж польська діаспора, від Твардовського починаючи, туди ж вся велика кримськотатарська культура – так, це не "наше", в тому значенні, що вони належать до своїх великих спільнот, чітко і однозначно ідентифікованих. Але це "наше", бо вони жили не в ізольованому вакуумі. Це розстріляна наша Україна. Наша "Північна Палестина". Це – мости і ворота між різними островами-культурами.

Сюди ж потрапляє Захер-Мазох. Етнічний єврей, політичний австріяк, він позитивно ставиться до України і т.і., але на тому й поготів.

Подібним, до речі, у випадку російської культури, є Бердяєв. Він однозначно росіянин, але його брат був українофілом. Сам Бердяєв – "русский киевлянин" здорової людини. Він росіянин і відверто свідчить, що він "русский", але в нього вистачає совісті мовчати про українське взагалі. Ну, і послідовний персоналіст, все таки.

Десь поряд Чехов і Бунін. Етнічні українці, але політичні росіяни. Gente Rutheni (Ukraini), natione Rossi. Знову таки, це ще до остаточного розмежування модерних націєтворчих проектів, до 1917 року, коли стало очевидно, що старий проект парасолькової легітимістичної руськості загинув.

І наш улюблений Булгаков. Який не просто жив тут, а і відзначився дикою українофобією. Сюди ж усі Гогоцькі, хоч би які професори КДА, але. Українофобія виключає будь-яку "нашість". Він жив надто пізно, щоб не знати. Він свідомо обрав свою сторону. Кіплінг, який складає казки про Індію і поеми про Бірму, хоч як би красиво вони не звучали - британський колонізатор.

Окремо, просто росіяни, які жили на нашій території – від Ахматової до всяких "проїжджавших". Вони десь між Буніним і Булгаковим..

Але, перш ніж ми приступимо до розпилювання мертвого бізона – ми повинні полагодити центрування. Якщо ми взагалі говоримо про "наше-не-наше", то в центрі має стояти "ми", Україна, наша нація-спільнота.

Час будувати історію з центром в Україні.

Тут буде своє спільне і відмінне. Бага-а-ато спільного з поляками, білорусами, чехами, євреями, росіянами, не кажучи вже про кримських татар. Ще більше відмінного – навіть відмінностей всередині українців, між гуцулами і бойками, наприклад. Але центр системи координат – буде не "між українцями і росіянами", а всередині України.

В цій системі координат багато чого змінить своє значення.

Нам ще писати історію української культури і ідентичності під пресом терору, про всі лази і криївки, де намагалася вижити творча українська особистість на кривавих землях. Довженко і Стус помиряться. А от Постишев і Довженко - ніколи.

Всяким на Б лишиться місце десь на периферії нашого світу. Була собі така мавпа, некепсько писала, але либонь хворенька була. Пам'ятник дурості наших пращурів і сліпоти "цивілізованого людства".

Натомість Зеров, Кошиць, Домонтович чи Леонтович, Шерех чи Мірчук, вернуться на "свої-наші" місця.

В такому світлі Гоголь, попри всі свої реверанси імперії, лишається "малоросом", українцем і "другом та братом" Шевченкові. Поряд з Гоголем встануть Духінський і Терлецький. Тоді як Булгаков – вже вибачте. Росіянин Костомаров доклався до розвитку українського відродження більше, ніж багато хто з етнічних українців, хоча до самої смерті він був, здається, вірним патріотом "общерусского отечества". Чайковський, вибачайте, ніде не здався, тоді як Довженко, Бажан, Тичина, Рильський, більшість "системних" радянських українських письменників намагались якось вижити і так чи інакше помагали вижити Україні.

І тут тоді знайдеться місце "Великій Україні" Валерія Пекаря. Тільки вона охопить Бубера, Левінаса, Фройда, цадика Нахмана і Бааль-Шем-Това, Бруно Шульца, Лема і Твардовського, Шолом-Алейхема, і навіть не залишиться без російської периферії, на кшталт Бердяєва, Чехова чи Буніна. Ми навіть не забудемо Маросєйки.

Але кожному – своє місце у світі. "Нашому світі".

А може, не треба шукати "наше", а лише те, що варте, цінне і вартісне?!

Можна.

Сперечатися про "вартість" і "смаки", як ви знаєте, річ дурна. Митець належить своїй епосі. Він належить собі. І багатьом. Наприклад, кому належить Шопен?

Але йдеться про кошти платників податків і символічну цінність "державних" і "національних" закладів. "Александр Македонский герой, но зачем же стулья ломать?", Булгаков, може, щось і вартий (хоча як його міряти з Ібсеном чи Ремарком, не кажучи вже про Толкіна), але навіщо його музей фінансувати державою? Тим паче, коли купа непрофінансованого "100% нашого".

"Варте" це часто означає – "цінне" для мене, те, на чому я виріс, те, що ми вчили.

В цьому плані важко відмовити, що це все – "наше", бо ми всі, хоч-не-хоч, цим володіємо і позбутися не можемо. "Ми зростали на російській культурі", каже волонтерка з Харкова, з родини академіка Бекетова, і "ми стали на захист України", понад те, саме та сама культура "Пушкіних-Булгакових" стала первинною основою їхнього виховання, яке, зрештою, привело їх на бік України.

Я не можу забути російську мову, якщо вона – мова дитинства. Я не могу быть забыть мою родную речь, и не верю никому, кто врёт, будто он её забыл.

Не можу удавати, що не знаю і не розумію меми російської і радянської культури. Можна не говорити цією мовою. Можна сказати, що "рідна мова" означає не лише мову батьків, а і мову твого народу, і мову твоєї "ідеальної спільноти", і мову твоїх перших друзів, тощо. "Рідність" буває різною. Можна викинути книги. Можна не дивитися більше ніколи.

Але – ти чуєш і розумієш російське слово. Ти пам'ятаєш історію Га-Ноцрі (і до речі, таки "га", а не "ха"). Ти ловиш цей "русский мир" на льоту. Хоча це дає тобі сили і уміння вловити ворога і відбити його атаку. Бо "хранцюз" не бачить і не чує, що він уже повторює диявольську брехню рашизму. Ти ж "щёлкаешь её на лету", ти "на автоматі" "сечёшь" російські меми і приколи, бо ти – одночасно всередині і ззовні. Це водночас Я і не-Я. Фіхтеанська діалектика – де тільки той, хто водночас Я і не-Я, може подолати рабство.

І в той же час – це лише ти. "Но это - только ты, а фон твой - ад". А тому три останні примітки.

1. В нашому світі центр культурних трендів – один, і це США (трошки ділиться з Західною Європою). Росія, весь її життєвий світ – давно вже провінція культурного Pax Americana. Третій Рим ще не добитий, але Четвертий вже гордо панує над світом – зі своїм Капітолієм.

Культура шириться мовними квартирами. Тому, хоч-не-хоч, але наші діти ще будуть розуміти російську, і російськомовне інформаційне болото буде їх торкатися. Інша справа, що наші діти (та й ми самі) давно живемо в світі контенту, створеному в англомовному світі. Втім, правда й те, що здебільшого поширюється те, що спочатку було перекладене російською.

Але це – лише ти, лише особисте. Бо вже твої ровесники зовсім не знають Чехова чи Пастернака, але читають Джордана, Роулінг, Мартіна, Муракамі чи Кінга, і ти не скажеш, що вони менш освічені чи моральні. Не кажучи вже про сучасних українських авторів.

2. "Культура русского мира" – це не Пушкін і не Булгаков. Так, Пушкін – імперець, не-наш і все таке інше. Так, Булгаков – українофоб. Але сучасна російська культура, жива культурка "глубинной Рассеи" – це не вони. Пересічний бурят, вайнах чи тамбовець з того Пушкіна хіба що "У Лукоморья дуб зелёный" чи похабну версію "Я помню чудное мгновенье" пригадають. З імовірністю 99% вони не читали "Клеветникам России" чи "Киев-град" Булгакова. Вони точно не читали Солженіцина, Пастернака чи Бродського.

Російська культура – це масове кіно. Це – серіали про ментів і паханів. Це – Круг, Любе і Шафутінскій. Це – Білан і "топ русской попсы". "Брат-2" з "Интернами". В якості "илітарного": радянський кінематограф, який крутять на новий рік і дєнь пабєди. Там явно не Тарковський і не Параджанов. "Ирония судьбы", і прочая мурня. Басков, Харатьян, Охлобистін і прочая нечисть.

Кримінальна романтика, фільми з ментами, "дичь со стразиками" і все таке. Ось тут про це добре сказано.

Найпечальніше, що сучасна московська орда забула, що ті самі совєцькі фільми були зняті як дуже добре прихована над совєцьким побутом. Ще старі мешканці Союзу могли відчитати прихований код критики в дусі "вам не стыдно так жить?". А сучасні "вирослі в диких 90-х" бачать ті фільми як псалми омріяної втраченої Палестини, яка водночас є Єгиптом і Вавилоном в одному.

Якщо від Булгакова можна прийти на захист України (зрештою, "МіМ" некепська штука), то від "Любе" і "Брат-2" вже ніяк. А ото і є справжня "російська культура".

То не змінює факту, що Пушкін-Булгаков-Чайковський – це не "наше". А пам'ятник Катерині ІІ давно пора прибрати. Можете поставити туди Єлизавету ІІ.

3. Україноцентризм замість висновків.

Територія – може бути місцем Зустрічі, а може бути лінією фронту. Ми можемо собі дозволити радість творити місця Зустрічі з усіма народами. Окрім Росії. Не з нашої вини.

Ми маємо право на неприйняття. Якщо Б був відвертим расистом і українофобом, це не означає, що треба спалити всі його книги. Але це цілком вагома підстава, щоб казати, що він "не наш". Як у Павла апостола: "від нас вийшли, але не були з наших". Це вагома підстава, щоб не витрачати грошей платників податків на "музей однієї особи". Це цілком вагома підстава, щоб ставити питання про зміну концепції музея. Можна було б залишити для туристів з Залісся, якби не їхня війна.

Коли закінчиться війна, розмова буде інша. Але – "коли?". Вона не скінчиться, поки стоїть Росія. Бо Росія НІКОЛИ не відпустить Київ. Булгаковим, чи Кобзоном, чи Кадировим. Бо без Києва вона не Росія.

Бо Київ – це живий Авель, що показує на брата Каїна.

Тому доки є Росія, триватиме війна за дідичину Володимирову, за спадщину Рюриковичів.

Так, у нас є спільне. Але у нас є і відмінне.

Росія завжди вип'ячує "спільне". Але завжди забороняє і знищує наше "відмінне".

Тільки поставивши у центр себе, знайдеш справжню межу "відмінності" і "спільності".

"Бо ми є лицарі грізні Залізної Остроги".