- UK
Філософ, релігієзнавець, аналітик. Співробітник Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України.
Одне з гасел: "Якщо я щось написав, і мене не лають щонайменше з двох боків, то уважаю, що написав невдачно" (М.П. Драгоманов)
Спочатку історія з життя.
Був собі в Інституті філософії круглий стіл про людей з інвалідністю та філософію. І там виступала така собі п. Ірина Крошко, засновниця першої в Україні приватної школи зворотньої інклюзії (ще у 1994 році) «Славія», яка ще тоді, коли наші юні герої не народилися, просувала права людей з інвалідністю та інклюзію. Саму школу знищили можновладці – спочатку регіонали наїхали і змусили прикрити офлайн-навчання, а потім порошенківці (основну роль відіграв Борислав Береза). Але Ірина не здалася і створила систему дистанційного інклюзивного навчання задовго до ковіду. От коли вона ділилася своїм досвідом, юна правозахисниця на неї напала: «не можна казати "інваліди", це дискримінація, треба тільки "люди з інвалідністю"». На що п. Ірина, сама з інвалідністю ДЦП з народження, відповіла: «ви знаєте, мені байдуже, як ви мене називаєте, коли мої права по суті розтоптані». Не імітуйте, будь ласка, захист мене, якщо вже взялися мене захищати.
Це нагадали слова одного хлопця-підлітка, якого звинуватили у расизмі за те, що він не любить росіян: «Мені все одно, якої раси чи національності той, хто скидає бомби на мій будинок, я його буду ненавидіти лютою ненавистю за це».
Поговоримо про толерантність, дискримінацію і права меншин. А точніше – про дур, який ховається за цією демагогією. Чи – як ці казки перетворилися на тоталітарне хунвейбінство. Або – чому Україна стала breaking tester-ом для всіх лицемірів, яких «праві» називають «толерастами» і які панують нині в багатьох академічних кампусах, міжнародних і правозахисних організаціях.
Одразу спойлер: радикальним правим не радіти, є на вас Трамп і Йоббік.
Попередження: текст містить багато емоцій, тому якщо вам стало погано, вмикайте голову і читайте до кінця. Має попустити, коли в голові не пусто.
Що не так з "толерантністю", дискримінацією і "правами меншин"? І як вся антидискримінаційна машина стала гібридом Гітлера і Мао?
Українські правозахисники і активісти зустрілися з західною реальною практикою, де гасла "антидискримінації" і "толерантності" використовуються для цькування, переслідування аж до повного позбавлення засобів на існування. Цими гаслами прикриваються адепти російської пропаганди, захищаючи російську культуру, владу, імперські амбіції. Під покровом цих байок ховаються всі інклюзники, які виправдовують криваві методи Китаю, ісламських диктатур і африканських сатрапій. Всі вони напали на українців.
Для одних українці надто білі, для других – надто цисґендерні, для третіх – надто антисеміти, для всіх – нетолерантні фашисти. При цьому гомофобський расистський колоніальний режим Росії зовсім не дратує ніжні кампусні правозахисні вушка. Достоєвський може бути гомофобом імперцем антисемітом. А українцям – не можна навіть слова поперек казати етнічному єврею або професору з русистики.
Спочатку трошки історії.
Сама ідея толерантності і права виникає в контексті релігійних воєн в Європі 16-18 ст. Толерантність випливає з права іншого на інакшість. Кожен має право на власну думку і сумління. І ніхто не має права його переслідувати за інакшу думку і змушувати до своєї. Звісно, насамперед йшлося про думки щодо релігії. Тобто в принципі поняття толерантності і дискримінації виникає в контексті релігійної свободи та свободи невір'я.
Друга основа – природне право, або свобода і рівність всіх людей згідно їхньої природи. Всі люди по природі – рівні і вільні, А в речах, що стосується людської природи, ніхто не може бути дискримінованим.
Тобто, коли йшлося про толерантність і дискримінацію, йшлося насамперед про дві речі:
Не йшлося про речі, щодо яких є очевидні наукові дані – тобто стверджувати, що земля є пласка, або що 2+2=4, це не право на власне сумління, а бздура і неосвіченість. Інша справа, що з бздуроносами робити. Все залежало від кваліфікації:
Вся історія 18 - 20 ст. і була поступовим рухом у 3 вимірах:
1) включення в коло захищеного правом всіх природних властивостей людської істоти): насамперед, це стосувалося жінок і бідняків, тобто знесення статевих і соціально-економічних обмежень, людей інших рас і етносів, тобто подолання расової і етнічної дискримінації. Це відображалося передусім у розширенні можливостей голосування, працевлаштування, загалом публічного простору.
2) постійна боротьба між двома полюсами Науки і Свободи, як це описує французький філософ П. Манан: «абсолютна вимога підпорядкування науковій доказовості» VS «свобода бути собою, тобто таким, яким хочеш, всупереч всім примусам». Це – постійне змагання між тим, що умовно можна назвати «справою власної віри і вибору», тим, що є «доведене і загальнозобов'язуюче». Наприклад, в СРСР вважалося, що доведено, що Бога немає. Тому примус не вірити – прийнятний. Питання завжди стояло так: «чи саме це твердження Р є доведеним і відтак зобов'язуючим, чи воно радше належить до царини релігійного, тобто є принаймні недоведеним».
3) хитання між полюсами приватного і публічного: державної влади та національної солідарності, з одного боку, і окремого індивіда з його природою, правами і свободою, з другого. Де межа, яка належить до суверенного самовизначення індивіда, а де цей індивід повинен, як істота суспільна і політична, діяти у згоді з інтересами цілого (нашої нації-держави)? Де межа «суспільного добра» і «суспільної шкоди», яку повинна держава ліквідувати?
Якщо в п. 1 відбувався поступовий прогрес – більш-менш розширення кола від «білих чоловіків з нерухомістю» до «всіх громадян старше 18 років» – то з пп. 2 і 3 були постійні хитання. Вони пов'язані з дискусією про природу: «що є Природа і що є Природа Людини?».
Якщо Х є природною рисою людини і її невід'ємною властивістю, його не можна переслідувати і цькувати. Якщо Y належить до царини свободи сумління (предмет права на свободу думки), за це теж не можна переслідувати і карати. Але умова – це не повинно бути переслідуванням чи цькуванням чиєїсь природної якості і не повинно загрожувати суспільному добру. Питання – «де межі того суспільного добра?» – це лише умовний кримінальний кодекс, чи ще якісь політично-ідеологічні речі? Всі згодні, що не можна вбивати і красти, але чи є критика соціалістичної батьківщини злочином проти суспільного добра? чи є називанням чогось гріхом – підривом суспільного здоров'я (термін Французької революції) і цькуванням?
Ось сюди і заїхали всі розмови про толерантність і неприйнятне, з усіма парадоксами толерантності К. Поппера і неприйнятним П. Рікера.
Після 1968 року перемагає принцип, ідеологема, яку можна назвати «толерантність заради толерантності». Мовляв, ми повинні створити світ, захищений від всякої дискримінації і нетолерантності, де всі повинні максимально погоджуватися з самопрезентацією іншого і жодним чином не ображати одне одного. Світ абсолютного прийняття, інклюзії та асертивного ставлення. Всі триґґери, маркери дискримінації та нетолерантності, мають бути видалені, cancelled. Єдиний критерій – це взаємна толерантність, зведена у абсолют. Ніколи нікому не гладь проти шерсті. Всі мають правду. Всі хороші. Окрім тих, хто когось вважає поганим. Єдина правда в тому, що правди немає, а всі мають рацію.
Це – типова ідеологема «світлого майбутнього переможного пролетаріату-жертви». Така сама «заозерна комуна» Хвильового. Рай рожевих поні на землі. І ті ж самі проблеми.
Насамперед, логічні. Головні логічні парадокси, навіть – антиномії – не зняті і не розв'язані. Насамперед, ті парадокси, що вже були вище написані, плюс парадокс між природою і свободою.
Якщо ми не віримо в існування «природи людини», то все є arbitrary, deliberative. Ніщо в людині не є essential & necessary. Людина має право вважати себе ким хочеш. Але сфера «arbitrary» – та ж сама, що і сфера релігійної свободи та ідентичності. Будь-яка така уявна ідентичність формально подібна до релігійної. Але якщо вона є формально подібно до релігійної (так само не потребує обґрунтування з відповідними правами і обов'язками), то як вона може бути публічно і юридично зобов'язуючою? Зобов'язуючим є доведене, тобто насамперед факт природи (бодай тієї ж людської). Образно кажучи, беремо схему американського соціолога Ніла Смелзера: «стать - ґендерна ідентичність – ґ. ідеали – с. орієнтація». Ця ідентичність і ідеали спираються на природу чи на власний вибір? Як можливий вибір щодо того, що є природно обумовленим? Що робить з плинністю таких актів вибору?
Або той же парадокс толерантності, що нагадує класичний парадокс критянина-брехуна. Вочевидь, що в межах здорового глузду слід захистити людину від насильства, особливо кримінального. Але де межа, коли захист від насильства і дискримінації переходить у насильство і дискримінацію щодо інших?
Нарешті, великий парадокс між рівністю та інакшістю (відмінністю). Де межа між природними і справедливими вимогами рівності, та знищенням не менш природної відмінності?
Відповіді є, але розмаїтість відповідей тільки підкреслює вічність питань, великих апорій нашої політичної філософії і етики.
Окрім цього, практичні парадокси.
Не все насправді захищене від критики на межі з дискримінацією і цькуванням. Наприклад, коли атеїст-спікер публічно глумиться над принципами чиєїсь віри в більшості країнах Заходу, або представник ЛГБТ публічно паплюжить католицькі цінності, реакція буде нульова або навіть позитивна. Докінз добре ся має і ніц не страждає. Але тільки спробуй мекнути щось проти принципу непорушної природності ЛГБТ (мова, звісно, не про кримінальну агресію, а про вислови в стилі «це гріх»).
Натомість, в РФ критичне висловлювання проти РПЦ – стаття. І навпаки, атеїстів і ЛГБТ можна крити як завгодно.
Процитую: «Де проходить межа свободи висловлювань меншинами? Чи можу я, як ЛГБТ, розпалювати ненависть до гетеро? Чи може людина, яка є євреєм, розпалювати ненависть до українців, а у відповідь на агресію у свій бік кидатися такими гучними словами як антисемітизм?».
Другий парадокс: ігнор фактичної правди. Класичне: «якщо факт не вписується в теорію, тим гірше для факту». Це особливо видно по українській ситуації. Західні «толерантні антидискримінатори» уперто воліють давати «5 хвилин єврею, 5 хвилин Гітлеру», і представляти, ніби в Україні «не все однозначно і є дві сторони правди». Це не тільки бажання зберегти свою репутацію («що ви там досліджували, коли ви проґавили такий кошмар») і старих партнерів (business as usual), це ще й вимога самої методології, без якої вони ніхто. Істини немає, є лише ідентичності. No truth, but trends.
Не можна казати якісь факти, якщо вони когось ображають, головне, щоб цей хтось належав до сертифікованої «дискримінованої меншини»®. Якщо наукове дослідження веде до висновків, що ставлять під сумнів ідеологізовану ідентичність якоїсь інституціоналізованої меншини – воно має бути скасоване за визначенням, бо воно «ображає наші почуття». Зважте, що мова йде про інституціоналізовані, тобто юридично організовані і оформлені меншини, тобто певні ГО, що виступають нібито від імені цілої меншини. Згадується історія на початку про терміни «інвалід чи інвалідність». Хто вас уповноважив говорити від загалу? Наскільки окремий член спільноти може ставити під питання ідеологізовану ідентичність, при цьому не наражаючись на внутрішнє цькування в партійно-комуністичному стилі за «ухилянство від лінії партії», наприклад, в «інтерналізовану мізогінію / гомофобію / расизм»? І як бачите, всі ці парадокси аналогічні до цілком традиційних парадоксів в релігійних чи партійно-ідеологічних групах: цькування за єресь, полювання на відьом, ухили від лінії партії.
Зрештою, що може сприйматися як дискримінація і нетолерантність? Де починається гіпертрофована фантазія травматизованої свідомості? Як слід враховувати контекст висловлювання, наміри мовця, чи слід повністю покоритися під диктатуру слухача з «ображеної меншини»®?
Ясна річ, що фізичне насильство, погрози звільнення з роботи і т.п. – не стоять під питанням. Це є злочин стосовно будь-якої людини, будь вона біла, чорна чи фіолетова. Але драма триває там, де немає очевидності. Чи може ображати невіруючого в Бога слово «гріх»? Адже для нього це слово – пустий звук, як «абракадабра». Що тобі до думки про тебе якоїсь там спільноти віруючих в неіснуючого суб'єкта, коли ти сам про них вельми поганої думки? Чи можна критично ставити до висловлювання представників ЛГБТ щодо підстав їхньої власної ідентичності (звісно, за умови елементарної ввічливості і людяності), тим паче, коли цілком можна публічно сказати, що вся ваша релігія – це казки про дідуся на небі?
Чи має право жертва закривати всім рота своїм статусом жертви? Я, мовляв, жертва, пригноблений клас, а звідси маю моральний авторитет, я говорю, а ви слухаєте(ся)?
Зрештою, що робити, коли стикаються дві сертифіковані жертви (наприклад, ґеї і євреї)? Чия жертвенність жертвенніше? Вразливість – вразливіше? Дискримінованість – дискримінованіше? А якщо приєднаються чорні та з інвалідністю? Якщо хтось матиме одразу дві ознаки?
Чорний гумор ілюструє, що сам принцип апеляції до такого статусу – хибний і деструктивний. Не будемо про віктимність чи консервацію у статусі, це для фахівців.
Зрештою, кого і скількох нам треба розстріляти кенселити, щоб збудувати щасливе комуністичне толерантне суспільство? Всі ці групові «антидискримінаційні» рухи відрізняються спільними рисами партійної ортодоксії, расистськоподібної зверхності («ми крутіші і вищі, вони тупі варвари»), і маоїстського хунвейбінства (кенселити всіх ворогів і експлуататорів). Біг з тим Колумбом чи Кіплінгом – страшніше, що під каток культурної революції (чуєте аромат китайського чаю?) потрапляють живі люди з дітьми і родинами. І якщо умовному Пітерсону ці репресалії до одного місця – бо фінансова подушка нівроку міцна, то проста людина може і під міст бомжем піти.
А що, якщо ця проста людина – з дискримінованої і переслідуваної спільноти, але ця спільнота не сертифікована, не освячена громадянською релігією і не інституціоналізована в публічному дискурсі?
І тут приходить Україна.
Українці стали ідеальним триґґером, що викрили всю проблему.
Вони підірвали міф про Росію, яка довгий час грала роль Великого Захисника всіх пригноблених колонізаторами і расистами. Великий Трибун виявився брутальним імперцем-колонізатором. Що робити з великою російською культурою, тисячолітнім існування русскаго рейха, чи «закаточной русской тушею», і як тепер відмитися? Пішли в хід камінгаути і деколонізація (див. статтю Л. Терехової).
Якщо українці проти спільних заходів з росіянами, вони нетолерантні расисти. Вони в принципі расисти, бо вони білі. Вони не жертви, а агресори: тому що не квилять на колінах з пафосно піднесеними руками, як іконічні жертви режиму Х, а взяли до рук зброю і нівроку організовано накостиляли другій ядерній державі світу по самі кірієнки. А тут уже записні канонічні Жертви® хапаються за шанс повернути все взад, тобто до звичного стану: українці – агресори, бандити, фашисти! Бо вони осмілились пручатись і зуміли зробити це ефективно. Бо це був не перший раз, і коли українці пручались, то під роздачу попадали всі, хто був так чи інакше бенефіціаром режиму пригноблення і експлуатації. Інша справа, що зрештою програвали, тому історію писали переможці. Але історія зрештою зносили чергових «переможців» і українці вставали знову… накостиляти ворогам, які в гробу бачили українців. Ой-вейзмір, шо ся діє!
І взагалі, ці українці надто багато хочуть, вони надто сильні, давайте будемо захищати невинну жертвинку Навальняшку. Навальний не винний і не загрозливий, ідеальна няшка, щоб з нею носитися.
І взагалі, це одні білі расисти імперіалісти колонізатори воюють проти інших… Росія взагалі захищається від білих расистів-колонізаторів, які «гавкають біля її воріт», сказав Папа. Підтримувати українців – ледве не расизм. Краще дати грошиків на підтримку чорних диктаторів роздачу гуманітарної допомоги в країнах Африки. Або ще краще на красиві мітинги Тунберґ проти вуглекислого газу.
Щось це нагадує… історію про зґвалтування. Ти не туди пішла, ти не так робила, ти надто провокувала. Ти гавкала біля його воріт, оголила ноги, ну сама нарвалась. Ну хіба ти не знала, для чого туди ходять? Ти не відбивалась, значить тобі подобалось, значить, ти хотіла. Ти надто сильно відбивалась, та ще й тобі помагали, ти сама напала, він невинний бідний хлопчик. Ти не постраждала, бо тебе не побили / не вбили. Ти взагалі сама винна. Бо він сильний, а ти сама спровокувала його природні потреби. І взагалі, жаль, що ти лишилась жива, так було би легко і красиво тебе театрально оплакувати, невинну жертву, ми би тобі красивий пам'ятник поставили, фільм би зняли, а потім з убивцею пішли б на шашлик.
Прикол і цимес ситуації в тому, що український кейс – криштально чистий, ідеальний тип, просто паризький метр.
Ідеально чітко видно агресора і жертву. Україна була абсолютно мирною і тривалою демократією. Росія – диктатурою. Україна 30 років зберігала ідеальний мир – єдина з пострадянських країн, окрім Балтії, залишаючись демократією. Вона мала один з найнижчих рівнів антисемітизму, між іншим! Україна жодним чином не нападала на територію Росії, а до 2014 року не було жодного вбивства за російську мову, а Російська Церква файно ся почувала на всій території України. Навіть до 2022, попри російську відверту агресію, жодна українська бомба не впала на територію РФ.
Україна не мала громадянської війни, як Сирія, де реальна керованість країни зникла і розпалась на ворогуючі регіони. Тут не було революції, що знищила легітимність і керованість країни, і досвід Майдану-2004 показує, що без зовнішнього втручання українська політична система швидко віднаходить новий спосіб саморегуляції. Тут не було кількох ворогуючих етнічних чи конфесійних груп, і тим паче, не було сепаратистського протистояння, тому що жоден регіон насправді не змагався за власну незалежність на основі свого етносу, але за приєднання до РФ. Єдина аналогія, яка тут працює – це Гітлерівські Судети і Американська війна за незалежність (з поправкою, що Україна не нападала і 30 років мирно жила).
Україна одна з 3 країн, що добровільно здала третій у світі за масштабом ядерний арсенал, якого б вистачило, щоб знищити планету. Під гарантії світових ядерних держав. Одна з цих ядерних держав, гарант безпеки від агресії, сама почала криваву агресію. Інші – ледве намагаються допомагати, аби не роздратувати агресора. Це повністю знищило і авторитет ООН, де нині головує маніяк-агресор, і принципи нерозповсюдження ЯЗ. Оті самі, з якими трусилися ліві активісти ІІ пол. ХХ ст. з Ґанді на чолі. Ну що брати, Ґанді сам хотів, щоб євреї себе вбили самі.
Розподіл ролей – ідеально полярний. Щоб знайти напівтони, треба викрутитись. І треба віддати належне – вони вміють викручуватись. Але моральний дефолт всіх цих Червоних Хрестів, Amnesty International і ВОЗ – вже факт. Але біда в тому, що всі ці бойові… рухи тягнуть з собою на дно дефолту саму ідею толерантності і права, відкриваючи дорогу тріумфу насильства і «реалізму» Realpolitik.
І особливо трагікомічно відчувають себе ті, хто в Україні просував антидискримінаційні, правозахисні тощо ініціативи – але тепер їхні «вчителі» називають цих промотерів ледве не фашистами. Вся конструкція ідеологічної «толеранції» провалилася. Світ не бінарний. Але є вихід.
Людяність – краще слово, ніж толерантність і т.п. Людяність і здоровий глузд.
Це те, що постійно відчуваєш, коли читаєш черговий срач довкола «гендерів», прайдів, «фемен-аґенди», зґвалтування і тощо. Невже тут не досить простого щирого чуття людяності?
Адже не треба бути «семи пядей во лбу», щоб відчувати, що будь-яке зґвалтування, побиття, насильство є зло в собі, і не може бути виправдане жодним способом (війна і убивство озброєного ворога – це інша проблема). Що виправдання насильства і звинувачення жертви, прикривання насильника – це не «дискримінація», це нелюдськість. Що виправдовувати сильного, який кривдить слабшого – це нелюдяно. Що плювати в душу людині, що щойно пережила велику втрату – це просто несумісно з людськістю. Що ти сам би собі такого не хотів.
Людяність стоїть на основі нашої спільної людської природи і свободи. Ким би ти не був, ти – людина. І кому це не розуміти, як українцям, чий закатований совєтами письменник написав: «Ти знаєш, що ти – людина?», а один з небагатьох живих класиків проголосила: «Людині бійся душу ошукать, бо в цьому схибиш – то уже навіки».
Це – вміння бачити людське в іншому. Згадуючи Стінга, we share the same biology regardless of the ideology. Дуже символічно, що ця пісня Стінга називається «Russians» і закінчується словами: «I hope the Russians love their children too». How can I save my little boy from Oppenheimer's deadly toy?
Але слова Стінга набувають повного смислу лише у світлі Снайдера, коли йдеться про геноцидальну війну, а не про зіткнення двох наддержав. Тут боляче проступає правда реальності. Реальність вибухає, ранить, гримить артилерійським залпом, підкидає землетрусом, вона стає загострено чіткою, підкреслює Володимир Єрмоленко. Правда просто стирає пост-правду, зносить її ураганним вогнем. Або справжність, або смерть. Вічні переговори Габермаса неможливі, коли тебе збираються знищити. Фейкові розмови про геноцид лише вимощують шлях для справжнього геноциду. Гра в жертву, казкова русофобія, удавана дискримінація – вся ця брехня про фашистів-антисемітів лише глави з підручника з геноциду.
Здоровий глузд – гарна основа людяності всупереч псевдораціональному псевдореалістичному цинізму. Бо сам він тут вельми помічний для розрізнення парадоксів.
Бо коли мені кажуть: «я тебе вб'ю, вб'ю твій народ, ти не заслуговуєш жити» – це одне. А зовсім інше, коли кажуть: «ти глибоко помиляєшся» і навіть «ти грішиш». Звісно, розмови про гріхи чи якісь ідеї можуть призвести до геноциду і масакр. Але знову-таки, ми стоїмо на межі параної, яка починає стріляти на випередження. Поважати – не означає «підтакувати». Людяність передбачає дозвіл на незгоду, критику, суперечку, навіть запальну. Але «хай сонце не зайде у гніві твоїм» (Еф. 4 : 26).
Бо блокувати дискусії, починати справдешній лінгвоцид, викреслювати цілі групи людей – це не антидискримінація, це щось протилежне. І одна справа – реальні потреби (та ж, наприклад, юридична фіксація правового зв'язку чи правовий захист від насильства в умовах, коли бюрократи шукають відмазку, щоб нічого не робити), а інша справа – цькування за некошерні вислови. Від висловів до пострілів є зв'язок, але ж здоровий глузд змушує ставити бар'єр між небезпекою і параноєю.
Подвійні стандарти – саме їх викриває здоровий глузд. Якщо критикувати єврея – це антисемітизм, то критикувати українця – це українофобія. Якщо перше заборонене, а друге дозволене – це подвійні стандарти і нерівність. Якщо виникає протест, можливо, сама максима дурна?
І замість кенселінгу і знищення пам'яті про минуле, замість лінгвоциду в ім'я перетворення світу на ілюзію рожевих поні – хибну, тому що існуватиме лише в уяві, оточена реальним світом цілком сильних диктатур – пам'ять про те, що і як було. Бо пам'ять – про те, як людство дійшло до сьогоднішнього стану, крізь біль, радість і змагання. А не брехливу «нетравматизуючу» бульбашку.
Толерантність, плюралізм, антидискримінація – все це різні шляхи і способи забезпечення людяності. Але саме людяність є основою будь-чого.
Звісно, це не панацея, що дає остаточну відповідь на великі питання. Парадокси не знімаються, вони лише притлумлюються, примиряються, зменшуються в амплітуді коливань. Звісно, це лише початок великого шляху, який починається з прийняття іншого та емпатії. Що, зрештою, не є «елементарним» – бо та ж емпатія починається з розуміння потреб і страхів себе та іншого. А це вже – рятуйте! – ціла робота з власним перекаліченим еґо і деформаціями власної психіки, винесенням за дужки своїх страхів і переконань.
І зрештою, лишається велика проблема протидії справжньому насильству – яке тільки тоді вийде на яв, коли перестане ховатися як за купою брехливих виправдань, так і за метушнею удаваних символічних насильств. І це питання про дійсні потреби, почуття і думки.
Будь, зрештою, людиною, згадуючи книгу Поповича. Пізнай самого себе, що ти є мікрокосмос, у якому є макрокосм, каже Сковорода. І припини будувати рай на землі, це вже було.
