Коли двоє хороших людей сваряться, завжди сумно. Коли сваряться двоє хороших, розумних і великих людей – я відчуваю відчай і безвихідь. Коли ж розумна людина не вміє читати або читає щось своє, або ображається і стає в позу – накриває страх і кошмар. Так, знаю, багато великих вчених в житті були паршивими особистостями... але одвічна мрія філософа про єдність розуму і серця помирає в муках.

Пише Снайдер:

«Україні треба ... думати про себе як про субʼєкт і поважати себе»

Пише Вятрович про Снайдера:

«в ньому (в проєкті) Україна - це ... значить обʼєкт, а не субʼєкт світової історії... тут лише про землі... (Ворог прийшов) знищити українців як націю, як субʼєкт історії, перетворити Україну знову лише на територію, обʼєкт дії інших.

А наша війна нині якраз за те, щоб утвердити свою субєктність - у сьогоденні і майбутньому. А для цього зокрема не можна губити її, розглядаючи наше минуле»

Снайдер в іншому місці: «Південна Україна насправді допомогла створити Давню Грецію...».

Критики, що нападають на Снайдера в ФБ: «Українці глобальні НЕ своєю географією, а якраз активною участю (не в ролі "облагодєтєльствованних аборігєнов") у "всіх арміях" і культурних та соціальних течіях світу "в різних напрямках та в різні епохи", і зведення українців до "географії" позбавляло спочатку власних здобутків, що маркувались "ісходя із юрісдікціі (рос. Імперії/Совєцкой рассіі)", а потім на підставі "рівня розвитку" й під заклики "нє концєнтріровацца на архаікє" - "голосу"».

Ем... Від відчаю навіть не знаю, з якого боку почати.

Тут три виміри, про які поступово:

1) як люди сприймають інформацію або психологічно-футуристичний,

2) політика та ІПСО,

3) що таке історія як наука

Може, почати кричати: «люди, ви взагалі вмієте читати текст трохи більший, ніж три слова?!». Словами Кобзаря: «люди неначе подуріли».

Про сприйняття реальності і мислення.

Цей кейс – це симптом страшного діагнозу. Але окрім поставити діагноз, треба пояснити, що не все так трагічно, але вам – нам – пора рости, насамперед головою. Бо якщо не останні люди ОТАК читають і діють, кінець навіть не Україні, кінець людству. ШІ? В кращому разі, поки ці біологічні остолопи не знищили цивілізацію. В гіршому випадку – перемога диктатур і режиму насильства. Бо розумні люди, по факту, виявляється лише начитаними, красивими і впливовими, але розуму і уваги катма.

Так, я знаю, чому так – і постійно повторюю такі терміни як echo chamber, confirmation bias, group polarization etc. На додачу до інформаційної бульбашки, яку люди самі собі створюють, добровільно зариваючи себе у печеру Платона, це описує сучасну реальність «людей картинки», що заступили собою «людину Книги», коли кліпове мислення перетворило мислення на мемчики. Навіщо думати, накреативимо мемасів.

Для чесності, скажемо, що люди ніколи особливо головою не думали – Книга лишалася завжди надбанням зникомої меншості. Але загальне виборче право і доступ до виробництва інформаційного контенту породили цей «бунт мас». Виборче право привело до влади Гітлера (надіюсь, уважний читач докумекає, що я не вважаю, що виборче право слід скасувати і т.п.?). До якої жахливої диктатури приведе нас інтернет речей і всеохопне продукування нового контенту в усіх ТікТоках – страшно навіть подумати. Втім, обриси нової диктатури вже видніються – пророча Матриця і ідея симулякру пророка Бодріяра вже передвідчули це повівання історії.

Після кількох фейсбучних скандалів з одним українським філософом фраза «складне мислення» в українському інфопросторі – ну, якщо вважати фейсбучне ґетто таким простором (хоч воно і зібрало основну частину української реальної інтелектуальної еліти, але все одно це напівкамерне ґетто, така собі мегабульбашка) – надто дискредитована і серйозно не сприймається. Це вже висміюючий мем, заснований на дуже невдало висловленій ідеї – тому що ті, хто закликає «сложно мыслить», самі аж надто часто мислять дуже спрощено і звужено. Тим не менш, коли «доктор, професор» просто вириває слова із контексту і перекручує думку іншого «доктора, професора» – і при цьому ці регалії не фейкові, це цілком поважні і реальні вчені – це вже не жарти.

Зрозуміло, що... (яке тут слово замість складного мислення?) неспрощуючий і виважений текст не збере стільки лайків, не збурить так аудиторію, не злютує її у єдиному пориві емоцій. Зрозуміло, що весь алгоритм популярності стоїть на ажитації емоцій, на примітивних емоційних меседжах, на no matter who's right, what matters is who likes.

Це загострюється особливо в часи війни, в умовах колективного ПТСР і масової травми, коли реакції стають моментальні, емоційні, «бессмысленны и беспощадны». «Чего тут думать, копать надо!». В наелектризованому суспільстві, доведеного до ручки постійною фізичною загрозою раптової смерті, реальними бомбардуваннями, зливою смертей і страждань – як і у окремої людини в такому стані – мислення зникає, елімінується, «звужується» до розміру маленького фрагменту, «на який падає світло прожектора твоєї пораненої свідомості» (словами Володимира Єрмоленка). Ти або за, або проти, якщо хоч трохи сказав невпопад, ти ворог. Байдуже, це питання того, як проводиться мобілізація, чи як пишеться книга з історії – люд заводиться «з півобороту», миттєво працює «банхаммер», приховані мережі зв’язків, спільнот, бульбашок моментально приходять в рух, перебанюючи, cancelling всіх, «хто не з нами». Вибачте, але класика:

Про відмінність сприйняття реальності українцями і не-українцями, особливо на Заході, не сказав хіба лінивий. Втім, нічого дивного і унікального – та ж Дж. Герман з книгою про ПТСР. Саме так сприймає інших людина, що пережила травму (а особливо, коли переживає повторювану травму). Відчуття власної особливої реальності, абсолютного нерозуміння іншими, відстороненості і байдужості цих інших, одночасно звинувачення у байдужості і вимога втрутитися, наголошення на унікальності досвіду, яким неможливо поділитися, і вимога, щоб тебе слухали ледве не як пророка, радикальне чорно-біле сприйняття, постійне звинувачення інших у зраді і підтримці мого ворога, вимога постійного засвідчення відданості мені і постійне відчуття недостатності цієї відданості, одночасне відштовхування і притягування. Такі слова, як «невимовне», поєднуються з вимогою «почути» і звинуваченням, що мене «не чують». Відчуття унікального досвіду і істини – і розчарування сприйняттям інших.

Хіба не знайомо? «Як же говорити з цими європейцями, коли вони нічого не розуміють і не відчувають?!».

Кейс Снайдера та даного проєкту ілюструють цю ситуацію просто ідеально. Мова не про те, що Снайдер – чи не найвідоміший сучасний інтелектуал-українофіл, який пішов свідомо проти рожна. Звісно, ніхто не має індульгенції від критики. Але, come on, guys, критики, а не істерики чи паніки. В цих регулярних кейсах є два виміри – психологічний і історичний. Про психологічний я більш-менш розписав. Тепер до історичного.

Історія – це зона найбільшого оприявнення української травми. Історична пам’ять – це місце, де колективна травма українців, як геологічні породи архею чи протерозою, виходить на поверхню. Крилата фраза В.Винниченка, що «історію України не можна читати без брому» – про це сприйняття. Як тільки я чую «історія України», одразу ніби в піхвах загоряється меч Більбо, що світився, коли відчував поряд дух орків. Рука лягає на рукоять, вухо уважно прислуховується, що ти там будеш патякати про нас, щоб у разі найменшої єресі оголить клинок. Будь-яке відхилення від моєї оповіді – зрада. Потурання ворогам. Просування ворожих наративів.

Простою мовою це часто перетворюється на елементарне присікування до слів і виривання із контексту. Якщо якусь фразу можна витлумачити в дусі, що нагадує ворожі наративи – значить, це підтримка ворожої агресії, зрада! Це примушує обирати найбільш віддалені, загострені формулювання, які точно не нагадають ворожий наратив – і це сприяє радикалізації, скочуванню в крайність тощо.

Але це небезпечно. На рівні чистої логіки, якщо ми кидаємось від однієї крайнощі до іншої крайнощі, ми не наближаємося до істини, ми точно так же від неї далекі. Що Педро, що анти-Педро, все те ж саме. Реальність же дійсно набагато розмаїтіша, ніж наші уявлення про неї.

Трохи про ІПСО.

Росія просуває свою версію історії, фейковість і натягнутість якої просто зашкалює. Там коефіцієнт брехні на квадратний сантиметр тексту просто неймовірний. Писати в ХХІ ст. наївний ґранд-наратив про «тисячолітню Русь» з усіма есенціалізмами і примордіалізмами – це саме по собі фейспалм і іспанський сором. А додавати до цього імперіалістичні вимоги з ароматом колоніалізму доби поділу світу на сфери впливу і великої боротьби за Африку – це дикість і варварство. Спиратися на примітивні міфи в стилі печерного націоналістичного імперіалізму – ще й змішувати одночасно традиціоналістичну та емансипаційну риторику, тут, мовляв, традиційна імперія, там визволитель народів від західного імперіалізму – це не просто шизофренія, це безумство і божевілля, поставлене на конвеєр.

Спроба побороти цього Педро своїм анти-Педром – тобто перебити його міфи своїми міфами, зробити собі «Велику Історію» – дуже сумнівне і програшне починання. На жаль, в наших пенатах часто пахне саме цим. «Забрешемо і перебрешемо Росію!». Знову реанімувались казочки 90-х про трипільську цивілізацію, колиску людської цивілізації Аратту-Оріяну, про 3-4-5 тис. років українського етносу, про 1000-ліття м. Дніпро, і т.д. в стилі Сірка у Сорбонні, мільйон розстріляних незайманих кобзарів і приписаних Шевченкові недовіршиків... Або – з іншого набору – «Росію видумав Петро І», «Росія фейкова країна», «російська мова не слов’янська, росіяни не слов’яни», таблички порівняння слів, де чомусь є польські, але нема сербських. І нікого не бентежить, що ці меми – просто трольське дзеркало російських мемів про українців, але від того, що вони віддзеркалені, не змінюється їхня брехливість. Це вже змушує думати, побачивши пост історичного змісту в ФБ: «так, знову брешуть».

І це така реакція мене, українця, на якого ці побрехеньки не вплинуть. А що казати про не-українців? Ми і так ледве вибороли право бути почутими і щось казати в широкому світі, а тут на всі боки лунає «абирвалг одвічна Україна». Радує тільки те, що це пишеться здебільшого українською. Втім, Снайдер українську знає, звідси і іронічні зауваження.

Росія сама скрізь просуває крайнощі, поляризацію. Вона підтримує крайніх лівих і крайніх правих, ультраліваків і традиціоналістів, ле Пен з Йоббіками і т.д. І нічого, що ідеології цих груп взаємовиключні. Бо мета ФСБ – не просувати якусь ідею, Порядок, а плодити довкола Хаос. Поляризація і крайнощі придуркуватих крикунів, популістів і брехунів – це знищення раціональної комунікації, культури аргументації і доказу, деградація розуму до рівня емоційно-накрученої, триґґерно-фіксованої, травматизованої інфузорії. Саме тому лібералізм і раціоналізм є найбільшим ворогом російської пропаганди.

Ворог навмисно просуває крайнощі – щоб зіштовхнути лобами, divide et impera. У випадку історії, тут ще і додаткова дискредитація та ізоляція України. Адже досить важко підтримувати фріків, що вірять як не в Ануннаків, так в якусь дику єресь. «Та вони ж неадеквати!» – вигукує росіянин і додає: «давайте знову співпрацювати, як недавно», буквально словами Блока:

Для Заходу це ще особливо спокусливо, тому що це означає повернутися в звичний світ, як і раніше, з усіма вигодами від цього. За Росію грає ця звичка, впізнаваність, етабльованість – «воно-то фрік, та респектабельний фрік», «умом Россию не понять», та особливо і не треба, головне гарно торгувать.

Тому коли наші активісти намагаються творити свої міфи, я нагадую: люди, не намагайтесь перебрехати росію. Це неможливо, Росія завжди буде брехати краще і якісніше, там багатовікова традиція брехні, напрацьована технологія брехні та її поширення. Вміють, канальї, нічого взяти, професіонали в цьому!

Тож чисто практично – не варто. Бо тоді Захід нас ще менш розуміє – бо бачить битву двох Педро і анти-Педро, які обоє «ну трошечки з’їхали з глузду». І не тому, що не переживає нашого досвіду, а і з інших причин.

А тепер до історії, точніше, її написання.

Але сучасна історія як наука давно вже відійшла від наївних уявлень ХІХ ст. І хороший історик чи філософ прекрасно тримає в умі багато паралельних процесів, оптиків, уявлень. Він пам’ятає Голокост, Руанду, Сребреніцу. Габсбурзьку, Британську, Французьку чи Османську імперії. Як будувалися нації – від США і Австралії до Албанії і Пакистану. Будь-яка фраза про тяглість більше ніж 200 років у нього автоматично викликає іронічну посмішку, бо він знає про історію Ланґедока чи Баварії, не кажучи вже про Шотландію і, скажімо, Палестину. «Never say never» – скептично скаже історик про будь-яку декларацію з такими словами як «одвічний», «незмінний», «постійний».

Сучасна історія давно відійшла від наївної ретроспективи і розмежувала історію етносу, політичних утворень, еліт, територій, мов, слів і понять тощо. Коли фейсбучні коментатори (з вченими ступенями!) закидають, мовляв, в проєкті нема античності і середньовіччя, і взагалі Снайдер і Со вважають, що українці почались з ХІХ ст., то, окрім бажання показати кількість авторів в проєкті, чия тема означена як «доісторичні часи», хочеться сказати: не переживайте, всі модерні нації почались в ХІХ ст., навіть росіяни! (не згадуйте про румунів).

Чи варто казати, що змішувати етнос (народ) і націю – це соромно? І що сучасний історик прекрасно знає, що це зовсім відмінні речі. Якщо історію етносу-народу – після того, як визначитеся, що це, насамперед мова, чи насамперед генетика – можна простежувати на сотні і тисячі років назад, то історія нації, політичної свідомості, це зовсім інша річ. Беззаперечно, що будь-яка нація спирається на певний об’єктивний, мовно-етнічний базис, на певну культурну традицію і минулі історичні форми політичної ідентичності, як себе визначали люди 400 років тому. Але це опертя – дуже умовне. Це як старі, дуже різні цеглини, які залиті шаром цементу. Цеглини були, ніхто не сперечається, та тільки цемент не забувайте.

Історик і філософ можуть роками міркувати про роль особистості в історії, значення передвизначеності і випадку, традиції і розриви, спадкоємність та інновації, обумовленість і спонтанність тощо. Історик може побачити історію через різні призми – ту ж територію, про яку говорить Снайдер, чи кулінарію. Історія багатовимірна, поліваріантна, нелінійна, складна. В ній було багато різких поворотів, розривів, що ламали усталені межі і тенденції, після яких вже не могло бути, як раніше. Що (не) було б, якби (не) було Х? – чотири питання одночасно. Якби не Манцикерт, не чума Юстиніана, не дурна куля, що влучила в Тимоша?

Що очевидно – так це те, що час наївних генеалогій від царя гороха минув, і намагатися гратись в погану гру 200-літньої давнини – це нерозумно. Як ото кажуть, що маленька радянська армія не може перемогти велику радянську армію, так і маленька історична міфологія не може перемогти велику (тут «великий» означає «большой», big, not great). Маленька брехня не може перемогти велику брехню.

Сила України в тому, що Україні не треба брехати, її зброя – наука і історична правда, в усій її складності і нелінійності. В це вірив ще Драгоманов, творець української політичної спільноти в значній мірі. Україні не треба хитро натягнуті байки, навпаки – сила України в тому, що вона руйнує міфи, викриває нікчемність блиску фейкових палаців. Жорстка реальність України руйнує будь-який міф, який хоче до неї причепитися – міф Речі Посполитої чи міф Російської імперії, будь-який.

Україна – це не міф, а mythbuster. Українці – руйнівники імперій. Так, етнічні українці були в складі спільнот, що будувати великі імперії. Але – не втомлюсь повторювати – коли етнічні українці будували великі імперії, вони не діяли ЯК українці. Вони діяли ЯК хтось інший – gente Rutheni, natione Poloni, малороссы, марксисти, борці за світову революцію тощо – але не як УКРАЇНЦІ, тобто в першу чергу, як носії української ідентичності і суб’єктності. Але як тільки українці знову зверталися до себе – «Чиї сини? яких батьків? Ким? за що закуті?» – імперії сипались, як карткові будиночки.

Тому що українська унікальність – не у величній самозамкненій самодостатності суверена-самодержця, що сам по собі нікого не потребує. Це омана Суб’єкта, міф Модерну, що так вписувався в імперіалістичну мрію про автаркію – настільки ж красиву, наскільки ж і криваву, і брехливу. Українська унікальність – мережа, перетин, спілкування, впливи. І – ні, це не так, ніби поряд два великих суб’єкти, а ми, мовляв, такий собі перетин-місточок, ні! Немає «суб’єктів», «вони» – теж «мережі, перетини», різоми тощо. Немає «ізольованого самодостатнього» Я, Декартів міф прекрасний і хибний. Я виникає у взаємодії, виділяється із первинного слова Я-Ти. І серед всіх цих мереж і впливів Україна постає як надзвичайно потужна мережа і простір комунікації. В цій картині мережевої історії гори обертаються в доли – велетні і малюки міняються місцями, імперії малішають, а такі, як Україна, відкриваються в своїй славі. Мабуть, про це Снайдер сказав: «якщо говорити про російські історичні міфи, то історія, так як ми її розглядаємо, робить ці міфи не просто неправдивими, але й дуже незначними в загальному контексті».

Замість того, щоб своєю працею збільшувати розміри велетня, треба просто «здути» його – щоб вся його велич розчинилася, розсипалася на порох.

Сучасному історику важко повірити в особливу особливість і унікальну неповторність будь-кого. Він «надто багато знає» (тм). Справді унікальні і виняткові речі, процеси і події – це дійсно величезна рідкість. Це не означає, що інші – типові, примітивні і не варті уваги. Ні. Але це унікальність іншого виду. Не унікальність суб’єкта, а унікальність мережі, унікальне поєднання типових і особливих елементів. Простежити ці елементи, показати їх особливу і неповторну взаємодію, траєкторію – це показати унікальність місця, регіону, епохи. Ця унікальність і цінність – не в ізоляції і гордому стоянні осторонь з претензією бути вищим за інших в стилі Піднебесної. Ця цінність і неповторність – у зв’язках, стосунках, у причетності до різного і іншого, у спорідненості і взаємопов’язаності. Не в тому, що ти не маєш нічого спільного з іншими, а навпаки – наявність різного спільного підкреслює, що ти особливий, один серед нас, неповторне обличчя зі спорідненими рисами.

Головне – уважно читати і розуміти одне одного. Щоб не було випадків, коли два історики пишуть буквально одну і ту ж формулу, але кажуть, що вони пишуть протилежне. Щоб ми не приписували опонентові – а радше, колегам – того, чого немає. Щоб ми обирали не демонстративне протиставлення – а взаємну співпрацю і підтримку. Всеохопну раз і назавжди остаточну «Історію» ніхто не напише. Кожна оптика є лише кутом зору, втім, рівень похибки ніхто не скасовував. Великі і відкриті проекти варто підтримувати – і тут не місце для заздрощів і дешевого пошуку рейтингу. Знецінення іншого – завжди більш програшна стратегія, ніж доповнення Іншого в діалозі. Не дивно, що великі проекти мають багатих меценатів – було б дивно, якби навпаки – а меценати є такі, як є, наша економіка інших не дала. Нарешті, за плодами пізнається дерево. А мудрість виникає з діалогу.

P.S. Воєнна реальність словами Володимира Єрмоленка:

«Війна дуже швидко ампутує реальність. Позбавляє її дуже багатьох барв. Звичні речі стають недоступними....

Реальність під час війни звужується, ти бачиш тільки маленький фраґмент, на який падає світло прожектора твоєї пораненої свідомості. Він вихоплює цей фраґмент з-поміж усіх, немов промінь світла на барокових картинах. Ти бачиш тільки те, на що вказує цей божественний промінь. Широти реальності, до якої ти звик у мирний час, більше не існує. Простір країн, морів і континентів змінюється простором чітких координат.

Реальність стає біднішою – але вона стає гострішою. Об неї можна порізатися. Вона завдає ран.

Реальність тут колеться, ріжеться, вибухає, прострілює, простромлює. Із такої реальності шлях тільки в пекло чи в небеса.»