Російська винятковість: привласнення і переписування історії релігії
Д-р Елейн Вільсон,
доцентка Університету Стоуні Брук та Коледжу Бернарда
Деякі дослідники вважають, що цей собор – головний символ нової цивільної релігії. Формуванню цієї релігії сприяло зокрема переписування законодавства: у 2020 році, одночасно з завершенням будівництва собору, було змінено майже третину російської конституції. Ці зміни відповідають консервативній позиції Московського патріархату, глави Російської Православної Церкви (далі – РПЦ), яка обстоює тисячолітню історію Росії, «традиційні сімейні цінності» і твердження, що шлюб укладається виключно між чоловіком і жінкою.
У поправках 2020 року до Конституції сказано, що заборонені «сепаратистські дії та висловлювання, а також спроби піддати сумнівам заслуги щодо “захисту Батьківщини”». Придушення свободи слова, тотальний контроль над національними наративами, посилення політичного впливу російського православного духовенства, зі свого боку, надали релігійним обрядам та образам нових політичних можливостей і символічного змісту. Переплетення російськ церкви, держави та армії, яке останніми роками стає все тіснішим, спонукало деяких критиків провести паралелі між сьогоденням і радянським періодом. Дмітрій Адамський, експерт із російської військової стратегії та національної безпеки, стверджує, що «обсяги й частота церковних заходів, спрямованих на виховання патріотизму, морального духу та вірності людей, зробили… зі священників майже політруків радянських часів». З риторики християнського православ’я в путінській Росії видно, що там дбають в основному не про благо парафіян – соборного тіла, вірних, – а радше про все більш роздутий російський державний апарат. Візуальні та вербальні способи вираження інформації щодо війни в Україні – показові приклади такого зсуву.
У січні 2024 року в центрі Москви з’явилися плакати про те, що війна – це «свята справа», щоб заохочувати вступати до російської армії. У повідомленні Спілки православних журналістів про ці плакати говорилось про парадоксальне злиття священного зі світським. Христа зображено з мечем, поверх цього – слова з книги пророка Єзекиїла, 25, 17: «Я довершу над ними велику помсту». На сусідньому зображенні – троє воїнів із прихованими обличчями на тлі намальованих ангелів. Довкола голови центрального воїна – німб. На бронежилеті солдата – літера «Z», пропутінський символ прихильників війни. Нижче – строфа з вірша Миколи Гумільова «Війна»:
Це воістину осяйна святість –
Місія величної війни.
Серафими, ясні і крилаті, –
За плечима воїнів вони.
Євразійське неохристиянство
Нова цивільна релігія, як бачать учені в сучасній Росії, перегукується зі середньовічною ідеєю християнства – єдиною світською культурою спільноти народів, об’єднаних під владою політичних чи культурних діячів, з християнством у своїй основі. Християнство дає ідеологічні основи, а вони, коли їх перенести у сьогодення, дають розуміння войовничої теократії путінської Росії з її виразно православним нахилом. (продовж.
Дійсно, відновлення (православного) християнства – це вся суть ідей Олександра Дугіна, неофашистського ідеолога, якого в ЗМІ часто називають «мозком Путіна». Хоча Дугін не займає офіційних посад у російському уряді, однак він є важливою і впливовою фігурою важливою і впливовою фігурою, його ідеї легко простежити в офіційній політиці Кремля. Так, есе Путіна «Про історичну єдність росіян і українців», опубліковане у 2021 році перед вторгненням в Україну, пронизане ідеологією Дугіна. Дугін говорить про потребу «відновлення розлогої континентальної імперії під російським головуванням», де російські націоналістичні почуття знайдуть своє місце у міцній «культурно-етнічній термінології, з особливим акцентом на … російському православ’ї». Більше того, Дугін ставить Православну Церкву в центр особистого і політичного, виступаючи за «тотальне воцерковлення» Росії: «Росіяни повинні усвідомити, що вони – насамперед православні; потім – [етнічні] росіяни; і тільки після цього – люди».
Як і Путін з Дугіним, глава Російської Православної Церкви патріарх Кіріл чітко дав зрозуміти, що вважає церкву і політику нерозривно пов’язаними, коли йдеться про захист національного і духовного. У червні 2024 року Кіріл заявив про важливість сильного політичного лідера як духовного провідника:
«У святковий день пам’яті святого рівноапостольного князя Володимира ми особливо молимося за нашого Президента Володимира Володимировича Путіна: сьогодні його день ангела. Це перший по-справжньому православний Президент, який не приховує своєї приналежності до Православної Церкви, який причащається, живе церковним життям і водночас є одним із найвидатніших політичних діячів сучасності, який має величезний авторитет у світі. Радіємо, що саме сьогодні маємо такого правителя на чолі Російської держави. І сьогодні ми молилися за Володимира Володимировича, щоб Господь укріпив його душевні та фізичні сили, допоміг йому як главі держави і далі вести народ до тих цілей, досягнення яких ще більше зміцнить духовне життя нашого народу і його матеріальне благополуччя. Включаючи, звичайно, обороноздатність країни, бо, як ми молимося сьогодні в молитві за Святу Русь, багато хто ополчився на неї».
Молитви за «ті цілі», які зміцнять російський народ духовно і матеріально, перегукуються з тим, як Дугін описує новий імперський порядок. Дійсно, Московський патріархат чітко дає зрозуміти, що російський духовний і національний вплив має виходити за національні межі, і це переконання він сповідує вже давно: у липні 2009 року Кіріл звернувся до православного духовенства, у тому числі й Константинопольського патріарха Варфоломія, з провокативним посланням:
«Російська Церква … розглянула з богословської точки зору теми свободи і прав людини та багато інших питань, від відповідей на які сьогодні залежить доля всієї християнської цивілізації.
Ці праці, які, сподіваємося, можуть бути корисними для всього Православ’я, є внеском Російської Церкви у загальноправославне свідчення перед сучасним світом, що втрачає свої духовні та моральні орієнтири.
Сьогодні, озираючись на пройдений Російською Церквою шлях, можемо з упевненістю стверджувати, що спасительне насіння, засіяне місіонерами Константинопольської Церкви на російській землі, дало рясні благодатні плоди, які є спільним надбанням для всіх нас, надбанням усього Православ’я».
Цими словами Кіріл стверджує своєрідну російську винятковість, яка ставить Російську Церкву на роль головного взірця для всього православ’я. У цій промові звучать загарбницькі мотиви, які не є відображенням християнського вчення, а натомість «беруть його за основу». Така позиція цілком збігається з тією, що була в часи середньовічних хрестових походів, коли «релігійні цінності та інтереси постгригоріянського папства» відображали «ключове переконання в тому, що “реформована” Церква має обов’язок активно втручатися у світські справи заради утвердження справедливості».
Словесна демонстрація сили, як правило, є прерогативою політиків. І все ж твердження Кіріла про вищість російського досвіду і прикладу є засобом позиціонування себе перед широкою православною релігійною спільнотою. РПЦ навіть на своїх парафіях набуває вигляду здебільшого риторичної сили та військової готовності. Ба більше, її мова про винятковість та першість набула відверто політичного забарвлення. У грудні 2022 року Кіріл провів обов’язкове зібрання – собор, або скликання єпископів, на якому розписував плани інтриг і змов православної спільноти за межами Росії. У своїй промові до єпископів Кіріл накинувся на патріарха Варфоломія і Вселенський патріархат, назвавши їх «знаряддями війни проти православ’я», і стояв на переконанні, що верховні ієрархи патріархату «і його провідні єпископи, яким допомагають зовнішні стосовно Церкви політичні сили, вже давно готові розколоти єдність православ’я, ведуть таємні переговори і плетуть інтриги».
Як видно з наведених прикладів, у риториці Путіна православ’я та РПЦ є практично синонімами до Росії. Путін і Кіріл вторують один одному, називаючи будь-яку небезпеку для Росії загрозою цивілізації, і водночас вказують на ядерний потенціал Росії та її готовність застосувати його. Так, у січні 2023 року Кіріл заявив, що знищення Росії означатиме знищення всього світу.
«Будь-яке бажання знищити Росію означатиме кінець світу. […] Сьогодні нам відомо, що існують дуже великі загрози для світу, нашої країни та всього людського роду[…]Велика російська держава, яка володіє дуже потужною зброєю і населена дуже сильними людьми, які з покоління в покоління завжди були мотивовані на перемогу, які ніколи не здавалися жодному ворогові, [завжди] виходила переможцем».
Через рік, у лютому 2024 року, у своєму зверненні до народу Путін заявив: «Усе, що вони [Захід] зараз вигадують, чим погрожують усьому світові, – все це реально загрожує конфліктом із застосуванням ядерної зброї, а отже, і знищенням цивілізації».
Не дивно, що Московський патріархат повторює войовничу риторику Путіна і говорить про суперечності між прихильниками православ’я як про своєрідну війну, якщо згадати євразійську філософію Олександра Дугіна. Ідеологія Дугіна підтримує ту ж мілітаризацію християнства, яка живила хрестові походи. Він вірить у постійне «зіткнення культур, де релігія є основою цивілізації, а цивілізації – рушійною силою історії». Важливо, що православ’я Дугіна далеке від канонічного, воно просякнуте радше містицизмом. Як писав Гордон Р. Міддлтон, директор Програми стратегічної розвідки в Коледжі Патрика Генрі:
Одна з яскравих характеристик євразійства – це його прихильність до есхатологічного тоталітаризму, який у контексті російського містицизму метафорично трактується як кінець земної дійсності та возз’єднання з Божественним. Есхатологічний тоталітаризм поєднує ці богословські та політичні цілі з переконанням, що досягти цієї найвищої мети можливо лише шляхом встановлення абсолютного тоталітарного контролю над людством. […]
Дугін мислить у руслі езотеричного гностицизму, [який] … вміщає в собі різні види «магічного» світогляду. В ньому навіть можуть поєднуватись язичницькі практики, […] кабала та спотворена християнська філософія, а також окультизм і такі практики, як вікка,[1] та ідеї нью-ейдж.[2]
Схильність поширювати своєрідне гностичне, містичне розуміння ролі Росії в глобальному світовому порядку через інститути церковної влади можна бачити й у нещодавній проповіді патріарха Кіріла в Успенському соборі у Смоленську в жовтні 2024 року. У ній представлено бачення російської моральної та військової могутності, яке повністю відповідає євразійському світоглядові:
Моє побажання таке: по-перше, зберегти православну віру – наше спасіння, основу нашої національної свідомості, джерело нашого патріотизму і любові до нашої великої і малої Батьківщини. Православна віра сформувала наш народ і нашу країну, і жодні сили, які сьогодні намагаються зруйнувати нашу країну і нападають на нашу Церкву, не можуть і не повинні здобути жодного успіху. Їхні атаки мають бути відкинуті, як наші героїчні предки давали відсіч арміям чужих племен, які прагнули захопити і згубити наш єдиний народ».
Езотеричний гностицизм Дугіна не просто надає православному християнству ліцензію на вбивство. Він вибірково використовує аспекти християнства як інституції та поєднує їх із первісними духовними і навіть язичницькими поглядами і практиками. У результаті виходить потужний світогляд, який у руках РПЦ помагає поєднати безліч суперечливих смислових сфер і відповідні до них символи, щоб узаконити своє верховенство в православному світі. І саме це змішання смислів породило візуальні, риторичні та практичні логічні помилки, які призвели до того, що сучасна російська войовнича теократія набула таких проявів, як посилання мощей святих на орбіту чи благословення ядерних боєголовок.
Православна іконографія зазвичай має на меті вразити глядача і таким чином допомогти йому піднестися до божественної всемогутності. У путінській Росії нова мілітаристська іконографія має на меті виховувати страх і покірність перед божественним. Однак «божество», про яке йдеться в ній, – це свята Російська держава. Як пише Валентина Ізмірлієва, директорка Інституту Гаррімана в Колумбійському університеті та дослідниця російської православної культури: «Порядок – це символічне запровадження, основане на здатності мови творити суспільну дійсність», а отже, коли про божественні імена і постаті «говорять з позиції влади, то тим самим [прагнуть] цілим спільнотам християн нав’язати бачення порядку і формувати їхнє життя відповідно до цього бачення».
Саме такою є роль проповідей Кіріла. Патріарх РПЦ уникає сучасної геополітичної дійсності, звертаючись до «корисного» минулого – до витоків християнства на східнослов’янських землях, або до Київської Русі, щоправда, опускаючи важливе уточнення: «Київської». Виступаючи в листопаді 2023 року перед учасниками Всесвітньої конференції співвітчизників, які проживають за кордоном, він сказав: «Церква, усвідомлюючи намагання зовнішніх сил посіяти розбрат і ненависть, стерти нашу справжню історію і культуру, робить усе можливе, щоби зберегти під склепіннями храмів простір миру, молитви і розради. На кожному богослужінні ми возносимо молитви до Господа за якнайшвидше подолання ворожнечі і відновлення взаєморозуміння між країнами історичної Русі».
Таким чином, шляхом візуальних та вербальних виражень російський проєкт відновлення християнства набуває свого вигляду, маючи на меті нав’язати новий світовий порядок за допомогою духовно викривлених націоналістичних термінів. «Російські конструкції корисного минулого» процвітають у «патріотичному дискурсі, що виник у Росії за останні кілька десятиліть», і, як зазначають богослови та соціологи, змішування духовного з цим російським міфологічним світом допомагає Московському патріархатові зміцнити РПЦ «та її ціннісну програму як цивільну релігію для Росії».
Сила вища за страстотерпництво
Путінська Росія переглядає історію, розмиваючи кордони між окремими сферами впливу. Це не нова політична стратегія. Політолог Тімоті Мітчелл писав, що коли йдеться про видобуток і розподіл ресурсів, розмивання кордонів неминуче.
Нафтова промисловість покладається на «налагодження зв’язків і творення альянсів, що не розрізняють матеріального й ідеального, економічного й політичного, природного і суспільного, людського й нелюдського, насильством і позиціонуванням себе. Ці зв’язки уможливлюють перехід однієї форми влади в іншу». Щодо сучасної Росії, як стверджує Ілля Калінін, «корисне минуле, є одним із таких видобутих ресурсів. У випадку російських запасів нафти і/чи урану, а також релігії, що набула форми інституції, бачимо ту ж динаміку, про яку говорять Калінін і Мітчелл. Специфічний видобуток і використання національних ресурсів, образів чи ідей у руках влади стає тим, що долає соціальні та політичні розбіжності. Московський патріарх вихваляє розробку ядерної зброї як божественне провидіння, тоді як вибіркові приклади і маніпулювання символічним авторитетом святих – що сам по собі є культурним капіталом – використовується для виправдання кампанії «праведної» війни.
Дуже показово, як останнім часом відновлено культ деяких святих у Росії. Князь Володимир Великий став центральною постаттю в релігійному та політичному позиціонуванні, особливо після анексії Криму в 2014 році. У 2016 році Путін святкував встановлення пам’ятника святому Володимирові в Москві. Під час урочистості Путін говорив про центральне місце цього святого в російській історії і відзначив новизну пам’ятника, зовсім ігноруючи той факт, що такий пам’ятник вже давно стоїть у Києві. Шість років опісля, напередодні вторгнення в Україну в лютому 2022 року, Путін заперечив окремішність і суверенітет України, заявивши в телевізійній промові: «Україна для нас – не просто сусідня країна… Це невід’ємна частина нашої власної історії, культури та духовного простору».
Володимир – відправна точка, корисна як для російської церкви, так і для держави, оскільки його історія – це одночасно і численні військові завоювання, і рішуче запровадження християнства в Київській Русі. Але в той же час у церковних висловлюваннях підозріло відсутні будь-які згадки про страстотерпців. Страстотерпці – окрема підгрупа святих мучеників у східнослов’янській традиції. Страстотерпці відзначалися тим, що смиренним приймали свою долю.
Страстотерпці буквально є ключовими для РПЦ. Борис і Гліб, два сини Володимира Великого, є першими святими російської православної традиції. Борис і Гліб без спротиву прийняли свою смерть від руки старшого брата. Відмовившись брати участь у міжусобному конфлікті, ці вшановувані постаті є потужними символами ненасильництва. Насправді, у візантійській традиції вважалося, що основа їхньої влади – їхня мученицька смерть. Однак це викреслює їхні імена із сучасного політичного проєкту Росії, спрямованого на просування корисного легендарного минулого. Борис і Гліб не корисні для путінського бачення православ’я, у якому брат воює проти брата, і де росіян заохочують вступати в армію за матеріальну і духовну компенсацію. Марк Тулі, президент Інституту релігії і демократії, говорить, що мучеництво Бориса і Гліба – це образ підпорядкування церкви державі; проте їхній неспротив є врешті виразним прикладом християнського принципу ненасильництва і любові до ближнього, а не підкорення будь-якій інституції). Протягом останніх двох років патріарх Кіріл не вшановував цих ключових постатей мучеників і не згадував про них. Після квітня 2022 року пошук на офіційному сайті Московського Патріархату за ключовими словами «Борис», «Гліб» і «страстотерпець(-ці)» не видає жодних результатів.
Цікаво, що разом із відвертою відсутністю згадок про святих мучеників в офіційних проповідях РПЦ, на священників, які виступають проти війни, чіпляють ярлик «пацифіста», або ж вони самі неявно присвоюють його собі. У 2023 році російського священника Іоанна Коваля позбавили сану за відмову молитися за «перемогу» в Україні. Він змінив одне слово, щоб замість «перемоги» в молитві звучало прохання про «мир». Коваля викликали на дисциплінарну комісію, і під час слухань з’язувалося, що пацифізм фактично ототожнюється з підтримкою України. Як писав Сергій Чапнін, Коваля запитали: «Ви пацифіст? Ви підтримуєте Україну?»
Те, що постійно згадують Володимира, але зовсім не згадують Бориса і Гліба, означає, що в РПЦ вшанування святих вибіркове і стратегічне. Такий вибір постатей свідчить про семантичний зсув у новому російському православному світі. Витіснення Бориса і Гліба звільняє місце для нових рольових моделей – нового покоління «святих воїнів».
У вересні 2024 року «Журнал Московської патріархії» розповідав про тенденцію серед військових частин у Донецькій області: більш ніж 35 частин назвали себе іменами православних святих і взяли собі їх за покровителів. Цих солдатів часто відвідують священники і регулярно проводять для них богослужіння. Командири відзначають, що «у тих, хто служить у цих підрозділах, виховується особливе розуміння обов’язків і самопожертви у воєнний час», і як результат – «підвищується їхня військова дисципліна та боєздатність». Один із таких підрозділів названо на честь святого Дмітрія Донского – князя, відомого своєю перемогою над монголами в 1380 році, який останнім часом знову став популярним у наративах Кремля і РПЦ, завдяки своїй військовій біографії. Боєць із підрозділу «Донской», із зображенням князя Дмітрія на шевроні, у своєму інтерв’ю розповів: «Те, що наш батальйон носить ім’я святого князя, додає хлопцям внутрішньої сили. Вони служать з вірою в те, що їхні молитви до святого Дмітрія захистять і зміцнять їх у бою».
Сила і вищість – наскрізні теми в тих сферах, де перетинаються російська віра і сила, і ці теми творять наратив про російську моральну і військову перевагу. На іншому з вище згаданих агітаційних плакатів за спиною безликого солдата стоїть Христос, а над ними обома стилізованим шрифтом, що так нагадує вигляд Святого Письма, написано: «Христос переміг пекло, переможе і Росія».
Візуальні та вербальні образи й вирази РПЦ вже давно збігаються з мовою Кремля. Від вшанування святих до телевізійних роликів і проповідей – влада в Москві належить двом: Путіну і патріархові. Їхні узгоджені висловлювання, незважаючи на викривлену семантику, вкоренилися у спільному синтаксисі, і це уможливлює такі логічні помилки, як Христос із мечем у руці. Валентина Ізмірлієва, досліджуючи християнську логіку впорядкування, стверджує: «Системне знання схильне співвідносити слова, якими воно послуговується, зі своїми власними класифікаціями, тобто співвідносити, так би мовити, свою мову зі своїм баченням порядку». Саме таким чином спільна риторика РПЦ і Кремля перетворили послання Христа про ненасильство на заклик до насильства і його виправдання. І як сталеві колони та позолочені мозаїки підтримують і прикрашають головний собор Збройних сил Росії, так само й візуальні та вербальні вирази російського націоналізму і православної вищості, що їх просуває Кремль і Московський патріархат, вибудовують небезпечну наративну позицію, де війна проти України – священна, де єдині святі, гідні пошани, – це силовики і де світ буде спасенний завдяки встановленню російського православного неохристиянства.
Переклад з англійської Ольги Пастух
[1] Вікка(англ. Wicca) – сучасна неоязичницька еклектична релігія, заснована на ідеях магії, поклонінні природі та шануванні божественних сил, сучасна реконструкція стародавніх вірувань. Поєднує елементи язичницьких культів із сучасними духовними течіями. – Прим. пер.
[2] Нью-ейдж (англ. New Age) – духовно-філософський рух, виник у другій половині XX століття, своєрідний синтез східних і західних духовних традицій, містицизму, науки, ідеї особистого розвитку та альтернативної медицини. Не є чітко структурованою релігією, а радше світоглядом, який об’єднує різні практики, вірування та ідеї. – Прим. пер.
