Мій тато, Дмитро Димид, народився 8 листопада 1924 р. у селі Гошеві, Долинського р-ну, Івано-Франківської обл. Вивезений до Німеччини 7 березня 1942 р. На дорогу отримав вишивану сорочку. Розпочав примусову роботу 21 квітня 1942 р. у бавора (фермера) Фріца Фройлінга у селі Талгайм біля Вюрзбурґу. З 21 липня 1948 р. до 31 березня 1975 р. працював в Шарлеруа, Бельгії, в копальні вугілля. Там помер і похований 26 жовтня 1987 р. Ціле життя мріяв про незалежну Україну і служив в храмі паламарем на добровільній основі, а також виховував трьох своїх дітей в українському дусі.

Мій тато, Дмитро Димид, народився 8 листопада 1924 р. на св. Димитрія, у домі Юрка і Ганни у селі Гошеві, Долинського р-ну, Івано-Франківської обл. Дітей вдома було дванадцять. Скінчив польську три-класову «публичну вселюдну школу» в червні 1938 р. Вивезений до Німеччини 7 березня 1942 р. На дорогу отримав вишивану сорочку. Розпочав примусову роботу 21 квітня 1942 р. у бавора (фермера) Фріца Фройлінга у селі Талгайм біля Вюрзбурґу. З 21 липня 1948 р. до 31 березня 1975 р. працював в Шарлеруа, Бельгії, в копальні вугілля. Помер і похований у Шарлеруа, 26 жовтня 1987 р.

Ціле життя Тато мріяв про незалежну Україну. Знайшов собі українську дівчину Розалію із Боснії в Югославії і одружився з нею в 1958 р. До одруження мав готову валізку, щоб повернутися до дому при першій нагоді. Ціле своє життя служив в храмі паламарем на добровільній основі, і до кінця сповняв обов’язки церковного скарбника, а також виховував трьох своїх дітей в українському дусі. Вдома всі розмовляли тільки українською.

Тут подаю частину споминів мого Тата, які висвітлюють деякі події ІІ Світової Війни (особливості стилістики мови збережено і де-не-де мною пояснено слово курсивом у дужках):

 

КОМУНІСТИ

В селі було два-три комуністи. Знав одного з них. Цe був такий дурненький комуніст. Не знав ані «бе», ані «ме». До церкви ходив. Але там було коло нього кому мішати (каламутити). Після пару тижнів, це було на весні 1940 р., їх забирають, не знаю, чи до Києва, чи до Москви на візиту. Там показали, яка то є культура. Приїхали і розказують, що там багато виділи. Коли вони нічого перед тим не бачили, ходили до містечка – на базар, то потім легко говорити про місто. Розказували як там добре, які колгоспи великі, що там все роблять машинами, всі спільно працюють.

Повістка Дмитра Димида на примусову роботу до Німеччини

КОЛГОСПИ

Так і вони зараз взялися закладати колгоспи в Гошеві. Він був з тих багатших, але сам не запишеться. В селі не вдалося колгоспу закласти, бо село було таке: тут стоїть гора, а тут річка і тут трошка поля, а там знову річка, так що село є поділене. Збоку села йде сусідня ріка Свіча, а наша річка Лужанка перетинає село через половину, так що поля порозкидані. Село знаходиться на долині, ще є теж мала частина села на горі і за горою.

Ми мешкали на долині, вже при кінці села, близько села Витвиця.

І так пробували закласти колгосп. Шукали, шукали і їм не вдалося. А то була комісія здалека зложена із комуністів.

Бо люди, що знали, говорили «триматися сильно, не пускати, а як вже знайдеться половина таких що запишуться, то пропало у вас все». І так, що в нас ще довго трималися. Але в тім річ, що на другому селі Тяпчі, там вже їх було більше. За Тяпчою, з одного боку Княжолука, а далі було два села, де мешкали колись німецькі колоністи. Одне з ник називалось Дебелівка, а друге не пам’ятаю яке. Ці два села мали з яких 5 разів більше поля, ніж Гошів. Там поля були мокруваті. Але коли робить сам для себе, то так працює, щоби щось було. Коли там німецький селянин робив, то він не рвався, щоб мати широке поле. Він плекав 5 метрів, пізніше викопував такий рів і так за порядком, так що коли йшов дощ, то вода спливала. Так по дощі, вода виглядала немов ті хробачки, що в’ються по полі. Вода блищала. Всі вони виїхали з початку війни, коли почули, що російці прийдуть. Напакували свої фіри (віз) дещо мали і що могли, тай везли собі до Німеччини, а решту позалишували. Доми стояли. Комуністи відразу пірвалися (кинулися) там заложувати колгосп. І хто? Той бідний, що мав тільки городик і може козу тримав, а то курку, яку свинку, корови не мав. Такі то подумали – піду, тай дістану дім і поле. І так обманювали людей, що дістануть дім і поле. Бо як зібрали людей до купи, то все до купи. Подіставали різні речі. І ще рішали, що той багач, має три коні, то треба від нього взяти два коні. А там той що має два, то треба від нього взяти одного. Набрали вони худоби, набрали коней зі сіл. Вони все мають, господарюють! За пару тижнів вся худоба, що вони «дістали» зачинала гинути. Вони мали, але працювати, годувати, обходити? І так тягнулося – звідси орали і там давали, а вони все нищили і нищили.

В тому селі, що по дорозі з Гошева до Долини, були мокряки, а тепер нафту видобувають там. І там 1940 р. приїхали трактори і давай орати всю землю. Як зорали, то кілометрами тягнулося. Таке рівне то було. Бачив ти ряд без кінця. Там посіяли пшеницю. І прийшов дощ і зробилося море, ну море. Вода була всюди, вона не стікала. Вся земля стояла до купи, так що вода не могла стікати. Це було поле з глини, що не приймало води. На такому полі все росте, але має воно свої закони. І так, там де колись діти ховалися в збіжжю, тепер виросло воно таке пусте (тендітне) і тоньке, що не було що косити. Багато вони там накидали того зерна, але нічого не позбирали. Наступного року посадили якусь брукву, але також нічого не вийшло з того.

БОЛЕХІВ

А з іншого боку села, то робітники ходили дальше до фабрик, до Болехова. Там був тартак (лісопилка, столярня). Так ідучи, то найперше був тартак – у ньому багато робили. З противного боку дороги зі шутру (річковий камінь) камінь мололи. На другому боці була велика площа. У нас таких пляців (площа) було багато, їх називали «заринок». На них трава росла, худоба паслася, молодь і діти бавилися в свята і неділі. Там була бочкарня, де бочки виробляли, там столярня, де меблі майстрували.

То було так з приходом до міста. Далі через місто шкіру виробляли, то було щось 16 гарбарень (майстерні, де вичиняють шкіри). Коли я там ішов, то ці місця так смерділи... Це було все так через місто.

За містом була цегольня. А далі так на скрут йшла дорога до Стрия.

Я так ходив від Стрия до Долини. На початку, як скінчив школу, тоді не було що робити (1937), так що пішов і працював у бочкарні у Болехові. Це було ще за Польщі. Здається мені, що два роки там працював. Це було 4-5 кілометрів від хати. Ходив пішки.

З одного боку заходило дерево, а з другого виходила бочка. Все це було сухе, тут різали, складали, пізніше знову завертали до сушарні, а там витягали на гору і гиблювали – так і виходили бочки. Ну і я там працював. Вивозив на двір шкалі (дощини) і складав, запихав до сушарні дошки, а також відбирав гибльовані дошки. Опісля бочкарня зайнялася, якраз тоді, коли надходили росіяни. Коли запалилося, то пізніше був суд і шукання, пізніше... Не знати хто запалив. Може хтось папірoca кинув поміж гиблюки (опилки, тирса), бо як гиблюється дерево, то трачиння (опилки, тирса) дуже горяче, а таких машин було 15. Завжди забирали ці гиблюки, то таке дрібнесеньке на купу сипали на двір, потім і продавали і забирали люди і до гною мішали. Грубше несли до п’єцу (піч) і воно там горіло. То була мала фабрика, там був і жид (Євреїв в Галичині кликали жидами, це вплив польської мови, а не образлива лайка), і поляк, і українець – разом все провадили. Великі фабрики належали державі. Поляків мало у нас було, то жиди більше тримали комерс, вони теж і працювали. Але наших було більше робітників.

У ЦЕРКВІ

Підлога була з дощок. Нераз було болото коли виходив з церкви. Як впав дощ, то було страшне, а вже коли прийшов на вечірню, то підлога блищалася. То завжди дві жінки несли тих пару мішків, полили, позамітали, блищиться тобі то. Я не бачив ніколи щоби мили, завжди трачінням пуцували.

Посвідчення особи Дмитра Димида видане Українським Центральним Комітетом у Генеральному Губернаторстві

ЛЮДИ ПРОПАДАЮТЬ

А в других містах, то було що раз менше людей. Однак люди своє знали, своє робили, один другому розказували що робиться, що там діється. А цього будуть брати, того будуть брати і ще того будуть брати і давай ті тікати. Тих найперше забирали, що переписувалися з чужою державою. Пам'ятаю, що в нас багато родин вивожували. Ми також були на списку. Вже все зрихтували (приготували), чекали мінутку. На вечір ніхто не спав вдома. Тато й стрий (брат батька) ніколи не спали вдома, а десь на сіні чи у полі, у лісі. Таких вивожували до війська. Прийшли вночі, вставай, а пізніше глибоко, глибоко до Росії, на Сибір, не знати де вивожували. Мої вуйки (брати матері) всі повтікали. Михайло Матвіїв втік найперше до Німеччини, а пізніше як німці прийшли, то вернувся.

ДОЩІ

У жнивах 1939 р. упав малий дощик, я пас тоді худобу на заринку. Завважив я, що вода в річці піднеслася. Вода заливала поля. То в горах впав великий дощ і затопило в нас майже пів села. Вирощували собі трохи сіна, збіжжя, коноплі, бараболі (картопля). А на бараболі було тоді з 50 цантиметрів намулу. Зачали копати бараболю, вона була ще добра, але щоби відразу споживати. Якщо ти її витягнув на верх і вона постояла пару днів, то починала гнити. Так, що копали для себе, щоб їсти відразу, бо довго стояти не могла.

Це було в 1940-41 р., зачинали вже косити збіжжя, бо знаю, що в нас в борозі вже сіно стояло і було багато сіна. За пару днів вже вода заточила сіно. Як сіно заточене, то води всюди є. Сіно стоїть вкупі, так що в нім вода париться і лізе догори. Тоді скоро поробили різні риштовання, бо всюди ще було мокро, і сіно порозкидали, щоб воно не зігнило все. Решта викинули. Зачинали його трохи мити – кидали у воду і чистили від намулу, – а то багато його було. Тягни його сюди, суши, пізніше знов складай. Хоч то не легко було, все одно робили, кожний як мiг, щоб щось врятувати.

Тоді восени не було що їсти. Тато захворів, а в дома вже була мачуха. Федьо якраз також хворий був. Треба йти мені разом із сусідом Шияном в інші села, геть далеко десь 50 км., аж коло Станіславова. Може там якраз, де не було повені... Може намолотимо трохи, щоби собі зерна назбирати. Взяв з дому два кожухи (з барана) щоб заміняти за щось і привезти до дому. Бо були такі, що там йшли, складали, складали і як вже мали, то взяли якусь фіру, поїхали там і привезли собі щось. Але як не можна було? Так як я наприклад ще був малим, мав тих 16 років, і ходив від села до села просити зерна. Як просив, то завжди дістав горнятко чи відерко збіжжя. Інша справа було молотити. То зима, не звик молотити, день чи два намолотив і бачуть люди, що молодий, не може молотити. Над ранком кажуть, ну спи, відпочивай, ми підемо самі молотити. Пізніше дали їсти. Бачили, що хоче робити, а не може, а не хочуть казати втікати. Так все одно дістав зерна і стільки зміг, тільки ніс і пішов до дому. Бо не було так роботи, не приймали. Кожний робив по своєму, мав час.

НІМЦІ

Коли приїхав на стацію Станіславова, а на стацїї контроля. Німці дивляться, що маєш, забирають. І так, з чим поїхав з тим і приїхав, нічого не маєш, ще стратив той кожух, що заміняв за 50 чи скільки кілограмів того зерна, бо і то тобі забрали. І так люди мучилися цілу зиму, аж поки не прийшла весна, що принесла своє.

ЗАБИРАЮТЬ НА «ДОБРОВІЛЬНУ» РОБОТУ

А коли якраз зима кінчалася, починали забирати на примусову роботу. І того літа раз мене забрали. Був тоді аж під польською границею, та тримали. Я ще з кимсь (не пригадую ким) рішили – давай до дому! Пару тижнів ховалися, і пізніше коли вже знали, що транспорт поїхав, то тоді верталися до хати. Другий раз забрали. Тоді зі Стрия втік. Також таке то було, що пару тижнів ховався і повернувся додому. Пізніше прийшла зима і по зимі знов. Часто забирали. А тоді вже двох нас, Федя і мене. Тато ще здоровий. Забирали нас на роботу, але папері (документи) зробили так, якби ти йшов охотником (добровольцем). Самі зробили папері. Забрали нас до канцелярії до війта (сільський голова). Там вже було більше навезених. Забрали на фіру чи до авта і гоп! до міста. Там найперше нас на стації тримали, але потім побачили, що там забагато людей, то і втікають, і нас дали до якогось дому, до якоїсь залі і там сиділи до дванадцятої години. Чекали на коли має йти транспорт. Вже має йти транспорт. І так він на кожній стації ставав і людей пхали у вагон і далі. Вони на дверях і на вікнах стоять, так що вже нігде не виходиш. Дали тобі закурити, дали тобі по дві марки, щоби потішився. Коли настав час, прийшло військо і як ту худобу на стацію запровадили. Родичі ще приходять, але там нікого не пускають. А так на скруті дороги, десь на двісті метрів від головної дороги так у бік, накопичилося народу. Там дивиться, ще хоче щось дати, а не допускають, плач, крик. Загнали нас до стації, обступило військо і поліція. Розмішують нас по вагонах, а місця нема вже, вагони повні, крик, плач. Пізніше там є малі діти з родинами, бо забирали й фамілії (родини), були також, що самі кудись втікали. Давай малих дітей викидати, щоби місця було, а нас там пхати. Крику, плачу, то таке було... Заладували (запакували) тих ніби здорових, тамтих повикидали. А ті хочуть йти, не пускають. Страхіття, то що там було, ніж нас заладували, ніж рушив поїзд.

У ПОЇЗДІ

Рушив поїзд і клак! ґльомбу (пломбу) потягнули, через вікна втікають, шукають своїх дітей яких позабирали. Ніж направили, стоять, декотрі втікають, стріляють, на місці забивають та вже. Так, що з Болехова до Стрия то є 30 км. і ми три дні їхали. На самім мості (через ріку Стрий) вже, в біленький день, міст був збомбардований, поломаний, зробили міст – тільки самі рейки (шини), нічого не видиш. Прийшов поїзд на міст і клак! а то глибочезно, там я не знаю кілько може далі метрів є. Тільки бачиш синя ріка. Через вікна втікають. А то також не можуть; дивляться через вікно, щоби направити той поїзд, щоби міг рушити, а то ґльомба, яку як потягнеш, так всі гамульці (гальма) загамовані (притиснені). Крику, плачу, бо кожний тепер боїться, бо може ще поїзд перевернутися. Ну якось заледве рушив поїзд, пізніше дали у кожне вікно і перехід жовніра (солдата) з карабіном. Завезли тоді нас аж до Перемишля. Там ми щось два чи три дні по тих бараках сиділи. І там давай сортувати, то сюди, то туди. Ті здорові, то ніби до фабрик, а ті до господарів, вибирали самі. Так що в тім часі, з моєї кляси ровесники де було 9 хлопців, то 7 їхало зі мною. І там так порозділювали, що ми не знали хто, де, куди. Одно, що я так тримався Федя, як Федьо мене тримався. І вже потім сказали, що так як браття то поїдемо разом. Завезли нас до Гамбургу в Німеччині здається. Але ця поїздка тривала від 7 лютого до 21 лютого. Так що ми два тижні їхали той кавалок (шмат, кусень), яким за два дні могло приїхатися. Тоді в поїзді не було проблем бо нас військо везло. Ти не міг нічого зробити, нігде вийти, бо в дверах стояли, у кожному вікні стояли з карабіном, а то був такий цілий вагон з лавками, де було видно людей. Не такий вагон з компартіментами (відділи, купе), як тепер є. Ну що тоді зробиш, нігде не підеш. Вже в Перемишлі розділили були нас, так що 4 нас з тих 7 заїхали до Гамбургу. Я, Федьо, і ще два, не пригадую вже як вони називаються. А потому порозділювали, так що ти не знав, де йшов. Були такі наприклад – тато з сином їхав, Мазуровський називався, а решта самі молоді були. Ще один здається був старший. Але за одного пам'ятаю добре, то був недалекий сусід Можоловський. Молодий так би мовити, мав з яких 40 років, може й не мав. Брали сина, а він не хотів, і так думав поїхати зі сином. Пізніше, там був розумний, маґазин тримав добрий, то сюди то туди, мудріший був від нас. Так що думав поїхати зі сином, і пізніше щось там зробити.

18 річний Дмитро Димид - Вюрзбурґ 1942

ПРИЇХАЛИ

Приїхали там і три дні сиділи, ніж нас розібрали. А там вже приходили, бо вже мали групи, що потрібні. До фабрики потрібно 50, а там 20, а там 10, а там того, а там того. Ми сиділи в залі кіна чи театру, два чи три дні, поки нас не розібрали. Приходили тобі такі животаті, перейшов через залю, подивився. Коли хотів до фабрики, то казав 50, ну і прикликали 50. Як бавори прийшли, не мій бавор а сусід один, а відразу видно було, що був добрий чоловік. Люльку закурив, взяв одного і дивиться на руку, яка рука в нього, чи робоча чи ні! З тих двох, то і Федя і мене вхопив. Хотів брати мене здається і ше там когось, але я сказав, ні то мій брат. А якщо брат, то взяв нас обидвох. Так що він для себе і для сусіда. Для жінки тата і того тата брата. Ше з того села був з ним один бавор і нас 6 з Гамбургу поїхали до Візбурґу.

А там у Візбурґу вже був господар Фріц Фройленґ і ще там сусіди. О так їхали 10 км. до міста щось купити і так чекали на тих, що приїдуть. Увидів, поплескав, і каже «ком, ком». Ну вже «ком, ком», а що я тоді знав, а вже то чув в Гамбурзі. Вже тоді не втікали, вийшов на двір, дивився, там деякі, що знали, що голодний, якийсь кусник хліба тобі дав, хоч як ми заїхали до Німеччини, то вже не було тобі страшно. Там тобі через паркан якусь кромку (окраєць) дали, або в місті люди бачили якісь то молоді собі сидять і хотіли помочи.

Поїхали там, до села. Ще по дорозі дав тобі хліба і ковбасу – їж, казав «есен-есен». Голодні були, вкусив раз, а як вже їдеться, то знаєш... А то тобі кониська такі, а я собі думаю, як коло того коня ходити, тим коньом робити, то аж страх, я страх коней боявся вдома. Робив, але боявся коней, не хотів навіть до будки (стайні) брати коней.

У БАВОРА

Заїхали на подвір’я, подвір’я величезне, розпряг коня, вже йому помагав, але боявся, щоб мене не копнув, бо не знав. До стайні завів коня, але не міг я його досягнути – такий величезний. Там два величезні коні, два бики. В другій стайні, а там худоби, уяяй, одна коло другої, одна коло другої причеплена. Відразу подумав собі: ну то ж мені буде, як буду пасти худобу?! То паскудна робота! Дивлюся, тут поля нема, якийсь ліс видно, як піде в ліс та худоба, то буде катастрофа, ну яке то паскудне! Пообідали, і пішли до роботи. Він там робить, а я за ним ходжу. Пішов до пивниці, кошиком несе буряки, одним він, а я другим. Поки що то робить, обчищує, там кидає у машину. «Ж-ж-ж», машина змолола. Пішов в другий кінець, там кошик зі січкою, що нарізано, там солома і сіно, то змішав гоп! там в кисту (скриня) накидав, пізніше з кисти знов у кошики. І тоді давай кормити худобу. Що дві корови кошик кидаєш. Пізніше взяв щітку, показав як пуцувати (натирати) худобу. Пуцував. Викинув гній на двір. А в нього все чисто було. Як була купа гною, пізніше треба було розправити, щоб то рівно було. Худобі треба пити дати. Найперше по однім відрі, як хоче більше то другий раз дати. Позамітали, і всюди чисто залишили. Тоді до хати. За стіл посідали. Повставали, всі моляться. А там мені махають, а що вони моляться я не розумію і по свойому молюся. А «ґут-ґут», добре, бо всілякі були робітники, також такі що не молилися, а як господар був католик, то хотів щоби молитися. Не пригадую, чи той перший день була п'ятниця чи субота. За пару хвилин прийшов поляк, сусід. Ну то вже розговорилися, то вже цілком інакше, той говорить по-польськи, то вже розуміється. Зачинає говорити, що тут буде добре. Там щось поговорили обидва, і каже йти до себе. Там господар був добрий. Дали мені таку півлітрову шклянку вина, «дрік», пий, посидів і пішов до дому. Рано, господар застукав і «афштейн», і так помалу, помалу, навчився, три роки переробив у Талгаймі і пізніше – війна.

ВІЙНА

Війна на Німеччину нападає. Літаки бомбардують, то там, то тут, це було десь при кінці 1944 року. А такі молоді як я, то кожний вже тішиться, вже додому поїде. Ну але як вже звик, то ладно, вже переписувалися з домом. Пригадую якраз тоді з дому, прийшла вістка, що вмерла сестра. Я навіть хотів їхати до дому, ходив до того Ратгавз, до канцелярії, до бурґемайстра (міський голова), щоби поїхати. Ні не можна, не можна їхати! Багато як їхали, то вже не верталися. Написав до дому. На другім селі був мій товариш, а я три роки того не знав. А так як звик то було добре.

Як прийшла неділя, я ще мав в що вбратися, то показали мені і я йшов до церкви. Мусів йти до церкви. Друге село було мале, а там були великі господарі, може 40 господарів, а робітників коло 150, так що кожний мав по 4-5 робітників. Було й по 8-10. Там було багато поляків. Дивізійники поляки були. Там були протестанти, а тут були католики, так що ті поляки ходили сюди до церкви. А згодом то для них була Служба Божа по обіді, і пізніше нам казали йти там, але й тут і там не розумієш, і ми не хотіли. Нас багато не було, я, Федьо, Стефан, Гліб і білорус, а решта поляки. Гліб був такий, що не вмів нічого робити. Пізніше по тих роках, я пішов там, де він робив.

Як почалася війна, я і один поляк були в стражпожарні (пожежна станція). Як був який вогонь, то треба було їхати до міста. Ми мали коней і помпи (насоси). Ми були резервою, але як старі не хотіли, то резерва мусіла їхати. Ну і бомбардували раз, другий раз, вже літаки такі летючки розкидали по полі. Рано то бурґемайстер зі старшими учнями по полю лазили, збирали, щоби люди не бачили. І так бачили, всюди було, не можна було все позбирати. Коли, які, афіші американці кидали, то завжди люди знаходили. Хоч було строго, не можна було, треба було зараз повіддавати, але люди знали. Бомбардували, бомбардували міста, але Вірзбурґ до останнього не рушали, бо там були багато шпиталів (лікарні) і величезні магазини вина. Вони знали, що там шпиталі і магазини вина, але що аж так багато, того не знали. Коли раз вже майже при кінці війни кинули летючки, щоб з міста військо вийшло, а ні то спалять місто. А німці сміялися з того. Так маєш в горі летовище (аеродром), а в долі місто. Видно було на горі летовище, яке було над водою, так що не треба було багато розганятися літакам. Там ще СС-и тримали летовище. А відколи фабрики порозбивали, то частини літаків робили по селах, зайняли залю, робили тут таке, там інше, то звожували, там направляли літаки, так що тоді вже тих СС-ів було повно всюди по селах. І так раз падали летючки, що до завтра як військо не вибереться, то приїдуть і спалять місто. Рано повно летючок бачиш....