Розвінчання торжества Кирила

17.08.2010, 15:27
Візит Російського Патріарха Кирила до України став останньою краплею, яка розвіяла всі сподівання на єдність українського православ’я.

Візит Російського Патріарха Кирила до України став останньою краплею, яка розвіяла всі сподівання на єдність українського православ’я.

Предстоятель РПЦ Кирил уже втретє сходить на українську землю, не приховуючи, що це стане традицією. Мета проникливого політика Кирила ясна: якщо Російська церква ще на якесь десятиріччя випустить Україну з поля зору своєї найприскіпливішої уваги, тоді Московський патріархат втратить всі свої пріоритети в Україні. Тому й на повну розпочався ідеологічний наступ. Що вибере в цій ситуації українське духовенство, та які зерна засіяні Кирилом на українській землі – у розмові ЗІКу з кандидатом політологічних наук, доцентом Львівського національного університету імені І. Франка, релігієзнавцем Андрієм Юрашем.

Два меседжі Кирила

– Завершився уже третій, 8-денний візит предстоятеля РПЦ Патріарха Кирила в Україну. Які зерна цього разу посіяні в українську землю російським патріархом?

– У землю кинуті ті зерна, що неодноразово вже були посіяні. Це зерна у формі ідеологічних меседжів для української громадськості. Головне, і це абсолютно очевидно, переконати всіх українців: і віруючих, і невіруючих, і пересічних громадян, і навіть, швидше, владу в тому, що Патріарх Кирил є зверхником, керманичем, ідеологом і натхненником Української церкви. І поза духовною зверхністю Патріарха Кирила, єдністю з Московським патріархатом, якщо йдеться про православ’я, ніякої іншої духовності в Україні бути не може.

Другий його меседж теж не новий. Він був задіяний ще торік: переконати всю громадськість, що ніякі інші церковні утворення, так звані розкольники, не можуть бути повносилими, повноправними представниками Українського православ’я. Вони є не Церквою, вони є самочинною спільнотою, яку ніхто не визнає і яка в жодному випадку без повернення до Московського патріархату не може бути духовним осердям українського народу. Оце, власне, і тих два меседжі, заради яких здійснювався цей візит. Була задіяна вся пропагандистська машина Московського патріархату за абсолютно безумовної підтримки держави і державних ЗМІ, в першу чергу я маю на увазі «Перший національний канал», який присвятив значну частку свого ефіру тому, щоб розрекламувати цю ідеологічну позицію, цю місію, яка, за задумом Патріарха і організаторів візиту, мала б стати визначальною лінією духовного розвитку України на майбутні десятиріччя.

Проповіді Кирила стали більш безцеремонними

– Торік Патріарх Кирил відзначався певною безцеремонністю у своїх висловлюваннях на адресу української держави, назвавши сам факт утворення України трагічним. Цього року виступи Кирила можна назвати м’якшими чи більш поміркованими?

– Зовсім ні. Характер висловлювань зберігся той самий, а можливо, й став більш категоричним. Торік Патріарх Кіріл – я свідомо вживаю російську форму «Кіріл», бо є прихильником того, що він же не є Кирило, і ця форма насправді відображає його ідентичність і наповнення, показує певну ідеологему. Власне торік він стверджував про єдиний народ і цього разу теж це повторював безліч разів. Про Україну він говорив лише тоді, коли йшлося про політичні кордони. І все. Про український народ як етнос не йшлося, а української культури для Кирила взагалі не існує.

В чому він ще більше перевищив свої минулорічні висловлювання, то це, можливо, що стосується «розкольників». Тут він просто називав це і породженням сатани, і це все супроводжувалося злобою та ненавистю. Якщо вдуматись, чи несло це якесь фактичне навантаження, – ні. Але Кіріл ніби окреслював явище. Але це явище, проти якого він боровся у всіх своїх промовах, однозначно асоціюється у свідомості кожного, хто слухає ці проповіді, з тими, кому опонує патріарх Кіріл. А опонує він українським помісним церквам – Київського патріархату, Автокефальній церкві. Тому те, про що він говорив ніби як про абстрактне явище, ця ненависть і озлоба саме до цих Церков. І про який такий рівень толерантності може йтися? Його ідеологічна програма є такою ж категоричною, безапеляційною, якою вона була й торік. Вона не враховує особливостей української культури, ментальності, української проблеми. Фактично, ми є свідками в церковній площині двох культурно-історичних паралелей – російської, яку представляє Кіріл, і тої, яку намагається розвивати свідома частина українського суспільства, яку можна визначити як національна, що базується на елементах, на окремішній більшості, яку не визнає Московський патріархат.

Після візиту – поглиблення розчарування та озлоби

– Після візиту Кирила у минулому році говорилося про масове розчарування суспільства. Цього ж року також спостерігаємо, що значно менше віруючих взяли участь у заходах, ніж заздалегідь передбачали організатори. З чим, на вашу думку, це пов’язано?

– Моя думка – українці вже звикли, з чим і для чого приїжджає Патріарх Кіріл. Якщо торік дехто був оптимістом, дехто був песимістом, та в будь-якому разі громада готувалася і супроводжувала цей візит. Однак цього року весь цей ажіотаж зник, з’явилося розуміння того, що навряд чи можна очікувати чогось нового для української спільноти. Вже є певні рамки, певна стратегія, яка лише буде поглиблюватися, розширюватися, але нічого не буде запропоновано.

Кількість віруючих, можливо, була не так меншою, як радикально іншою, драматично іншою. Наприклад, це число паломників, яке очікували побачити в Одесі, виявилося щонайменше в 40 разів менше. Напередодні було задекларовано організаторами 200 тис. осіб, очікували, що прибудуть вірні з кожної парафії, з кожної єпархії, що весь православний південь приїде до Одеси. А що ми побачили в результаті – ЗМІ говорили про 3 тис. осіб, організатори про 5 тис. Я думаю, що це співвідношення насправді є співвідношенням думки суспільства, яке сподівалося почути, отримати якісь поради.

Якщо ж після минулорічного візиту було розчарування, зараз, можливо, бачимо поглиблення цього відчуття в якомусь певному середовищі, перевтілення й озлоблення.

– А які настрої можна прослідкувати серед духовенства?

– Ще торік багато хто з духовенства сподівався, що патріарх Кіріл стане примирителем, єднателем Українського православ’я, бо ж він прекрасно розуміє українську ситуацію. Думали, що він приїде – дасть автономію, автокефалію, все залагодить. А що ми бачимо зараз? Навіть з висловлювань політичних діячів, експертів, пересічних громадян ми бачимо поляризацію. Звичайно ж, ті, що сповідують ті самі принципи, що й Патріарх Кіріл, вони задоволені, вони отримали черговий імпульс, потенціал, щоб зміцнити свої переконання і в цій переконаності далі розвивати цю ж саму стратегічну концептуальну лінію.

Натомість ті, хто не погоджується, остаточно зрозуміли, що знайти компроміс із візією, яку представляє патріарх Кіріл, яку офіційно представляє вся його Церква – буде неможливо. Тому треба без агресії й надмірної епатажності працювати над зміцненням засад церковного життя. І в цьому відношенні я вважаю, що візит Патріарха був останньою краплею, яка, як вітер розвіяв хмари, розвіяла всі сподівання на не формально замирювальний тон, з яким виступав Патріарх Кіріл, а насправді – внутрішньо-глибинний зміст у пошуку єдності. Патріарх в кожній своїй проповіді говорив про єдність, але це були загальні фрази, які навіть теоретично не мають дотичності до України. За цими фразами приховувалася лише гординя, вищість над іншими церковними організаціями і категоричне відштовхування будь-кого, хто сповідує інший світогляд, ідеологію, церковні ідеали.

Усі напрацювання на пошук єдності, завдяки Кирилу, будуть згорнуті

– Це означає, що після цих сигналів варто забути про єдину помісну Церкву і про діалог між православ’ям?

– З точки зору патріарха Кіріла вийшло, що діалог у нас можливий буде лише через покаяння і повернення до материнської Церкви. Це та концепція, яку УПЦ (МП) сповідувала ще в 90-х роках. Тоді на рівні багатьох документів було прийнято постанову, що діалогу з «розкольниками» бути не може і можливий лише варіант приєднання до материнської Церкви через покаяння. Потім керувала «помаранчева влада», яка так і не змогла дати реального імпульсу цьому процесу, а робила це на рівні натяків, а не на рівні реалізації будь-яких концептів. Уже в часі «помаранчевої влади» активізувалися у середовищі УПЦ (МП) ієрархи, духовенство, ідеологи, миряни, які сказали, що ми живемо в інших обставинах, ми живемо в інший історичний період, в інших політичних реаліях, щоб вимагати, демонструвати категоричну войовничість, незгоду чи повне відторгнення кого-небудь.

І восени минулого року почала роботу ця відома Комісія для подолання розділення Церкви в Україні, яка шукала консенсус між Київським та Московським патріархатом. Але після одного чи двох засідань, які відбулися, обмежилися лише деклараціями. Але й це було дуже важливо, бо вони вперше сіли за один стіл переговорів як рівні сторони і визнали, що кожна з цих сторін має власні претензії, власну перспективу, власну гідність і на основі цих засад можна вести діалог. Та після цього візиту Кирила будь-які напрацювання в цьому напрямі, думаю, будуть згорнуті та мінімізовані.

Розкол в УПЦ МП?

– Невже у самій УПЦ Московського патріархату всі миритимуться з таким розвитком подій?

– Питання, наскільки оця група реалістів у середовищі УПЦ (МП), які розуміють тих, хто адекватно сприймає українські реалії, а не відштовхуються лише від московських стереотипів, наскільки вони миритимуться з таким розвитком ситуації. Наскільки вона відчує в собі силу й далі розвивати цей альтернативний сценарій, чи вона все-таки зрозуміє, що в неї недостатньо потенціалу, або вона боїться майбутнього розколу у середовищі УПЦ і зійде з історичної арени.

Бо насправді зараз настає історичний момент. Є виплекана протягом останніх 10-15 років українофільська лінія, яка народилася в УПЦ (МП). Її, наприклад, представляє митрополит Софроній, який відверто говорить, що Україні потрібна автокефалія, і молоде оточення митрополита Володимира (Сабодана), яке долучилося до того, що Священний Синод визнав голодомор Геноцидом, і таких прикладів можна назвати багато. Це знакові події, про які не можна забувати. І ось, для цієї групи настає вирішальний момент: або вони зреалізують свій потенціал, поведуть Церкву до нового рубежу, або назавжди змиряться з теперішнім становищем.

А насправді теперішнє становище з подачі патріарха Кіріла означає повернення до реалій і традицій ще радянської доби, за якої Українська церква не мала де-факто жодної сили для самостійного існування і, тим більше, для розвитку власної ідентичності. Що є основою помісної Церкви й автокефалії? Це власна церковна свідомість. У нас є власна історія, оригінальна традиція, своя мова. Якщо цього немає, то й не потрібна автокефалія. І якщо зараз ця українофільська група змириться з цим, вона фактично визнає, що Українське православ’я не має тих елементів окремішності, самостійності, на основі яких можна говорити про автокефалію чи, як мінімум, автономію.

До речі, багато хто і в Україні, і в середовищі поза УПЦ (МП), думаю, були б готові до сценарію поміркованішого варіанту, ніж, скажімо, автокефалія, і прийняв би канонічну автономію. У цьому напрямі розвивалася ситуація за Кучми і це був той сценарій, який хотіла зреалізувати УПЦ (МП) останніми роками як перехідну форму до автокефалії. Можливо, це був би правильний і продуктивний хід, який дозволив, по-перше, тим юрисдикціям, які де-факто є автокефальними, наблизитися до канонічного статусу, а тим, які хочуть помісності – зробити перший крок до фактичної автокефалії. Це був такий своєрідний компроміс з двох боків, який міг би принести результати. Знову ж таки, після цього візиту Кирила це все стає гіпотетичним і малоймовірним в плані легітимного розвитку такої ситуації через категоричне неприйняття і заперечення Московського патріархату.

Головне, що зупиняє зараз українофільські сили в УПЦ (МП), це побоювання розколу. І це та реалія, яку жоден експерт чи аналітик не може заперечити. І в суспільстві, і в Церкві є сили, які настільки поляризувалися, що знайти вже якусь модель порозуміння між ними в плані юрисдикційному, а не світоглядному, неможливо. Є крайні прихильники єдності з Московським патріархатом і є ті, які за жодних обставин до такої єдності не готові і не хочуть її визнавати. Це дві полярні точки зору. Якщо така українофільська тенденція в УПЦ (МП) зможе існувати й надалі, ця група зрозуміє, що для власного виживання треба йти на конфлікти вже з Москвою. Бо в іншому випадку триватиме такий процес ще 10-20 років за якого, фактично, будь-які досягнення цієї групи будуть знівельовані і вони розчиняться у проросійській ідеології, традиції і культурі. Яку, власне, і пропонує, без якої не бачить розвитку православ’я в Україні патріарх Кіріл, висунувши концепцію «Русского мира».

Політик Патріарх Кіріл

Яка група в УПЦ (МП) зараз має більшу перевагу?

– Звичайно, формально домінують ті, хто визнають та декларують сприйняття візії патріарха Кіріла. Однозначно, вони зараз зміцніли. До речі, завжди декларувати своє українофільство в УПЦ (МП) було небезпечно. Патріарх Кіріл про цю групу ніколи не говорив відверто. Але його славнозвісний речник протодиякон Андрій Кураєв навіть вживав термін «оранжевые попы», яким нерідко характеризував те духовенство в середовищі УПЦ, яке було готове підтримати ідею помісності. Саме його вустами, а він є правою рукою Кіріла, адже є речі, які Патріарх може говорити відверто, а є ті, які він висловлює через своє оточення і в нього таких є кілька контроверсійних речників. Українофільська група завжди була прихованою. Був період, коли вважалося, якби було голосування на Синоді, вона б мала шанс отримати певну більшість. Але це було в ті часи, коли держава симпатизувала такому розвитку ситуації, коли президент Ющенко, його секретаріат однозначно висловлювали згоду з таким сценарієм.

Зараз, коли ієрархи, особливо в православній церкві, виховані системою, дехто з них пройшов радянську школу, багато хто пройшов цю школу політичних змін в Незалежній Україні, коли кожен президент започатковував свою політику. Кравчук хотів помісну церкву, Кучма розпочав з її радикального поборення, а потім став прихильником помісності на базі УПЦ у межах автономної церкви, Ющенко знов став радикальним прихильником помісності, тепер є повне заперечення цієї ідеї. Вони розуміють, що навіть у цілях власного виживання завжди треба йти на компроміс. На превеликий жаль, це вже частина ментальності. І я думаю, що багато хто зараз буде зважати на політичну кон’юнктуру, розуміючи, що без політичної підтримки вони навряд чи досягнуть бажаного результату. А зараз політична кон’юнктура не прихильна до українофільських тенденцій.

Тому я думаю, що можливі два шляхи: або буде обрано спосіб призупинити будь-які інтенсивні дії і вичекати ситуацію. Рік-два, подивитися, як розвиватиметься ситуація і хто стане майбутнім предстоятелем УПЦ (МП) після Митрополити Володимира, здоров’я якого є досить проблематичним. Ну і менш реалістичний сценарій: вони все-таки наважаться на те, чого боялися весь час свого існування – на мобілізацію спільноти і пошук якоїсь партнерської моделі з Київським патріархатом, об’єднання чи якогось певного союзу заради пошуку об’єднавчої концепції, яка би відповідала прагненням, інтересу і світогляду більшості українського суспільства.

Адже соціологія протягом 12-13 останніх років показує: незважаючи на домінування парафій Московського патріархату, українське суспільство демонструє, що більша частина громади хоче бачити в Україні помісну церкву Київського патріархату. Звичайно, я не прихильник того, щоб це ототожнювати з тим Київським патріархатом, який зараз існує. Головне тут не стільки структура й організація, скільки свідомість Київської Церкви, свідомість київської традиції, свідомість помісності, яка мала б відповідати і довершувати статус України як держави. Ця ідеологія постійно розвивалася. Духовенство Московського патріархату не могло в такій самій пропорції більшості підтримати ці церковні погляди. Відомо чому – частина духовенства виховувалася ще за радянських часів, з іншого боку, багато хто вихований Санкт-Петербурзькою чи Одеською семінарією, але суспільство вимагало іншого. Цікаво, що навіть напередодні візиту Кирила до Одеси було проведено там соціологічне дослідження серед молоді. І більшість молодих одеситів сказали, що пов’язують себе з Київським патріархатом. Це дуже промовистий факт, це той момент, який чудово усвідомив надзвичайно проникливий політик Патріарх Кіріл. Він це зрозумів: якщо Російська церква ще на якесь десятиріччя випустить Україну з поля зору своєї найприскіпливішої уваги, тоді вже Московський патріархат буде в однозначній своїй меншості або взагалі втратить будь-які пріоритети в Україні. І тому він почав оцю серйозну ідеологічну кампанію. Бо головне тут не гроші і навіть не повернення майна чи храмів, головне – це повернути свідомість, переконати спільноту, що їх вибір має бути на користь Московського патріархату.

Переобрання митрополита Володимира нікому зараз не вигідно

– Пане Андрію, власне ще торік пророкували можливі зміни керівництва в УПЦ (МП). Зараз цього варто очікувати?

– Навряд чи. По-перше, Предстоятель УПЦ (МП) митрополит Володимир (Сабодан) є фігурою, яка користується великим авторитетом у власному церковному середовищі. Він є лідером і в одному, і в іншому прояві: і для тих, хто є прихильником промосковської орієнтації, бо є символом того, хто очолив Харківський собор 1992 року і позбавив митрополита Філарета сану. І для проукраїнської орієнтації, бо він є символом нової політики, україномовної.

Другий момент, чому я думаю, що не наважаться зняти Володимира (Сабодана), патріарх Кіріл як стратег розуміє, що він, незважаючи на весь пресинг, не на 100% контролює український єпископат. Так склалося, що на українців в Росії завжди дивилися як на хитрих, підступних, оманливих, які можуть в будь-який момент зрадити. І це нічого нового, це просто панівна концепція російської свідомості. Кіріл прекрасно розумів, що абсолютно щирий до Москви є митрополит Агафангел – він є етнічний росіянин, для якого єднання з Москвою є життєвим кредо. Але довіритися стовідсотково Патріарх Кіріл не може жодній частині українського духовенства. Тому, напевно, буде продовжена поступова таємна робота з: або переформатування вищого духовенства, або призначення нових єпископів, а в подальшому роботі з існуючими єпископами, щоб мати не сумнівний, а гарантований результат з обранням наступного предстоятеля, який би категорично доводив, без жодних вагань, політику Московського центру на Україні. А в цій ситуації треба зачекати ще рік-два, щоб після цього кількарічного періоду, коли проросійські сили почувалися не зовсім комфортно в Московському патріархаті в Україні, а зараз є повна підтримка, щоб вони могли зміцніти, розставити власні кадри і потім блискавично на користь Московського патріархату здійснити обрання. Тому я думаю, що в цій ситуації переобрання митрополита Володимира є малоймовірним, воно не вигідно нікому.

– На Вашу думку, що продемонструвала зустріч Патріарха Кирила з Президентом України Віктором Януковичем, позачергове включення якої в графік предстоятеля РПЦ викликало так багато дискусій?

– Ми знаємо, що характер стосунків між Президентом України і Предстоятелем РПЦ є особистим. Цього, в принципі, заперечити неможливо. Є конкретні люди, яким ніхто не може заперечити персональну зустріч, тим паче, що вона відбувалася в часі відпустки Президента. Це не був державний офіціоз. Це персональні контакти, яких ніхто не відкидає, просто вони свідчать про інше – свідчать про те, що в цьому випадку особисті симпатії українських очільників стають державною платформою, базою для державної релігійної політики. Вони переростають характер особистісних стосунків, стаючи державною релігійною стратегією.

– І наостанок, на вашу думку, чи географічна площина відіграла свою особливу роль у цьому візиті Кирила? Торік були певні застереження щодо його приїзду в Рівне, цього ж року в програмі переважав південь та схід України?

– У цьому випадку, це зовсім знайома для патріарха територія, де і УПЦ Московського патріархату домінує і де справді є більшість промосковської орієнтації. Це, можна сказати, менш проблемна територія. Адже не було жодних особливих застережень чи попереджень, як торік у Рівному чи Луцьку. Цього року десь Патріарх Кіріл вирішив своєрідно ментально відпочити після особливих напружень, ідеологічних контроверсій минулорічної політики. Зараз йому була повна благодать, ідеалістичне сприйняття, тим паче, що й Одеську, і Дніпропетровську єпархію очолюють, безсумнівно, прихильники Кіріла. Він, фактично, задемонстрував без особливої географічної проблематики своє торжество. Бо візит мав перетворитися у торжество і самого Російського патріарха, і Російського православ’я.

Олена МАЛОСНЯК

"ZIK", 3 серпня 2010 року