Цей матеріал є маленькою відповіддю на зауваження патріарха Святослава в його інтерв’ю газеті «День», смисл якого простий: поки всі політики та все суспільство не об’єднається, ми ні до кого ходити не будемо – ні на покладання квітів, ні на молебні. Після такої заяви не хочеться нічого оцінювати – просто подамо думки 1) звичайної людини із присутніх на молебні (це був я особисто); 2) звичайного священика (який був на молебні) із яким я поговорив в той же день; 3) думки політика, про думки якого він мені оповів кілька днів опісля молебню. Все це не більше, ніж привід задуматися – якщо хтось це захоче почути і зрозуміти. Отже, як все це було. Простий феноменологічний нарис.

Цей матеріал є маленькою відповіддю на зауваження патріарха Святослава в його інтерв’ю газеті «День», смисл якого простий: поки всі політики та все суспільство не об’єднається, ми ні до кого ходити не будемо – ні на покладання квітів, ні на молебні. Після такої заяви не хочеться нічого оцінювати – просто подамо думки 1) звичайної людини із присутніх на молебні (це був я особисто); 2) звичайного священика (який був на молебні) із яким я поговорив в той же день; 3) думки політика, про думки якого він мені оповів кілька днів опісля молебню. Все це не більше, ніж привід задуматися – якщо хтось це захоче почути і зрозуміти. Отже, як все це було. Простий феноменологічний нарис.

 

Звичайний народ:

22 січня 2012-го. Ми з батьком прийшли на молебень з нагоди дня Злуки. Настрою залишатися на мітинг немає, оскільки єдиний мітинговий період у власному житті ми пережили під час революції 2004-го. До і після ніколи не ходили на такі заходи, але молебень на День Злуки – то святе, сходити треба. Принаймні так вважає батько.

Стоїмо, дивимося. УПЦ КП, УАПЦ, УПЦ МП. Протестанти.

І раптом відкриття – немає нікого від УГКЦ.

Реакція народу навколо – щире обурення…

Чому? Чим не угодили? Чи то лише православні та протестанти єдналися 22 січня 1919-го?

Відчуття, що тебе особисто ображено різко входить у власну свідомість.

Ну добре, ми погані, політики продажні та нечесні, але яка ж причина не прийти?

Чи то ми саме на площі – гірші за всіх українців?

І головна біль – за них: це ж як потрібно перейняти психологію фарисея, що засуджує нас як митарів, щоб просто нас проігнорувати.

Хвороба. Духовна хвороба аполітичності. Прагнення поставити хрест на народові, політикумі, громадянському суспільстві. Мрії про якийсь інший народ. Про інший політикум. Про інше суспільство. Десь все це вже читав – Ви не такі, і ми не з Вами. Ах, це ж патріарх Кирило про мітинги на Болотній площі. Люди нібито не мають право протестувати проти викрадення голосів, бо маловиховані – не поступаються місцем у метро, грубі на роботі та дома… Боже мій, яке раптове змикання аполітичності наших із ультраполітичністю їх.

Дійсно, можна впасти в повну політизацію, а можна так засудити політиків, що відпасти від народу, від реальності, від розрізнення добра і зла.

Спільність у фарисейському засудженні та відчужені від народу – хіба вона не обернеться втратами вже завтра?

Хіба народ не подумає про те, а якою є поведінка самих ієрархів? Взагалі? По відношенню до нього, до цього самого народу…

Стає сумно, невимовно сумно.

Ноги промокли, молебень завершується, пора збиратися додому.

 

Священик:

Стоїмо, молимося, промовляємо до народу.

Два відчуття заповнюють всю свідомість.

Перше: як змілів народ за двадцять років. Пам’ятаю часи змагання за незалежність – яким сильним та єдиним здавався народ. Пам’ятаю 2004-й. Яким одухотвореним виглядав народ. І яка провінційність сьогодні. Вони принесли сюди свої останні надії. Якщо не ці політики, якщо не Божа допомога – то що вже нам допоможе? Сам народ немає сили, немає натхнення, немає сили для самоорганізації. Екстаз віри кінця 80-х чи 2004-го – вже не існує. Любові як сили солідарності між собою та із політиками вони і не знали. Залишилася сама надія. Надія на руїнах цього великого хутора. Дивна надія в часи безнадійності.

Друге відчуття гризе як зубний біль: чому немає греко-католиків? Невже вони вже не вірять в цей народ. Боже, мені теж важко в нього вірити, але ж я йду до цього народу. Ти ж сказав бути із ними, коли б вони про то не попросили. Чому ж нема УГКЦ? Може вони не хочуть бути із нами? Може ми для них так само прокажені як і цей народ? А може вони просто злякалися відповідальності? Але ж що їм може бути? Від кого? Це я можу через сьогоднішній молебень втратити все. А вони? Ну ніхто ж їх навіть ні разу не арештовував! Дивно, дивно, дивно. Здається, їхнє соціальне вчення вимагає боротися проти диктатури. А що в нас зараз як не диктатура? Чому ж вони злякалися? Чому вони засуджують не зло, а всіх нас – оцих самих людей. Простих і не простих. Треба ж вміти розрізняти гріх та грішника! Що там із ними?

 

Політик:

На молебні віриться в єдність, в перемогу, в краще майбутнє. Але чому немає нікого із УГКЦ? Невже вони щиро вважають що всі політики однакові? Невже я такий самий для них як і Табачник? Невже між Лесею Оробець і Вадимом Колісниченко для них немає різниці? Невже Тягнибок такий само неприйнятний як і Марков?

Невже я чимось завинив? Треба було більше просити? Але вони говорять про своє принципове рішення... Але які тут принципи? Хто їх пояснив?

Якщо ми всі для них однакові – то чому ми захищали їх Університет? Не Табачник же його кинувся захищати!

Добре, вони хотіли єдності. Але ось вона – єдність. Всі, хто має шанси пройти в парламент як опозиція – тут і будуть реально йти на об’єднання. Чи вони хочуть нашої єдності із владою? Із Партією регіонів? Із комуністами? Із «тушками»?

Але ж як ця єдність можлива? Такого ж не буває! Завжди є влада, завжди є опозиція.

Якщо вони хочуть єдності, то може і ми хочемо їхньої єдності. Чому це є УПЦ КП, УГКЦ, УПЦ МП, УАПЦ? Давайте, ми заявимо, що будемо ходити в храми і співпрацюватимемо лише коли єдина Київська церква буде єдиною… Така заява була б абсурдною вимогою із нашої сторони, але чому такий же абсурд висувається із їхнього боку як законний?

А може їх просто купили? Ну не їх самих, а їхніх радників. Не випадково ж ці радники дружать із Адміністрацією Президента. Ну так, це всім відомо… Боже мій, це всі ж подумають, що замовлення виконано. Ні, краще про таке і не думати.

«Боже великий єдиний, нам Україну храни…»

P.S. Рішення стати аполітичними і я, і священик, прийняли через кілька днів. Політик ще тримається – бо його запитають про відповідальність – так само як і владик. «Кому багато дано - з того багато й спитається».