Після закінчення двох круглих столів стосовно співпраці ЗМІ та релігійних громад, де основною темою було обговорення більш якісного висвітлення релігійного життя в країни, я вирішив викласти власні думки стосовно цієї тематики. А проблеми насправді є.

Під час дискусії багато йшлося про те, що світські журналісти погано пишуть про релігійні громади, їхні публікації переповнені неточностями, брутальними помилками та високим рівнем упередженості. Насправді подібна проблема притаманна для інших галузей цього ремесла. Напевно, фактична відсутні такого окремого напрямку як «релігійна журналістика» [Крім РІСУ небагато кого можна згадати. Навідміну від України, в РФ з цим набагато краще: є цілі потужні відділи релігії при інформаційних агенціях, позацерковні аналітичні портали тощо] більше ускладнює висвітлення релігійних тем в країні. Мені довелося працювати у ділових виданнях. Через широке коло спілкування з колегами, знаю стан речей серед суспільно-політичних ЗМІ. Непрофесійність і низька якість – загальні проблеми вітчизняної «четвертої влади».

«Четверта влада»? На жаль, поки важко констатувати високий вплив на суспільство ЗМІ. Переважна більшість людей через пресу споживає («ентертеймент», кримінальна хроніка, скандали, життя vip-персон тощо), а не розвивається, дізнається, аналізує тощо. Отже, «жовта» тематика буде ще певний час домінувати в інформаційному просторі і витискувати «релігійний сегмент» за борт.

Вплив Церкви в суспільстві. Тут я буду дискутувати із Тарасом Антошевським (директором РІСУ. – прим. авт.) стосовно рівня релігійності українців: згідно з соцопитуваннями цей рівень сягає близько 90%. Проте в українському повсякденному житті ця «релігійність» ніяк не проявляється: перші в світі з вживання алкоголю, до 400 тис. абортів щороку, ліберальні закони реклами щодо алкоголю, елементів еротики, занепад інституту сім’ї тощо. Це – один із індикаторів слабкого впливу християнських Церков на суспільство. Отже, нащо писати про релігійні організації багато, якщо вони на це не заслуговують? Для порівняння приклад США. За найконсервативнішими підрахунками, десь 33-35% американців щонеділі (!) відвідують церкву (в окремих штатах ця цифра доходить до 70%). Застосування широкого кола релігійних елементів у різних формах засвідчують про вплив християнства в Америці: Національний молитовний сніданок, кожен американський президент наполягав на приналежності до християнства, напередодні останніх президентських виборів пастор Saddleback Church Рік Уоррен ініціював відкриті дебати із участю Барака Обами і Джона Маккейна (обидва кандидати відповідали на запитання, що хвилювали християн), обов’язкова молитва протестантського служителя на інавгурації президента, на американському музичному конкурсі American Idol із вуст виконавців можуть лунати християнські церковні пісні, гімни тощо. Врешті, впливовий американський тижневик Time має регулярні рейтинги «топ впливових духовних лідерів Америки», «топ впливових євангельських служителів Америки», «топ впливових афроамериканських служителів» тощо. І це ще не весь огляд американських медіа. Ось коли в нас рівень відвідуваності зросте з сьогоднішніх 10%, принаймні, до 30% і кандидати в президенти даватимуть звіт впливовому духовному лідеру про свої християнські наміри президентства, тоді й писатимуть про релігію багато і фахово. Оскільки буде попит. А поки попиту на ринку немає – вибачайте. Тільки церковні скандали, фінансові махінації, захоплення майна тощо.

Тепер можна перейти від загального до приватного. На жаль, серед українських журналістів панує повна відсутність уявлення про професійну етику. Кожен вважає, що незалежної преси немає, всі комусь підкоряються. Тобто «моє завдання – знайти собі заможного і доброго пана». Також наші журналісти люблять ділити світ на «своїх» та «чужих». Люди готові служити не «журналістським» чеснотам – правді і об’єктивності, а ідеології. Головне, що вона «своя» і це – виправдування.

Напевно фундаментальна і ключова причина непрофесійності релігійної тематики – невміння самих Церков працювати із ЗМІ, фактична відсутність стосунків між сторонами. Не всі (точніше, більшість) релігійні громади готові говорити мовою журналістів – лаконічно, ємко, своєчасно, доносити інформацію про своє життя або відповідати на запитання акул пера, що їх цікавлять. Церквам необхідно «з нуля» налагоджувати мости із представниками «четвертої влади». Знайомитися особисто, запрошувати до себе. Тут можна використати світські інструменти із релігійним змістом. Наприклад, прес-ланч – святкова трапеза до якогось релігійного свята. Або, прес-тур – паломницька поїздка святими місцями (монастирі, церкви тощо). Таким чином, журналіст буде більше ознайомлений із предметом свого опису (релігійна тематика), а священство налагодить корисні контакти і зможе здолати стереотипи стосовно себе та деномінації, конфесії, яку представляє.

Я зауважив, що серед аудиторії панує помилкове уявлення про те, що журналіст зацікавлений виключно на сенсації (переважно із знаком мінус). І ця сенсація має бути, щось на кшталт, падіння на Землю метеорита або друге пришестя Христа. 80-90% вилікуваних від наркозалежності в християнських реабілітаційних центрах, порятунок безпритульних дітей від вулиці, свідчення про щасливі шлюби (це в час руїни інституту сім’ї) – можуть стати «гарячими» темами для журналістських матеріалів. Тільки треба про це говорити, повідомляти громадськість, пропонувати пресі свої ідеї. Отже, треба налагодити безперебійне функціонування прес-центрів або служб із громадських зв’язків при релігійних організацій і тоді багато питань буде знято із порядку денного.

Питання журналістської освіти і підготовки кадрів має право на розгляд в контексті вищевказаної теми. Проте я дозволю собі не погодитися із думкою професора КНУ ім. Т.Г. Шевченка Алли Бойко: відсутність журналістської освіти у більшості журналістів не дозволяє мати якісний медійний продукт. Криза української вищої школи загалом – наслідок браку професійних фахівців. Повертаючись до питання журналістської освіти, згадаю розмову із групою німецьких викладачів із Дрезденського технологічного університету (які завітали на другий круглий стіл «Релігія. Суспільство. ЗМІ» у Львові). Вони відверто здивувалися, коли дізналися що в Україні вчать на журналіста. Проте в Німеччині нормальною практикою є наявність богословських факультетів серед світських вишів.

Важко знайти вже підготовленого фахового релігійного журналіста. Адже Церква може прийняти безпосередню роль у навчанні працівників преси через семінари, літні школи, навчальні програми (коли буде сертифікат по закінченню, взагалі, шикарно). Коло питань цих навчань може бути дуже різним – від пояснень як правильно звертатися до духовної особи - до церковної термінології, неправильне вживання якої призводить до неприємних нісенітниць.

Я сподіваюся, що наступний круглий стіл зніме частку проблем. Проте цього потребує спільна праця двох команд – релігійних громад та журналістської братії.