Колись давно читав книжку «Страшні роздуми про сьогодення». Було таке враження, що читаю Кирила Фролова, ідеолога блістательних одесітов, який став українцем. Всі вороги, тому що масони. Головні масони: Ватикан, Москва, всі церкви України (крім УАПЦ), всі українські політики. Всі тільки і мріють як знищити Україну. І почалась остання битва, в якій сили абсолютного добра змагаються із силами абсолютного зла. Дочитавши, закрив книгу і тут згадав, де ще бачив ту саму есхатологічну схему. Звісно – Дугін!

Ясно, коли епоха такої ідеології змінилася в УАПЦ на добу церковних ідей, це не могло не викликати поваги (про це я вже писав: http://www.religion.in.ua/main/daycomment/2714-ideologichni-vijni-u-pravoslavnij-ukrayini-ch-ii.html ). Толерантність, пошуки балансу між національним і універсальним – ось що знаходимо в усіх останніх документах УАПЦ митрополита Мефодія Кудрякова (наприклад, http://www.religion.in.ua/main/daycomment/2233-shlyaxi-ta-modeli-podolannya-kanonichnoyi-krizi.html, а також http://www.religion.in.ua/main/interview/2995-ukrayinska-cerkva-dostatno-velika-ta-kanonichno.html, http://www.religion.in.ua/news/ukrainian_news/2744-za-chim-sumuye-yepiskopat-uapc.html, http://www.religion.in.ua/main/daycomment/1551-zvernennya-yepiskopatu-uapc-do-patriarxa.html  ). Це ті самі ідеї, за торжество яких ратував архіеп. Ігор Ісіченко (http://www.zn.ua/3000/3690/45249/). Саме такого роду збалансовану ідеологію і проповідує архієп. Іоанн Уманський (, http://www.religion.in.ua/zmi/ukrainian_zmi/4175-kievskoe-raspute.html ). До речі, УАПЦ першою висловила стурбованість політикою патріарха Кирила (http://www.religion.in.ua/main/oficiyno/1292-zayava-patriarxiyi-uapc-po-zavershennyu-vizitu.html) і запідозрювати її в роботі на РПЦ – абсурд. Те, що критика РПЦ є толерантною за формою не означає, що вона є гіршою. Вона є кращою, влучнішою і конструктивнішою.

І якщо «Роздуми» не містили в собі ні граму толерантності і конструктивності щодо РПЦ, то це не було достоїнством, але лише сприяло дискредитації УАПЦ, робило її за власної ідеологією подібною до російських катакомбніків та інших маргіналів. Невже архієп. Ігор бажає УАПЦ долі російських катакомбників? І туди він, інтелектуал дивися в часи, коли писалися «Роздуми»? Чи він повністю поділяв написане патріархом Димитрієм? Якщо ні, то чому мовчав і мовчить? Якщо поділяв, то як тоді може бути автором таких статей як «Церковна криза і пошук ідентичності» (http://www.zn.ua/3000/3690/45249/)?

Отже, треба радіти торжеству церковної свідомості в сучасній УАПЦ, викликаній працею митрополита Мефодія Кудрякова в 2005-2010 роках. Але радіти архієпископ Ігор та його прихильники не вміють і не хочуть. Бо митрополит Мефодій – ворог і навіть якщо робить щось добре, треба пошукати в цьому чогось поганого. А погане відоме де береться – воно із Москви та Партії регіонів. Хоча як відомо все добре і зле виходить не із якогось геополітичного пункту чи партії, а із серця людини. І Господь закликає уважніше придивлятися кожному до свого серця: чи не є світло твоє темрявою?

Дуже сумнівним є заклик організувати боротьбу проти митрополита Мефодія в межах загальної боротьби проти антиукраїнської політики Росії та Партії регіонів. Взагалі, звідки стало відомим і очевидним, що завдання віруючих боротися із сучасною українською владою? Що, Німечинні можна дружити з Росією і продаватися РФ, а Україні – ні? Що, міцна влада українських олігархів не є кращою за хаос попередніх років? Чи є така соціальна доктрина церкви, яка вчить, що анархія та розбрат кращі за порядок, хай навіть і тоталітарний? Вимагати від Церков боротися проти Росії та Партії регіонів сьогодні – це дитяча хвороба лівизни. Я розумію, коли вона є у окремих молодих інтелектуалів (http://www.sobornews.org/index.php?option=com_k2&view=item&id=744:prijshov-chas-cerkvi-skazati-slovo&Itemid=109), але не розумію коли говорять, що цією хворобою повинні хворіти всі українські ієрархи. І не розумію, коли заявляють, що коли хто не хворіє так само юнацьки, то він – ворог народу і церкви. А саме такі заяви прозвучали від дуже харківсько-полтавської УАПЦ в особі її братства.

Альтернативою до політики митрополита Мефодія автори заяви вважають шлях, накреслений в заповіті патріарха Димитрія. Але утопія, від якої Константинополь змусив УАПЦ відмовитися вже 2001 року, повернувши до «Домовленностей» жовтня 2001, не може бути альтернативою до будь-яких проектів УАПЦ митрополита Мефодія. Бо при всій проблемності їх здійснення – це реальні проекти, а не утопії. І різниця ця принципова.

Отже, треба було б подумати про колоди у власній ідентичності, за які архієпископ Ігор має певну відповідальність, як єдиний близький співробітник патріарха Димитрія у роки написання «Роздумів». Треба було б подумати про те, що не судіть і не судимі будете. Тим більше не судіть за своїми туманними здогадками, коли маєте реальну історію провин – і за «Роздуми» і за утопічні шляхи, якими ходила УАПЦ колись.