«Спаси Господи!», - скажут на это чиновники от минобрнауки. Еще глубоко советские и уже слегка православные чинуши читают заученные мантры, продолжают повторять совнаркомовские заклинания об отделении Церкви от государства и школы.

Тот самый «Декрет об отделении церкви от государства и школы от церкви» был принят Советом Народных Комиссаров РСФСР 23 января (5 февраля) 1918 года и до сих пор выполняется, словно советы остаются при власти, а народ под их сапогом.

Вот некоторые интересные пункты этого декрета. Положение первое: «Провозглашение светского характера советского государства — церковь отделяется от государства». Положение второе: «Запрет любого ограничения свободы совести, или установления каких бы то ни было преимуществ или привилегий на основании вероисповедной принадлежности граждан». Положение седьмое: «Школа как государственное образовательное учреждение отделяется от церкви — запрет преподавания религии. Граждане должны обучать и обучаться религии только частным образом».

Документ противоречивый – с одной стороны, утверждаются демократические принципы свободы, равных возможностей, невозможности привилегий; с другой стороны, запреты и санкции относятся только к Церкви и религии. Надо понимать, что свобода – это благое пожелание, добрая воля советской власти, разрешить которую было можно (для очковтирательства), но реализовать никогда  и никак нельзя. Более того, свобода по-советски – это свобода от религии, для защиты такой свободы нужны ограничения свободы всяческих мракобесов и оголтелых церковников. Так это и понимали: полная свобода атеизма лишает свободы всех остальных – не только свободы, но и вполне осязаемых прав.  Cогласно положений 9 и 10, все церковные и религиозные общества лишались своей собственности в пользу народа, и не могли получить права юридического лица.

Уже нет совнаркома и СССР (слава Богу!), но до сих пор школа остается сферой монопольного влияния государства (вот уж действительно: «спаси Господи!»).

Усмиряя несогласных, не допуская альтернативных подходов, не считаясь с мировоззренческим выборов студентов и их родителей, школа продолжает воспроизводить атеистическую матрицу сознания. Конвейер, запущенный совнаркомом, продолжает работать и штамповать homo soveticus. Постсоветское образование остается едва ли не последней цитаделью совка и атеизма.

Справедливости ради, стоит сказать, что не только советское прошлое, но и европейское будущее отводит (резервирует) для христиан место в резервациях, никак не в университетах.

Государственная монополия атеистического влияния сменяется монополией секуляризма и всеядной толерантности. Позволено все, кроме веры. Можно исповедовать что-угодно, но верить нельзя. В том смысле, что нельзя воспринимать свою веру серьезно, т.е. свидетельствовать о ней и предупреждать других об опасности иных религий.

Христиане призваны оспорить эти “естественные” монополии, показать противоестественность любых монополий, в том числе и христианских. В университете они могут присутствовать не как “церковь” (это разные социальные институты, призванные взаимодействовать, но не поглощать друг друга), а как обычные члены общества, студенты или преподаватели, отличающиеся не профессиональными качествами, но своим мировоззрением, этикой, духом.

Вызовы отделения церкви от государства (по-советски) или ограничения публичной активности верующих (по-европейски) следует принимать как призыв к творчеству: не стоит ссылаться на исторические заслуги и пытаться по праву старших снова занять авторитетное место в университетах (которые создавались и развивались именно христианами), не стоит требовать преференций в части идеологического содержания или философии образования. А вот что действительно нужно – быть готовым и способным выдержать конкуренцию в профессиональной среде, представить аргументы в защиту своей картины мира, наконец, проявить те самые христианские качества личности, которые всегда значили больше, чем логические доказательства. Быть человеком, быть хорошим студентом или преподателем, быть самокритичным и при этом убежденным, уважать различные подходы и при этом следовать своим принципам – это личное “мужество быть” в университете сегодня важнее и убедительнее, чем политические или клерикальные битвы за сферы влияния. Такой возможности лишить не в силах никакие декреты, ни советские (уже знаю), ни европейские (надеюсь). 

*** 

4 жовтня в залі Вищого інституту релігійних наук ім. Томи Аквінського в Києві відбудеться презентація збірки «Церква - Університету». Автори збірки – доктор філософських наук, професор Національного педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова Михайло Черенков і виконавчий директор Всеукраїнської громадської організації «Співдружність студентів-християн» (ССХ) Денис Гореньков – пропонують свій погляд на майбутнє стосунків Церви і Університету в пострадянському контексті та на перспективи християнської місії в просторі університетської культури

Михайло Черенков в першій статті збірки ставить проблему: «Ми живемо в унікальний час, коли Церква і Університет ще можуть допомогти одне одному – оновити інтелектуальні і духовні традиції, основані на християнстві, і запропонувати суспільству їхні актуальні прочитання, їхні змісти. Це добра новина. Унікальний час відвертості і взаємної зацікавленості вже минає. Це тривожна новина».

На думку авторів збірки, сучасним українським християнам і сучасній українській університетській спільноті є про що поспілкуватися одне з одним, діалог є можливим і необхідним.

За умови взаємодії, Церква і Університет можуть змінити наше суспільство, змінюючи студентів. По-перше, тому що вони мають для того всі ресурси, по-друге, тому що у Церкви і Університету спільна історія. Ліндсей Браун, міжнародний директор Лозаннського руху, у вступній статті до збірки стверджує: «Ті, що стояли у витоків Університету, вірили, що цінність має все – як дослідження Божого світу, так і дослідження Божого Слова. В іх очах, християнська зрілість розпочиналася зі вкорінення у Христі, але розвивалася через стосунки з суспільством».

Збірка містить і думки експертів: Юрія Чорноморця, доктора філософських наук, професора кафедри культурології Національного педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова, православного богослова; Федора Райчинця, декана магістерської програми з лідерства Української семінарії євангельського богослів’я, пастора церкви; а також Сергія Головіна, доктора філософських наук, президента Християнського науково-апологетичного центру, пастора церкви.

Зокрема, Юрій Чорноморець в своїй статті «Християнам потрібно увійти в Університет» висловлює впевненість: «Християнам потрібно увійти в Університет в якості філософів, культурологів, істориків... Християнські богослови України повинні продумати, що саме вони хотіли б сказати в тому науковому дискурсі, яким є Університет. І старанно виробити правильні форми презентації своїх ідей, концепцій, соціальних месседжів. І можливо, що Україна – та країна, в університетах котрої богослів’я буде мати кращі позиції, ніж має сьогодні богослів’я Заходу».

Збірка видана «Співдружністю студентів-християн» України – об’єднанням університетських громад, що прагнуть передати Євангеліє сучасному студентству та інтегрувати християнство в академічне середовище.

У презентації візьмуть участь Анатолій Глуховський (представник Лозаннського руху по Євразії), Юрій Чорноморець (професор, богослов), лідери служіння "Україна для Христа" та інших студентських рухів.

Запрошуються до участі в презентації і обговоренні основних ідей збірки теологів, місіологів, священнослужителів, студентів факультетів філософії, релігієзнавства і соціології, журналістів, а також всіх тих, кому цікава проблематика стосунків Церкви і Університету.

Подія відбудеться о 19:00 за адресою: Київ, вул.Якіра, 13. Тел.: 093 598 47 67, [email protected]