Блог о. Юрия Блажиевского_image

Блог о. Юрия Блажиевского

Позбутися люті

12.04.2014, 08:44
Про війну

Вони легко повстають і завжди готові до війни. Розсерджені, вони кидаються прямо на ворога і хоробро, відкрито нападають на нього; одначе їх можна легко перемогти хитрістю. Їх можна примусити битись коли завгодно й де завгодно, причина не має тут значення. Тим не менше, ці люди — прості, безпосередні й охоче вступаються за скривджених.


Ці слова належать не анонімному полковнику розвідки недружньої країни і вони сказані не про українців нашої доби. Це сказав давньогрецький географ Страбон про галлів, близько 20 р. до н. е. Як бачимо, окрім суто професійного, військового аспекту, характеристика того, як людина поводить себе в часі війни, становить ключ до розуміння її серця. Так було завжди.

Треба дивитись глибше на речі. Війна не є лише станом, коли агресія перейшла із словесної в фізичну форму. Це — певний зовнішній стан речей, який дозволяє проявитися внутрішнім якостям і цінностям.

 

Війна — весела справа, чоловік там чує

й бачить там речей багато добрих

і вчиться всякому добру.

Жан де Буей (XV ст.)

 

Шокуюче визнання середньовічного лицаря людині ХХІ сторіччя. В голівудському фільмі десятирічної давності Останній рейд (оригінальна назва — Missing) розповідається повчальна історія відкриття глибоких внутрішніх якостей в нещоденних обставинах, коли твій мирний світ водночас руйнується і швидко наповнюється агресією. На Дикому Заході індіанці проводять успішний рейд на маленьке містечко і забирають із собою в полон дівчат-підлітків, щоб продати їх в іншому штаті в бордель. Жителі деморалізовані і можуть тільки оплакувати долю своїх дітей. Але знаходиться одна мати, що не може змиритись з несправедливістю і перемагає в собі не тільки страх, але й пуританський фасад доброчинної набожності і миролюб'я, бере гвинтівку в руки, сідає на коня і рушає із своїм батьком слідами нападників. В кульмінаційній сцені, коли вона разом з батьком бачить із засідки загін викрадачів, що наближається, вона бере в тремтячі руки рушницю, усвідомлюючи, що зараз вб'є людину, і спонтанно молиться до Богородиці: Мати Божа, ти також дивилась на страждання своєї Дитини. Вчини так, щоб мої долоні не тремтіли. Як бачите, все не так просто.

Питання, мабуть, в іншому. Які якості я виховував в собі в мирний час, такі й проявляться в критичний момент, в момент війни. Якщо не дбав про те, щоб усвідомлювати собі доглибинно такі поняття як честь, справедливість, обов'язок, їх зв'язок із християнською любов'ю, то, скоріш за все, в час війни я буду або розчавлений морально і психологічно довколишньою реальністю і повністю деморалізований, буду мати сили лише на те, щоб голосити й плакати, або моєю поведінкою й моїм серцем опанують дикі інстинкти, первозданна агресія, дикість, жага помсти й крові кривдників. У зв'язку з березнево-квітневими протистояннями в східних областях хтось із журналістів влучно сказав, що пасивність і дезорієнтованість більшості населення великих міст залишила проти нечисельної купки агресивно настроєних провокаторів, бандитів і суспільних маргіналів ще менш чисельну інтелігенцію, яка в своєму житті в руці не тримала нічого важчого за томик Шевченка. Але, незважаючи на це, вони вийшли на майдани своїх міст.

 

Хоча б і вам прийшло в заставу віддавати

палаци, замки, форти і міста,

воюйте ви, барони!

Старопровансальська пісня анонімного трубадура.

 

Якщо ми хочемо спробувати зрозуміти, як війна (істотним елементом якої є вбивство) може відбуватися за участю людини з християнським світоглядом, то мусимо подивитись на ті часи, коли і війна, і християнство (причому глибоке, переконливе, зрозуміле і розумне) були нормою. Я кажу про середньовіччя. Саме так. Для цього, звісно ж, треба відставити в сторону просвітницькі й комуністичні міфи щодо тих часів та їх ідеалів. Це дозволить мені поглянути на війну як на... молитву.

Це правда, Христос сказав Петру: Вклади твій меч назад до піхви: всі бо, що за меч беруться, від меча загинуть (Мт 26,52). Але ми часто не бачимо, що наприкінці фрази Ісус сказав, що агресори і нападники загинуть не від старості, хвороби, грому, електромагнітної бурі, а саме від меча, що, отже, наводить на думку про справедливий спротив беззаконній агресії. Кількома годинами раніше, ще в горниці Тайної Вечері, на слова Спасителя про зрадників, апостоли казали: “Господи! Ось два мечі тут.” А він відповів їм: “Досить!” (Лк 22,38).

Середньовічна ідея лицарства трактувала ту згадку про два мечі, за словами Ет'єна де Фужер, єпископа Ренна (ХІІ ст.), які наводить відомий історик та дослідник зброї Еварт Окшотт, наступним чином: один меч для духовенства, щоби воно карало недостойних відлученням від Церкви (духовний вимір), а другий меч для лицарів, яким належить боротися зі зброєю проти ворогів християнства; адже покликанням священиків і монахів є молитися, а покликанням лицарів — захищати свою віру. Обов'язками лицаря, які він прирікав перед престолом в церкві в момент урочистого пасування (ритуал надання лицарського звання) були: не мати справ із зрадниками, не давати жодній жінці дурної поради, завжди захищати жінок, ставитися до жінок з відповідною пошаною, берегти моральну чистоту серця, постити, щоденно брати участь в Службі Божій. І це не вигадки перецукрованих романів, це — суворі факти життя, підтверджені численними письмовими й непрямими свідоцтвами і дослідженнями. Це — норма життя того часу для людини, яка брала відповідальність за зброю і зголошувалася застосовувати її лише в необхідних і справедливих випадках. Це був реальний механізм розвитку моралі воїнів і контролю за відповідним вживанням зброї. Як бачите, жодного слова саме про зброю, натомість багато про те, щоб дбати про свій моральний стан. Звичайно, були й ті, що зневажали дані клятви, але це не значить, що більшість не ставилась до них цілком поважно.

В середньовічній християнській свідомості володіння зброєю (лицарський стан) і можливість її застосування (війна) були міцно пов'язані з високими моральними якостями й першочерговими обов'язками: позбуватися гордині, не використовувати силу для гноблення, утисків та грабунку безборонних, вимога ставати їх оборонцями й опікунами (Даріуш Півоварчик, історичні дослідження ритуалу пасування на лицаря). Вже згадуваний Еварт Окшотт робить такий висновок: Всі визнають інститут лицарства в його образному значенні, але легко забувають про те, що ці люди справді жили, так би мовити, всередині алегорії, а те, що нам здається абсурдним і фантастичним, для них зовсім не було таким. В душі лицаря ніколи не холонув ідеал, що робив його внутрішньо вільним, але змушував підкорятися певним правилам поведінки.

Саме тому Данте Аліг'єрі у своїй Божественній комедії розмістив відомих лицарів, тобто професійних вояків, які пройшли через багато війн і вбили не одну людину, в п'яте(!) коло раю (Рай, пісня XVIII, 19-63). Саме тому архиєпископ Тюрпен в Пісні про Роланда звертається до воїнів з такими словами і наводить таку мотивацію: Барони, Карл дав нам це завдання; ми повинні померти за свого короля. Християнство в небезпеці — допоможіть йому. Зараз ви підете в бій і побачите перед собою сарацинів. Висповідайтеся з гріхів та попросіть Господа простити вас. Я відпущу вам гріхи, щоби спасти душі. Якщо ви помрете, то станете святими мучениками і завоюєте місце в раю.

Виникає ще одне питання. Навіть якщо хтось змалку привчався до зброї та способів її застосування, при цьому паралельно йому вживлялось глибоке розуміння того, чим є святість життя, що таке справедливість, коли між ними виникає конфлікт і як належить його розв'язати в слушний спосіб, стаючи на захист інших, то все одно приходив момент, коли починався реальний бій. Не теорія і, тим більше, не комп'ютерна гра. Довкола падали мертвими його друзі, він сам відбивався і нападав, рівень адреналіну в крові значно підносився, а меч був червоний від крові. Як тут не збожеволіти, не зачерствіти серцем, надалі вміти любити?

Відомий командир найманців в Конго, персонаж вже з наших часів — з 60-х років минулого сторіччя, полковник Майк Хоар, склав для своїх солдат Бойовий регламент П'ятого Командо з десяти пунктів. Ось пункт перший: Щоденно молись до Бога. В інтерв'ю для відомого міжнародного військового журналу Soldier of Fortune він говорив про те, що релігія має першочергове значення для солдата, що бере участь в реальному бою. Згадуючи один з особливо небезпечних боїв, в якому він брав участь, Хоар сказав: Я молився в духу. Завжди так роблю, коли вже не залишається інших можливостей дії. Бог солдатів та моряків, до якого я молюся, ніколи не підвів мене.

Таким чином війна може стати молитвою мечей. Молитву часто порівнювали до битви. Але іноді приходить час, коли це перестає бути метафорою. До самого судного дня триває для нас час війни, — писав св. Тома Аквінський. Молитва, як і війна, також може виродитися в монолог самолюбування, якщо не позбудеться егоїзму, у вирок звинувачення, якщо не навчиться довіри, у вроки і заклинання, якщо не позбудеться люті.

Коли ж вам не любо служити Господеві, то вибирайте собі сьогодні, кому хочете служити: чи богам, яким служили батьки ваші по той бік ріки, чи богам аморіїв, у землі яких ви живете; я ж і мій дім служитимемо Господеві (Іс Нав 24,15). Це — слова професійного солдата, який за своє життя вбив більше, ніж міг би собі навіть пригадати. Але лише він один з-поміж всіх, хто вийшов з Єгипту, дістав Боже благословення увійти в Обіцяну Землю. Не тому, що він так вправно воював. А тому, що він повністю довіряв Богові, опанував своє серце, ніколи не проявляв жорстокості навіть на війні, а, передусім, завжди служив Богові, був вірний.

Саме до таких людей каже Господь: Візьми цей святий меч, дар від Бога; ним розіб'єш ворогів (2Мак 15,16), адже знає, що ті Його добре зрозуміють і не дадуть пролитися невинній крові. Квінтесенцією свідомості такої людини є слова Роланда, що вмирає на горі, захищаючи свого короля, а в його особі — свою Батьківщину, друзів, свій народ, та розбиває свій меч Дюрендаль о скелю: О! Дюрендаль, який же ти прекрасний і святий! Твоє золоте яблуко повне реліквій: зуб святого Петра, кров святого Василія і волоси преподобного святого Діонісія, клочок шати Пресвятої Діви. Не годиться, щоби язичники тобою оволоділи; християни повинні сповнювати твою службу. Аби ж ти ніколи не дістався в руки тхора!

 

Стаття опублікована в часописі Скинія (№3(7),2014)

Последние новости

Вчера
15 октября
14 октября